59

Матеріали для самостійної підготовки

до ЗНО з історії України

(історія культурного розвитку України)

Підготувала доцент кафедри історії Лобко Н.В.

Культурний розвиток Київської Русі та

Галицько-волинської держави в ІХ – XIV ст.

Культура Київської Русі формувалася під впливом місцевих язичницьких традицій та візантійського християнства.

Населення Київської держави ще за дохристиянських часів створило багату, самобутню культуру. Певний вплив на її розвиток справили також зв’язки східних слов’ян із сусідніми народами.

Новий етап у розвитку всіх галузей культури на Русі починається з утвердженням християнства як державної релігії. Нова релігія пов’язала Русь із надбаннями європейської та світової культури, принесла з собою новий світогляд і нову мораль, бо в центрі християнства – людина, її особистість.

Характерні риси розвитку культури:

1) переважаючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та ду­ховної культури;

2) запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів;

3) існування на Русі дохристиянського культурного середовища - підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури; збереження язичницьких традицій.

4) швидке піднесення культури, поява нових культурних явищ.

Вчені вважають, що на території Русі існувала місцева писемність ще до запровадження християнства – слов’яни користувалися в письмі «чертами» і «рєзамі». Доказом існування власної оригінальної абетки в давніх українців є знахідка напису на стінах Софійського собору. «Софіївська абетка» складалася з 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а 4 – слов’янському мовленню.

Графіті – давні написи побутового характеру зроблені парафіянами і священиками на стінах культових споруд (Софіївський і Успенський собор Києва, Видубицький монастир.)

Графіти Софії Київської – написи видряпані на поверхні.

«Берестяні грамоти» – листування новгородців з приводу різних господарських справ. Український варіант – звенигородські грамоти. Особливості грунту не сприяли збереженню грамот.

Новий слов’янський алфавіт – кирилицю – було створено солунські брати Кирило і Мефодій. Вони переклали з грецької основні богослужбові книги. Кирилиця стала універсальною мовою, яка об’єднувала слов’янські народи і була всім зрозуміла.

Варто зазначити, що церковнослов’янська мова, була передусім мовою церкви. Вона збагатила лексику русичів, проте вона ніколи не була розмовною мовою.

Християнство сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах життя суспільства і в культурі зокрема.

Освіта.

У Х – ХІІ ст. сформувалася давньоруська система освіти. Перші школи відкривалися при Володимирі Великому (988 р.) для дітей князів і бояр для подальшої дипломатичної діяльності.

Ярослав Мудрий відкрив в Новгороді школу для підготовки освіченого духівництва.

У 1086 р. онучка Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна відкрила першу школу для дівчат.

Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали стислі відомості про поетику, географію, історію. Навчання велося церковнослов'янською мовою, цією ж мовою перекладалася іноземна література.

При монастирях і церквах створюються бібліотеки. У 1037 р. Ярослав Мудрий організував у Софіївському соборі Києва першу бібліотеку, яка нараховувала 960 рукописів.

При бібліотеках створювалися скрипторії – книгописні майстерні. Переписували книги Св. Письма, псалтирі, писання отців церкви та інша богослужбова література.

З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.

Книжні пам’ятки.

У літературі розвивалися жанри - священні книги (Остромирове Євангеліє, середина XI ст.), житія («Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Фео­досія Печерського»), проповіді («Слова» Кирила Туровського, твори митрополита Кирила Смолятича, перша половина XII ст.), повчання («Повчання» Володимира Мономаха, перша половина XII ст.).

Остромирове Євангеліє (1056 – 1057 рр.) – одна з найвидатніших пам’яток старослов’янського письменства в давньоруській редакції. «Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі і свят.Переписане зі староболгарського оригіналу у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира.

«Ізборник Святослава» (1073), «Ізборник» (1076) – перші давньоруські енциклопедії.

«Ізборники» – збірки різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні міста з Біблії.

Літописи – історико-літературний твір, в якому найголовніші події записувалися у хронологічному порядку за роками (літами).

«Повість минулих літ» (1113 р.) – давньоруський літопис, складений ченцем Нестором, у якому зібрані оповідання давньоруської та всесвітньої історії.

