3. Основні етапи розвитку та існування Галицько-Волинської держави

Створена Романом Мстиславичем держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило та Василько, ні вдова Романа Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним бажанням відділитися від Волинського князівства.

Знову розгорілися чвари між князями, почалися боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання (Угорщини, Польщі, Литви, східних кочовників), що значно послабило державу. Майже на 40 років (1205-1238 рр.) українські землі занурилися у криваві міжусобиці і збройні напади зовнішніх ворогів.

Перший період. На запрошення галицьких бояр і з відома угорського короля Ендре ІІ у 1206 р. Галич захопили сини новгород-сіверського князя Ігоря. Галицько-Волинське князівство розпалося на Галицький, Звенигородський і Володимирський уділи. Ігоровичі знищили до 500 місцевих бояр, а решта їх (бояр) за допомогою угорсько-польських військ у 1210 р. скинула їх з престолу і стратила «задля помсти». Угорський король посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешек Білий (Краківський) заволодів Перемишлем і прицілився на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, Лешек у липні 1217 р. зарошує до Галича з Новгорода, князя Мстислава Удатного, який доводився Лешеку двоюрідним братом. 1219 р. за допомогою міщан Мстислав Удатний вигнав угорський гарнізон з Галича.

Другий період пов’язаний з появою на західноукраїнських землях Мстислава Удатного, коли утворилися сприятливі умови для об’єднання Галицького і Волинського князівств у боротьбі поти експансії Польщі та Угорщини. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удатного – Ганною. Протягом 1219-1230 рр., спираючись на волинське боярство Данило завоював Волинські землі. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Тоді ж Данило посадив на київський престол свого тисяцького Дмитра з військовою дружиною. Київ знову опинився під рукою галицько-волинського правителя. Згодом історики назвали Данила Романовича – Галицьким, через його невтомну й уперту боротьбу за повернення батьківської спадщини – Галичини.

Князь Данило тепер опанував територію від Карпатських гір до Дніпра, на півночі вона сягала Мазовії (істор. обл. Польщі) і Поморського князівства (Білого моря). Держава Данила Романовича зробилась однією з найбільших європейських країн, що притягувала до себе увагу багатьох сусідніх володарів. Та на порозі історії Центральної і Східної Європи починалась нова драматична епоха – русько-українські степи вже збивали копитами величезні монголо-татарські орди.

Третій період існування Галицько-Волинського князівства пов’язаний із збереженням державності в умовах монголо-татарської агресії. На початку 20-х років ХІІІ ст. на підступах до Русі-України з глибин Азії та Далекого Сходу з’явилися войовничі племена монголів і татар. На той час володар Монгольської держави Чингісхан (великий хан) підкорив Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Просуваючись на захід, монголо-татари обійшли з півдня Каспійське море і вдерлися на Кавказ, розгромили Грузію, завоювали половців, ясів, черкесів та інших місцевих племен.

Після смерті Чингісхана землі Монгольської держави були розділені між його синами. Не завойовані західні простори дістав онук великого хана, син Джучі – Батий. У 1236 р. кочовики розгромили царство волзьких болгар, а восени наступного року почали завойовувати і зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву та інші міста і села північно-східних земель. Не діставшись Новгорода 100 верст, загони повернули на південь. І вже навесні 1239 р. монголо-татари вторглися у порубіжні українські землі. Першими постраждали Переяслав, за ним Чернігів, а наприкінці року монголо-татарська кіннота вдерлася до Криму й заволоділа майже всім півостровом. Восени 1240 р. хан Батий, після 40 денної облоги, захопив Київ, - він лежав у руїнах і попелі, завалений тисячами трупів. Потім орда попрямувала на захід на Волинь, до її стольного города – Володимира. Хан Батий «вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм немає числа».

Протягом 1241-1242 рр. орда пройшла і зруйнувала польські, угорські, чеські, боснійські, хорватські та словацькі землі. 1242 р. з європейських країн раптом стали повертатись Батиєві орди і знову залишали після себе спустошливий слід. Та цього разу вони не затримувалися у Руській землі – швидко рухались на схід, до Монголії, де в столиці Каракорум помер великий монгольський імператор, третій син Чингісхана – Угедей. Хан Батий вважав себе найбільш гідним із династії Чингізидів посісти імператорський трон. Тому поспішав. Та встиг дійти тільки до Волги, як стало відомо, що в столиці владу захопила старша жона Угедея Туракіна-ханум – як опікун при своєму ще неповнолітньому синові Гуюку. Батий зупинився на Волзі й утворив тут свою ставку – Сарай-Бату.

