Києво-могилянська академія

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила заснував при лаврі школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською колегією (з 1701 р. — Київська академія). Ця школа, зберігаючи національні традиції, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою. Курс навчання тривав 12 років. В академії було вісім класів, а кількість предметів перевищувала 30. Основу навчання складали «сім вільних наук», які поділялися на «тривіум» (граматика, риторика, діалектика) і «квадріум» (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Усі вищі науки в Києво-Могилянській академії, як і скрізь у Західній Європі, викладалися латиною. Проте дбали тут і про належне знання української мови. Нею писалися літературні твори і наукові трактати, вірші, літописи тощо. Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим всестановим навчальним закладом України і всього православного світу.

Острозька академія

Першою в Україні національною школою вищого рівня була Острозька Академія, заснована близько 1576—1580 рр. у маєтку князя Костянтина-Василя Острозького на Волині. Першим ректором академії був український шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький. Працювали в академії випускники європейських університетів, відомі культурні діячі Іван Федоров, Андрій Римша, Василь Суразький, Дем’ян Наливайко, Іван Вишенський, ієромонах Kiпріан. В Острозі викладалися «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Провідне місце в програмі навчання посідало вивчення трьох мов: слов’янської, грецької та латини. Острозька академія, як і всі школи того часу, мала переважно гуманітарну спрямованість. З академією пов’язані імена багатьох політичних та релігійних діячів, серед яких були Петро Сагайдачний, Іов Борецький, Мілетій Смотрицький. Зi смертю К. Острозького (1608 р.) академія поступово почала занепадати.

Поява книгодрукування в україні

Видатною подією національно-культурного відродження стало розповсюдження друкарської справи, що значно прискорило культурний розвиток в Україні. Точна дата початку книгодрукування в Україні не відома. Першим друкованим твором вважається «Апостол», виданий 1574 р. у Львові Іваном Федоровим. Найновіші дослідження свідчать, що перша українська друкарня ймовірно існувала у Львові ще за століття перед тим. Багатий львівський міщанин Степан Дропан 1460 р. подарував церкві Св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 р. 1574 р. у Львові у друкарні Федорова вийшов перший український друкований підручник «Буквар». Іван Федоров під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький.

19. Політична культура українського народу другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

На початок ХVІІ ст Січ стала своєрідною козацькою республікою з власною територією і адміністративним устроєм владою і управлінням,військом, судом, що діяв за звичаєвим правом. Формально запорожці були підданими короля, але фактично поляки рідко коли могли контролюватиситуацію на Запорожжі. Виникнувши в час бездержавного існування українського народу, Січ поступово перебирала на себе функції Української держави: захист від турецько-татарської агресії та від посилення польського соціального та національного гноблення,

підтримка української освіти,культури (особлива посилилась після вступу запорожців до Київського

братства в 1620 р.), захист провославної церкви, представництво України наміжнародній арені (всупереч заборонам Січ вела дипломатичне листування і приймала послів іноземних держав).

Зростання чисельності та авторитету козацтва в українському суспільстві викликало прагнення королівської влади встановити контроль над козаками та використати їх для охорони південних кордонів.

В 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа було створено перший загін козаків на королівській службі.

Прізвища козаків вносилися в спеціальний список

– реєстр, звідси – назва “реєстровці” та офіційна

“Військо Запорозьке реєстрове низове”. Козакам встановилиплатню із державної скарбниці, вивели їх з-під влади місцевих старост та їх юрисдикції.

Визнання за козаками окремого суду означало видоокремлення козацтва з решти населення Речі Посполитої та початок його оформлення в окрему станову групу. Козацькі вольності”, самочинно встановлені в степах,почали здобувати офіційне підтвердження. Поступово реєстровці добилися закріплення королівськими привілеями права власності на землю, звільнення від податків та права безмитної торгівлів порубіжних містах.

20.Вища освіта в українських землях ХVІІ – ХVІІІ ст.

. Найважливішим культурним центром залишався Київ. Тут на межі ХУІЇ і XVIII ст. досягла свого найбільшого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим науковим та навчальним закладом не лише в Україні, а й в усій Східній Європі. Її вихованці були носіями науки та освіти в Росії, Білорусії, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдавії. Серед професорів академії було чимало визначних громадсько-політичних і церковних діячів — Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський, Юрій Кониський, а її випускниками були визначні діячі культури — композитори А.Ведель, М.Березовський, письменники І.Сковорода, В.Капніст, Г.Полетика, П.Гулак-Артемовський, історики П.Симоновський, В.Рубан, М.Бантиш-Каменський, філолог-орієнталіст С.Тодорський та багато інших.

З діяльністю Києво-Могилянської академії тісно пов’язаний розвиток науки. Під впливом так званих фізіократів в академії починається вивчення природничих наук.. В Європі був добре відомий Г.Полетика, який займав посаду професора у Київському університеті й створив кілька важливих робіт по інфекційних хворобах. Багато українських учених-медиків працювали в медичних закладах Росії.

Значних успіхів було досягнуто в галузі математики. Широким попитом користувалися підручники з арифметики і геометрії Ф.Прокоповича, Арифметика Л.Магницького, книга I.Скальковського “Скорочення змішаної математики” та ін.

Центральною дисципліною, як і в інших західноєвропейських університетах та наукових установах, була філософія, що мала свою традицію розвитку з часів заснування Братської школи (1615). Курс філософії, який викладався у Києво-Могилянській академії, — одна з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні. Глибоке осмислення українськими філософами дістали твори античної філософії Декарта, Спінози, Бекона.

21.Соціально-побутова культура українців ХVІІ – ХVІІІ ст.

Політична автономія Лівобережної України (Гетьманщина) забезпечила подальший розвиток української культури, незважаючи на послідовне посилення деспотичного режиму самодержавства, яке виснажувало економічні і духовні сили українського народу. Після ліквідації козацтва на Правобережжі і перетворення його у напівзруйновану провінцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині і на Волині Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі десятиріччя забезпечили самобутність духовного розвитку українського народу. Своє житло народ прикрашав вишитими рушниками, килимами з рослинно-квітковим і геометричним орнаментом. Печі обкладали декоративними, майстерно виробленими кахлями, розмальовували квітками. На стінах вішали ікони і народні картини, найчастіше із зображенням козака Мамая, в образі якого народ бачив не лише відважного воїна-патріота, a іі задумливого музику та співака. Тому на численних варіантах народної картини Мамая зображено з кобзою в руках і піснею на устах Барвистим і своєрідним став одяг народу - плахти, пояси, намітки, шаровари, свити, кожухи, корсетки тощо. Здавна дійшли до нас згадки про оригінальні свята, весілля, толоки, веснянки, гагілки, розваги. Все це свідчить про невичерпність сил і наснаги українського народу, про його прагнення до світлого, прекрасного. Неповторна оригінальна культура, створена ним, зайняла почесне місце у світовій культурі. 3 ростом освіченості змінювалася на краще й культура жителів села Українська революція 1648—1676 pp., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва наклали помітний відбиток на розвиток української культури. Наприкінці XVII—XVIII ст. відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Зокрема, поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці. На Лівобережжі та Слобожанщині з´являється своєрідний примітивний культиватор — багатозубне рало, що служило для спушування ґрунту. Для виготовлення тканини дедалі більшого поширення поряд з вертикальним набуває горизонтальний верстат. У ремеслі та промислах активно запроваджується примітивна механізація, що базується на використанні енергії вітру та води. Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування. У чумацькому промислі для перевезення на далекі відстані вантажів використовували великі вози — мажі. У другій половині XVIII ст. виникає новий різновид мажі — хура. Намагаючись не відставати від Європи, старшина замовляла для власних потреб англійські та німецькі карети, коляски-полукаретки, розшиті золотом й сріблом, прикрашені дорогою бахромою, оббиті сап´яном. Історичні особливості заселення та розвитку господарства українського На Слобожанщині більшість поселень мали квартальну або ж гніздову форму планування, через те що вони виникали в ході державної та поміщицької колонізації. Оскільки при будівництві житла використовували, як правило, місцеві матеріали, то зі зникненням лісових масивів жителі степової та лісостепової зон дедалі частіше зводять хати-мазанки, для будівництва яких широко застосовується глина. Побут завжди був віддзеркаленням суспільних процесів, особливо рельєфно це можна простежити, вивчаючи історію костюма. Зокрема, наприкінці XVII—XVIII ст. одяг населення свідчив про майнову диференціацію (якщо селяни та рядові козаки шили одяг з полотна, то феодальна еліта — із золототканих тканин іноземного виробництва), розвиток нових форм промислового господарювання (мануфактурні тканини витісняють із ужитку домоткане полотно), іноземні впливи (українська знать Правобережжя своїм одягом наслідувала польську шляхту, прагнучи в такий спосіб протиставити себе простому людові) тощо. Певної трансформації цієї доби зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Зокрема, сільська територіальна община (громада) під впливом розвитку товарно-грошових відносин, закріпачення селянства поступово втрачає свої позиції. Характерно, що цей процес у різних регіонах розгортався нерівномірно. Його суть полягала в еволюційному переході від колективних форм землеволодіння до приватної власності на землю. На Правобережжі та в Західній Україні під впливом інтенсивного розвитку фільваркового господарства поземельна община починає розкладатися вже у XVI—XVII ст., а на Лівобережжі та Слобожанщині цей соціальний інститут не тільки зберігся, а й активно функціонував ще в XVIII ст., як і в усій Російській імперії. Зазнає змін і первинна ланка суспільної організації — сім´я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберігала свій патріархальний характер — її главою був батько або дід. Водночас завдяки українській ментальності помітну роль у сім´ї відігравала жінка. Розвиток товарно-грошових відносин у XVIII ст. зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, залучення жінок та дітей до процесу виробництва, зростання економічної незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім´ї.

22. Освіта в середньовічній Україні: освітні заклади та суспільна значимість освіченості

З початком реформ Петра І вихідці з України обійняли більшість єпископських кафедр в імперії і відзначились як проповідники вчені, громадські діячі. Відтік української студентської молоді до культурних центрів Росії посилився з поступовою втратою Києво-Могилянською академією світського характеру і перетворенням її на звичайний церковний навчальний заклад. Давалася в знаки відсутність світської вищої школи в Україні, хоча і гетьман Розумовський із старшиною, і навіть російські адміністратори П.Румянцев та Г.Потьомкін неодноразово виступали з ідеєю заснування університету. Царський уряд відкидав усі ці проекти, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Україні, тоді як у Росії вже утвердилася світська школа.Важливе значення у розвитку освіти мали також колегіуми у Чернігові (1700), Харкові (1726) і Переяславі (1730). Чернігівський колегіум, який наближався до київського зразка, користувався великою популярністю у сучасників, які називали його українським Олімпом, чернігівськими Афінами. Навчання в колегіумах мало переважно теологічний характер, проте, йдучи назустріч вимогам життя, робилися спроби впровадження загальноосвітніх дисциплін. Так, 1768 р. у Харківському колегіумі ввели класи французької і німецької мов, математики, геометрії та малювання, інженерства, артилерії і геодезії; у 1773 р. відкрито клас вокальної та інструментальної музики.І все ж українська молодь не задовольнялася станом освіти і, наслідуючи давню традицію, прагнула продовжити освіту за кордоном. Чимало студентів-українців з різних станів, у тому числі й діти простих козаків та міщан, навчалися в університетах Німеччини, Франції, Англії, Польщі та інших європейських країн Крім згаданих колегіумів, наприкінці ХУЇІІ ст. у Гетьманщині було ще дві семінарії — у Полтаві і Новгороді-Сіверському. Причому вони були не вузькопрофесійними закладами, а всестановими й загальноосвітніми школами. З другої половини XVIII ст. українська шляхта засновує для своїх дітей пансіони, в яких викладали переважно іноземці. Серед засновників таких шкіл були відомі представники козацької старшини — Микола Ханенко, автор популярного “Діаріуша’ Григорій Полетика.Показником високого культурного рівня Гетьманщини у ХУЇІІ ст. був стан народного шкільництва. За свідченням українського історика О.Лазаревського, у 1748 р. на території семи полків Гетьманщини —- Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського — було 866 шкіл. Вони існували при церковних парафіях й засновувались самими сільськими громадами, які своїм коштом утримували також шпиталі для старих і немічних..Слід зазначити, що наступ на політичну автономію супроводжувався нівеляційною імперською політикою в культурному житті України. 1720 р, Петро І наказав друкарням Печорської лаври у Києві та Троїцького монастиря у Чернігові “вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать..З цього часу Синод та інші установи послідовно переслідують українське слово й українські книги, щоб «особого наречия в оных не было». Політику Петра ї продовжувала Катерина її. У другій половині ХУІП ст. дві українські друкарні (київська та чернігівська) змогли випустити лише близько 300 видань, тоді як московські і петербурзькі видали тисячі багатотиражних світських видань з різних галузей науки і літератури. У 1769 р. Синод не дозволив друкувати нові українські букварі й наказав вилучити ті, що вже були у користуванні. У 1765 р. у Києво-Могилянській академії було введено російську мову, якою почали викладати усі дисципліни.Ревний виконавець волі Катерини II київський митрополит Самуїл Миславський вимагав від викладачів академії, щоб вони навчали «на российском языке, с наблюдением выговора, каков употребляется в Великороссии». Поступово славнозвісна академія була перетворена на звичайний церковний заклад.Київська митрополія, яка відіграла визначну роль у національно-культурному русі XVI—XVII ст., у кінці ХУІІІ ст. стала знаряддям русифікації. Було витіснено традиційну українську вимову церковнослов’янських текстів, введено проповіді в церкві російською мовою замість української. Протягом усього наступного століття на київського митрополита не було висвячено жодного українця.

. 23.Українське мистецтво ХVІІ – ХVІІІ ст.

Образотворче мистецтво.