Галицько – Волинський літопис – руський літопис, складений у другій половині ХІІІ ст., є життєписом Данила Галицького.

«Руська правда» (1036 р.), «Правда Ярославичів» (1072 р.), «Устав» Володимира Мономаха (1113 р.) – пам’ятки давньоруської юридичної літератури.

«Повчання дітям» (1117 р.) – авторський твір Володимира Мономаха, де він дає настанови своїм дітям щодо управління державою за християнськими цінностями.

«Слово про закон і благодать» (≈ 1050р.) – авторський філософський твір першого руського митрополита Іларіона про переваги християнського віровчення.

 «Печерський Патерик» (ХІІІ ст.) – збірка оповідань про святих угодників Києво-Печерського монастиря. містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, про подвиги і чудеса, які відбулися в житті ченців Києво-Печерської лаври.

«Слово о полку Ігоревім» (1187 р.) – твір невідомого автора про трагічний похід Новгород-Сіверського князя Ігоря на половців 1185 р.

Реймське Євангеліє (сер. ХІ ст.) – церковнослов’янський рукопис першої половини XI ст. Реймське Євангеліє Анна Ярославна, після виходу заміж за французького короля, привезла до Франції. На ньому тривалий час присягали французькі королі

Також давньоруська література представлена усною народною творчістю –  билинами про Іллю Муромця, Добриню Микитича, Альошу Поповича.

До наших днів дійшло близько 400 пам’яток києво-руської книжної культури, і ця кількість дає уявлення про розмах київської книжної культури до навали монголо-татар, що спалили чи не все, що могло горіти…

Сильний вплив візантійської культури на нашу державу виявився і в розвитку наукових знань. Так, історична наука, що розвивалася в князівські часи, спиралася, насамперед, на Біблію, переклади всесвітньої хроніки Іоанна Малали, Георгія Сінкелля, Георгія Амартола з пізні­шими доповненнями, які доводили події до X ст., хроніки Костянтина Манасії (XI ст.), "Короткої Хронографії" патріарха Никифора. На основі цих історичних праць і з'явилися у нас перші історичні роботи. Наприклад, "Палея Толкова", "Хронограф" - компіляція всесвітньої історії та ін.

Про розвиток юридичних знань на Русі свідчить поява древньоруської законодавчої пам'ятки "Руська Правда". Це збірка законів звичаєвого права, що з'явилася в часи правління Ярослава Мудрого і лягла в основу Литовського Статусу, а також законодавства гетьманської доби на Україні.

Досить поширеними в Україні були також знання в галузі природничих наук. Серед них медицина, астрономія, математика та ін. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог", "Шестидневи" та ін. Географію вивчали завдяки космографії Козьми Індикоплова, візантійського письменника IV ст., який відкинув арістотеле-птолемеївське вчення, згідно з яким земля є кулею, і намагався довести, що земля - це чотирикутна площа.

Окремо варто згадати про медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити, знахарі, віщуни. Лікували за допомогою замовлянь і закликань. Існувала своя фармацевтична наука, яка опиралась на знання флори України. Згодом з'явилися вчені лікарі, що проживали при князівських дворах та монастирях. Так, Печерський Патерик згадує вже про відомих київських лікарів Агапія, Пімена, Алімпія. У XII столітті відомим лікарем був Петро Сірянин. Значними були і лікарські таланти серед жінок на Русі: княжни Єфрозини з Чернігова, а також княжни Євпраксії-Зої. Остання у 1112 р. вийшла заміж за візантійського імператора Йоанна Комнена. Ще в Києві княжна цікавилася медициною, а в Греції поглибила свої знання і була авторкою першого медичного трактату "Алімма". Книга має п'ять частин і 29 розділів і до сьогодні зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.

Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це ми дізнаємося з археологічних знахідок медичних інструментів, зокрема, пінцетів і скальпелів.

Архітектура.

