14 Листопада 1918 року була створена Українська Академія наук (президент в. Вернадський).

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів, які потім були відновлені радянською владою.

Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснюватися перетворення, відомі як «культурна революція».

У 20-х рр. в Україні радянською владою проводиться політика українізації.

Українізація, як показує досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність, із суспільством та інтелігенцією. Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості українського населення, яку становило селянство, ліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та русифікованим партапаратом, з одного боку, та українським селянином та інтелігентом - з іншого.

Завдання українізації:

а) упровадження української мови в роботу державних органів;

б) поповнення партії, державного та господарського апаратів місцевими кадрами;

в) переведення на українську мову викладання в школах, вищих навчальних закладах.

Але українізація підпорядковувалася головному завданню — перебудові культури в Україні на засадах марксизму. Українізація допускалася тією мірою, якою не суперечила інте­ресам та ідеології вищого державного й партійного керівництва.

Українська національна інтелігенція сприйняла українізацію з піднесенням. Активними провідниками україніза­ції були наркоми освіти, переконані прихильники національного відродження — Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Під час українізації 1921 р. було утворено Українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом В. Липківським.

Рівень грамотності протягом 20-х рр. зростає з 24 % до 57 % (боротьба радянської влади з неписьменністю – створювалися «лікнепи» – товариства з ліквідації неписьменності). Кількість педінститутів збільшується до 46, технікумів» – до 84. Кваліфікованих робітників готують ФЗУ (школи фабрично-заводського учнівства). Внаслідок українізації 80% шкіл, 50% технікумів, 25% вузів стають україномовними. 1930 р. — початок переходу до обов’язкової семирічної освіти

Розвиток літератури. 20-ті роки XX ст. - для української літератури період відроджен­ня. Виникали літературно-художні об'єднання:

1922 — 1932 рр. - «Плуг» - спілка се­лянських письменників у Харкові;

1923 — 1925 рр. - «Гарт» - спілка пролетарських письменників, очолювана В. Елланом-Блакитним, М. Хвильовим, В. Сосюрою;

1925 р. -«Ланка» (пізніше «Марс» - «Майстерня революційного слова») у Києві;

1925 р. утворен­ня після розпаду «Гарту» літературної спілки «Вільна академія пролетарської культу­ри» (ВАПЛІТЕ) на чолі з М. Хвильовим (Фітільовим). Членами спілки були М. Бажан, О. Довженко, П. Панч, Ю. Яновський, М. Куліш, П. Тичина.

Протягом 1925 - 1928 рр. точилася літературна дискусія, розпочата з ініціативи М. Хвильового про шляхи роз­витку української літератури, про необхідність широкого використання досягнень єв­ропейського мистецтва, про недоцільність однобічної орієнтації на російську культуру. М. Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості щодо офіційного курсу комуніс­тичної партії, основних постанов партійного керівництва.

Розвиток мистецтва. Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва став театр «Березіль», заснований режисером Л. Курбасом у Києві в 1922 р.

Плідно працювали колективи Першого державного драматичного театру ім. Т.Г. Шевчен­ка в м. Києві на чолі з О. Загаровим та державного драматичного театру ім. І. Фран­ка під керівництвом Г. Юри.

У музичному житті визначну роль відігравали Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представлені митцями старшого покоління, — М. Бойчуком, І. їжакевичем, Ф. Кричевським, а також молодими художниками - А. Петрицьким, В. Касіяном.

Кіно.

З 1922 р. почалося ви­робництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям грома­дянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був «Тарас Трясило» режисера П. Чардиніна (1927).

Переломний етап у розвитку укра­їнського радянського кіномистецтва пов'язаний з творчістю О. Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії укра­їнського та світового кіномистецтва по­чесне місце посідають його фільми «Сумка дипкур’єра», «Звенигора» (1928р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.) «Звенигора », «Арсенал », «Земля ».

В 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як "український поетичний кінематограф".

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й опір, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Переслідуванням піддавалися всі ті, хто, з точки зору Москви, відстоював “помилкові погляди”. Багато керівників України були оголошені “ворогами народу” і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці “До проблеми української економіки” заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією.

7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації – М. Скрипник.

Причинами згортання українізації було те, що вона почала виходити за дозволені центром рамки, охопила все суспільно-культурне життя республіки, сприяла зростанню прошарку української інтелігенції та підвищенню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. У майбутньому вона мала стати загрозою для існування федерації.

В умовах утвердження сталінського тоталітарного режиму на зміну українському відродженню 20-х рр. прийшов терор тридцятих. Тоталітарний режим поширював неприязне ставлення до інтелігенції, впроваджуючи його до масової свідомості. Внаслідок репресій було знищено значну частину української інтелігенції; в зарубіжному українознавстві навіть увійшов до обігу термін «Розстріляне відродження».

«Розстріляне відродження» — це роки наступу сталінського режиму на всі сфери культурного життя України, коли під пресом терору опинилися 1 науковці, освітяни, діячі сфери культури; в країні розгорталася боротьба І проти «націоналістичних ухилів»; це був період, який пройшов під зна-1 ком жорстокого переслідування діячів національної культури.

Зазнали репресій представники суспільних наук, зокрема, історики М. Яворський, С. Семковський, В. Юринець. Атаки велися проти провідників політики українізації насамперед проти М. Скрипника, М. Хвильового.

Багато з тих, хто залишився живим» стали на шлях пристосування до ідеологічних і творчих обмежень, що їх створював режим.

Водночас відбувалося цілеспрямоване формування нової генерації радянської людини за допомогою масової системи народної освіти. Важливу роль у цьому відігравав і прискорений розвиток преси, радіо.

Зовсім інша ситуація склалася після кінця громадянської війни у Західній Україні. Значна частина західноукраїн­ських земель після громадянської війни увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискри­мінації й у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці» і «український», замість них запрова­джувалися терміни «русин» і «русь­кий».

У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах" та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було пере­творено в двомовні («утраквістичні») з перевагою польської мови. Полонізу­валися й вищі навчальні заклади.

Укра­їнці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студен­тів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських уста­нов, а часом і в помешканнях профе­сорів. Ряд закордонних університетів визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропей­ськими і зарахували студентам роки навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань та­ємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність. Головним осередком української куль­тури залишалося наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові. В ньому працювало понад 200 науковців. Вони підтримували тісний зв'язок з ВУАН.

Можна стверджувати, що розвиток культури цього періоду мав складний, суперечливий характер.