Інтенсивне архітектурне будівництво супроводжувалось визиском усіх жанрів образотворчого мистецтва. Невід’ємною прикрасою культових, світських і громадських споруд, будинків козацької старшини, заможного міщанства став монументально-декоративний живопис. Серед визначних пам’яток монументального живопису XVIII ст. слід назвати розписи Успенського собору та Троїцької церкви Печорської лаври у Києві, живопис Андріївської церкви, виконаний Г.Левицьким та О.Антроповим, розписи палаців Розумовського у Почепі і Батурині та ін. Дедалі глибше у релігійний живопис проникає світська тематика, в результаті чого відбувається процес творення самостійних світських жанрів у живопису.Блискучого розвитку набуло портретне мистецтво. У першій половині століття домінував парадний портрет з інтенсивним декоративним компонентом, який продовжував мистецькі тенденції української “парсуни”, що склалась у попередній період, спираючись на цю традицію, український портрет у творіннях майстрів Д.Левицького і В.Боровиковського досяг рівня найкращих зразків західноєвропейського. Фактичним творцем історичного малярства став уродженець Чернігівщини Л.Лосенко, який навчався у Німеччині, Голландії та Франції і став ректором Петербурзької академії мистецтв. Його сучасник французький гравер Біль зазначав, що ‘‘той козак став першим великим митцем України”.Блискуча плеяда талановитих митців європейського рівня спрезентувала українську гравюру ще з часів гетьманування Мазепи (Щирський, Тарасевичі, Мигура, Зубрицький та ін.). У другій половині ХУЇІЇ ст. вона досягла свого найвищого рівня у творах визначних майстрів Г.Левицького та О.Казачковського. Музичне мистецтво. У музиці продовжуються традиції попередніх епох: удосконалюється мистецтво кобзарів, бандуристів, народних співаків, які поповнюють капели при імператорському дворі окремих російських вельмож. Театри та хорові капели існували також при колегіях і ліцеях. Високого рівня хор і оркестр мала Київська академія, де музичне виховання було в центрі уваги. Яскравим музичним життям жила гетьманська столиця Глухів (до 1757 р.), де було організовано спеціальну музичну школу, яка плекала зв’язки із західноєвропейською музикою. У Глухові гетьман Розумовський утримував при своєму дворі оркестр, співаків-солістів, театр, де ставились італійські опери, виступали приїжджі актори. Із Глухівської школи вийшли три визначних композитори: М.Березовський, Д. Бортнянський і А. Ведель.Здобувши музичну освіту спочатку в Україні, а потім в Італії, вони створили ряд музичних творів, у тому числі кілька опер, які й досі користуються широкою популярністю. Таким чином, попри всі несприятливі політичні обставини, існування, хай і обмеженої, української державності забезпечило створення розмаїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвропейський культурний процес. Театральне мистецтво. 18 століття - час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на "верхній світ" та "нижній світ". Вистави "верхнього світу" належать до трагедійно - драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то "нижній світ" сприймається суспільством як розвага. Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво - Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для "нижнього світу".Популярність "нижнього поверху" театру цієї доби пов'язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови - все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин. Серед відомих вистав "верхнього світу" можна відмітити вистави "Цар Ірод", "Цар Максиміліан", "Разговор Великороссии с Малороссией"(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько - Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого "Наталку Полтавку

24.Виникнення книгодрукування.

Видатною подією національно-культурного відродження стало розповсюдження друкарської справи, що значно прискорило культурний розвиток в Україні. Точна дата початку книгодрукування в Україні не відома. Першим друкованим твором вважається «Апостол», виданий 1574 р. у Львові. Іваном Федоровим. Найновіші дослідження свідчать, що перша українська друкарня ймовірно існувала у Львові ще за століття перед тим. Багатий львівський міщанин Степан Дропан 1460 р. подарував церкві Св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 р. 1574 р. у Львові у друкарні Федорова вийшов перший український друкований підручник «Буквар». Іван Федоров під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький, видав «Новий Завіт» (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків Острозьку Біблію (1581 p.). Це було перше повне друковане видання Біблії слов'янською мовою. З-поміж перших українських книжок були граматики (підручники для вивчення мов): «Адельфотес» (1591 р.)та «Граматика словенська» (1596 p.). «Адельфотес» — греко-слов'янська граматика, складена у Львівській братській школі. «Граматику словенську» видав у Вільні український учений Лаврентій Зизаній. Він був також автором «Лексиса» — першого українського друкованого словника, де церковнослов'янські слова перекладалися українською мовою. Чималий вплив на розвиток української науки й шкільництва мала «Граматика» Мілетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. Протягом двох століть вона залишалася основним підручником граматики в школах України, Білорусії, Росії, Болгарії та Сербії.

25.Вплив західноєвропейської реформації на культурно-релігійне життя українців ХVІ – ХVІІ ст.

Розвиток культури українського Ренесансу відбувався під впливом ідей західноєвропейського Ренесансу, Реформації та культури бароккоНаприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка. Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI - початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки "Октоїх" та "Часословець", надруковані кирилицею, з´явилися в Кракові 1491 p., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольгп Фіоль. Європейський Ренесанс утвердив гуманізм, основними постулатами якого були встановлення справедливого суспільного ладу та пошанування людини як особистості. Понад усе ставилися людське щастя, високий рівень освіченості, свобода, закоханість у мистецтво. Реформація — одна з течій антифеодального руху. Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. У містах України, як і в деяких інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців – поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. У 1596 р. у Бресті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков. На українських землях виникло протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало православ’я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ’ю.

26.“Православна реформація” в українських землях та її культурно-ідеологічні цінності.

У першій половині XVI ст. в Європі набув поширення антикатолицький рух, який дістав назвуРеформація. Прибічники руху вимагали обмеження влади духовенства, здешевлення обрядів і проведення їх національними мовами, відміни церковного землеволодіння та ін. У кожній країні Реформація мала свої особливості. Вплив ідей Реформації на українських землях проявився не стільки в поширенні нових (протестантських) віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православ’я, що перебувало у кризовому становищі. Насамперед православні підтримали думку про використання в церковних обрядах живої української мови. Утілення цієї ідеї потребувало високоосвіченого духовенства, наявності національних шкіл і друкарень. У середині XVI ст. в Україні з’явилося Святе Письмо, перекладене українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє, перекладене так званою «простою мовою» Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм у 1556—1561 рр. У другій половині XVI ст. в Україні поруч із посиленим наступом католицизму деякого поширення набула одна з течій протестантизму — соцініанство. Назва течії походить від імені головного теоретика-богослова Фавста Соціна. Основою віровчення соцініан було визнання істинним з трьох осіб Святої Трійці лише Бога-Отця. Іісус Христос відповідно до соцініанських принципів мав людську природу, а його місія полягала в посередництві між Богом і людьми. Дух Святий не є особою, а тільки проявом сили Божої. Людина має свободу, волю, природну чистоту. Соцініани заперечували ікони та всю церковну зовнішню обрядовість, не визнавали воєн і смертної кари як посягання на образ Божий — людину. Соцініанство прийшло на українські землі з Польщі й було особливо популярним на Волині. Центрами соцініанства були містечка Киселин та Гоща, де соцініани заснували свої навчальні заклади, а також Острог, Берестечко, Ляхівці, Дорогостаї, Корець, Кременець.

27. ніловка

28. боль

29.Політична, економічна та побутова культура українців ХVІІ – ХVІІІ ст.

Політична автономія Лівобережної України (Гетьманщина) забезпечила подальший розвиток української культури, незважаючи на послідовне посилення деспотичного режиму самодержавства, яке виснажувало економічні і духовні сили українського народу. Після ліквідації козацтва на Правобережжі і перетворення його у напівзруйновану провінцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині і на Волині Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі десятиріччя забезпечили самобутність духовного розвитку українського народу. Найважливішим культурним центром залишався Київ. Тут на межі ХУІЇ і XVIII ст. досягла свого найбільшого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим науковим та навчальним закладом не лише в Україні, а й в усій Східній Європі. Її вихованці були носіями науки та освіти в Росії, Білорусії, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдавії. Серед професорів академії було чимало визначних громадсько-політичних і церковних діячів — Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський, Юрій Кониський, а її випускниками були визначні діячі культури — композитори А.Ведель, М.Березовський, письменники І.Сковорода, В.Капніст, Г.Полетика, П.Гулак-Артемовський, історики П.Симоновський, В.Рубан, М.Бантиш-Каменський, філолог-орієнталіст С.Тодорський та багато інших. * Як і раніше, ідеологічною основою культурного розвитку була православна релігія. По всій Україні православна церква з самого початку визвольної війни отримувала широку підтримку гетьмана Богдана Хмельницького, який неодноразово підкреслював, що однією з першочергових цілей цієї війни є оборона православ´я. Щоб подати допомогу церкві, яку поляки переслідували та грабували, гетьман і його наступники щедро наділяли церкву землями і привілеями. Завдяки цьому церква отримала майже 17 відсотків орних земель України, ставши її значною економічною силою. Церкві надавалося право торгівлі, промислів, збирання місцевих податків, звільнення від повинностей. Великим впливом користувалася верхівка православної церкви під час гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Виговського та інших. Козацьке керівництво не втручалося в її справи. Власну політику, незважаючи на урядовців, довгий час проводили київські митрополити. Але незабаром виникло питання, хто буде здійснювати юрисдикцію над православною церквою в Україні у зв´язку з приєднанням її до Московської держави. Московські царі взяли курс на виведення української православної церкви з-під верховенства патріарха константинопольського і підпорядкування московському. Уже за часів Виговського уряд Москви призначив керівника Лівобережної церкви, як його тоді називали — «місцеблюстителя». У 1685 р. ново висвячений митрополит Київський Гедеон-Святополк Четвертинський дав згоду підкоритися московському патріархові. Це не викликало в Україні спротиву. її підтримував гетьман Самойлович, і особисто затвердив константинопольський патріарх Діонісій. Однак собор східних патріархів позбавив за це його патріаршого престолу, підкреслюючи тим незаконність цієї акції. Слід зазначити, що грамотами царів та Московського патріарха гетьманові і митрополиту Гедеону українській церкві забезпечувалася широка автономія: непідсудність московському патріарху; обрання митрополита Київського за традиціями і старими звичаями; підвладність йому всіх церков, монастирів України та ін. Поступово авторитет Київської митрополії зменшувався, обмежувався обсяг її влади, здійснювалося виведення з-під митрополитового керівництва ряду єпархій та монастирів. Почався процес остаточного позбавлення церкви в Україні національного характеру. *

30.Освіта і наука в Гетьманщині та Правобережній Україні і західноукраїнських землях. Київська академія.

Не дивлячись на дуже важкі умовини, які заіснували в Україні з моментом заснування московського Святішого Синоду та його контролі не тільки церковного, але взагалі культурного життя України (а втім і всієї російської імперії), українське шкільництво продовжало свій доволі гарний розвиток. Було разом 866 шкіл, тобто приблизно на кожну тисячу душ населення припадала одна школа Сто років пізніше з них залишилось уже тільки 52 школи, тобто одна школа припадала на 6,730 душ. Найціннішою прикметою тих шкіл було те, що їх засновувало саме населення і сільські громади самі, своїм коштом, запрошували учителів, складали з ними умови праці, давали фонди на шкільні будинки та на їх удержання. У тих місцевостях, де населення жило розкидано, по хуторах, дітей вчили по хуторах „мандрівні дяки”. В кожному майже селі був, утримуваний коштом громади шпиталь, в якому проживали старі, вбогі та немічні люди та сироти, яких вчили в школі. Духовим центром Гетьманщини, яка разом зі Слобідською Україною жила спільним культурним життям, був Київ зі своєю Могилянською Академією, яка за часів Мазепи досягла найбільшого розцвіту. На початках XVIII ст. вона мала річно 2,000 студентів. Після короткого занепаду, спричиненого політичною катастрофою, коли в наслідок московських репресій число студентів змаліло до 160, у роках 1715-17 Академія знову ожила і в середньому нараховувала 1,000 студентів. Була вона відкрита для всіх верств населення. Поруч дітей вищої козацької старшини вчились у ній діти звичайних козаків, міщан та селян. Вона обслуговувала не тільки всі українські землі (в тому молодь з Галичини і Закарпаття), але і студентів православних країн, як от сербів, чорногорців, болгар, молдаван У 1779 р. в Полтаві відкрито Слов’янську Семінарію, яку в 1789 р. перенесено до Катеринослава і вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя. З тієї ж школи м.ін. вийшов був І. Котляревський. Кожна школа була підпорядкована місцевому архієреєві, який дбав за її матеріальне вивінування, підбирав професорів. Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєтки, а коли 1786 р. розпорядком цариці 8 Катерини II. Ц і маєтки сконфісковано, це було ударом по тих школах, бо признані урядом суми на утримання шкіл не вистачали і це започаткувало їх занепад. Викладачами цих колегіумів були абсольвенти Могилянської Академії і навчалась у них доволі велика кількість студентів. В основному навчання в Академії проходило за старою (а то й перестарілою) програмою і мало передовсім теологічно-схоластичний характер. Але попри те звертали тут увагу на вивчання мов грецької та латинської, а з часом уведено французьку та німецьку мови. Було теж живе зацікавлення для літератури, зокрема поезії, і з академічних кіл Могилянської Академії вийшло чимало драм, комедій, поем та різних віршів. В мурах Академії плекалось теж театральне мистецтво. Крім традиційних, у псевдокласичному дусі, драм та трагедій, ставились теж комедії з народного життя у формі інтермедій чи інтерлюдій. Але українська молодь з заможніших кіл не завжди задовольнялась тією освітою, яку давала Академія, що в своїй програмі відставала від нових досягнень науки. Нав’язуючи до традицій минулих сторіч студенти, а то й випускники київської Академії, виїздили на дальші студії до західноєвропейських університетів, зокрема до Кенігсбергу, Галлє, Штрасбурґу і Ляйпціґу. А коли 1755 р. засновано Московський університет, чимало української молоді їде туди учитись, дарма, що цей університет, під науковим оглядом, стояв на доволі низькому рівні. В другій половині XVIII ст. слід відмітити перші спроби вищих кіл українського громадянства заснувати на території України український університет. Проект такого університету в Батурині був вироблений у 1760 р. на доручення гетьмана Розумовського його секретарем Тепловим. Цей університет мав бути світським університетом, на зразок інших сучасних західноєвропейських університетів. (В первісному плані гетьмана було перетворити в університет Київську Академію). В 1764 р. представники українського дворянства, в порозумінні з гетьманом, передали цариці меморіал з домаганням оснувати університет. А в 1765 p., вже після вимушеного зречення з гетьманства Розумовського, новий наставник Москви граф Рум’янцев, стараючись піддобрятись українським дворянам, проектував для України два університети — в Києві і в Чернігові. Але ті та інші пізніші плани не мали ніякого успіху. Російський уряд рішуче відкидав усякі спроби розбудови вищого шкільництва в Україні. А вже про те, щоб такий університет міг бути заснований в Києві, і мови не було. І це мало м.ін. той наслідок, що коли московська наука і школа мали вже під кінець XVIII ст. світський характер, в Україні ще переважала церковщина. Автім і Київську Академію російський уряд вів до упадку, як і інші колегіуми. У 1783 р. у цих вищих учбових закладах уведено навчання російською мовою („конче з вимовою, яка вживалась у Великороси”), а саму Академію перетворено на школу для вищої освіти духовенства, а згодом у Духовну Академію, а колегіуми — на духовні семінарії. До тих інституцій Москва висилала своїх студентів на теологічні студії і вони ставали центром обрусіння України. Крім цього, з кінцем того сторіччя, встановилась практика, щоб не допускати українських кандидатів на митрополичу кафедру в Києві чи взагалі на єпископські кафедри. Гетьманщина не діждалась у себе університету аж до кінця російської імперії, а Слобідська Україна домоглась відкриття свого університету в Харкові у 1805 р. Культурно-освітнє життя Слобідської України проходило в близькому зв’язку з життям Гетьманщини. Діти козацької старшини, а навіть рядових козаків, навчались у школах Гетьманщини, зокрема в Київській Академії, а елементарну народну освіту забезпечували дяківські школи, утримувані населенням, але й вони під кінець XVIІІ ст. майже зникають, бо була заборона мандрування дяків-учителів, які творили основну народно-педагогічну інституцію старої України. Засновані Катериною II. т.зв. народні училища були розсадниками дрібного русифікованого чиновництва і, подібно як і єзуїтські школи в Україні, викликали тільки відразу. Зразком культурної єдності обох українських земель треба вважати діяльність великого українського філософа Гр. Сковороди, якого життя і творчість проходили і в Гетьманщині, і в Слобідській Україні. Сукупний зв’язок цих територій найкраще виявився не тільки в області шкільництва, але і в сфері народної словесності. Це найкраще видно в народних піснях та обрядах Слобожанщини, де саме зроблено перші українські етнографічні записи. Там же на Харківщині жило і діяло багато кобзарів, популяризаторів української народної пісні, українських дум, казок, тощо, що стали головним джерелом для творців українського культурного й літературного відродження доби Квітки-Основ’яненка і харківського культурного центру. **Центром культурно-освітнього життя України XVII ст. і першої половини XVIII залишилась Києво-Могилянська Колегія. В другій половині XVII ст., у зв’язку з безперервними воєнними діями, пошестями і непевністю політичного становища, Колегія переживає важкі часи і занепадає. Її студенти здебільша йшли до війська, пожежі і руїна нищать її будинки. Але у 1670-их pp. приходить до деякого заспокоєння і Колегія починає дальше розвивати свою діяльність. У 1694 р. одержує вона титул і права Академії, а у її проводі стають один за одним енергійні і талановиті діячі, як от Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, — усі вони видатні письменники і вчені. З-поміж вихованців Академії виходить цілий ряд видатних учених, поетів, драматургів, мистців. Згадати хоч би славного проповідника Антона Радивилівського, Симеона Полоцького, Степана Яворського, Дмитра Туптала (Тупталенка), Теофана Прокоповича. У бібліотеці Академії було зібрано велику кількість друкованих і рукописних творів багатьма мовами (згоріла у 1780 p.). В ній навчалися діти не лише козацької старшини, міщан, духовенства, але і селян. Професорів і вихованців Академії починають з половини XVII ст. запрошувати до Москви і вони там стають піонерами західноєвропейської освіти і культури.

Києво-Могилянська та її вихованці XVII ст..

Навчання в Академії мало на загал схоластичний характер та в основному майже ціле століття викладались у ній ці самі предмети, а з кінця XVII ст. заведено в ній виклади з богослов’я, що було на ті часи найвищою наукою і завдяки цьому перейменовано Колегію на „Академію”. Мала отже Академія доволі консервативний характер, бо ж заснована з метою оборони православної віри, вона забагато уваги приділяла теологічним питанням. А все таки в цю, в цілому схоластичну систему освіти, почали проникати в Академію гуманістичні тенденції, зокрема під час перебування у ній Теофана Прокоповича, філософа, драматурга і оратора. У своїх лекціях з поетики і риторики він єдиний проявляв тенденції до раціоналізму, а згодом став одним з першим дорадників царя Петра І. у його реформаторських заходах.

Основою навчання в Академії були грецька і латинська мови, а крім цього велику роль в школі і письменстві грала мова польська. Своєрідна українська мова грала лише допоміжну роль, але на неї мало звертали увагу, бо хоч нею виголошувались проповіді, писались вірші та вживалось її в листуванні, проте вона не уважалась ознакою доброго смаку, бо називали її „мовою холопів і пастухів” . . .

Академія підтримувала зв’язки з багатьма навчальними закладами в Європі, а її учні часто продовжували науку в західноєвропейських університетах.

Переяславська унія і приєднання київської митрополії під владу московського патріарха, спричинило теж доволі поважне числом переселення українських наукових сил. на Північ. Багато українських письменників та учених, що виховались та добули освіту в Київській Академії, переїхали в Московщину і там розпочали чи продовжували працю в користь чужої культури. 

31.Література другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

. Визвольна війна 1648—1654 рр. дала поштовх бурхливому розвитку історико-мемуарної прози. Традиції української Історичної літератури XVII ст. продовжили літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка. Опрацьовуючи численні джерела, козацько-старшинські літописці прагнули зробити історичну розповідь загальнодоступною5 наблизити її до літературного жанру.. Перехідним твором від літописного жанру до наукового викладу була популярна «‘Історія Русів”, написана живою мовою і пронизана патріотизмом та гарячою любов’ю до України. Своєю ненавистю до тиранії твір захоплював Шевченка і Куліша, Пушкіна і Рилєєва. Ця книга сприяла піднесенню національної свідомості не одного покоління української інтелігенції.. Постійна боротьба з різними проявами деспотизму формувала у свідомості передової частини українського суспільства ідеї утвердження такої політичної системи, яка б забезпечувала вільний козацький устрій, права різних станів, суверенність вільної і соборної України. Ці прогресивні концепції знайшли своє втілення у написаній в еміграції гетьманом Пилипом Орликом “Дедукції прав України” — яскравому документі української політичної думки початку XVIII ст. *Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (1648-1720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками».. Автор прагнув показати «народ український як рівний серед усіх народів». Літописець - переконаний поборник автономії України.Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг.Бурхливі події XVII-XVIII ст. відобразилися й у творах світської літератури - віршах, драмах, поемах, повістях. Героями в них виступають сміливі й відважні козаки, борці з турецько-татарськими та польськими ііі ресорами, хоробрі ватажки і гетьмани Остряниця, Павлюк, Хмельницький, Сагайдачний, Мазепа, Палій. Поряд з оригінальними творами з’явилося багато перекладів з польської і латинської, чимало творів і писалися цими мовами. Спираючись на козацькі й староукраїнські літописи та історичні документи, у кінці XVIII ст. літературний виклад історії України подали представники козацької старшини - Григорій Полетика, Леонтій Боболинський, Василь Рубан.В Україні поряд з вільнолюбними виступами Г. Сковороди і визвольними ідеями козацьких літописців зростали і поширювались антикріпосницькі й просвітницькі ідеї. Український просвітитель-демократ Яків Козельський виступив за ліквідацію кріпосництва. Він схвалював боротьбу пригнобленого народу за свободу проти кріпосного рабства. Просвітитель вважав ідеальним суспільний лад, заснований на республіканських засадах за умови, що члени суспільства будуть задовольняти матеріальні потреби власною працею. У «Філософських пропозиціях» Я. Козельський твердив, що «спільна користь є основою всіх людських чеснот і законодавств».Письменник і громадський діяч Василь Капніст у віршах також висловлював визвольні ідеї. В «Оді на рабство», що було написано з приводу сумнозвісного указу Катерини II, письменник викриває безглуздість і антигуманність закріпачення українських селян. Він з великою силою і майстерністю показує бюрократичну самодержавну систему Росії й у комедії «Ябеда».У 1762 р. Семен Дівович, перекладач Генеральної військової канцелярії', написав визначний віршований твір «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор в алегоричній формі бесіди двох країн довів старожитність походження України та її невід'ємне право на самостійне державне існування.Подібними ідеями пронизані й твори інших, менш відомих поетів та письменників. Темами їхніх книг все частіше ставали події з життя народу, його побуту, звичаїв, героїчного минулого. Селяни, запорожці, гайдамаки у них наділені позитивними рисами. Зате панам. здирникам та їм подібним діставалося сповна. У сатиричних повістях висміювали хабарників, зрадників, поміщиків і попів. Наприклад, одна сатира розповідає, як піп ховав, мов людину, собаку, а єпископ висвячував за гроші на попа козла. Здебільшого авторами подібних творінь були мандрівні дяки, студенти та викладачі Академії, колегіумів. їхня літературна творчість, як правило, спиралася на народну основу, на фольклор.

32.Архітектура, музика, театр та образотворче мистецтво ХVІІ – ХVІІІ ст.

Архітектура. Зосередження в руках старшини значних матеріальних цінностей у кінці XVII — на початку XVIII ст. сприяло інтенсивному зростанню будівництва. Для архітектури цього періоду характерне поєднання традицій давньоруського будівництва і дерев’яної народної архітектури із загальноєвропейськими зразками. В епоху гетьманування: Мазепи остаточно утвердився стиль, який дістав назву українського бароко (а також козацького, або мазепиного, бароко). Заходами Мазепи було завершено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря, справжніх архітектурних шедеврів у Києві: Богоявленської церкви на Подолі, Миколаївського собору на Печорську, церкви усіх святих Печерської лаври. Одночасно оновлювалися старі споруди — Софійський собор, Успенська церква лаври, Кирилівська церква, Михайлівська церква Видубецького монастиря, які одержували яскраве барокове оформлення. Від меценатської діяльності гетьмана прагнула не відставати козацька старшина, яка споруджувала величні кам’яні храми, палаци, брами, адміністративні та учбові будівлі. Крім Києва, архітектурні ансамблі зводяться у Чернігові, Переяславі, Стародубі, Ніжині, Батурині, Глухові та ін.Після деякого послаблення будівництва внаслідок політичних обставин у 30—70-х роках XVIII ст. знову спостерігається розквіт української архітектури, яка поступово проймається впливами нових стилів — рококо і класицизму. До кращих споруд цього часу належить Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1734) з пишним декоративним оздобленням фасадів. У 30—50-х роках у Києві працював Й.Шедель, який побудував велику лаврську дзвіницю, митрополичі палати і браму Софійського монастиря, реконструював старий корпус Київської академії. Мистецька завершеність притаманна численним спорудам визначних українських архітекторів — С.Ковніра та Ї.Григоровича-Барського, творіння яких і досі прикрашають Київ, Козелець, Вороніж, Васильків, Золотоношу та ін. Справжньою перлиною архітектури є Андріївська церква у Києві, споруджена в стилі рококо за проектом геніального Растреллі. На Волині визначним архітектурним ансамблем, який поєднав риси українського бароко і рококо, є комплекс будівель Почаївської лаври.У другій половині ХУІЇІ ст. вихідці з козацької старшини, які зуміли зайняти високе становище в імперії, та російські вельможі, що-дістали землі в Україні, вдаються до будівництва урочистих резиденцій і блискучих палацово-паркових ансамблів. У Києві такими будівлями стали царський і Кловський палаци, — споруджені В.Растреллі і П.Неєловим, на Лівобережжі у колишній гетьманській столиці Батурині — палац К.Розумовського (архітектор Ч.Камерон), у Ляличах — палац П. Завадовського (архітектор Д.Кваренгі). На Правобережжі ансамблі польських магнатів зводяться у Білій Церкві, Тульчині, Умані. На зміну бароковим і формам рококо приходить класицизм, для якого характерні суворість і чіткість підкреслено статичних силуетів, постійне звернення до античності.Значні досягнення монументальної архітектури тісно пов’язані з традицією українського дерев’яного будівництва, яке мало свої неповторні мистецькі риси. Найбільш поширеними в Гетьманщині і на Запоріжжі були хрещаті п’ятизрубні багатоверхі храми. Найвищою (65 м) дерев’яною будівлею такого типу в Україні є дев’ятиверхий Троїцький собор у Новомосковську Якима Погребняка. Однак указ Павла II заборонив будувати церкви традиційного стилю, що тривалий час гальмувало розвиток національних форм в архітектурі». Образотворче мистецтво. Інтенсивне архітектурне будівництво супроводжувалось визиском усіх жанрів образотворчого мистецтва. Невід’ємною прикрасою культових, світських і громадських споруд, будинків козацької старшини, заможного міщанства став монументально-декоративний живопис. Серед визначних пам’яток монументального живопису XVIII ст. слід назвати розписи Успенського собору та Троїцької церкви Печорської лаври у Києві, живопис Андріївської церкви, виконаний Г.Левицьким та О.Антроповим, розписи палаців Розумовського у Почепі і Батурині та ін. Дедалі глибше у релігійний живопис проникає світська тематика, в результаті чого відбувається процес творення самостійних світських жанрів у живопису.Блискучого розвитку набуло портретне мистецтво. У першій половині століття домінував парадний портрет з інтенсивним декоративним компонентом, який продовжував мистецькі тенденції української “парсуни”, що склалась у попередній період, спираючись на цю традицію, український портрет у творіннях майстрів Д.Левицького і В.Боровиковського досяг рівня найкращих зразків західноєвропейського. Фактичним творцем історичного малярства став уродженець Чернігівщини Л.Лосенко, який навчався у Німеччині, Голландії та Франції і став ректором Петербурзької академії мистецтв. Його сучасник французький гравер Біль зазначав, що ‘‘той козак став першим великим митцем України”.Блискуча плеяда талановитих митців європейського рівня спрезентувала українську гравюру ще з часів гетьманування Мазепи (Щирський, Тарасевичі, Мигура, Зубрицький та ін.). У другій половині ХУЇІЇ ст. вона досягла свого найвищого рівня у творах визначних майстрів Г.Левицького та О.Казачковського. Музичне мистецтво. У музиці продовжуються традиції попередніх епох: удосконалюється мистецтво кобзарів, бандуристів, народних співаків, які поповнюють капели при імператорському дворі окремих російських вельмож. Театри та хорові капели існували також при колегіях і ліцеях. Високого рівня хор і оркестр мала Київська академія, де музичне виховання було в центрі уваги. Яскравим музичним життям жила гетьманська столиця Глухів (до 1757 р.), де було організовано спеціальну музичну школу, яка плекала зв’язки із західноєвропейською музикою. У Глухові гетьман Розумовський утримував при своєму дворі оркестр, співаків-солістів, театр, де ставились італійські опери, виступали приїжджі актори. Із Глухівської школи вийшли три визначних композитори: М.Березовський, Д. Бортнянський і А. Ведель.Здобувши музичну освіту спочатку в Україні, а потім в Італії, вони створили ряд музичних творів, у тому числі кілька опер, які й досі користуються широкою популярністю. Таким чином, попри всі несприятливі політичні обставини, існування, хай і обмеженої, української державності забезпечило створення розмаїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвропейський культурний процес. Театральне мистецтво. 18 століття - час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на "верхній світ" та "нижній світ". Вистави "верхнього світу" належать до трагедійно - драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то "нижній світ" сприймається суспільством як розвага. Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво - Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для "нижнього світу".Популярність "нижнього поверху" театру цієї доби пов'язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови - все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин.Серед відомих вистав "верхнього світу" можна відмітити вистави "Цар Ірод", "Цар Максиміліан", "Разговор Великороссии с Малороссией"(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько - Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого "Наталку Полтавку" (П'єса Котляревського "Наталка Полтавка" стала об'єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п'єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), "Сватанія на Гончарівці" та "Назара Стодолю" Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало "Товариство, кохаюче рідну мову" під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 - х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.