Звертаючи увагу на архітектуру, треба зауважити, що стародавня Русь була споконвіку дерев'яною, а русичі були народом-теслею. Із встановленням ранньо­феодальної держави - Київської Русі, формується певний тип забудови міст, що мав тричастинну систему: "дитинець", де містилися князівські та боярські двори; "окольний град", у якому жила переважна частина міського населення; та "посад", заселений ремісниками і торгівцями.

Здебільшого будови зводили з дерев'яних зрубів. Основним типом забудови були п'ятистінні (тобто двокамерні) будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними печами, та з холодним приміщенням перед входом - сінями. До сіней робили ґанки, галереї.

Літописи розповідають, що князівські та боярські двори являли собою ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі.

Після прийняття християнства розпочалося кам’яне храмобудівництво, у якому використовувалася розроблена візантійськими майстрами хрестовокупольна система (основа - квадрат, розчленований чотирма стовпами, що примикають до підкупольного простору; прямокутні осередки утворюють "архітектурний хрест").

Десятинна церква на честь Богородиці – перша кам’яна церква у Києві. (візантійські майстри будували без міцного фундаменту). Церква належала до хрестово – купольних візантійського типу храмів.

За князювання Ярослава Мудрого в Києві було збудовано найбільший собор держави – Софію Київську, Золоті Ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі.

Видатними пам’ятниками давньоруської архітектури також є Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031 - 1036), Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073 – 1078 рр.), Видубецький монастир у Києві (ХІ ст.), Михайлівський собор у Переяславі (ХІ ст.), Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (ХІІ ст.)

Живопис.

Живопис був представлений фресками, мозаїкою, іконописом та книжковою мініатюрою.

У живописі було поширеним писання ікон, що наслідували візантій­ські зразки, Із художників того, часу відоме ім’я Алімпія Печерського, який навчався у візантійських майстрів, що оздоблювали Києво-Печерську лавру. Також відоме ім’я Григорія іконописця.

Оздоблювали храми мозаїкою і фресками.

Мозаїка — зображення і орнамент із кусочків різнокольорових натуральних каменів, скла (смальти), кераміки. В Київську Русь мозаїка з натурального каменю прийшла в Х столітті після прийняття християнства, але через відсутність потрібного матеріалу особливого поширення не отримала. І лише з появою в Києві виробництва скляної смальти в церквах з'являються мозаїчні панно. Софійський собор став першим російським храмом, прикрашеним мозаїкою.

Фреска - картина, написана фарбами по свіжій вогкій штукатурці. Фрески малювали мінеральними фарбами на мокрому тиньку (штукатурці). Окрім зображення святих, на стінах храмів зустрічаються світські сюжети, зображення реальних людей, побутових сцен (фрески Софії Київської зображують життя княжого двору - воєнні ви­прави, лови, вистави скоморохів та ін.)

Книжкова мініатюра.

Із прийняттям християнства на Русі з'явився ще один культ — культ книжного знання. Це визначило ставлення до книги, як до святині. Кни­гами пишалися в київській Русі, ціна на деякі з них була такою висо­кою, що як говорили тоді, її «один бог знає»: недарма при пожежі, передусім, рятували книги

Сторінки рукописних книг часто оздоблювали мініатюрами, які від­значалися високохудожньою майстерністю.

Найдавнішою і найвідомішою пам'яткою книжкового мистецтва Ки­ївської Русі є «Остромирове євангеліє», написане дияконом Григорієм у 1056-1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира, на­ближеного великого князя Ізяслава. У мініатюрах спостерігається відгук софійських мозаїк. Кожний колір і фігури євангелістів обведені золотом, тому вся мініатюра нагадує перегородчасту емаль. Фігури обведені рам­кою зі складним орнаментом, який характерний для виробів київських ювелірів. Великі заголовні літери з рослинними мотивами переходять у люд­ські або звірині зображення і своїми золотими контурами і кольоровими сполученнями також нагадують емаль.

Давньоруська культура — одна з найяскравіших сторінок історії культури середньовіччя. Давньоруські майстри внесли у скарбницю світової культури багато нового і цінного. Культура Київської Русі створила ті традиції, що використовува­лися всіма поколіннями давньоруської й української народностей.

Поняття і терміни.

Ікони - живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих і подій Святого Письма.

