1. 3. Некласична парадигма інтерпретації постмодерного кіно

Структурно-функціональний аналіз – це метод дослідження, який спрямований на те, щоб вивчити механізм взаємодії елементів структури певного явища. У даному випадку об’єктом дослідження виступає кіно часів постмодернізму, його характерні риси, особливості, внутрішня природа. Для аналізу були використані концепції структуралістів та постструктуралістів. Зокрема, концепція структурної антропології Клода Леві-Строса. Автором в основу даного методу було покладено співвідношення природного та соціального у людській поведінці. Первинним та основним у ній є формальні структури взаємин між людьми. Власне, на людську поведінку вплив мають символічні форми, традиції і ритуали, які прийняті саме в цій культурі. Це дозволяє визначати взаємини у соціумі між людьми, які можуть або розвиватись, або залишатись на тому самому рівні [18]. Безперечно, на суспільство здатні впливати і зовнішні чинники. У дослідженні постмодерного кіно даний метод є надзвичайно актуальним адже він дозволяє простежити впливи з боку культури того чи іншого соціуму на формування кінематографу в певний період ( в даному випадку епоху постмодернізму) і впливи кінематографу на соціум, який сформований у руслі тієї чи іншої традиції. Еклектика як поєднання стилів є яскравим прикладом того як на формування однієї культури впливає інша. Запозичення культурних здобутків у сфері кіно дозволяє розвиватись яскраво новій кіноіндустрії, яка здатна поєднувати в собі безліч стилів, що є характерно для кінематографу постмодернізму. Кіно цього часу є втіленням різних течій, які і суперечать один одному, і протиставляються, і доповнюються. Кінематограф, згідно концепції структурної антропології, виступає структурою, яка формується під впливом тієї культури, в якій вона знаходиться, запозичуючи і втілюючи у власний розвиток щось нове під впливом зовнішніх чинників. Соціум у даній концепції структураліста грає ключову роль. Індустрія кіно буде розвиватись відповідно до потреб соціуму, враховуючи традиції культури і бажання аудиторії на яку буде спрямований кінематографічний продукт.

Ролан Барт як представник структуралізму створив ідею формування тексту, який має назву «нульовий ступінь письма», «із самого себе», тобто коли авторський задум розкривається сам по собі, коли автор втягнутий у процес писання, коли він пише наче «божественною рукою» [28]. У даному випадку текстом виступає саме кіно, його творення в епоху постмодернізму. Для аналізу постмодерного кіно, яке має еклектичний характер, можна обрати даний метод, щоб прослідкувати «письмо», тобто конкретний спосіб, який обраний індивідом для того, щоб маніпулювати звичаями стилю для досягнення бажаного ефекту, яке було б унікальною та творчою дією і розумілось саме по собі і ставало тим, чим у відмінності від себе воно і є – смислом. Культурні надбання та цінності не грають абсолютно ніякої ролі, не враховуються стилі, немає обмежень, немає визначеної аудиторії, не цікавлять потреби соціуму, яке сформоване під впливом власної культури та під впливом зовнішніх чинників. Цей метод дозволить зрозуміти, вивчаючи кінематограф, чим керувались творці кіно, пишучи власне кіно. Чи їхній творчий доробок являється сукупністю запозичених стилів, чи, можливо, це культурно-автентичне кіно, яке зроблене під впливом культурних традицій, чи це щось яскраво нове у сфері кіно, яке до того не було розроблене ніким і виступає як «письмо», яке і справді створене «божественною рукою».

Згідно з принципами структураліста Женетта постмодерне кіно, його внутрішню природу можна дослідити у його дієгезисі. Дане поняття означає часово-просторовий світ творення у даному випадку кіно. Час та місце створення продукту кінематографу дозволяє простежити причини його розробки саме у такому форматі. Металепсис, відповідно до вчення Женетта, дасть змогу дослідити різноформатний кінематограф, аналізуючи його та співставляючи з іншим у межах іншого. Транстекстуальність дозволить побачити чи існують зв’язки одного кінематографу з іншим, а також чи є зв’язки з позакінематографічною реальністю. Саме у понятті «транстекстуальність» можна буде простежити чи існує поєднання стилів у кінематографі. Інтертекстуальність дозволить зрозуміти чи досліджувана кіноіндустрія є самостійно розвиненою чи є частиною загального культурного кінематографу.

Досліджуючи еклектику постмодерного кіно, варто використати і методи пост структуралістів. Зокрема, відомий та важливий концепт у філософії Жиля Дельоза, який носить назву «різома». Дане поняття означає процедуру смислоутворення, коли автор вигадує сам смисл. Концепт покликаний говорити про подію, а не про сутність. Подією можна назвати зв’язок між тілами, те, що знаходиться всередині того, що відбувається, тобто чисте вираження, а також те, що має бути зрозумілим, на що спрямована воля і що представлене в наявному. Ризома – утворення динамічне, всередині неї швидкості постійно то зростають, то зменшуються, сингулярності скупчуються, актуалізуються, детериторизуються. Ризома, не має меж, все, що у ній відбувається, стається посередині [7]. Важливе у цій концепції те, що множення варіантів інтерпретації кінематографу не обов’язково веде інтерпретатора до кінцевого смислу, оскільки кінцевий смисл динамічний та не може бути фіксований раз та на завжди. Згідно методу аналізу різоми, всі процеси, які відбуваються при дослідженні кінематографу, його еклектичного характеру, не можуть бути досліджені, адже все, що відбувається всередині змінне і не може бути постійним.

Деконструкція Ж. Дерріди, аналізучи постмодерне кіно, дасть змогу показати внутрішню суперечливість кінематографу для неоднозначної інтерпретації. Наявність багатьох трактувань дозволить співставити їх та при можливості максимально наблизитись до об’єктивності.

Важливим принципом для аналізу постмодерного кіно є логомахія. Понятійний апарат, який використовується у кінематографі, необхідний для вивчення самого кінематографу.

Отже, для аналізу магістерської роботи були використані такі некласичні методи структуралістів та постструктуралістів, як деконструкція Ж. Дерріди, концепт різоми Ж. Дельоза, дієгезис, металепсис, транстекстуальність, інтертекстуальність Жанетта, нульовий ступінь письма Р. Барта та структурну антропологію К. Леві-Строса.

Медіа замінюють тепер все, що уособлювала культура минулого. Суть постмодернізму полягає в тому, що в ньому не одне «справжнє», а два: одне з них – віртуальна реальність, медіа – симулякр, який робить інше, реальне сьогодення скороминущим. Фільм – феномен нашого часу, який займає важливе місце в культурі і, безперечно, впливає на людей і на саму культуру. XX століття починалося з кіно. В якійсь мірі це століття і закінчилось також кіно. За сто років існування, кінематограф удосконалювався, змінювався, перетворювався на нові екранні варіанти. За невеликий період часу, яким є одне століття, в історії розвитку мистецтва, кіно пройшло колосальний шлях від фіксації часу, від здивування від того як змінюється реальність до здатності створювати щось абсолютно небачене раніше.

Для написання магістерської роботи були використані різного роду методи дослідження. Зокрема, традиційні до яких належить принцип інформаційного підходу, культурологічний принцип, принцип історизму, об’єктивності, антропологічний принцип та некласичні методи структуралістів та пост структуралістів такі як деконструкція Ж. Дерріди, концепт різоми Ж. Дельоза, дієгезис, металепсис, транстекстуальність, інтертекстуальність Жанетта, нульовий ступінь письма Р. Барта та структурну антропологію К. Леві-Строса.