33. вгадайте який вапросік попадеться на іспиті?

34.Розвиток в українських землях культури бароко.

. Яскравою, хоча і своєрідною була українська барокова культура, час розквіту якої припав на кінець XVI — першу половину XVIII ст. Як і європейське, українське бароко характеризувалося поєднанням світських мотивів і релігійних образів, тяжіло до контрастів і гіпербол, складних метафор, алегоризму і метафоричності, прагнуло вразити уяву глядача, читача, слухача, вдаючись до пишних барвистих форм. Водночас у ньому проглядається світоглядний песимізм і метафізична тривога. Сум за втраченою ренесансною ілюзією гармонії та внутрішньої досконалості — основа трагічного гуманізму культури європейського бароко. В Україні ця внутрішня двоїстість барокового світовідчуття пов'язана також з історичними чинниками — Визвольг пою війною 1648—1654 рр. за незалежність, пафосом цієї війни та перемоги.

Українське бароко XVII ст. часто називають "козацьким", оскільки в культурі потужно виявилися козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису були створені на замовлення козацької старшини. Героями літературних і живописних творів ставали вже не ченці, а політичні і культурні діячі —- гетьмани, козацькі вожді, братчики, герої походів, меценати. Козацькими в той час були такі жанри мистецтва, як історичні пісні і думи, козацькі літописи (Самовидця, гадяцького сотника Г. Граб'янки, кількатомний літопис учасника походів запорожців С. Величка), плачі й панегірики (яких лише чеснот не приписували своїм героям поети-панегіристи С. Яворський, II. Орлик, І. Орловський і Ф.

Прокопович), лицарська поезія, козацький портрету козацький собор, козацький гопак. Велику роль у культурі того часу відіграла пісня, яка, за словами Гоголя, "для Малоросії все: і поезія, й історія, й батьківська могила. Вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань.., дух минувшини".

Провідним жанром у музиці став хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Творцями барокової церковної музики були А. Ведель, М. Березовський, М. Ділецький, Д. Бортнянський — композитори, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їхніми іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виковувалися в різних країнах, про нього говорили як про найвідомішого на той час у Росії. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Веделя.

Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, що виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості, поетичності В усіх сферах життя. Це відобразилося на оформленні української книжки XVII—XVIII ст., декоративна пишність якої не має аналогів ні в Європі, ні е Росії. Кожна сторінка лаврського стародруку є ніби вишуканим мереживом з друкарського шрифту, орнаменту і гравюр. Наприклад, титул київського "Псалтиря" 1728 р., виконаного А. Козачковським, і титул почаївського "Служебника" 1744 р., зробленого Ф. Гочемським. Осередком граверства став Київ, де працювали видатні гравери Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Мигура, І. Стрельбицький.

35.Книжно-літературна мова українських земель епохи середньовіччя та нового часу (до ХІХ ст.).

.

Книжна мова й народ. Доки була на Україні для письменства окрема книжна мова, доти українська мова жила тільки в устах українських народних мас і тих напівосвічених шарів, котрих невелика освіта не встигла віддалити від українського народу. Становище народної мови -супроти книжної дуже влучно підхопив Панько Куліш:

„

Отож за князів варягів було дві мови на Вкраїні: одна церковна, судова, панська; друга сільська, хуторська, щира народна. Настало панування литовське, — те ж виявилось .на Вкраїні, бо визнавши варяги чужих наставників з чужим письменством, помогли їм викувати якийсь середній язик між болгарським і українським народним, і те письменство, уложивши стародавнє руське право на записах, перейшло до беззаконної Литви, наче який клад. Настало панування- польське, — і все дві мови було на Вкраїні, бо писане право ще більш утяглось у ту химерну, суху, ненародну мову, а схоластика по школах розуміла речі тілько головою, а серцем їх не розуміла. Повалили козаки Польщу, та не змогли повалити мертвої польської схоластики на Вкраїні, і самі свої універсали академічним складом, для більшої ніби поваги, писали. А проте пісня, не бувши в школі, правдивою поезією по хуторах і селах розлягалась; а проте дума, вирвавшись із-під письменства, у козацьких таборах до найвищої Гомеричної красоти підіймалась**.

Перемога народної мови над книжною. І народна пісня вкінці витиснула штучну книжну мову з її почесного становища, загорнувши його для себе. Рівночасно з першим відродженням української нації наприкінці XVI ст. жива українська мова щораз ширшою течією вдиралася в літературні твори. Діялося це або під впливом західноєвропейських течій, як було це з інтермедіями, доданими до драми Якуба Гаватовича з 1619 р., або під впливом народних пісень. На останнє вказують опубліковані в кількох польських брошурах пісні про козака й Кулину.

Коли Київ став осередком письменства й освіти, ученість стояла звичайно у відворотній пропорції до течії живої мови у вихованців Кцєво-Могил янської Академії. Одначе у вірші-орації і вірші на громадські теми, пісні, інтермедії, діалоги продерлася така сильна течія живої української мови, що Котляревський, котрий розмежовує нову українську літературу в живій народній мові від давньої літератури в книжній мові, мав ряд своїх попередників у XVIII ст.: Митрофана "Довгалевського, Юрія Кониського, Танського, Івана Некрашевича, Лобисевича. „Енеїду“ Котляревського з 1798 р. також друком випередила пісня, що вийшла в Петербурзі 1792 р., а саме „Пісня чорноморського військового отамана Антона Головатого“, яка починається: „Ей, годі нам журитися“.

Котляревський довершив звороту у виборі діалекту на літературну мову. Бо коли до нього звичайно виступали в літературній мові північно-західні українські говори, з „Енеїдою“ Котляревського завоювали собі право на літературну мову південно-східні українські говори, з полтавським на першім місці.

36.Національні цінності в історичній свідомості українського панства кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.

На початку XIX ст. Наддніпрянська Україна входила до складу Російської імперії. Провідним сектором її економіки в цей час було сільське господарство, адже аграрна сфера стала серцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля — основний засіб виробництва — належала поміщикам, головна виробнича сила — селянство — було залежне від феодала чи держави.У зазначений період в Україні домінувало поміщицьке землеволодіння. Майже 75% усієї землі було у дворянських руках. Маєтки поміщиків з кожним роком деградували та занепадали. Конкретним свідченням цих процесів було: • посилення експлуатації селян;• низький рівень організації праці; • технічна відсталість сільськогосподарського виробництва; • зниження прибутків землевласників тощо. Борг поміщиків державі невпинно зростав і в 1850 році становив понад 83 млн. крб. Унаслідок цього наприкінці 50-х pp. XIX ст. під борговою заставою перебував майже кожен четвертий поміщицький маєток в Україні та кожен третій кріпак. Щоб збільшити свої прибутки, поміщики значно посилили експлуатацію залежних від них селян, які, згідно з переписом 1810 року, становили 60,5% населення підросійської України. Селяни вважалися власністю дворян і цілком залежали від їхньої волі. Поміщики розпоряджалися самими селянами та їхніми господарствами, переселяли їх в інші маєтки, продавали або обмінювали їх, регламентували сімейний побут. Хоч закон 1797 року офіційно встановив триденну панщину, фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. Крім панщини, селяни змушені були відробляти й додаткові повинності, сплачувати натуральний і грошовий податки. Категорії залежного населення: • поміщицькі селяни; • державні селяни; • військові поселенці; • «робітні люди». Урочні (здольні) селяни — селяни, що отримували від пана щоденне завдання (урок), причому таке важке, що його не можна було виконати й за два — три дні. Панщинні селяни (панщани, панщанники) — кріпаки, які за користування землею виконували на користь господаря певні роботи. Зазвичай поміщицькі землі поділялися на дві частини. Три дні на тиждень селяни обробляли панську землю, три дні — відведену їм у користування. Оброчні селяни — кріпаки, що сплачували поміщикові за користування землею грошовий або натуральний податок (оброк), розмір якого залежав від волі господаря. Посесійні селяни (фабричні, заводські) — особисто залежні селяни, що були довічно прикріплені до заводів та фабрик, які належали приватним особам. Державні селяни: У Наддніпрянській Україні, крім селян-кріпаків, були й державні селяни, які вважалися особисто вільними. За користування землею вони сплачували державі грошову ренту, яка становила майже 40% їхніх прибутків. Більшість державних селян була не в змозі знайти такі кошти, тому з року в рік їхні борги зростали. У пошуках порятунку від злиднів і голодної смерті державні селяни йшли на Південь України. Попит на робочі руки в цьому регіоні був значний. Наприклад, з Полтавської та Харківської губерній у 40-х pp. у південні райони щорічно вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Тільки невелика частина поміщиків, насамперед на півдні України, намагаючись поліпшити способи обробітку землі, застосовувала нові сільськогосподарські машини та реманент. Передусім це стосувалося господарств, які вирощували цукрові буряки. У першій половині XIX ст. бурякові плантації займали великі площі на Правобережжі. У зазначений період поміщицькі господарства відводили багато землі для вирощування технічних культур, які мали великий попит на ринку. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі й тютюн. Значним попитом користувалася продукція тонкорунного вівчарства, що вироблялася в Новоросії та Криму. Звідси вовна направлялася на російські фабрики та експортувалася в країни Західної Європи. Селянське питання в першій чверті XIX ст.Царський уряд загалом розумів, що без полегшення становища селян держава не зможе існувати. Проте для розв'язання селянського питання був обраний шлях поступових часткових перетворень усталеної системи взаємозв'язків селян і поміщиків

37.Українська художня література кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.

.

Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського (1769—1838) — поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу сучасної української літературної мови й водночас уособлював початок українського національного відродження. Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини XVIII ст., «Енеїда» Котляревського показала український народ з його мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українознавства, причому такою, яка й нині читається із захопленням. Написана розмовною українською мовою, розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм. Таке переосмислення античного сюжету свідчило про появу в українській літературі нового типу художнього бачення, що ґрунтувалося на матеріалі, взятому письменником з національної історії та дійсності. Котляревський стояв також біля джерел сучасного українського театру. Будучи директором Полтавського театру, він написав для нього дві п'єси: «Москаль-чарівник» і «Наталка-Полтавка», які здобули величезну популярність у народі й заклали підвалини класичного українського театрального репертуару. Для багатьох українців «Наталка-Полтавка» стала справжнім одкровенням, нагадала їм, хто вони є і чиїх батьків діти. Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» (русами тут названо українців): блискуча пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст. розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства й кріпосництва, оспівування незалежної Козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обґрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. Славні сторінки боротьби українців за волю й незалежність змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. З'явився цей анонімний твір у середовищі козацької старшини й поширювався в багатьох списках. Усвідомлюючи гостроту «Історії русів», її читали за зачиненими дверима й вікнами, а поширювали тільки між довіреними особами. Коли ж твір був надрукований аж через півстоліття (у 1846 р.) відомим українським вченим О. Бодянським, то виявилося, що він не втратив своєї актуальності:

На початку XIX ст. чи не найважливішим осередком українського національного відродження став Харків — центр Слобожанщини. Тут існував університет, заснований у 1805 р. зусиллями Василя Каразина й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства. Новий навчальний заклад (єдиний на той час вищий навчальний заклад у підросійській Україні) скупчив навколо себе найкращі інтелектуальні сили українського громадянства, діячів української літератури, історії, етнографії. Ректором університету довгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, який започаткував жанр байки-казки («Пан та Собака»), першим почав писати українські балади. У Харкові стали виходити журнали «Украинский вестник», «Украинский журнал» тощо, які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені місцевому краю та його інтересам. Літературний рух у Харкові очолював основоположник сучасної художньої прози в новій українській літературі Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), редактор «Харьковского вестника». Спочатку він писав російською мовою — офіційною в тодішній Російській імперії, але повернувся до рідних джерел і дав цим приклад й іншим. Квітка створив цілий ряд творів, серед яких вирізняються бурлескно-реалістична повість «Конотопська відьма», сентиментально-реалістичні оповідання «Маруся», «Козир-дівка» та ін., п'єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик». Викривально-сатиричні тенденції особливо відчутні у романі «Пан Халявський». Навколо Квітки-Основ'яненка об'єдналася талановита молодь, яка, заохочена своїм учителем, почала писати українською мовою.Тут розпочав свій самостійний творчий шлях Микола Костомаров (1817—1885) — у майбутньому видатний український історик, який створив фундаментальні праці переважно з історії Київської Русі та Гетьманщини («Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці» та ін.). Він же під псевдонімом Ієремія Галка писав вірші, художні твори, публіцістичні статті. У своєму творі «Две русские народности» Костомаров навів аргументовані докази відмінностей між росіянами та українцями. До харківського літературного гуртка належали також Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський та інші митці, захоплені ідеями західноєвропейського романтизму й українського національного відродження. Усі вони вважали, що, пишучи українською, рятують рідну мову від умирання. Поетичні твори харківських романтиків — так називають той літературний гурток — сприяли стилістичному збагаченню літературної мови, розширювали сфери її застосування.Харківські романтики багато попрацювали задля збереження перлин українського фольклору. Особливо відзначився в цій справі вихованець, а потім професор Харківського університету, визначний філолог-славіст, етнограф, один із засновників харківського гуртка поетів-романтиків Ізмаїл Срезневський. Він, зокрема, підготував до друку 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників «Запорожская старина», що виходили друком впродовж 1833—1838 pp. у Харкові. Найвагомішими є два перших випуски, де вміщено думи і пісні про Національно-визвольну війну 1648—1658 pp., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з «Історії русів».Отже, на кінець XVIII — 40-ві pp. XIX ст. припав перший етап національного відродження в Наддніпрянській Україні — період «збирання спадщини». Він відзначався зверненням до історичного минулого, інтересом до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури.

38.Творчість Т.Г.Шевченка.