Билини - руські народні епічні пісні

Мозаїка – зображення або визерунок, зроблений з окремих, щильно припасованих один до одного і закріплених на цементі або мастиці різнокольорових шматочків скла, мармуру, камінців і т.ін.

Літопис – історичний твір, в якому розповідь про події та факти подаються за роками.

Фреска – картина, написана фарбами по свіжій вологій штукатурці.

Книжкова мініатюра – художнє оздоблення рукописів, зроблений від руки малюнок, багатобарвна ілюстрація або заставка, кінцівка. Видатні зразки книжкової мініатюри - Остромирове євангеліє (1056 – 1057рр.), Ізборник Святослава (1073р.)

Культура Київської Русі

Софійський собор у Києві (1037 р.), сучасний вигляд

Богоматір Оранта (мозаїчний образ з собору Київської Софії)

Мозаїка в центральному куполі Софії – Христос

Спасо-Преображенський собор. Чернігів, 1036 р. Сучасний вигляд

Родина князя Святослава Ярославича. Мініатюра з «Ізборника» (1073 р.)

Холмська ікона Богородиці (візантійська традиція) ХІ ст.

Вишгородська ікона Богородиці. (візантійська традиція) І пол. ХІІ ст.

Дорогобузька ікона Богородиці (остання третина ХІІІ ст.)

П’ятницька церква в Чернігові (кінець ХІІ ст.)

Церква святого Пантелеймона в Галичі (кінець ХІІ ст.)

Українські землі у складі Великого князівства Литовського (у другій половині XIV - перша половина xviі ст.)

Своєрідність української культури другої половини XIV – першої половини XVII ст. зумовлювалася тим, що український народ не мав власної державності. Українські землі перебували у складі кількох держав, через те умови для культурного поступу українців, що склалися в тих державах, були неоднакові.

Характерні риси розвитку культури:

1. Постійні національні та релігійні утиски з боку Речі Посполитої, Угорщини, Туреччини

2. Відсутність єдиного політичного і духовного центру негативно впливало на культурний розвиток українських земель.

3. Взаємодія із західноєвропейською культурою, вплив ідей Відродження, реформації та гуманізму.

4. Вплив героїчних походів козаків на культурне життя українців.

5. Поява книгодрукування.

6. Особлива роль братств у культурному житті України.

Культурне й церковне життя. Українська культура зазнала європейського впливу. Багато українців навчалися в європейських університетах. Одним з українських учених, які здо­бували освіту на чужині, був Юрій Дрогобич (Юрій із Дрогобича). Він став носієм гуманістичних ідей, які виникли і поширювалися в Західній Європі з XIV ст.

Юрій Дрогобич (Котермак) (ХV ст.) – український філософ, астроном, астролог, перший український доктор медицини, доктором філософії. Він є першим українським автором друкованого твору (латинською мовою). Ректор Болонського університету (Італія), професор Краківського університету.

Українське книгодрукування.

Найважливішою особливістю української культури XVI ст. була поява книгодрукування. Перша українська друкарня з'явилася наприкінці XV ст. у Кракові, тодішній столиці Польського королівства. Заснував цю друкарню Швайпольт Фіоль, якого вважають українським першодрукарем.

У 1491 р. він надрукував чотири бо­гослужбові книги церковнослов'янською мовою, післямови до яких були написані українською.

На початку XVI ст. з'явилися книгодруки білоруса Франциска Скорини (1517 р. -«Псалтир», надрукований у Празі; 1519 р. - «Біблія руська»), які були надзвичайно по­пулярні в Україні.

У 1561 р. в Заблудові, маєтку магната Ходкевича, заснували друкарню Іван Федоров і Петро Мстиславець, які втекли з Москви. Вони видали тут “Учительне Євангеліє”, “Псал­тир”, “Часослов”. У 1573 р. Федоров переніс друкарню до Льво­ва, де був виданий славнозвісний “Апостол” (1574).

Найбільш ус­пішною була видавнича діяльність Івана Федорова в Острозі, куди його запросив князь Василь-Костянтин Острозький.

