5.3. Географічний науково-дослідний інститут

Науково-дослідний інститут географії – це науково-дослідна установа, що вивчала і вивчає проблеми географії в Україні. Він був створений у 1926 році у м. Харкові, як Український методичний інститут географії і картографії і підпорядковувався Народному комісаріату освіти УРСР. Праці інституту друкувалися у “Записках Українського науково-дослідного інституту географії і картографії”.

Зазначимо, що у 30-х роках минулого століття співробітники Географічного науково-дослідного інституту брали участь у дослідженні гір Тянь-Шаню. У 1934 році інститут було перевезено до Києва, де він продовжував свою наукову роботу до 1937 року. У 1940 році він відновив свою діяльність у складі наукових установ при Київському Державному університеті, проводячи дослідження з фізичної географії, геоморфології та економічної географії України та території СРСР.

У 1944 році інститут відновлено як самостійну одиницю з підпорядкуванням його в науковій роботі Київському державному університету. У повоєнні роки за час свого існування до 1952 року інститут опублікував у окремих випусках загально університетського періодичного видання “Научные записки” - п’ять томів, праці 1948 року (два томи), 1949,1950,1952рр. Під назвою «Труды научно-исследовательского университета географии». Значна увага приділялась вивченню балансу вологи в ґрунті, агрокліматичним умовам України, методиці дослідження водно-фізичних властивостей ґрунтів різних природних зон УРСР, Низка праць присвячена економічній географії , географії сільського господарства, питанням історії картографії та морфометрії .

У інституті під керівництвом професора В.П.Попова було підготовлено агрокліматичний атлас України. У зв’язку з реорганізацією у 1952 році інститут припинив свою діяльність.

5.4. Географічні стаціонари

Географічні стаціонари – це науково-дослідні установи, де на основі тривалих багаторічних спостережень та експериментів на типовій ділянці для певного регіону – полігоні, вивчають стан і змини ландшафтних комплексів, або інших компонентів

Мережа комплексних географічних стаціонарів почала формуватися у 60-70-тих роках ХХ століття. Їх мета змінювалася і ускладнювалася відповідно до пізнання окремих властивостей ландшафтних комплексів. Ускладнення завдань вимагає удосконалення теорії стаціонарних досліджень, застосування нових методів і сучасних точних вимірювальних засобів, які глибше і повніше розкривають властивості ландшафтних комплексів, та дають змогу розробляти конструктивні пропозиції щодо раціонального використання та охорони природи.

Отож стаціонари забезпечують отримання інформаційного матеріалу для побудови математичних моделей функціонування, динаміки і зміни ландшафтів, що є основою наукового прогнозування їх станів, розв’язання завдань локального, регіонального моніторингу та обґрунтування рекомендацій по оптимізації природокористування. В Україні ці завдання розв’язуються на базі Димерського (Київська область), Чорногорського (Івано-Франківська область), Ростоцького (Львівська область) географічних стаціонарів.

Слід відзначити, що основні форми та організації збору і накопичення географічної інформації, в кінцевому результаті видали ряд певної літератури.