3.Форми права власності

Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

ЦК України передбачає такі форми власності:

Право власності Українського народу - земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах те­риторії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної морської економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Право приватної власності - фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. 

Право державної власності - у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить дер­жаві Україна. 

Право комунальної власності - у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

4.Система цивільного права.

Система цивільного права — це структура галузі права, яка характеризується внутрішньо узгодженою єдністю і одночасно диференціацією її елементів.

Елементами цієї структури є юридичні норми, інститути та підгалузі, розміщені у певній логічній послідовності.

Цивільно-правовий інститут — це певні групи цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини. Наприклад, норми, що регулюють відносини, які виникають із договору купівлі-продажу, складають інститут купівлі-продажу.

Сукупність юридичних інститутів, які регулюють однорідні відносини, складають підгалузь. Наприклад, така підгалузь цивільного права, як право власності, об'єднує декілька юридичних інститутів, які в цілому регулюють відносини власності.

Сучасна система цивільного права має загальну та спеціальну (особливу) частини.

Загальну частину становлять норми та інститути про суб'єктів та об'єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність.

Ці норми та інститути є загальними у тому розумінні, що вони рівною мірою стосуються інститутів і підгалузей, що складають спеціальну (особливу) частину.

5.Загальні положення про спадкування. Спадкування за заповітом.

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; тощо.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Заповідальний відказ – це покладення на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання на користь однієї або кількох осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимагати його виконання.

Право на обов'язкову частку у спадщині. Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Заповіт з умовою . Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Заповіт подружжя. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.