      У 1837р. Тарас Шевченко написав поему «Причинна», а 22 квітня 1838 р. спільними зусиллями згаданих митців Шевченко був викуплений з кріпацтва. Цього ж року він став вільним слухачем Академії мистецтв, а згодом одним з найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова. Юнак поглинав книги з мистецтва, всесвітньої історії^ слухав лекції з анатомії, фізіології, зоології, часто бував у театрах і музеях.        У 1840р. Тарас Шевченко надрукував поетичну збірку «Кобзар». А восени був удостоєний срібної медалі другого ступеня Академії за картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці». Наступного року вийшла окремою книжкою поема «Гайдамаки». У 1843—1845 pp. поет відвідав Україну. За кілька місяців він устиг побувати в багатьох місцях Київщини, Чернігівщини та Катеринославщини (тепер Дніпропетровська область). Підчас мандрів поет гостював у ліберально настроєних панів. Але найбільше його вразили побачені картини злиденного життя кріпаків, їхнє безправне становище. Побував Тарас і на місці розташування славної Запорозької Січі. У рідному селі Шевченко побачився з братами й сестрами, застав ще живого діда, намалював його, а також свою хату.        У 1845р. поет повернувся до Петербурга, завершив навчання в Академії, видав на власні кошти «Живописну Україну» — серію картин, де відображено історичні місця України, її побут і природу. Написав п'ять поем: «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І мертвим, і живим...» та всесвітньо відомий «Заповіт»: У 1846р. Тарас Шевченко вирушив до України з метою там оселитися, знайшов роботу в Київській археографічній комісії та почав змальовувати й описувати історичні пам'ятки по всій Україні. Цього ж року в Києві поет познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому — видатним уче-ним-істориком, письменником та публіцистом М. Костомаровим, який загітував Шевченка вступити до таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства, яке поширювало ідеї слов'янського єднання, маючи за мету утворення федерації вільних слов'янських народів. Основний програмний документ організації — «Книга буття українського народу», написана Костомаровим. У ньому читаємо, що недалеко вже той час, коли в Україні всі люди будуть «вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога Єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, і в інших слов'янських краях». У цій же книзі гостро затавровано Петра І та Катерину II, названо їх катами за те, що вони позбавили Україну волі.        5 квітня 1847 р. Шевченка було заарештовано і відправлено до Петербурга. Тут, у казематі, захований від усього світу, в брутальних допитах і нестерпному очікуванні вироку провів Тарас Григорович квітень і травень. Проте Шевченка звинувачували, головним чином, не в участі в Кирило-Мефодіївському братстві, а в написанні революційних творів. Найбільшу лють у високопоставлених жандармів викликала поема «Сон».        Після закінчення слідства поет «за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений» засланий до Оренбурзького окремого корпусу рядовим солдатом на 10 років без права писати та малювати. Заборона писати й малювати найбільше обурила Тараса: «Забрано найблагороднішу частину мого бідного існування! — читаємо в його щоденнику. — Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку». Окрім того, солдатчина для поета була гірше від тюрми, бо ненависним був сам дух солдафонства, що чавунно печаттю лягав на живу душу. Тому Шевченко писав, ховаючись від унтерів та офіцерів, тікаючи від усього світу в степ, за вали, на берег моря. Писав ночами при світлі місяця на випадково знайдених шматках обгорткового паперу оцупком олівця, хтозна-як добутого.        У 1848р. поета взяли художником у наукову експедицію під керівництвом гуманної людини О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. Уже в дорозі на острів Кос-Арал Тарас Григорович чимало малював — і від цього повеселішав. На Кос-Аралі Шевченко жив бідно, зате не відчував тягаря солдатчини, багато читав, малював, писав. На жаль, і така, відносна, воля тривала недовго. Один офіцерик доніс начальству, що Шевченко всупереч волі царя живе не в казармі, а до того ще й малює. Негайно в поета було вчинено обшук, Тарас Григорович, попереджений друзями, спалив майже всі свої папери (листи, малюнки, різні згшиси), тільки «захалявні книжечки», на щастя, передав на зберігання.        У 1850 р. Шевченка переведено до Новопетровського укріплення — на півострові Мангишлак. Умови тут були жахливими. Навколо пустеля, пісок і солона вода, до найближчого культурного центру тисячі кілометрів, доріг жодних, клімат такий шкідливий, що солдатів тут змінювали через два роки. Шевченка ж протримали в цій мертвій глухомані майже сім років. Тут, за розрахунком царських прислужників, поет повинен був загинути якщо не від хвороб, то від нудьги та безнадії. Дня нагляду за ним було прикріплено затурканого єфрейтора, котрий мав ходити за поетом як тінь і стежити за тим, щоб Тарас Григорович не міг ні писати, ні малювати. При найменшій підозрі наглядач грубо обшукував поета. На муштру Шевченко мусив ходити навіть хворим, а хворів він безперервно два роки — цингою та золотухою.        Щоденна муштра підточувала сили, а кепкування, дріб'язкові причіпки й брутальні окрики глибоко ображали гідність, викликали душевний біль.        На початку 1857 р. друзі поета отримали царський дозвіл на його звільнення, але офіційного дозволу Шевченку довелось чекати аж до серпня. Повернення поета до Петербурга вітали всі прогресивні сили країни. Оповитий ореолом борця-мученика, він викликав велике захоплення, особливо у молоді. У 1859 р. Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну. Але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга.        4 вересня 1860 р. Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання акадеціка-гравера. Цього ж року виходить нове видання «Кобзаря». Шевченко багато працює: пише вірші, створює нові гравюри, стежить за поширенням свого «Букваря», планує видання кількох підручників.        10 березня 1861 р. Тарас Григорович Шевченко помер.        Хоч офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, і хоч була сильна негода, на похорон Шевченка зібралося багато людей. Біль, невимовна туга огорнули друзів та шанувальників поета. Надгробні промови виголошувалися українською, російською та польською мовами. Труну з тілом Великого Кобзаря несли студенти з церкви аж на Смоленське кладовище. На покійника поклали лавровий вінок. «Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька»,— сказав Пантелеймон Куліш, звертаючись до померлого поета.        У травні цього ж року тіло Великого Кобзаря було перевезене в Україну й поховане на Чернечій горі біля Канева (понад Дніпро^ домовину донесли до пристані, а далі пароплавом — до Канева, де у віз впряглися дівчата і везли труну близько десяти кілометрів на вершину Чернечої гори). У Канівській соборній церкві протопоп - Мацкевич наприкінці панахиди сказав: «Ти, стародавній Дніпре, що пишаєшся своїми хвилями сивими! Тобі судилося на своїх ребрах-хвилях привезти до нас Шевченкові останки; повідай же ти нам про дорогого для кожного українця чоловіка — Кобзаря! Був час, що про нашу Україну думали, що се край, невдатний для високих почувань і думок; але Шевченко довів, що край сей... має душу і серце, приступне для всього високого і прекрасного. Померлий брате! Світ твій просвітиться перед людьми... Минуть віки, і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко. Бажав ти, брате, жити в Каневі — от і живи до кінця світу. А ти, Україно, побожно шануй наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут на одній з найвищих гір Дніпрових покоїтиметься прах його, і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по сей бік нашого славного Дніпра». Після поховання люди довго не розходились, деякі залишилися й ночувати біля Тараса... Було це 22 травня. А 24 над домовиною почали насипати високу могилу-ropy, яку пізніше названо Тарасовою.        Перша збірка поезій Тараса Григоровича Шевченка «Кобзар» відкрила новий етап у розвитку української літератури. Цінність цієї збірки в уому, що поету вдалось передати своїми творами думки й почуття, сподівання і прагнення рідного народу. Як зазначив М. Добролюбов «...у Шевченка все коло.його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідності зі змістом і ладом народного життя»,Досить складною для сприйняття, але важливою і глибокою за змістом є поема Шевченка «Великий льох». Написана поема-містерія в 1845 р. Містерія, бо тут є містичні образи передчасно померлих людей. Господь не приймає їх до раю, бо за життя вони прислужилися катам України, й за це були покарані смертю. А приймуть їх до раю, коли наш народ повстане, визволить рідну землю і позбавить грішні душі страждань. Ці образи виступають у вигляді білих пташок, себто душ. Першу з них — вродливу дівчину, улюбленицю гетьмана Хмельницького — не пускають до раю за те, що вона з повними відрами перейшла шлях, коли Богдан із старшиною їхав до Переяслава присягати Москві. Другу, дівчину з Батурина, не впускають за те, що «цареві московському коня напоїла», коли він їхав до Москви після Полтавської битви. У той час, як москалі перетворили її рідний Батурин на пожарище, вбили сестру, матір, знищили все населення міста, саму ж дівчину збезчестили. Третя душа, ще немовля, згрішила тим, що всміхнулася до цариці Катерини, лютої вовчиці, яка, наказавши підпалити козацьку святиню — монастир Межигірського Спаса, милувалася з Дніпра цією страхітливою пожежею. Дитина справді не знала і не могла знати, ким була ця цариця. Але мати її повинна була знати. За гріх матері карається дитя. А звідси напрошується висновок: усяка послуга ворогові, навіть найменше сприяння йому, є смертельним гріхом.        Таким чином, Тарас Шевченко недвозначно засудив підступне приєднання України до Російської імперії та перетворення козацької старшини на слухняного виконавця волі Москви, підтримав антамосковську орієнтацію гетьмана Івана Мазепи і висловив своє обурення антиукраїнською політикою жорстокої імператриці Катерини, яка спричинилася до знищення Запорозької Січі, запровадження страшної кріпаччини, ліквідації національного шкільництва та інших моторошних злочинів супроти        української нації. У трагічному змісті поеми на завершення дано автором промінь надії: москалі розкопали лише малий льох, а Великого «ще й не дошукались». А значить, козацька вольниця остаточно ще не знищена і є надія на її відродження.        Друга сцена містерії — це розмова трьох ворон: української, польської та московитської, кожна з яких хвалиться своїми діяннями. Польська чваниться тим, що, проливши під час повстання ріки крові, а повстанців загнавши до Сибіру, призвівши Польшу до занепаду, тепер бенкетує в Парижі. Московитська ворона хвалиться новими указами, що спричинили до зруйнування України. Це вона призвела до тотального знищення Батурина, смерті славного Полуботка, загибелі десяти тисяч героїчних козаків на Ладозі, у Фінляндії. Та хоч якою лютою-прелютою вона є, однак, не зуміє того жахіття виробляти, що «москалі в Україні з козаками діють». Українська ворона каже, що Україна існувала ще задовго до того, як постали Польща і Московія, каркає-пророчить, що цієї ночі народяться близнята: «один буде, як той Гонта, катів катувати», а другий буде катам помагати. Ворони радять, як бути з тим новим Гонтою, який «розпустить правду й волю по всій Україні!». Одна збирається залляти йому очі розтопленим золотом, друга планує чинами скрутити руки, третя погрожує зібрати з усього світу «всі зла і всі муки». Ухвалили: втопити або отруїти нового борця за волю України. Такий намір у тих, хто символізує темні прояви нації — яничарів, перевертнів, зрадників.        Вороння відлетіло, а їх місце займають три лірники: сліпий, кривий та горбатий. Не кобзарі, не бандуристи, а лірники. Кобза та бандура були музичними інструментами козаків-лицарів. А ліра — інструмент немічних старців. У час написання Шевчен-кового твору вже було втрачено козацький вільнолюбний дух нації, усвідомлення високого призначення бандуриста, загублено українцями розуміння значення свого історичного минулого. Не випадково, поснідавши, лірники полягали спати і проспали найважливіше: розкопування льоху. Образи лірників уособлюють скалічене покоління, сліпе, німе й глухе до всього, що чинять в Україні московські окупанти.        Протягом трьох сцен містерії проворні москалики розкопують льох, шукаючи скарбів та «древностей». Не знаходячи ні того, ні іншого, а лише кістяки в кайданах та гниле корито, скаженіють від люті, б'ють людей, лаються, кидають у холодну беззахисних лірників. Отже, москалі поводяться в Україні, як у себе вдома, брутально ставляться до українців, а ті, ставши моральними каліками (рабами), кидають рідний край напризволяще.        Поема-містерія «Великий льох» в історичному і філософському планах — центральний твір у «Кобзарі», бо в ній розглянуто проблеми втрати політичної свідомості, що призвело нас, українців, до втрати державності, до національного поневолення, а це питання всіх питань. Не випадково цей знаменний твір у шевченкових виданнях за радянського часу, як правило, не друкувався, а радянська критика або тенденційно тлумачила його, або взагалі замовчувала.        «Великий льох» формально не належить до .драматургії Т. Шевченка, але в цій поемі наявні всі ознаки драматичного твору: три дії, у кожній по три дійові особи (померлі душі — ворони-лірники), діалоги, монологи, конфлікти, трагічні злами. Все це робить поему «Великий льох» однією з найцікавіших у величезній спадщині Кобзаря.        Український народ шанує пам'ять свого видатного сина. З 1918р. щорічно відзначається День народження Т. Шевченка. По всій Україні встановлені пам'ятники поетові, відкриті музеї, його могилу оголошено заповідником, ім'я поета присвоєно учбовим закладам, науковим установам, театрам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам тощо. Починаючи з 1962 р., щорічно присуджуються Державні премії України імені Т.Г. Шевченка в галузі літератури і мистецтва. Масовими тиражами друкуються його твори, перекладаються багатьма мовами. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї поета відзначалися майже в усіх державах світу. 

39.Мистецтво першої половини ХІХ ст.: музика, архітектура, живопис.

Становлення професійного музичного мистецтва: Центрами формування професійного музичного мистецтва у Наддніпрянщині ставали переважно великі міста – Київ, Харків, Полтава, Одеса тощо. У цих містах зосереджувалося театральне життя, відбувалися гастролі оперних колективів, оркестрів та окремих виконавців. У гімназіях та вищих навчальних закладах, де викладалася музика і танці, за нагоди різних подій влаштовувалися аматорські концерти і музичні вечори. Ознакою міського життя стали виступи військових духових оркестрів у міських садах і театрах. З’явилися талановиті піаністи й композитори, які писали фортепьянні твори – варіації на теми українських народних пісень. Протягом першої половини ХІХ ст. у Наддніпрянської України з’явилися перші музичні товариства, які провадили концертну діяльність: Філармонічне товариство в Одесі (1842 р.), Симфонічне товариство аматорів музики та співу в Києві (1848 р.). Однак у цілому музична культура Наддніпрянщини в першій половині ХІХ ст. розвивалася досить повільно. Однією з причин цього була відсутність власної консерваторії, на що неодноразово звертали увагу представники української інтелігенції. Здобутки музичного мистецтва першої половини ХІХ ст. створили передумови для розвитку українського національного напрямку в музиці другої половини століття. *Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними. Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою. Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам. Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…». Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

Українське образотворче мистецтво та архітектура розвивалися наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. складно і суперечливо. Як і в інших європейських країнах, цей час став на українських землях періодом поширення стилю – класицизму. Одначе класицизм в Україні був дуже суперечливим за змістом.З одного боку, він цілком відповідав імперській політиці, бо надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру, регламентував будівництво всіх споруд за єдиним зразком, створюючи враження усталеного порядку. Символічним актом у цьому стала заборона будувати в Наддніпрянській Україні храми в «малоросійському стилі», видана у 1801 р. Відтепер усе церковне будівництво здійснювалося за проектами, схваленими в імперських столицях. Аналогічний порядок існував у містобудуванні. Розпочата наприкінці XVIII ст. реконструкція українських міст за загальноімперськими канонами поступово знищила їхній національний вигляд. Комісія будівництва міст у Петербурзі докладала зусиль до викоренення будь-яких національних особливостей української архітектури, вбачаючи в них залишки «малоросійського сепаратизму». З іншого боку, в межах цього стилю виявились історично-прогресивні будівельні тенденції часу. Чіткість задуму, притаманна спорудам тієї доби, переносилася на планування й забудову міст, де з’являлися прямі вулиці, прямокутні площі й квартали. Перша половина ХІХ ст. була досить складним періодом у розвитку української скульптури. Славні традиції старого барочного скульптурного мистецтва поступово зникали і поступалися місцем класицизму. Негативну роль у цьому відігравало й те, що тоді на українських землях не існувало власних закладів мистецької освіти. Вимушена навчатися в імперських столицях, українська молодь приносила звідти на рідну землю чужі впливи. В українському живописі того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Формувалися нові жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку набув портретний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої позитивні риси, перероджуючись у холодний, відірваний від життя офіційний стиль. Впливи західноєвропейського романтизму, пов’язані з новаторськими пошуками майстрів, сприяли розвиткові українського мистецтва. Внаслідок цього зросла зацікавленість до зображення народного життя, захиталися звичні уявлення про високі та низькі жанри у мистецтві. Новаторські тенденції романтизму сприяли становленню реалістичного напрямку. Ознакою нового періоду в розвиткові образотворчого мистецтва ХІХ ст. стало дедалі інтенсивніше розмежування світського та релігійного мистецтва. Відсутність власної державності й перебування під імперською владою спричинили специфічний характер мистецьких досягнень цієї доби. До них належали твори українських митців, створені як на Батьківщині, так і поза її межами. Водночас свідченням розвитку українського мистецтва стали твори митців з інших країн, які працювали в той час на українських землях і залишили тут прекрасні пам’ятки свого хисту. Розвиток архітектури: Внаслідок докорінної перебудови губернських міст Наддніпрянщини, розпочатої наприкінці XVIII ст., їх вигляд зазнав значних змін. Помпезність новоспоруджених будівель адміністративних установ символізувала міць імперської влади. Переважна більшість тогочасних споруд була побудована російськими архітекторами. Класицизм знайшов втілення у творчості архітектора Андрія Меленського (1766–1833). Втім під впливом українських будівничих традицій його архітектурна творчість набула своєрідного забарвлення. Протягом 1799–1829 рр. він був головним міським архітектором Києва. У зв’язку з поверненням Києву 1802 р. прав міського самоврядування за його проектом було споруджено перший на українських землях «Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права». Під час розроблення плану забудови міста Меленський визначив Хрещатик як у майбутньому головну вулицю міста. Він створив новий центр губернської адміністрації на Печерську, збудував на Хрещатику перший в місті будинок театру. За проектом архітектора відбувалася забудова центру Подолу після пожежі 1811 р. тут спорудили Контрактовий дім і перебудували Гостиний двір. Чудове природне оточення Аскольдової могили «підказало» архітекторові ідею спорудити тут мавзолей-пам’ятник князю Аскольдові. Найбільшою архітектурною спорудою Києва першої половини ХІХ ст. стала створена 1843 р. за проектом архітектора Вікентія Беретті (1781–1842) будівля Київського університету. Визначною спорудою церковної архітектури у стилі класицизму була зведена 1833 р. за проектом архітектора Є.Васильєва у Харкові дзвіниця Успенського собору. Побудували її на честь перемоги над Наполеоном у 1812 р. Швидкими темпами провадилася забудова міст Півдня. Серед визначних будівель, що прикрасили Севастополь, були будинок морської бібліотеки зі славнозвісною «Баштою вітрів», Петропавлівський собор і Графська пристань.Пам’ятками палацово-паркової архітектури стали поміщицькі маєтки. Більшість із них оточували мальовничі парки зі майстерно підібраними зеленими насадженнями. Взірцем палацово-паркової архітектури, яка поєднувала створений у стилі класицизму палац і закладений на площі понад шістсот гектарів парк з брукованими алеями, штучними галявинами та озерами, був маєток П.Ґалаґана у с.Сокиринці на Чернігівщині. Найчудовішими парками, які здобули всесвітнє визнання, стали «Олександрія» в Білій Церкві та «Софіївка» в Умані. Парк «Олександрія» було створено протягом 1797–1829 рр. на місті вікової діброви у мальовничій місцевості вздовж лівого берега р.Рось. Системи озер, алеї, великі галявини, численні альтани, колонади й містки вкупі з величезною кількістю дерев створили неповторний ансамбль, який поступово розкривався під час прогулянок парком. Створена в маєтку графа Потоцького для його коханої дружини «Софіївка» (1796–1809) виявилася єдиним з-поміж тогочасних парків, де не було палацу: він знаходився в Умані. Сотні графських кріпаків створили цей диво-парк. Їхніми руками побудовано чотири штучні озера, з’єднані підземними каналами, зроблено гроти, лабіринти, скелі з великих каменів, численні павільйони та містки. У зеленому оточенні дерев, завезених з Європи та Америки, було встановлено мармурові копії відомих античних статуй. Романтичну атмосферу парку підкреслювали назви його будов: павільйон Флори в кінці каштанової алеї, грот Венери, Рожевий павільйон на острові кохання та ін. Більшість визначних архітектурних пам’яток цієї доби на західноукраїнських землях зосереджено у Львові. Це – Оссоленіуму (1827 р.), ратуша на площі Ринок із високою вежею та годинником (1835 р.), міський театр (1842 р.) та декілька житлових будинків. Більшість споруд першої половини ХІХ ст. створили німецькі архітектори. Особливістю розвитку церковної архітектури на західноукраїнських землях було поєднання класичного стилю з українськими народними традиціями. Прикладом такого поєднання став побудований у 50-х рр. кафедральний собор у Чернівцях. Розвиток живопису: Наприкінці XVIIІ ст. Російська імперія знищила осередки, які готували майстрів пензля Наддніпрянщини. Було ліквідовано мистецькі класи при Харківському колегіумі, мистецьку школу при Києво-Печерському монастирі було зведено до рівня майстерні іконописного ремесла. Українське мистецтво, яке раніше не поступалося кращим європейським зразкам, занепало. Початки мистецтва класицизму пов’язані з творчістю двох знаних українських майстрів портретного живопису – Дмитра Левицького (1735–1822) та Володимира Боровиковського (1757–1825). Обидва походили з України, але впродовж усього життя змушені були працювати в Петербурзі. Завдяки своєму талантові Левицький зажив слави найкращого європейського портретиста. Його портрети прикрашають найвідоміші європейські музеї: паризький Лувр, Женевський музей тощо. Левицький як ніхто вмів поєднати неабияку майстерність зі спостережливим і правдивим відтворенням рис обличчя портретованих осіб. Боровиковський походив із козацького старшинського роду з Полтавщини, мистецьку освіту здобув в Україні та лише за наказом Катерини ІІ змушений був переїхати до Петербурга. Коли Левицький зістарів і став втрачати зір, Боровиковський заступив його в мистецтві портрета. Витончена манера малювання, вишукана гама барв майстра були, за свідченням сучасників, просто чарівними. Серед найвідоміших творів Боровиковського – портрети земляків, які служили на високих посадах у Петербурзі,– Дмитра Трощинського, Івана Безбородька та ін. Всього за своє життя майстер зробив близько 160 портретів. Його пензлю належать також виконані на рідній землі розписи церков у Миргороді, Кибинцях та Романівці. У далекому Петербурзі Боровиковський ніколи не забував про Батьківщину, залишався типовим полтавчанином, дотримувався українських звичаїв та мріяв повернутися додому. Новий етап у розвитку образотворчого мистецтва на західноукраїнських землях пов’язаний з творчістю Луки Долинського (1750–1824). Народився він у Білій Церкві на Правобережжі, рано осиротів. Неабиякі здібності юнака привернули увагу київського греко-католицького митрополита, який відправив його до Львова, де тоді були потрібні майстри для розпису новозбудованого собору св.Юра. Мистецьку освіту Долинський здобув у віденській Академії мистецтв. Закінчивши її з відзнакою, майстер повернувся до Львова, де й пропрацював ціле життя. Окрім собору св.Юра, він виконував багато розписів для інших церков Львова та міст і сіл західноукраїнських земель. Приділяв увагу майстер і портретному жанрові, що спричинило його визнання сучасниками як одного з найкращих портретистів. Характерними рисами його творчого стилю були енергійна манера письма, м’яке моделювання рис обличчя людини світлотінню, теплий колорит без яскравості та гостра психологічна характеристика образів. На Буковині та в Закарпатті у той час розвивалося переважно релігійне малярство. Місцеві митці виконували настінні розписи у церквах, ікони, ілюстрації до календарів, але, на жаль, про більшість із них майже нічого невідомо. Засновником світського живопису в Закарпатті вважали Йосипа Змій-Міклошія (1792–1848) з Пряшівщини. Після закінчення віденської Академії мистецтв він працював придворним майстром пряшівського єпископа. Його пензлеві належать також розписи багатьох церков Закарпаття. Але ще художник писав портрети, чудові пейзажі, картини на побутові теми з життя закарпатських селян. Протягом першої половини ХІХ ст. в українському живописі поступово посилювалися реалістичні тенденції. Реалізм – напрямок у літературі та мистецтві, з яким пов’язане намагання митців дати правдиве, повне відображення дійсності. Першими українськими художниками, у творчості яких з’явилися риси нового стилю, стали Іван Сошенко (1807–1876), Капітон Павлов (1792–1852), Гаврило Васько (1820–1866). Всі вони мистецьку освіту здобули в петербурзькій Академії мистецтв, а після її закінчення поєднували педагогічну діяльність, викладаючи малювання, з заняттям живописом. Художник Іван Сошенко був одним із найближчих друзів Т.Шевченка, активно сприяв його викупові з кріпацтва. Після закінчення академії він повернувся в Україну, де працював викладачем малювання в гімназіях. З його творів, що збереглися дотепер, відомі «Портрет бабусі М.Чалого», «Жіночий портрет», жанрові твори «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі». Особливо вдалими вважаються у Сошенка жанрові та пейзажні твори, жваві за композицією, безпосередні, які відображають побачене художником у навколишньому житті. З творів Капитона Павлова, які дійшли до нас, видно, що майстер працював переважно в портретному жанрі, іноді оживляючі свої твори побутовими деталями. Про це свідчать, зокрема, його «Автопортрет», «Портрет доньки художника», «Хлопчик з голубком». Утім, серед його творів є також жанрові картини («Діти будують картковий дім», «Бондар»), пейзажі («Церква Спаса Нерукотворного у Полтаві»). Стилеві майстра була притаманна стримана кольорова гама, реалістична манера малюнку, цікаве світлотіньове моделювання облич персонажів. Гаврило Васько здобув визнання як портретист насамперед завдяки серії портретів тогочасних українських діячів, виконаних на замовлення В.Тарновського для його приватного музею. Особливе місце у творчій спадщині художника посідає картина «Портрет юнака з сім’ї Тамари». На своєму полотні портретист створив витончений образ юного художника з палітрою і пензлями в руках. Виникає враження, що за мить він почне писати картину, а зараз лишень замислився над тим, яким буде перший мазок його пензля. Протягом першої половини ХІХ ст. український живопис ніби збирав та згуртовував свої сили. Переосмислюючи традиції європейського живопису, українські майстри виробляли власний стиль, створювалося підґрунтя, на якому відбувся розквіт українського живопису у другій половині ХІХ ст. Творчість Т.Шевченка вважають значним досягненням українського мистецтва ХІХ ст. Він є автором понад 1 тис. творів, виконаних у різних жанрах образотворчого мистецтва. Шлях Шевченка до оволодіння мистецтвом живопису був складним. Обдарований від природи хлопець змалку відчув потяг до малювання. Одначе попервах пан хотів зробити з хлопця свого слугу, але згодом, помітивши його здібності, відправив вчитися до Петербурга, щоб мати власного живописця. Завдяки допомозі друзів Шевченка викупили з кріпацтва, і він став навчатися в Академії мистецтв. Серед картин, написаних художником у ці роки, є серія композицій, виконаних тушшю та аквареллю на історичні теми («Смерть Олега, князя древлянського», «Смерть Сократа», «Смерть Богдана Хмельницького»). Написані Шевченком портрети П.Енгельгардта, К.Абази, Є.Гребінки засвідчили, що він досяг майстерності й у виконанні акварельного портрета.Подальша творчість Шевченка стала свідченням того, як поступово міцнів його талант живописця. Визнання серед викладачів Академії та друзів здобули його картини «Циганка-ворожея», «Катерина», «Хлопець-жебрак дає хліб собаці». Одночасно з майстерним виконанням кожен із цих творів мав соціальну спрямованість, розкривав неприховану життєву правду народного життя. У ті роки з’явилися також «Портрет невідомого», «Портрет дівчини з собакою», «Портрет невідомої у намисті» та ін. Усього протягом життя Шевченко створив понад 130 портретів. Найпомітнішим з-поміж них уважають «Автопортрет» художника, створений 1841 р. У ньому повною мірою виявився талант Шевченка як майстра реалістичного портрета з певним романтичним забарвленням. Цим твором він довів також своє майстерне володіння олійною технікою живопису. Період 1843–1845 рр., коли Шевченко після тринадцятирічної перерви повернувся в Україну, став для нього плідним як у поезії, та і в живописі. Саме в ці роки з’явилися його картини «Селянська родина», «На пасіці», серія офортів «Живописна Україна», реалістичні портрети, серії замальовок рідної природи, пам’яток старовини. Розгром Кирило-Мефоріївського товариства зламав долю художника, якого, за особистим наказом імператора, було заслано солдатом до далекої Орської фортеці «із забороною писати та малювати». Та заборона була нелюдським вироком, але по деякім часі він дістав можливість творити. Виконані на засланні акварельні пейзажі стали свідченням, що талант і душу митця не знищено. Правдиве, емоційно-піднесене зображення суворої природи Північного Казахстану Шевченком засвідчило зрілу майстерність митця. Він віртуозно володів мистецтвом малюнка, світлотінню, вмів як розкривати своєрідність краєвидів, так і заглиблюватися у внутрішній світ своїх персонажів. У 1857 р., після десятилітнього заслання, Шевченка було звільнено. Оскільки повертатися в Україну імперські чиновники Шевченкові заборонили, він вимушений був їхати до Петербурга. Останній, короткий за часом, але надзвичайно насичений творчо період свого життя Шевченко присвятив переважно малюванню олівцем і пером та виконанню офортів (гравюр на металі, коли способом його травлення кислотою створюється форма для подальшого друку). Художник виготовляв офорти за картинами Мурильйо і Рембрандта, створював багато власних композицій («Українські дівчата», «Старець на кладовищі», «Верба», «Мангишлацький сад»). За три роки наполегливої праці він зажив слави найкращого тогочасного офортиста. Визнанням заслуг Шевченка стало рішення Академії мистецтв присвоїти йому звання академіка гравюри. Творчий злет художника зупинила передчасна смерть у 1861 р. Художня спадщина Шевченка мала значний вплив на творчість як його сучасників, так і наступних поколінь українських митців.

