Розділ 1 теоретико-методологічні основи аналізу постмодерного кіно

1. 1. Феномен постмодерного кіно в культурі

Проблема постмодернізму, перебуваючи в центрі уваги вчених більше чверті століття, як і раніше викликає безліч питань, починаючи з самих головних: чи існує постмодернізм взагалі і чи представляє сам концепт постмодернізму якусь цінність. «Культурна логіка» останніх десятиліть ХХ ст., пронизана відчуттям закінчення тисячоліття і катастрофічними передчуттями нового міленіуму, звелася, в підсумку, до загального почуття закінчення або межі: кінця ідеології, класів, мистецтва, демократії і т.д. Все це разом і складає все те, що називається постмодернізмом.

Незважаючи на всю свою суперечливість і непрозорість, термін «постмодернізм» і зараз використовується надзвичайно широко не тільки в «науках про людину», а й в архітектурі, живописі, скульптурі, кіно, що дозволяє вченим говорити про поетику постмодернізму. Гасло культури постмодерну відоме – «Припиніть розповідати, покажіть!», тобто на передньому плані поетики постмодерну не авторитет, а «приклади». Як відомо, в кожній епосі домінує певна привілейована форма або жанр, які за своєю структурою найкраще підходять для виразу «таємних істин» цієї епохи. Сучасне суспільство – це соціальний перформанс, це суспільство видовищ і «вистав». У суспільстві пізнього капіталізму вже немає «святого» або «духовного», сама культура стала «фундаментальною матеріальністю», тобто сама культура стала продуктом. Отже, постмодернізм – це споживання, це «коммодифікація, розглянута як процес».

Модифікації, які відбувалися у сфері кіно, були пов’язані з екраном. Поняття «естетика кіно» передбачає, насамперед, естетику екранного зображення. Саме кіно було у витоків абсолютно нового типу культури – екранного типу, про яке так часто стали згадувати в останні два десятиліття XX століття. Кіно є праекраном екранної культури.

Всі найнеймовірніші зміни, які відбувались з кіно чи іншими видами екранної культури, були пов’язані насамперед з екраном. Сьогодні, ми живемо у світі, де значна частина нашого досвіду і наших уявлень передається за допомогою екранного спілкування. Спочатку це було кіно, потім телебачення, потім відео, комп’ютер, голографія та інші [87].

Виникнення мистецтва екрану стало можливим завдяки розвитку науки і техніки, постійному вдосконаленню спілкування між людьми. Одночасно воно стало результатом тисячолітнього досвіду художнього розвитку.

Сучасна ситуація характеризується виразною потребою кінематографу в осмисленні своєї специфіки, місця в культурі та перспективи майбутнього розвитку.

Питання про те, що таке кіно, в чому специфіка і межі цього феномену культури, його природа, не втрачало своєї гостроти протягом всієї історії існування цього виду мистецтва.

Властивість кінематографу вступати в інтимні стосунки з реальністю, в свою чергу, передбачає і особливе місце, яке він займає в художній культурі. Звертає на себе увагу той факт, що кінематограф, що став згодом повноправним видом мистецтва, спочатку постає як технічне диво, проявляючи свої немистецькі властивості. Кінематограф ґрунтується на такому досягненні оптики, як фотографія (а точніше, моментальний знімок), яка не має ніякого відношення до мистецтва, до сфери художнього. І тим не менше, кіно, беручи за основу технічне, в результаті створення і вдосконалення своєї власної художньої мови приходить до створення естетичного, отримуючи відповідну назву – технічне мистецтво.

Видовищність кінематографу в епоху зростання в культурі аудіовізуальності дозволяє йому зайняти важливе місце в художній культурі XX ст. Про місце, яке поступово займає кіно в культурі, говорить той факт, що «екранізація починає сприйматися як особлива закономірна «підсумкова» форма існування твору масової літератури» [41].

