Початок Національно-визвольної війни

Портрет Б. Хмельницького. Гравюра В. Гондіуса. Середина 17 ст.

Ікона Покрову Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького.

Іллінська церква в Суботові. 1656. Реконструкція.

Українські землі наприкінці 50-х – 80-ті рр. XVII ст.

Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові. 1679 – 1695.

Покровський собор у Харькові. 1689.

Українські землі наприкінці XVII – в першій половині XVIII ст.

Ікона «Архангел Михаїл». З іконостасу церкви Різдва Христового в м. Жовква. І. Руткович.

Ікона «Вознесіння». З іконостасу церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Скит Манявський. Й. Кондзелевич.

Гравюра «І. Мазепа серед своїх добрих справ» І. Мигури. 1706.

Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві. 1696 – 1701.

Українські землі в другій половині XVIII ст.

Троїцька соборна церква в Новомосковську. 1773 – 1779.

Покровська церква в Києві. 1766.

Собор Святого Юра у Львові. 1744 – 1762.

Успенська соборна церква Почаївської лаври. 1771 – 1783.

Палац Кирила Розумовського в Батурині.

Андріївська церква в Києві. 1754.

Культура Україна кінця XVIII – першої половини хіх ст. Загальна характеристика української культури кінця XVIII – першої половини хiХст.

1. Негативний вплив на розвиток чинили відсутність власної державності, національний гніт та імперські кордони, що ігнорували українські етнічні території.

2. У Наддніпрянській Україні проводилася політика русифікації та культурної асиміляції українців, здійснювана адміністративними примусовими заходами.

3. На західноукраїнських землях культурні процеси зазнавали значного впливу німецької культури, що поєднувався з полонізацією в Галичині, мадяризацією в Закарпатті, румунізацією на Буковині.

4. Культурний розвиток галицьких і закарпатських русинів був тісно пов’язаний з діяльністю греко-католицького духовенства.

5. Основні мистецькі напрямки – класицизм та романтизм.

У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями.

До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства.

Тобто на рубежі XVIII-XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування.

Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. «Єнеїди» І. Котляревського, пое­ми, якій судилася слава першого твору нової української літератури.

Створена на матеріалі суспільного жит­тя України другої половини XVIII ст., «Енеїда» Котляревського показала світові українсь­кий народ з його історією, мовою, звичая­ми, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроб­лено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українського життя, яка й нині читається із захопленням. Написана розмовною українською мовою, розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджу­вала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм.

Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» (русами тут названо українців) - блискуча пам'ятка української історичної прози й публіци­стики кінця XVIII ст. Вона розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства й кріпосництва, оспівування незалежної Козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обґрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення ко­зацького самоврядування. Славні сторінки боротьби українців за волю й незалежність змальовано в епічному плані, вони суголос­ні народному героїчному епосу. З'явився цей анонімний твір в середовищі козацької старшини й поширювався в багатьох спис­ках. У цьому творі проводилась ідея, що Київська Русь - це Україна, яка пізніше була розвинута в фундаментальній праці М. Грушевського. "Історія русів" становила політичну декларацію тієї частини українського дворянства, яка прагнула відновити Гетьманщину.

Розвиток освіти в першій половині ХІХ ст.

У першій половині XIX ст. царизм ліквідував українську школу, яка у ХУІІ-ХУШ ст. була на одно­му рівні зі школами найосвіченіших держав Європи. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

Освіті надавався чітко виражений становий характер: для нижчих верств населення - парафіяльні двокласні школи; для дітей купців, службовців і заможних міщан - повітові учили­ща, інколи гімназії; для дітей дворян - гімназії, ліцеї та універ­ситети.

У 1827 р. виданий указ російського імператора про заборону допуску до середніх і вищих навчальних закладів вихідців із кріпаків.

Царський уряд запровадив навчання виключно російською мовою, переслідувань зазнали ті, хто популяризував українські пісні, звичаї, народний епос.

1805 р. – відкриття першого в Наддніпрянській Україні Харківського університету імені вченого-хіміка В.Каразіна

1820 р. – відкриття князем О.Безбородько в Ніжині гімназії вищих наук, що прирівнювалася до університету.

 1834 р. – відкриття Київського університету ім. князя Володимира (сучасний університет імені Т.Шевченка). Першим ректором став Михайло Максимович.

1857 р. – створення П. Кулішем української граматики.

На початку 60-х рр. виникло багато недільних шкіл, у яких неписьменні люди могли безкоштовно здобути початкову освіту. Проте в 1862 р. недільні школи були закриті під проводом боротьби з революційною пропагандою, яку проводили вчителі.

У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною.

Таким чином, розвиток української культури проходив в складних суперечливих умовах.

Наука.

Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені М.Остроградським. Т. Осиповський написав «Курс математики», який був основним підручником з математики в усій Російській імперії. Фундатором сучасної фізичної хімії став М.Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету.

Театр.

Нова українська культура дала сильний поштовх розвитку театрального мистецтва

Першу українську театральну трупу організував Г. Квітка-Основ'яненко, який став директором і режисером Харківського професійного театру.

У Полтаві з 1818 по 1821 р. діяв український театр, де виступала акторська трупа під керівництвом І. Котляревського та М. Щепкіна.

Першими українськими постановками були “Наталка Полтавка” в 1819 р. і пізніше “Москаль-чарiвник” в Полтавському любительському театрі.

Архітектура і мистецтво.

В архітектурі і живописі з кінця ХVIII ст. утверджується класицизм.

Класицизм – мистецький та архітектурний стиль, який орієнтувався на античне мистецтво, йому були притаманні простота форм і композиції, звернення до античної спадщини, оспівування героїв. В архітектурі класицизму масово представлені колони.

В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 р. було споруджено оперний театр.

Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я.

Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А.Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву Магдебургського права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р.

У 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті побудована будівля Київського університету.

Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.

 Наприкінці ХVIII ст. з’являються архітектурні ансамблі: парк «Олександрія» в Білій Церкві та Софіївський парк в Умані.

На початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм.

Романтизм був реакцією розчарування у Просвітницьких ідеях, стверджував неповторність людської особистості, прагнення до свободи і самовдосконалення, суперечність між надзвичайною особистістю та буденним оточенням.

Український романтизм мав свої, типові тільки для нього, елементи. У ньому знайшли відображення народна поезія, побут, історичне минуле народу і його національна самобутність. Поети-романтики оспівують об­раз національного героя — козака, самовідданого захисника рідної землі.

Першим осередком появи романтизму в Україні став Харківський університет.

До романтиків відносимо – Т. Шевченко, М. Вовчок, С. Руданський.

Живопис. Художники: В. Тропінін, Т. Шевченко, І.Сошенко, В.Боровиковський

Велика заслуга В. Тропініна у розвитку українського малярства відзначається тим, що він створив образи представників різних верств населення.

І.Сошенко народився на Київщині, один з найближчих друзів Тараса Шевченка, брав активну участь у його визволенні з кріпацтва.

В. Боровиковський був відомим портретистом, який прагнув не лише відтворити зовнішній образ, а й розкрити внутрішній світ людини.

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва ХІХ ст. зробив Тарас Шевченко.

Він блискуче володів технікою ак­варелі, малюнка олівцем та пером. Шевченко є автором понад тисячі тво­рів малярства та графіки. Він один із перших звернувся до реалізму в зобра­женні життя і побуту, звичаїв, приро­ди, історичних пам'ятників рідного краю.

Йому належить серія перших в українській графіці офортів «Живописна Україна».

Живописні твори Т. Шевченка

Т. Шевченко «Автопортрет» (1840) Т. Шевченко «Катерина»

Офорти Т. Шевченка з «Живописної України»

«Дари в Чигирині»

«Смерть Б. Хмельницького»

В. Тропінін «Дівчина з Поділля»

Будівля Київського університету (1837 - 1843)

Культура України в

другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

У другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. імперські уряди продовжували стримувати розвиток національної культури й це негативно позначалося на її стані.

Імперська правляча верхівка ретельно стежили за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури. Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда. Друкувати "малоросійським наречием" дозволялося лише художні твори.

Валуєву належить сумнозвісна фраза: «Малоруської (української) мови немає, не було і бути не може».

Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II, забороняв видавати будь-які книги українською мовою і ввозити їх з-за кордону. Виняток становили історичні документи і художня література, але тільки з використанням російського алфавіту.

Місцевій адміністрації було наказано суворо стежити, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, щоб із бібліотек було вилучено україномовні книги. З усіх російськомовних текстів цензори викреслювали слово "Україна", змінюючи його на "Малоросія". Практично вся освіта ставала російськомовною. Внаслідок такої політики рівень писемності українського населення був вкрай низьким.

Реформи в освіті в другій половині ХІХ ст.

Хоч імперські уряди продовжували стримувати розвиток національної культури, однак соціально-економічні та суспільно-політичні зміни, процес модернізації стимулювали культурний поступ.

Економіка вимагала вдосконалення сфери освіти., більш високого рівня освіти населення, висококваліфікованих спеціалістів з різних галузей знань.

У нових історичних умовах, коли з завершенням промислового перевороту було потрібно дедалі більше освічених людей і висококваліфікованих фахівців, уряд Росії усвідомив необхідність розширення мережі навчальних закладів.

Отже, модернізація економіки, розвиток фабрично-заводського виробництва, завершення промислового перевороту, розвиток ринкових відносин стимулювали розвиток культури, особливо освіти та науки

Після проведення шкільної реформи 1864 р. розширювалася мережа початкових шкіл, середніх і вищих навчальних закладів. Але це не могло задовольнити потреби суспільства в освічених людях.

ПОЧАТКОВА ОСВІТА – початкові народні училища (державні, земські, приватні).

Відповідно шкільної реформи 1864 р. всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ (державних, земських, приватних).

В початковій школі, які утримувалися земствами, державою, громадянами, церквами, навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але цих шкіл не вистачало для навчання всіх дітей.

Все навчання йшло російською мовою, що ускладнювало процес навчання.

До початку ХХ ст. величезна кількість українців залишалася неписьменною.

СЕРЕДНЯ ОСВІТА.

Середню освіту давали гімназії та реальні училища, але вони носили яскраво виражений становий характер.

У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників. Навчання було платним.

1887 р. царська влада видає циркуляр «Про кухарчиних дітей», що забороняв вступ до гімназії дітям з малозабезпе­чених сімей. На всю Наддніпрянську Україну було лише близько 130 гімназій.

Гімназії давали гуманітарну підготовку і пільги для вступу до університетів без іспитів. Програма реальних гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук. Їх випускники могли продовжити освіту у вищих технічних навчальних закладах.

ВИЩА ОСВІТА – університети, академії, інститути.

– 1865 р. - відкрито Новоросійський університет у Одесі.

У 1898 р. – Київський політехнічний інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України).

Освіта в Західній Україні.

1869 р. уряд Австро-Угорщини оголосив про впровадження обов’язкової початкової освіти на всій території Західної України. Але реально це було важко здійснити: не вистачало викладачів та коштів.

Навчання проводилося українською мовою, але у Закарпатті - угорською мовою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською.

Однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною.

На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

– 1875 р. - Черні­вецький університет.

У Львівському університеті 1894 р. була відкрита кафедра історії України; 1900 р. там також була відкрита кафедра української літератури. Це було серйозним кроком у розвитку національної історичної науки і сприяло поширенню патріотичних настроїв серед галицької молоді.

Наука.

У 1886 р. в Одесі зоолог І.Мечников і мікробіолог М.Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію.

І. Мечников став першим лауреатом Нобелівської премії – вихідцем з України.

У галузі історії - М. Костомаров, О. Єфименко, Д. Багалій, М. Грушевський, Д. Яворницький.

Агатангел Кримський – мовознавець, поліглот, знав більш ніж 50 мов.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році “Літературного товариства ім. Шевченка”, яке через кілька років під назвою “Наукове товариство ім. Шевченка” по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію.

1873-1919 рр. — діяльність у Києві історичного товариства Нестора-літописця1873-1876 рр. — діяльність у Києві Південно-західного відділу Російського географічного товариства

1882-1907 рр. — видання в Києві журналу «Киевская старина» (друкуються В. Антонович, Д. Баталій, М. Костомаров, А. Кримський та ін.)

Література.

Вже з сер. ХІХ ст. утверджується новий напрямок – реалізм – зображення оточуючої дійсності з її позитивами і негативами. Цей художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивості не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах.

Представники цього напряму шукали не красу, а правду. Його поява ідейно пов’язана з розчаруванням інтелектуальної еліти в новій капіталістичній епосі, яка не породила не нової, кращої людини, ні справедливого суспільства. Представники критичного реалізму рішуче виступили з осудом нового буржуазного суспільства

Прозаїками європейського рівня були І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, М. Вовчок, П. Грабовський, О. Кобилянська, І. Франко та ін.

Межа століть - це період не тільки активного політичного, націо­нального руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм.

Модернізм – загальна назва літературних та мистецьких напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість.

Культура модерніз­му спирається на психологізм, зосере­дженість на внутрішньому світі людини й суб'єктивних враженнях героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим" тлом. Реальний персонаж перетворю­ється на символ.

Найяскравіше цей підхід відбився у творчості неоромантиків Михайла Ко­цюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність.

Імпресіоністський характер мають різні твори письменника: "Сміх", "Intermezzo", "Коні не винні", "Хвала життю". В не закінченій повісті "Fata morgana" органічно поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення соціальної дійсності. Імпресіонізм М.Коцюбинського виявлявся у поєднанні краси людини і природи, про що свідчить його поетична повість "Тіні забутих предків" (1911), написана на унікальному етнографічно-фольклорному матеріалі Гуцульщини.

Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія "Лісова пісня", яка стверджує ідеали високої духовності, гармонії і краси, і лише той народ, який зберігає ці ідеали, може вижити.

Театр.

В другій половині ХІХ ст. український театр переживав тяжкі часи. Від переслідування українського театру царський уряд перейшов до цілковитої його заборони. (після Емського указу 1876 р.). Доходило до того, що українські народні пісні на концертах виконували французькою мовою.

На початку 80-х років губернатори отримали дозвіл на українські вистави і театральна справа в Україні пожвавилася.

У 1882 р. у Єлисаветграді М. Кропивницький створив першу на Лівобережній Україні наці­ональну професійну трупу «Товариство українських акторів» за участю акторів-любителів та акторів-професіоналів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, І. Бурлаки, О. Маркова та ін.

Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства, формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури, порушення соціально значущих питань.

Музика.

У 1862 р. С. Гулак-Артемовський створює першу національну українську опе­ру «Запорожець за Дунаєм».

Найпомітнішою постаттю в музичному житті України цієї доби був М. Лисенко – засновник української класичної музики, збирач і популяризатор народних пісень (опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда»). Він поєднав український народний мелос із досягненнями європейської музичної культури. Започаткував в українській музиці жанр симфонії. У Києві М. Лисенко відкрив музично-драматичну школу (1904 р.), яка підготувала низку композиторів і музикантів, які прославили українську професійну музику в ХХ ст.

У 1862 р. на слова П. Чубинського композитор М. Вербицький напи­сав національний український гімн «Ще не вмерла України» (первинний варіант).