40.Політична культура українського дворянства першої половини ХІХ ст.

. На ґрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії козацької України, поступово формувалася українська національна ідея. В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Ту-манський, О.Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України, зокрема "Історія Малої Росії" (ч. 1, 1822 р.) Д.Бантиша-Каменського. Ф.Ту-манський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав "Літопис" Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці "Землеописание о Малыя России", де вперше давався короткий опис географії гетьманської України. На думку видатного історика України Івана Крип'якевича (1886—1967 pp.), українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. почала життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва. Це засвідчують праці О.Рігельмана "Летоиісне повіствування про Малу Росію, її народ і козаків взагалі", В.Рубана "Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р." (1777 р.), О.Безбо-родька "Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 р.". А.Чепа підгагував "Збірку джерел до історії України", Я.Маркович надрукував "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва" (1798 p.), що стали своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію і мову українського народу. Національна ідея особливо виразно зазвучала у тих працях, де йшлося про привілеї, вольно-сті, звичаї, права "шляхти, гетьмана війська запорозького, духовного стану, міщанства і всього народу". В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. З таким твердженням не погодилися М.Максимович, О.Лазаревський, М.Майков та ін. Одні дослідники дотримувалися думки, що автором твору був О.Безбородько, інші — батько і син Полетики. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 — 90-х років XVIII ст., тісно пов'язаних з О.Безбородьком. "Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Він виконав важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Яскраво, інколи у художній формі, "Історія Русів" подає картину історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Багато уваги приділено Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія країни, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України на свободу і державність, автори невідступно йдуть за теорією природного права народів. Вони висловлюють думку: народ України відстоює право на життя і свободу, на свою державність, бо всі народи завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, воль-ність і власність. Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі "Опису весільних українських простонародних обрядів" (1777 р.) Г.Калиновського, який започаткував українську етнографію. Дослідження в сфері української фольклористики пов'язані з ім'ям М.Цертелєва, котрий 1819 р. видав збірку "Опыт собрания старинных малороссийских песней", де вперше надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М.Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору: "Малоросійські пісні" (1827 р.) та "Українські народні пісні" (1834 р.) видані в Москві, а "Збірник українських пісень" — у Києві (1849 p.). Передмова М.Максимовича до першого видання — це своєрідний літературний маніфест.

42. Літературний процес кінця 18 – першої половини 19 ст.

На початку XIX ст. Україна вступила у новий період свого історичного розвитку, адже напередодні, у другій половині минулого століття, вона втратила останні ознаки своєї державності: пішли у небуття Гетьманщина і запорізька вольниця.

Перед українською культурою тепер постали нові завдання — пробуджувати національну самосвідомість українців, стимулювати їхні прагнення до відновлення власної держави.

То ж на початку XIX ст. настає період національно-культурного відродження України. На Сході його очолюють нащадки українських шляхтичів, а на Заході — греко-католицькі священики. Навколо них гуртуються усі національно-патріотичні сили. Центрами культурного розвитку стають нововідкриті навчальні заклади:

Харківський та Київський університети, Одеський, Ніжинський і Волинські ліцеї. Ідею боротьби за національну культуру підносили перші часописи: гумористично-сатиричний "Харьковский Демокрит" і літературно-художньо-науковий "Украинский вестник", у яких часто публікувалися статті з історії України, етнографії, фольклору, філософії та літературної критики.

На межі ХVIII-ХІХ ст. виникла нова українська література, біля колиски якої стояв Іван Котляревський. Її відправною точкою вважається його поема "Енеїда", перші три частини якої були надруковані у 1798 р. Суть нової української літератури полягала в тому, що вона почала творитись живою народною мовою. Саме такою мовою написані кращі зразки для українського професійного театру, створені І. Котляревським та В. Гоголем. Основоположником нової української прози вважається Г. Квітка-Основ'яненко.

Найпопулярнішим ліро-епічним жанром перших десятиріч XIX ст. стала байка, в жанрі якої активно працювали П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, М. Боровиковський, Є. Гребінка. За змістом і формою українські байки цього часу поділяються на дві групи: соціально-сатиричні (байка-казка, власне байка) і гумористично-дидактичні, побутові (байки-приказки). Найчастіше байкарі порушували морально-етичні проблеми, викривали хабарництво, свавілля.

У новій українській літературі на початку її існування не було єдиного панівного стильового напрямку. Певний вплив на творчість І. Котляревського та деяких його послідовників справив класицизм (античний сюжет як літературна основа для "Енеїди"; єдність місця, часу і дії у "Наталці Полтавці"; розвиток класицистичного жанру оди — Сапфо, Куракіну). Загалом же у творчості І. Котляревського проявив себе просвітительський реалізм, до мистецьких засад якого відносилися правдиве змалювання подій, близьких народові, та їх дидактичне спрямування. У драматургії І. Котляревського, а особливо у прозі Г. Квітки-Основ'яненка, запанував сентименталізм, у якому змінилися і тематика (сучасний побут, сімейне життя), і герої (звичайні люди середніх і нижчих станів), і композиційно-стильові прийоми (вільна побудова, розповідь від першої особи, посилення ролі пейзажу, акцентована увага до внутрішнього світу людини для того, щоб розчулити читача).

Нова українська література перших десятиріч відзначається великою різноманітністю тематики, жанрів і стильових пошуків.

43. Освіта та наука в Наддніпрянській Україні першої половини 19 ст

Економічний прогрес другої половини XIX ст. вимагав більш високого рівня освіти населення, висококваліфікованих фахівців у різних галузях знань, нових наукових розробок, що не могло не вплинути на стан освіти і науки Наддніпрянської і Західної України. Розширилася мережа початкових шкіл, середніх і вищих навчальних закладів. Але це не могло задовольнити потреби суспільства в освічених людях. Більшість країн Заходу на той час забезпечили своїм громадянам загальну початкову освіту і досягли зниження рівня неписьменності. В Україні все було інакше. В кінці XIX ст. в Наддніпрянщині лише 20 % населення вміли читати, що було менше, ніж в центральній ! Росії і ніж у добу Гетьманщини, що свідчить про освітній регрес. Дещо кращою була ситуація з введенням української мови в освіту в західноукраїнських землях, де австрійський уряд чинив менше перепон навчанню рідною мовою. Тут існували не тільки початкові україномовні школи, а й навчальні заклади, багато з яких були під опікою «Просвіти». Друга половина ХІХ ст. стала періодом значних досягнень у галузі природничих наук. В Україні працювало декілька відомих вчених: фізик Олександр Ляпунов у Харкові, біологи Ілля Мечников і Микола Гамалія в Одесі, західноукраїнський фізик Іван Пулюй, відомий своїми дослідженнями рентгенівського випромінювання. На новий рівень піднялись гуманітарні науки. Наприкінці ХІХ ст. почалася дослідницька робота видатного українського історика М. Грушевського, який очолював наукове товариство ім. Шевченка. Він почав писати свою головну працю «Історія України-Руси». Одним із найбільш авторитетних дослідників українського козацтва став Дмитро Яворницький. Його тритомна «Історія запорозьких козаків» привертала увагу як спеціалістів, так і простих читачів своїм багатим матеріалом і новими підходами до багатьох питань. Великим авторитетом користувалися мовознавчі праці професора Харківського університету Олександра Потебні.

44. театральне мистецтво і музика в Наддніпрянській Україні першої половини 19 ст.

Усупереч перепонам, що чинилися російським самодержавством та австро-угорським урядом, друга половина ХІХ ст. була періодом прогресу української культури. Незважаючи на тиск з боку російських чиновників, українська література не тільки вижила, а й зробила впевнений крок уперед. В ній сформувався реалістичний напрям, представниками якого були Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка та інші літератори, що талановито відображували у своїх творах, гострі соціальні і психологічні проблеми українського суспільства. Незважаючи на заборони, саме на другу половину ХІХ ст. припав початок розквіту українського театру. 1882 р. за ініціативою Марка Кропивницького почала свою роботу перша українська професійна трупа — Товариство українських акторів до якої входили Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовськйй та інші актори і театральні діячі. Найяскравішим представником української музики того часу став композитор Микола Лисенко. Він був автором симфонічних творів та багатьох опер: «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Коза-дереза», «Пан Коцький» та ін.

45.Архітектура та художнє мистецтво в Наддніпрянській Українії першої половини 19 ст.

Розвиток міст сприяв архітектурній творчості. Талановитий архітектор Олександр Беретті, Олександр Кобелєв і Олександр Вербицький зробили значний внесок у забудову Києва. У Харкові плідно працював архітектор Олександр Бекетов. Зрілим майстром архітектури зарекомендував себе західноукраїнський архітектор Юліан Захаревич, за проектами якого було побудовано кілька споруд у Львові, Чернівцях та інших містах. Нові риси з'явилися у мистецтві скульптури. Видатним майстром, який в малих формах зображував різні типи людей та їх заняття, був Леонід Позен. Широко відомі його композиції «Трактирник», «Кобзар», «Скіф», «Запорожці в дорозі». Монументальна скульптура була представлена пам'ятниками царям і вищим чиновникам. 1853 р. в Києві було споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому, 1888 — Богдану Хмельницькому скульптора Михайла Микашевича. Свого розквіту досяг і живопис, у якому помітно викреслювалося повернення до українських традицій. Українські майстри приділяли більше уваги не тільки пейзажам, побутовим темам українського села, але й історичним проблемам, зокрема героїчним подіям часів Козаччини. Всесвітньо відома, наприклад, картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Українські теми звучали у творах художників Архипа Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі»), Миколи Пимоненка («Святочне гадання»), Миколи Ярошенка. Видатним майстром морського пейзажу був Іван Айвазовський («Дев'ятий вал», «Вид Одеси в місячну ніч» та ін.), який працював у Криму.

46.Освіта та наука західноукраїнських земель кінця 18 – 19 ст

Прискорення економічного розвитку дало поштовх – науковим дослідженням. Так для допомоги сільському господарстві щодо прогнозування погодних змін, посух на Харківщині та в Миколаєві з ініціативи В. Каразіна було створено перші метеорологічні станції. Складена професором Харківського університету Н. Борисяком гідрогеологічна карта Харківщини прислужилася справі налагодження водопостачання міст. М. Максимович став автором двотомної праці «Основи ботаніки». У 1812 р. поблизу Ялти закладено Нікітський ботанічний сад, який став одним із центрів розвитку агрономії, ботаніки й садівництва. В галузі медицини слід відзначити П. Шумлянського, І. Конигіна, Н. Єллінського, О. Вальтера, В. Караваєва. Протягом 1812–1820 р. при Харківському університеті працювало Товариство наук.1828 р. в Одесі заснували Товариство сільського господарства Південної Росії, яке з 1840 р. видавало свої «Записки». Започатковане 1840 р. Товариство київських лікарів спрямовувало зусилля на поглиблення досліджень у галузі медицини. У галузі математики найпомітніші праці створили М. Остроградський та Т. Осиповський.

Крім згаданих наук значного розвитку набула історія. У першій половині ХІХ ст. в Україні з'являються установи, що координують краєзнавчі, історичні, археологічні дослідження. 1835 р. засновано Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей. Він здійснював нагляд за розкопками, брав під охорону історико-археологічні пам’ятки Києва. У 1845 р. з ліквідацією комітету його повноваження перебрала на себе Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. Комісія, до роботи якої було залучено М. Костомарова, М. Максимовича, М. Івашкевича, О. Лазаревського, упродовж 1845–1859 рр. підготувала чотири томи документів «Пам'яток», а пізніше – багатотомний «Архів Південно-Західної Росії». У 1839  р. розпочало діяльність Одеське товариство історії та старожитностей. У ньому працювали вчені Д. Княжевич, М. Мурзакевич, А. Скальковський.

47. Література та театральне мистецтво і музичне мистецтво Зх. Укр. Земель кінця 18 – 19 ст

Наріжний камінь у розбудову української літератури заклав Іван Котляревський. Видана 1798 р. «Енеїда» написананародною (розмовною) мовою – це перший твір такого роду. І. Котляревський збагатив жанрову палітру української літератури, плідно працюючи в публіцистиці, прозі, драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» стали класикою і донині не сходять зі сцен театрів. Новий етап у розвитку української літератури пов'язаний з творчістюТ. Г. Шевченка. У 1840 р. у Санкт-Петербурзі вийшла славнозвісна збірка його віршів під назвою «Кобзар». Поширенню знань з різних наукових галузей, піднесенню культурного та освітнього рівня сприяли бібліотеки. Перші книгозбірні в Україні (окрім приватних) виникали при навчальних закладах. Найбільшими серед них стали бібліотеки Харківського (понад 51 тис. одиниць зберігання) та Київського (88 тис. книг, рукописів, газет і т. ін.) університетів. 1830 р. вийшов урядовий указ про відкриття 50 публічних бібліотек у губернських містах. Тоді ж в Одесі відкрили першу в Україні загальнодоступну бібліотеку.

В Україні та за її межами став відомим аматорський (самодіяльний) театрД. Трощинського у с. Кибинці на Полтавщині. З 1812 р. керівником цього колективу був батько М. Гоголя – В. Гоголь-Яновський. Ролі виконували не лише селяни-кріпаки, а й дворяни. Аматорські театри існували також у вищих навчальних закладах – Харківському та Київському університетах, Ніжинській гімназії. Студенти ставили п'єси Д. Фонвізіна, В. Капніста, І. Крилова, Ж.-Б. Мольєра, В. Гюго, В. Шекспіра. Перші професійні театральні колективи сформувалися у визнаних центрах культурного життя – Харкові й Полтаві. У 1819 р. в Полтаві збудували спеціальне приміщення, на сцені якого ставили п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Письменник і драматург організував збір коштів, за які викупили з кріпацтва талановитого актора М. Щепкіна. Переїхавши з Харкова до Полтави, М. Щепкін разом з актрисою Т. Пряженківською стали окрасою театру, що гастролював по великих містах України. У 1822 р. М. Щепкіна запросили працювати до Малого театру в Москві, а потім – до Олександринського театру в Петербурзі. На чоліпрофесійного театру в Харкові стояв Г. Квітка-Основ'яненко, який був одночасно його директором, режисером і актором. На сцені театру ставилися п'єси О. Грибоєдова («Лихо з розуму»), М. Гоголя («Ревізор»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик»). На західноукраїнських землях також відбувався розвиток українського театру. У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд українських учених, для яких місцева аматорська трупа поставила п'єсу «Наталка Полтавка». У 1848 р. І. Озаркевич організував у Коломиї аматорський гурток, на базі якого виникла театральна трупа з українським репертуаром. Театральні гуртки Тернополя, Перемишля ставили п'єси галицьких драматургів А. Петрушевича і М. Устияновича. У червні 1851 р. школярі с. Земплинь зіграли п'єсу О. Духновича «Доброчесність перевищує багатство», що поклало початок театральному рухові в Закарпатті.