Таким чином, буквально на наших очах (всього за 100 років) народжується, знаходить свою специфічну мову і місце в художній культурі новий вид мистецтва – кінематограф. Але разом з тим кінематограф – це «поліфункціональна комунікативна система, що оперує мовою аудіовізуальних образів» [13], що займає набагато більший соціокультурний простір, на відміну від інших видів мистецтва, охоплюючи своїм впливом духовне і побутове, моральні принципи і поведінку людей.

У свою чергу, кінематограф являє собою новий тип культури – екранну культуру, «основним матеріальним текстом якої є не писемність, а «екран», що представляє собою тимчасовий потік екранних зображень, який вільно вміщає в себе поведінку і усну мову персонажів, анімаційне моделювання , письмові тексти і багато іншого [43, с. 23]. Перед кінематографом по-новому постає питання про його специфіку, про роль в культурі. Визначення кінематографу являє собою великі труднощі. Справа в тому, що порівняно молоде мистецтво кіно за сто років свого бурхливого розвитку, вироблення і вдосконалення своєї власної художньої мови, сильно трансформувалося від примітивних схематичних фільмів початку століття до високохудожнього авторського кіно Ф. Фелліні, І.Бергмана, А. Тарковського та ін. І відбувалося це як внаслідок соціально-культурного впливу, так і внаслідок внутрішньої логіки розвитку, обумовленої необхідністю збагачувати, відточувати і удосконалювати її специфічний «словник», «грамматику» і «синтаксис» [12]. Особливість кінематографу полягає в тому, що його розвиток, вдосконалення пов’язане з розвитком і вдосконаленням техніки і технології.

У випадку з кінематографом, техніка не є чимось другорядним і зовнішнім для мистецтва кіно. Власне кажучи, саме глобальні зміни у сфері технології, потужно зачепили кінематограф і розширили екранну сферу взагалі. Звичайно, можна звернутися до етимології поняття «кінематограф» – зображення в русі. Але з’явившись на світ першим, кінематограф відкрив цілу екранну культуру, яка стрімко набирала темпи в ритмі техніко-комунікативних мутацій: кіно, телебачення, відео, відеокомп’ютерної системи і т.д. Виникає ситуація, при якій більшого значення набувають дослідження різних аспектів системного буття кіно, ТБ, відео і т.д. На перший план висувається проблема інтегрального екрану, комплексу екранних мистецтв. Видається, що при можливості і необхідності розгляду якогось глобального аудіо-візуального конгломерату сучасної культури, як і раніше необхідний спеціальнеий розгляд кінематографу як унікального феномену культури. Бо сучасний стан кіно лише черговий етап його розвитку, що вимагає осмислення, але не є підсумковим.

У якомусь сенсі те, що відбувається зараз – це зречення від класичного кіно. Під «класичним» кіно зазвичай мається на увазі те, що було в проміжку між раннім періодом і сучасністю. Авторитетний британський історик і теоретик кіно Ієн Крісті зауважує з цього приводу, що протягом довгого часу нам здавалося, що таке кіно буде існувати вічно. А тепер з’ясувалося, що воно вільне, може існувати в різних формах. В останні 10 років фільми знімаються так , щоб їх можна було показати і в залі, і на відео, і в літаку, в скороченому варіанті, і в розгорнутому, і так далі. Власне, класичне кіно існувало десь років 50: з 30-х по 80-ті [37].

Довгий час кінематограф являв собою комплекс пристроїв і методів, що забезпечують зйомку і демонстрацію фільмів [14]. Такими були: 1) фіксація фаз руху об’єкта на кіноплівці у вигляді ряду послідовних фотознімків; 2) проекція рухомого зображення на великий екран, що припускає спеціальне приміщення для колективного перегляду. Але глобальні технологічні зміни вносять корективи і в процес створення фільму і в його трансляцію.

Важливо також, що незважаючи на те, як складеться в подальшому житті доля кінематографу, його минуле представляє аж ніяк не археологічний інтерес. Фільми, зняті великими майстрами, залишаються актуальними завжди, як класичні твори живопису, музики, літератури.

У сучасній художній культурі, в мистецтві є дуже важливий аспект – мистецтво розвивається в умовах нових інформаційних технологій. Кінематограф сьогодні прагне освоїти технічні засоби, зробити їх своїми і перевершити в цьому саму техніку. За допомогою лазерних, відео і віртуальних можливостей кіно створює нову естетику, формує особливий вид художнього простору. Кіно – мистецтво не просто специфічне в епоху постмодернізму, але в певному сенсі саме воно створило сам образ ХХ століття. Воно зародилося в епоху технічного прогресу кінця XIX століття – століття, багатого на наукові відкриття в різних областях природознавства: теорія відносності і квантова фізика, різні напрямки психоаналізу, засоби масової комунікації, транспорт, радіо, телефон.

Ще на початку ХХ століття теоретики кіномистецтва називали цей вид мистецтва живописом, який рухається і зримою літературою не тільки образно-метафорично. Акторська гра, живописно-пластичне рішення, слово і музика – все це було дано екрану як продовження традицій, вироблених в різних областях художньої творчості. Результатом історичного розвитку стали сам творець аудіовізуальних творів та його аудиторія.

Кіно стало символом «скажених» темпів ХХ століття. Менш ніж за сто років свого існування воно переживало якісний прогрес, пов’язаний з відкриттям звуку, кольору, широкого екрану, світлочутливості плівки.

У ранній період свого існування кіно найчастіше трактувалося лише як техніка відтворення зорового образу. Класичне німе кіно призвело до формування теорії кіномонтажу. Прихід звуку поставив на перше місце лінійну передачу інформації, що отримало своєрідне переломлення в естетиці телебачення. Прихід відеокліпу призвів до тріумфу метафоричного монтажу, а відеоігри і віртуальна реальність несли загрозу передати функцію монтажної побудови від творця до сприймаючого суб’єкту [65].

Більше того, прийдешні «інтерактивні», тобто побудовані на реальній взаємодії, діалозі, форми екранної комунікації на базі комп’ютерної техніки ще більш зблизили її з природною мовою.

З виникненням кінематографу і телебачення почалося становлення нового глобального типу культури – екранного. При екранній культурі домінуючим універсальним носієм інформації є екран. Зрілих форм екранна культура досягає з появою та розвитком персональних комп’ютерів і глобальних комп’ютерних мереж. Дійсно, в епоху письмового та докомпьютерного етапу екранної культури інформація транслювалася односторонньо – від джерела (рукопис, книга, кіно, телебачення) до суб’єкта пізнання[65].

Екранна культура є яскравим феноменом культури XX–XXI століть. Її становлення і розвиток викликано переходом всього людства на нову інформаційну стадію свого розвитку, переходом до нового інформаційного суспільства. Екранна культура увібрала в себе досягнення всієї попередньої художньої культури і в даний час розвивається в руслі досягнення сучасної цивілізації.

Роль кіно як «фабрики мрій» стає особливо відомою в кризові періоди життя суспільства. Наприклад, відома «велика депресія» в США 30-х років породила неймовірну масову зацікавленість до кіно. Щотижня 85 мільйонів американців відвідували 17 тисяч кінотеатрів. Для людей, позбавлених звичної соціальної стабільності, саме кіно, працюючи в режимі «великого утішителя», створювало можливість психологічного розвантаження. Інформатор, пропагандист, розважальник і вчитель – ось основні амплуа кіно в культурі ХХ століття. Завдяки цьому кіно ставало ідеальним комерційним продуктом масового споживання, що мало певні наслідки. Його критикували за безперечне переважання демократичності, динамічності, схильності до ефектних сюжетів і «дружбу» з «низькими жанрами».

Сьогодні вже немає сумнівів у тому, що сюжетні фільми не тільки є мистецтвом, а й поряд з архітектурою, карикатурою і «комерційним дизайном» «єдиним візуальним мистецтвом, яке живе органічним життям». Подобається нам це чи ні, але саме кіно формує більше, ніж хто-небудь ще, думки, смаки, мову, одяг, поведінку і навіть зовнішній вигляд публіки, людям більш ніж 60% населення землі [83].

Кульмінація критики кіно потрапляє на першу половину ХХ століття і виходить в результаті конфлікту традиційної «культури слова» та нової візуальної культури. З розвитком мови кіно, еволюцією жанрів, появою кіноавангарду і «інтелектуального» кіно, становленням провідних національних кінематографій і збільшенням кількості фільмів, визнаних справжніми шедеврами, суперечки про статус кіно в системі культури перестали бути актуальними. Відомо, що сучасний кінематограф – це складна динамічна система, здатна створювати культурний продукт різної якості.

Кінематограф сам по собі є системою і володіє складною структурою, реалізує всі функції засобів масової комунікації – інформування, виховання, організація поведінки, розваги, комунікації – але специфічним способом.

Контакт з творами мистецтва здійснюється не за законами комунікації, а за законами спілкування. Сутність спілкування психологи вбачають у «взаємному активному обміні індивідуально-особистісним змістом» . Особливо слід підкреслити момент «взаємодії» в цьому процесі. Справді, контакт фільму і публіки будується не на основі передачі і засвоєння інформації, а на основі співпереживання, активного включення глядача в екранний світ[83].

Буття творів кіномистецтва формують також закономірності соціально-психологічного, культурно-історичного плану. Виникає проблема з’ясування взаємин кінематографу не тільки з явищами художньої культури, його місця серед інших мистецтв, а й усвідомлення тієї ролі, яку відіграє кіно в суспільстві, його здатності впливати на суспільну свідомість.

Таким чином, кіно є творчістю культурного продукту. Твір кіномистецтва, як якась цілісність, виявляється тісно пов’язаним з широким соціокультурним контекстом, який його породжує. Сприйняття фільму викликає цілий ряд асоціацій. Сила аудіовізуального образу – в його крайній чуттєво-емоційної насиченості. Глядач, захоплений екранними образами, переживає долю героя, як свою власну. Людина перестає бути простим спостерігачем подій. Такий зв’язок тексту фільму з дійсністю пояснюється специфікою мови, яким оперує кінематограф.

Кінематограф – дуже сильний актор у створенні постмодерного перформансу. Наприклад, «Robocop» (1987) – різновид постмодерного кіно, де, як під збільшувальним склом, ми бачимо «ігрову» суміш вигаданих образів і реального життя, «підчищення» і знищення особистої історії і реальності. Ще один приклад – знаковий «Джонні-Мнемонік» режисера Роберта Лонго (1995 р.) [57, 82]. Дія фільму відбувається в майбутньому, де комп’ютери та зв’язок вийшли на такий високий рівень, що з’явився особливий вид контрабанди – перевіз інформації в мозку людини за рахунок видалення особистої пам’яті, тобто відбувається те ж саме розмивання ідентичності і руйнування особистості. Якщо «RoboСop» – це перехід до «кіборгу», то Шварценеггер в «Термінаторі» – це кіборг; посланий в майбутнє, щоб врятувати сьогодення.

Медіа замінюють тепер все, що уособлювала культура минулого. Суть постмодернізму полягає в тому, що в ньому не одне «справжнє», а два: одне з них – віртуальна реальність, медіа – симулякр, який робить інше, реальне сьогодення скороминущим. Фільм – феномен нашого часу, який займає важливе місце в культурі і, безперечно, впливає на людей і на саму культуру. XX століття починалося з кіно. В якійсь мірі це століття і закінчилось також кіно. За сто років існування, кінематограф удосконалювався, змінювався, перетворювався на нові екранні варіанти. За невеликий період часу, яким є одне століття, в історії розвитку мистецтва, кіно пройшло колосальний шлях від фіксації часу, від здивування від того як змінюється реальність до здатності створювати щось абсолютно небачене раніше.