2. Визвольна війна українського народу XVII ст. Під приводом б.Хмельницького: причини, характер, рушійні сили, мета. Наукові оцінки історичних подій.

Причини: відсутність власної держави, полонізація і національне гноблення населення, окатоличення і церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства, скасування значної частини козацьких привілеїв.

Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення.

Ця війна мала національно-визвольний характер. Керівна роль належала козацькій старшині. Широкі верстви козацтва були основною рушійною силою. Разом з козаками активну участь у боротьбі брали селяни та міщани, нижчі верстви духовенства. Селяни та козацтво мріяли здобути свободу, землю, звільнитися від шляхти, ліквідувати кріпацтво, позбутися польського національного та релігійного гноблення.

Сучасні історики трактують події XVII ст. як «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна), «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). По суті народне повстання, яке розпочалося 1648 p., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

I етап (лютий 1648 — серпень 1657 р.) — найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

Закінчення Визвольної війни радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком «возз'єднання», у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає думка, що її закінчення слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р.

II етап (вересень 1657 — червень 1663 р.) — громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства - Правобережне та Лівобережне.

III етап (червень 1663 — вересень 1676 р.) — боротьба за возз'єднання Української держави.

Білет № 8 .

1. Період розквіту державності Київської Русі (кінець X - середина XI ст.).

Князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту.

Значення діяльності:

• основні зусилля внутрішньої політики були зосереджені на розбудові держави, формування якої було завершено;

• здійснив військову, адміністративну, судову, релігійну реформи;

• затвердив та укріпив кордони держави;

• у зовнішній політиці перейшов від експансії до оборони кордонів, докладав чимало зусиль для зміцнення міжнародного авторитету своєї держави (відносини з Чехією, Угорщиною, Польщею, Німеччиною, Римом, Візантією);

• запровадив християнство як державну релігію у 988 р.

Князювання Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.) – час найвищого розвитку і піднесення Київської Русі.

Значення діяльності:

• Київська Русь досягла вершини свого розквіту, ставши в один ряд з Візантією і Німеччиною;

• остаточно ліквідував місцевий сепаратизм, означив територію і кордони держави, удосконалив державний апарат;

• сприяв створенню нових і розбудові існуючих міст;

• створив перше писане зведення законів Київської Русі – «Руська правда»;

• сприяв утвердженню християнства;

• піклувався про розвиток культури: виникнення шкіл, виготовлення книжок, ведення літописання, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі;

• підтримував дружні відносини з Візантією, Німеччиною, розвивав «шлюбну дипломатію» після Володимира Великого;

• сприяв посиленню єдності та централізації Київської Русі, її європеїзації.

Характерні риси другого етапу історії Київської Русі:

1) завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем;

2) злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади;

3) заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним;

4) активна реформаторська діяльність великих князів;

5) запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства, поява писаного кодифікованого права, ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем, зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.