Українське музичне мистецтво живилося народною пісенною творчістю. Календарні землеробські пісні, колядки й щедрівки, веснянки, купальські й жниварські обрядові пісні, народні плачі й голосіння, історичні думи стали тим міцним фундаментом, на якому формувалася професійна музична культура. Пісні-романси на слова Т. Шевченка («Думи мої», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий»), М. Петренка («Дивлюсь я на небо»), В. Забіли («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку») стали класичними. На початку XIX ст. музичне мистецтво виходить з приватних помешкань на велику сцену. Концерти артистів, хорів, капел збирають велику кількість глядачів, причому дедалі більше представників із середовища різночинців. З'являються перші музичні об'єднання: Філармонічне товариство в Одесі (1842) та Симфонічне товариство любителів музики та співу. Відомими композиторами того часу були Й. Витвицький, С. Гулак-Артемовський, І. Вітковський, О. Шумак та ін. В Україні відбувалися також гастролі відомих європейських виконавців. У 1847 р. в Одесі, Києві та Єлисаветграді успішно пройшли концерти угорського композитора й піаніста Ф. Ліста, до Одеси кілька разів приїздила італійська оперна трупа. 1848 р. вона давала вистави в Києві. Українські музичні колективи охоче виконували твори зарубіжних авторів. У 1845 р. в Лубнах (Полтавщина) було поставлено оперу «Севільський цирульник» Дж. Россіні, яка мала помітний успіх.

48.Архітектцра, живопес та скульптура …

У кінці XVIII – на початку XIX ст. відбулися зміни в характері забудови населених пунктів. Розпорядженнями 1797 р. та 1817 р. від місцевої влади вимагалося в центрі кожного села розбивати майдан, впорядковувати забудову вулиць. У кожному губернському та повітовому місті передбачалося спорудження адміністративного центру з урядовими установами. У містах з'являлися споруди в класицистичному стилі, широкі площі, вулиці вимощувалися бруківкою. У Києві за проектами архітектора А. Меленського було збудовано пам'ятник на честь поновлення магдебурзького права (1803), церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі (1810), перший у місті театр на Хрещатику. Академік В. Беретті став автором проекту будинків Університету Св. Володимира (1843) й Інституту шляхетних дівчат (1843).

У Харкові за проектами Є. Васильєва та О. Тона на честь перемоги у війні 1812 р. зведено високу дзвіницю Успенського собору. Швидкими темпами розбудовувалися південноукраїнські міста: Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Олександрія, Севастополь, Сімферополь, Херсон. У Катеринославі за проектом архітектора А. Захарова споруджено Преображенський собор. В архітектурі Севастополя – будинку Морської бібліотеки, Петропавлівському соборі (1843), Графській пристані – відчувалися давньогрецькі впливи. У дусі античної архітектури збудовано приміщення міського театру Одеси (архітектор Т. де Томон).  Окрасою міста стали Потьомкінські сходи і Воронцовський палац (архітектор Ф. Боффо).

Разом з Потьомкінськими сходами напівциркульні будинки «присутственних місць» та готель (архітектор А. Мельников) утворили єдиний архітектурний ансамбль. Кращі архітектори залучалися до спорудження палацово-паркових ансамблів на замовлення заможних дворян – К. Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон), П. Ґалаґана в с. Сокиринці на Чернігівщині (архітектор П. Дубровський). Уяву сучасників вражають декоративно-пейзажні парки «Олександрія» в Білій Церкві та «Софіївка» в Умані.

Розвивалась монументальна скульптура, яка увічнює історичні події, військові перемоги та видатних діячів. 1809 р. на Контрактовій площі Києва встановлено композицію«Самсон, який роздирає пащу леву»(автор невідомий), що символізувала перемогу Росії над шведами у Полтавській битві 1709 р. До 100-річчя цієї події в Полтаві споруджено монумент Слави у стилі класицизму. В Одесі зведено пам'ятник А. Е. Рішельє з барельєфами на теми міського життя (скульптор І. Мартос, архітектор А. Мельников). У Києві 1853 р. встановлено бронзовий пам'ятник князю Володимиру Святому (автори проекту В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон). Архітектурною окрасою Львова стали «Оссолінеум» (архітектор П. Небіле), ратуша на площі Ринок, будинок театру. В образотворчому мистецтві першої половини XIX ст. розвивалися різні жанри (побутовий, історичний, пейзажний) і стилі. Випускники Петербурзької академії мистецтв В. Тропінін, К. Павлов, А. Мокрицький, І. Сошенко, Г. Васько, Д. Безперчий стали провідниками реалістичного напряму. Вагомий внесок у становлення реалістичного українського живопису зробив Т. Шевченко. За творчі досягнення йому було присвоєно звання академіка гравюри. Вражає портретний доробок митця – понад 130 полотен, а також цикл малюнків «Притча про блудного сина». Серія полотен «Живописна Україна» розкриває Шевченка як людину, котра самовіддано любить свій край і свій народ. Помітною постаттю в образотворчому мистецтві Галичини був скульптор Красуцький, творчість якого відображала кращі традиції українського народного різьблення.

49. Соціальні цінності інтелігенції …

У другій половини XIX ст. зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення -"повернення обличчям до народу", що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об´єднання українців. На цій основі формується і національний менталітет. Формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60-90-х років XIX ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 наказів царського уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 p.). В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу "Основа", який видавався у 1861-1862 pp. (протягом 22 місяців) не лише російською, а й українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні, "фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича. Там же, в Петербурзі, коштом В. Тарновського та Г. Галагана відкрилася друкарня, де видавались українські твори Г. Квітки-Основ´яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, вперше друкувалися твори Марка Вовчка. Саме в "Основі" М. Костомаров видав ряд статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. Він відзначав в українцях "сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади". У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація українських інтелектуалів - студенти Київського університету св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації "Київська Громада" (1859-1863). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва. Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої "Громади", яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів "Громад" об´єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури. Доробком "громадівців" було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника. Але циркуляром 1863 р. діяльність "Громад" заборонялася, як заборонялося й користування українською мовою. Один з перших дослідників української культури І. Огієнко писав: "Українську інтелігенцію відірвали од народу і заборонили промовляти до нього рідною мовою". Громадівський рух в Наддніпрянщині відновився на початку 70-х років XIX ст., коли послабшала цензура. Разом зі старими членами в громадівські організації приходить молодь, переважно студентська. Ідеї, що зародилися серед молодших членів "Київської Громади", найбільше відбилися в працях М. Драгоманова, який розглядав національно-визвольний рух як головний фактор відновлення української державності. Він проголошував права людини і громадянина як необхідну умову особистої єдності і розвитку; самоврядування - як основу руху до соціальної справедливості; політичну свободу - як засіб повернення української нації до родини націй культурних. Його погляди стосувалися питань державотворення. Але, на відміну від представників російської інтелігенції, які прагнули радикальних змін в імперії, українська духовна еліта здебільшого була прихильником еволюційного шляху розбудови нової України. У другій половині XIX ст. активізується процес консолідації інтелектуальної еліти східно- і західноукраїнських земель, що входили до різних імперій. Саме в 60-ті роки, коли на Лівобережній Україні посилились утиски царату щодо української культури, в західноукраїнських землях інтелігенція відчувала, хоч і досить обмежено, деякі політичні права та свободи, намагаючись втілити їх у справу національного та духовного визволення. Тому звідси й починається український П´ємонт (рух за об´єднання нації - політичне, духовне, державне)3. Справі культурно-національного відродження сприяло заснування 1868 р. у Львові громадського товариства "Просвіта" начолі з А. Вахняниним. Дуже скоро в містах і містечках Галичини з´явились його філії, що об´єднували прогресивну інтелігенцію не тільки цього регіону, а й Буковини, а згодом і Східної України. У роботі "Просвіти" брали участь В. Барвінський, Ю. Федькович, І. Франко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Л. Українка та ін. Головним завданням "Просвіти" було поширення освіти серед народу, підвищення його загальнокультурного рівня та сприяння формуванню національної свідомості. Для цього в 77 її філіях було засновано близько трьох тисяч читалень та бібліотек, здійснювалися театралізовані вистави тощо. Вінцем об´єднання національної духовної еліти стала спільна робота інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини в 70-х pp. XIX ст. Спочатку ця робота проходила під егідою Північно-Західного відділі Російського географічного товариства (1873-1875), що згуртував навколо себе провідні культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. У його рамках проводилися археологічні з´їзди, видавалися наукові праці з історії, етнографії, мовознавства, поширювались українські літературні твори. Товариство стало першим науковим українознавчим осередком. Після Емського акту (травень 1876) знову посилилась цензура в східноукраїнських землях; епіцентром культурного відродження, об´єднання інтелектуального потенціалу всієї України став Львів. Тут у 1873 р. було засновано Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ ім. Т. Г. Шевченка), яке понад 15 років очолював М. Грушевський. Воно об´єднувало майже всіх провідних східно- та західноукраїнських учених, а також науковців з європейських країн. Поруч з М. Грушевським працювали мовознавці А. Кримський, Б. Грінченко, літератори та публіцисти В. Гнатюк, І. Франко, М. Павлик, історики Ф. Вовк, В. Антонович, композитор Ф. Колесса та багато інших. Після реорганізації (1892) НТШ ім. Т. Г. Шевченка виконувало функції академії наук. Протягом 90-х років XIX - початку XX ст. вийшли його збірники: "Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка", "Збірник математично-природничої та лікарської секції", "Етнографічний збірник", "Пам´ятки українсько-руської мови та літератури", "Літературно-науковий вісник", "Українська видавнича спілка" та ін.

51.Розвиток освіти в другій половині 19 на поч. 20 ст.

ОСВІТА. Протягом останньої чверті 19 ст. створено низку вищих спеціальних навчальних закладів, а саме: Ніжинський історико-філологічний інститут (1875), Глухівський учительський інститут (1874), Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі (1899), Харківський ветеринарний інститут (1873).

Рівень письменності в Україні був нижчим порівняно з європейським: 70 % населення не вміли читати й писати, у початкових, неповних середніх і середніх школах навчалося надзвичайно мало учнів. У 1914-1915 pp. на території Наддніпрянської України діяло 252 середні школи, у яких навчалися 140 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах, зокрема в трьох університетах ~ Харківському, Київському, Новоросійському, навчалися 35,2 тис. студентів.

На західноукраїнських землях стан освіти був не кращим. На початку 20 ст. третина галицьких сіл не мала початкових шкіл; а кожне шосте село не мало жодної школи. У Галичині налічувалося 49 середніх шкіл, і тільки в чотирьох з них навчали українською мовою; на Буковині діяла лише одна українська гімназія. На Закарпатті в початкових школах мовою викладання була угорська.

На території України на початку 20 ст. не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою навчання, не було жодної української школи на державному утриманні. Лише під час революційних подій 1905-1907 pp. царський уряд дозволив викладати в школах України місцевою говіркою. У Львівському університеті мовою викладання була польська, у Чернівецькому — німецька. При цьому у Львівському університеті в 1911 р. серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, у Чернівецькому університеті — 17,6 %.

52. Експреонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм…

Кардинальні зміни в культурі ХХ ст. знайшли своє втілення у сфері мистецтва, де відбувається пошук нових форм, стилів, ідейно-художніх засад, йому притаманнаширока стильова диференціація при відсутності панівного стилю. Тому сучасну художню культуру характеризують як конгломеративну.

Мистецтво ХХ століття продовжує розвивати практично всі створені способи художнього осягнення світу. У зв'язку з величезним розмаїттям мистецьких напрямків, стилів, що характеризують Новітню епоху, розглянемо спочатку особливості мистецтва першої, а потім другої половини ХХ століття.

Численну кількість несхожих між собою, суперечливих художніх напрямків у світовому мистецтві XX століття позначають як модернізм, або сучасне мистецтво, в якому повністю втрачено зв'язки з традицією і створюється щось абсолютно нове, що ніколи раніше не було виражене митцем, а схожість із реальністю є мінімальною за принципом: чим менше реального життя в мистецтві, тим більше воно є мистецтвом.

Мистецтво модернізму стало своєрідною опозицією технократичному мисленню та сцієнтизму. Спроба вийти за межі раціональної діяльності сприяла абсолютизації спонтанного, інтуїтивного діалогу людини і світу. В рамках цієї тенденції стверджувалось світосприйняття, засноване на емпатії - здатності людини до глибокого співчуття, осягненню буття через інтенсивне емоційне прозріння. Це призвело до появи таких стильових форм як фовізм, дадаїзм, абстракціонізм, ташизм, орфізм, сюрреалізм тощо.

Митці, щоб привернути до себе увагу, постійно мали бути оригінальними, винахідливими, збагачуючи арсенал своїх образотворчих прийомів. Одні напрямки модернізму абсолютизували об'єктивний зміст образу (натуралізм), його формальну сторону (формалізм), інші - психологічні витоки (література "потоку свідомості"), емоційну насиченість (експресіонізм).

В цілому численні течії модернізму: кубізм, фовізм, неоімпресіонізм, експресіонізм, символізм, футуризм, імажинізм, сюрреалізм, конструктивізм, абстракціонізм, поп-арт, примітивізм та інші - відійшли від традиції зовнішньої схожості при зображенні життя. Основна риса модернізму - метафорична побудова образу за принципом асоціативності, вільної відповідності виразних форм настроям і переживанням. Іншими словами, люди мистецтва XX ст. свідомо відмовилися наслідувати реальному світу, а почали створювати свій штучний світ, що живе за законами їх фантазії та інтелекту. 

• Ознаками кубізму можна вважати: геометризацію ліній та форм, деформацію, площинність зображення, асиметрію. Для творчості кубістів характерними є відмова від бажання зображувати речі такими, якими вони постають перед нашим зором

• Футуризм намагався знайти і ввести у художню практику нові форми для відображення прискореного темпу життя та процесу індустріалізації суспільства, які, на їх думку, були ознаками нової доби. Покладаючи реальні надії на можливості техніки, футуристи вважали, що традиційну культуру слід подолати шляхом технізації, урбанізації та наукових досягнень. На творчість митця-футуриста автомобіль, потяг, літак надихали більше, ніж шедеври античного мистецтва, природа і почуття

• Тому центральне поняття естетики сюрреалізму - "ірраціональна реальність", сюрреальність, що є вільною від будь-яких раціональних характеристик і непідвладною законам логіки. Сюрреалісти вважали, що людина живе в абсурдному,драматично-напруженому світі, воля її паралізована