У1581 р. тут побачило світ перше повне видання Біблії слов’янською мовою – Острозька Біблія – першу друковану Біблію на слов’яно-руській мові.

У 1596 р. у друкарні Віленського братства вийшли «Граматика словенська», «Буквар» і «Лексис» Лаврентія Зизанія.

Видавалися полемічні твори Філалета, Смотрицького, Сурозького, букварі тощо.

Цілий ряд друкарень виникли в Снятині, Рогатині, Луцьку, Новгороді-Сіверському та інших містах. Проте масш­таби їхньої діяльності були набагато скромнішими порівняно з Острогом.

На початку XVII ст. провідна роль в українському книгодру­куванні належала друкарні Києво-Печерської лаври, заснованій архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. У 1616 р. тут вийшли друком “Часослов”, пізніше “Лексикон словено-роський”, низка граматик, букварів, словників, різноманітна полемічна та богослу­жебна література. Книги прикрашалися гравюрами, заставками, кінцівками.

У 1619 р .виходить друком «Граматика слов’янська» Мелетія Смотрицького, що тривалий час була підручником з церковнослов’янської мови.

Література.

Гостра боротьба між прихильниками і супротивниками міжцерковної унії відбувалася й у формі полемічної літератури. У це протистояння були задіяні найкращі інтелектуальні сили католиків, православних, а також протестантів.

Полемічна література – це література, яка була зумовлена полемікою (суперечкою) прихильників та противників Брестської унії.

 Автором першого полемічного твору був М. Смотрицький («Тренос», «Плач»). Відстоював православ’я.

Також представниками полемічної літератури були:

Г.Смотрицький (твір – «Ключ царства небесного» 1587 р.) – перший ректор греко-латинської слов’янської школи. Відстоював православ’я

І. Вишенський(твір «Послання до єпископів») – письменник і полеміст, який у своїх творах відстоював православ’я; значну частину свого життя провів у монастирі на Афоні.

Іов Борецький (твір «Протестація») – перший митрополит Київський після відновлення ієрархії православної церкви в України. Відстоював православ’я.

Петро Могила (твір «Требник») – видатний культурний та церковний діяч молдовського походження, православний митрополит Київський, ініціатор створення Києво-Могилянського колегіуму. Представник полемічної літератури. Відстоював православ’я.

Іпатій Потій – один із засновників греко-католицької церкви, другий греко-католицький митрополит Київський, видатний письменник і полеміст. (твори «Унія, або виклад… артикулів до об’єднання» (1596), «Антиризис» (1599). Відстоював унію.

У 1556-1561 р. було написане (не надруковане) Пересопницьке Євангеліє – перший переклад Євангелія на українську мову. На Пересопницькому Євангеліє сучасні українські президенти складають присягу.

В усній народній творчості, крім традиційних казок, ліричних та соціально-побутових пісень, з’являється героїчний епос - думи та історичні пісні – ліро-епічні твори про героїчні походи козаків.. Це “Втеча трьох братів з Азова”, “Самійло Кішка”, “Плач невільників” та інше.

У першій половині ХVII ст. з’являється вертеп – мандрівний ляльковий театр.

Поширення набуває інтермедія – розважально-комедійна сценка на побутову тематику в антракті релігійних драм. В основі інтермедій лежать сюжети народного життя комедійного характеру. Персонажами в них були простаки або хитруни з простого люду. Для музичної культури цього періоду характерним було поширення хорового співу. Своїми досягненнями в цій галузі культури пиша­лися Острозька академія, Київська колегія, братські школи.

Освіта.

Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-слов'яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Остро­зьким для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля.

Василь-Костянтин Острозький(1526 – 1608) – руський магнат, якого називали «некоронованим королем Русі», воєвода Київський, меценат і захисник православної віри та культури.

Сучасники називали Острозьку школу вищого типу "тримовним ліцеєм", "колегією", "академією". Навчання було організовано за західноєвропейською системою "семи вільних мистецтв" (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія), яка, до речі, впроваджувалася і в систему викладання братських шкіл. Крім слов'янської, вивчались грецька і латинська мови.

