1. Поняття національної та літературної мови. Літературна мова. Діалекти.

Національна мова – літературна мова, територіальні та соціальні діалекти, суміш, просторіччя. Склад української мови: 1. Східнослов’янська (російська, українська, білоруська), 2. Західнослов’янська (польська, чеська, словацька, дві сербських мови), 2. Південноукраїнська (сербська, хорватська, македонська, словенська).

Літературна мова – оброблена майстрами слова, унормована форма загальнонародної мови, яка обслуговує культурне життя народу. Наявність сталої норми є основною ознакою літературної мови. Форми літературної мови: усна і писемна (основна форма спілкування ділових людей, в ній більше вимог щодо добору лексики, щодо викладу думок. Сфери використання: державна, виробнича, господарча. Притаманне вживання складних синтаксичних конструкцій.

Словесну інформацію доповнюють схеми, таблиці, графіки, цифрові дані. Усна інформація: побутові та виробничі потреби суспільства; спілкування; зміст вислову залежить від інтонації, жестів, міміки, менше уваги приділяється характеру висловлення, вживаються незакінчені та неповні речення, повтори (доповідь, промова, повідомлення).

1798 р. Іван Котляревський – засновник літературної мови; ХІХ ст. Тарас Шевченко – основоположник літературної мови.

Таке поняття як національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Літературна мова – це вищий рівень вияву національної мови, унормована з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії форма загальнонародної мови, якій властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, автохтонність, уніфікованість, розвинена система стилів. Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.

Не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова.

Діалект – це слова, які притаманні певній території.

Соціальні діалекти: виробничі (професійні); жаргон – різновид загальнонародної мови, яким користуються певні соціальні групи, групи людей певного віку.

Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості.

2. Сучасна українська ділова мова, її писемна та усна форма. Мова професійного спілкування. Професійна мовно комунікативна компетенція.

Мова професійного спілкування – це функціональний різновид української літературної мови, яким послуговуються представники певної галузі виробництва, професії чи роду занять, а також, це сукупність усіх мовних засобів якими послуговуються у професійно – обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Її особливості зумовлюють: мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуні канта і реципієнта.

Професійна мова – це насамперед, термінологія притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки чи мистецтва та професіоналізми. Професіоналізми – це неофіційні замінники термінів. Професійна мова виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує. Усі лексичні одиниці фахових текстів поділяють на чотири різновиди: терміни певної галузі, що мають власну дефініцію (визначення); міжгалузеві загально – наукові термінологічні одиниці; професіоналізми; професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність. Володіти мовою професійного спілкування це означає: вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху; дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; знати спеціальну технологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; використовувати усі ці знання на практиці доречно поєднуючи вербальні та невербальні засоби спілкування. Професійно – комунікативна компетенція передбачає наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування.

Комунікативна компетенція – це сукупність знань про спілкування в різних умовах із різними комуні кантами, а також уміння її ефективного застосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата. Важливим складником комунікативної компетенції є мовна та мовленнєва компетенція. Мовна компетенція – це знання учасника комунікації норм і правил літературної мови і вміння використання їх в продукуванні висловлювань. Складається з: лексичної компетенції (оволодіння лексичними засобами сучасної української літературної мови і вміння користуватися ними, а також широкий словниковий запас та володіння термінологією); граматична компетенція (це знання і вміння користуватися граматичними ресурсами української мови); синтаксична компетенція (це здатність комуніканта усвідомлювати і контролювати організацію змісту); фонологічна та орфоепічна компетенція (це правильне звукове оформлювання); орфографічна компетенція; пунктуаційна компетенція.

Мовленнєва компетенція – це загальне коло питань мовленнєвої діяльності, що передбачає наявність відповідних знань, умінь та досвіду. Формування професійної мовно – комунікативної компетенції передбачає: глибокі професійні знання і оволодіння відповідною системою термінів, досконале оволодіння сучасною українською літературною мовою; використання мовних стилів і жанрів; знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватись у професійному спілкуванні; уміння працювати з різними типами тексту; вміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати та використовувати інформацію професійного спілкування; володіння основами риторичних знань і вмінь; уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати комунікативні навички. Професійна мовно – комунікативна компетенція є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності.