Білет № 11 .

1. Суспільно-політичний устрій Київської Русі (державна влада, основні групи населення).

Київська Русь — держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої військової дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях.

Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі стали князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках зосереджувалася вся повнота законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи.

Віче — це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був простим — голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Становлення феодальних відносин вплинуло на склад суспільства Київської Русі. Сформувалася своєрідна соціальна піраміда, що визначала становище представників різних верств населення.

ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ

УДІЛЬНІ КНЯЗІ

БОЯРИ

КНЯЗІВСЬКІ ДРУЖИННИКИ

ВІЛЬНІ СЕЛЯНИ (СМЕРДИ), МІЩАНИ ЗАЛЕЖНІ (РЯДОВИЧІ, ЗАКУПИ)

ДВОРОВА ЧЕЛЯДЬ, ХОЛОПИ

Суспільство Київської Русі поділялося на панівні і залежні верстви населення. До панівної верстви належали князі, бояри і дружинники, до залежної — міщани, вільні і залежні селяни, дворова челядь (холопи). Руське духовенство, яке сформувалося після прийняття християнства, також входило до панівної верстви. Воно поділялося на вище духовенство (митрополит, єпископи та ін.) і рядових священнослужителів.

Найбільшу частину населення становили смерди — особисто вільні селяни-общинники, що мали власне господарство, земельні наділи й сплачували данину князю. Тимчасово залежними селянами були закупи і рядовичі. Закупами називали тих селян, які через різні обставини втратили своє господарство й змушені були працювати на землевласника за грошову позичку (купу). Тих селян, що уклали із землевласником договір (ряд) про найм і відповідно до нього працювали в його господарстві, називали рядовичами. Зовсім безправною була дворова челядь і холопи. До челяді належали особи, які втратили своє господарство й працювали на феодала. Їх могли продати, подарувати або передати в спадок. Холопами ставали переважно військовополонені. Їхнє становище нагадувало становище рабів, яких господар міг навіть безкарно вбити.

У складі міщан переважну більшість становили вільні ремісники і торговці, які сплачували податки і виконували повинності на користь міст.

2. Переяславська рада. Березневі статті Б.Хмельницького.

1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві прийняв рішення, щоб «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями взяти під государеву руку». 31 грудня 1653 р. Москва оголосила війну Польщі, а московські посли прибули до Переяслава.

8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники від полків та різних верств населення України - близько 300 осіб.

Переяслáвська рáда 1654 р. — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у м. Переяславі для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.

Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність московському цареві. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини - полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський. Не присягали Запорізька Січ, деякі козацькі полки, деякі міста, українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим.

26 березня 1654 р. цар Адексей Михайлович і Боярська дума затвердили «Статті Богдана Хмельницького» (так називані «Березневі статті»), які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради. Основні положення:

• гетьмана обирає військо і тільки сповіщає царський уряд;

• гетьман і військо можуть зноситися з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною під контролем московської влади;

• реєстр козацького війська визначався в 60 тисяч;

• збереження місцевої адміністрації та збір нею податків;

• про формування державної казни;

• про зберігання прав і вольностей станів, світських і духовних;

• про зберігання в містах виборного керування і т.д.

Б.Хмельницький фактично зберіг положення незалежного глави держави. Але необхідність виходу з-під польської залежності спонукала його піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували. Угода була розірвана у 1667 року Московською державою, що підписала Андрусівське перемир'я.

Сторони по-різному оцінювали положення Переяславского угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина вимагали розширення і зміцнення укр. автономії, то царський уряд намагався розширити згодом свою участь у внутрішніх справах України, перетворюючи її поступово в звичайну провінцію Московської держави.

Існують різні наукові оцінки договору 1654 р. щодо відносин між Москвою і Україною. Зокрема вони розцінювались як: 1) персональна унія; 2) васалітет; 3) тимчасовий військовий союз; 4) возз'єднання; 5) приєднання; 6) реальна унія; 7) не повна інкорпорація; 8) протекторат; 9) конфедерація.

Зараз найпоширенішими є думки про те, що це був тимчасовий військово-політичний союз або протекторат.

Білет № 12 .