Князь Костянтин Острозький, фундатор і меценат культурно-освітнього центру, закликав в Острозьку колегію кращих учених, письменників і педагогів того часу з Львова, Києва, Вільно та Греції.

Першим ректором Острозької школи у 1570-1580-х рр. був вчений і письменник Гера­сим Смотрицький (батько Мелетія Смотрицького), автор політичного трактату «Ключ царства небесно­го», надрукованого 1587 р..

Однак після смерті старого князя К. Острозького (1608 р.), його маєтки й фундації перейшли до католиків. Острозька школа й друкарня потрохи завмирали, а на їх місці згодом постала єзуїтська колегія.

Незважаючи на це, Острозька колегія має величезне значення в історії української культури.

По-перше, це була перша вдала спроба створення українського вищого навчального закладу;

по-друге, колегія підготувала чимало високоосвічених людей і своїм практичним прикладом спростувала вигадки, поширювані ворогами на кшталт єзуїта Скарги, нібито при православній вірі неможлива ніяка освіта, вища школа, ніяка наука;

по-третє, приклад острозької колегії дав реальну основу для проектів подібних шкіл і по інших місцях, а план львівської братської школи розроблявся під впливом Острозького зразка;

по-четверте. Острог у період останньої чверті XVI - на початку XVII ст. був головним літературно-видавничим центром України. Саме тут була надрукована знаменита Острозька Біблія.

Шкільна освіта будувалася на досвіді, який був накопичений ще за часів Київської Русі. Численні факти свідчать про те, що у XIII - XIV ст. існували школи у багатьох містах і містечках України. У ХVI ст. значно збі­льшилася кількість монастирських шкіл. І хоч ці школи здебільшого готу­вали церковнослужителів і переписчиків книг, все ж вони зробили свій внесок у справу поширення грамотності в Україні.

Однак рівень цих шкіл не міг задовольнити потреби суспільства в освічених громадянах. Україні потрібні були нові школи, які б могли підняти освіту до рівня вимог часу. Вирішення цієї проблеми взяли на себе не церковнослужителі, а братства, козацтво і окремі магнати, які виступали як меценати шкіл.

Братства — національно-релігійні громадські об'єднання православних українців (міщан, духовенства, козаків, шляхти) при православних церквах.

Мета діяльності братств: захист національно-релігійних прав українців, протистояння окатоличенню та спольщенню українського народу.

Заходи братств:

• виступали за право міських общин брати участь в управлінні цер­ковними справами, контролювати діяльність вищого духовен­ства;

• захищали інтереси православних ремісників при вступі до цеху;

• займалися просвітницькою діяльністю: створенням шкіл і типографій.

• організовува­ли лікарні, притулки.

Про існування братств вперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації.

У братствах брали участь середні верстви місько­го населення з цехових ремісників, торговців, вчителів, православне духо­венство й дрібна шляхта.

Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585 р.), Брестське (1591 р.), Люблінське (1594 р.). Ки­ївське Богоявленське (1615р.). Луцьке (1617 р.). Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах.

Наука в братських школах була доступна дітям будь-якого статку: бідні вчилися за рахунок братств, заможні батьки вносили певну плату. До наших днів зберігся статут Луцького братства ("Школи греко-латино-слов'янської"), з якого мож­на довідатися чимало цікавого про шкільну науку в Україні початку XVII ст.

На початку XVII ст. провідну роль в українській освіті стала відігравати Київська братська школа. Її ктитором (опікуном) був гетьман Сагайдачний, свою спадкову землю для школи подарувала багата киянка Галшка Гулевичівна. На чолі школи сто­яли відомі вчені й просвітителі Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та інші.

У 1632 р. Петро Могила об’єднав Київську братську школу зі школою при Києво-Печерській лаврі. Так була відкрита Київська колегія - навчальний заклад, який наближався своїми основними засадами до вищої школи. Навколо колегії згуртувались відомі представники української духовної еліти того часу - Інокентій Гізель, Сильвестр Косів, Ісайа Козловський та інші. За організацією навчання Київська колегія майже не відрізнялась від євро­пейських академій. Вона мала свої філіали у Вінниці та Кременці. Однак, незважаючи на численні прохання Петра Могили, польський уряд так і не надав колегії статусу академії. Перед смертю Могила заповів колегії своє майно, цінності і велику бібліотеку.

Архітектура.

В українській архітектурі XVI ст. відчутними були впливи європейсь­кого Відродження. Прикладом можуть бути ратуша та Успенська церква у Львові, замки в Пере­мишлі, Верхній замок у Луцьку, Старокостянтинові, Бучачі та інших містах.

У Північно-Західній Україні були представлені споруди готичного та ренесансного стилю. З середини ХVII ст. по всій Україні поширюється стиль бароко (козацьке бароко).

Образотворче мистецтво.

Живопис представлений фресками, іконописом, книжковою мініатюрою. З’являються світські портрети: К. Острозького, Р. Вишневецького.Розвивається скульптура: пам’ятник К. Острозькому в Києво-Печерської лаврі.

По праву шедеврами живопису вважаються іконостаси Успенської та П'ятницької церков, що належать пензлям Ф.Сеньковича та М.Петрахновича.

Поряд з фресковим живописом на українських землях дедалі більшого розповсюдження набувають ікони, намальовані на дошках. Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців. Так, на іконі «Юрій-змієборець» (кінець XIV ст.), яка зберігається в церкві с. Станиля на Львівщині, воїн в рицарському одязі на вороному коні зі списом в руках топче змія. Червоний плащ переможно майорить на вітрі, символізуючи звитягу, над драконом.

Видатною пам’яткою українського ренесансу називають Пересопницьке Євангеліє – багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад з болгарської (церковно-слов’янської) мови на тогочасну українську. Переклад здійснений в 1556 – 1561 рр.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. на допомогу православному табору, який останніми силами обороняв свої позиції, прийшло козацтво. До послуг козаків удавався архімандрит Єлисей Плетенецький, який 1613 р. за їх допомогою відбив маєтки Києво-Печерського монастиря, сконфісковані уніатським митрополитом. Важливої ваги у протистоянні набуває Трахтемирівський монастир, розташований поблизу Канева. Він перебував під патронатом “Війська Запорозького”. За сприяння тодішнього гетьмана Петра Сагайдачного єрусалимський патріарх, який у жовтні 1620 р. повертався з Москви, таємно висвятив Йова Борецького на київського митрополита, Мелетія Смотрицького – на архієпископа полоцького, Ісайю Косинського – на владику перемиського, Єзекіїла Курцевича – на володимиро-берестейського владику. Ісаакій Борискович отримав сан луцького владики, Паїсій Іполитович – владики Холмського.

У 1620-х рр. руський опір переростає з конфесійного протесту на усвідомлений суспільний рух. Зважаючи на сеймовий опір шляхти, міщанську опозицію і козацьку шаблю, польський уряд змушений був на початку 30-х років XVII ст. видати “Статті для заспокоєння руського народу”, які узаконювали існування православної церкви. Проте вони не зупинили наступу католицизму й уніацтва на Україні. Русини, вийшовши з цієї боротьби, усвідомили себе третьою силою (поряд з поляками і литовцями) в Речі Посполитій.

Здобутки духовної культури українського народу початку ХЇУ—першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та інших держав (у другій половині XIV – першій половині XVI ст.)

Ікона Богородиці з пророками з церкви у Підгородцях

Вірменський собор у Львові. 1363

р.

Верхній замок у Луцьку. 2 пол. XIV ст.

Кам’янець-Подільська фортеця

Хотинська фортеця

Ханський палац у Бахчисараї

Українські землі в другій половині ХVІ ст.

Ікона Успіння Богородиці перемишльського маляра Олексія Горошковича. 1547 р.

Мініатюра Пересопницького Євангелія. 1556–1561 рр.

Будинок Корнякта у Львові

Меджибізький замок

Острозький замок

Українські землі в першій половині ХVІІ ст.

Замок у Підгірцях (Львівщина) 1630–1640-і рр.

Троїцький Межиріцький монастир-фортеця поблизу Острога

Портрет Петра Конашевича-Сагайдачного з книги «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного». 1622 р.