Отже, з втратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу між місцевими князями й не давали нікому зміцнитися.

Четвертий період – відродження Галицько-Волинської держави. Доки ординці перебували в Європі і там наводили жах своїми звірствами, князь Данило, повернувшись із Польщі у свої сплюндровані землі, заходився відроджувати державу. Та не вгамовувались неспокійні сусіди – поляки, угри, литовці. Всі вони хотіли скористатися ослабленими західноукраїнськими землями. Агресори з заходу насувалися майже безперервно. В літку (серпень 1245 р.) під Ярославом полки братів Романовичів вщент розбили об’єднані сили лідера опозиційного боярства Ростислава Михайловича (син чернігівського князя Михайла Всеволодовича, у якого Данило забрав Галич), угорських і польських князів. Ярославська битва була однією із найбільших битв середньовічної Європи, в ній вирішувалася історична доля існування русько-українського народу.

Галицько-Волинська держава відновлювалася в давніх формах і розмірах, були знову приєднані Белзька та Холмська землі. З державою Данила тепер мали рахуватися і найближчі сусіди на заході і монгольські хани на сході. Останні були явно стривожені посиленням влади галицько-волинських володарів. Крім того, у Галицько-Волинській державі не було створено деспотичного режиму ординського панування й контролю над князями, як це було у північно-східних землях. Данило Романович залишався сувереном своєї держави і продовжував зміцнювати власні централістичні позиції. 1245 р. хан Батий послав до Данила свого гінця з наказом «Віддай Галич». Восени того ж року Данило поїхав в Орду, де пробув 25 днів. Ціною принижень і визнання васальної залежності від хана, зумів зберегти за собою князівський стіл. Більше того, на галицько-волинських землях не було зафіксовано а ні подушного перепису населення, а ні збирання людності в Орду чи до війська, не з’явилися тут ні баскаки, ні намісники, що збирали податки ординцям.

Разом з тим Данило уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем, князем володимиро-суздальським – Андрієм (братом Олександра Невського), пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому у 1252 р. ординцями північного князя залишився сам на сам з ордою. Це змусило Данила прохати допомоги у Римського папи, та прийняти від нього корону у 1253 р. Але переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило припиняє з нею стосунки. Протягом 1252-1259 рр. дружини Данила, Василька та Лева Даниловича успішно звільняли від монголо-татар землі вздовж Дністра, Бугу, Случі й Тетерева.

П’ятий період – період занепаду Галицько-Волинської держави та поділ її між Литвою та Польщею. 1259 р. на кордонах Волині з’явилося військо на чолі з жорстоким ханом Бурундаєм, який наказав зруйнувати міста. Пекельний наказ був виконаний, князі зруйнували – Данилів, Стіжок, Львів, Крем’янець, Луцьк, а Володимир згорів за одну ніч. До того ж на волинські землі рушив литовський князь Миндовг. І знову руські землі були розорені і монголо-татарами, і литовськими військами. Безкінечні битви, криваве розорення і нищення держави підірвали здоров’я Великого князя і 1264 р. Данило Галицький помирає. Його справу продовжили його сини Лев і Шварно Даниловичі та брат Василько.

Ще майже століття по смерті короля Данила його спадкоємці зберігали політичну цілісність князівства, а боярська сваволя не піднімала своєї бунтівної голови. Та руським князям тепер постійно доводилося боротися з агресіями литовських князів та знесилювати себе у взаємній боротьбі за владу та проти ординців.

Останні Романовичі – онуки Лева Даниловича, сини Юрія – Андрій та Лев володіли великою державою від Карпат до Дніпра, дотримувались союзу із Польщею, Угорщиною та хрестоносцями, стримували натиск Литви, але відкинули союз із ординцями. На початку ХІV ст. Литва набрала великої сили, її територія розширилася далеко за межі етнічного регіону – басейнів Вісли, Німану й Двіни (за рахунок приєднаних білоруських і частини російських земель). Спочатку ворожі, а потім добросусідські відносини між Литвою та Галицько-Волинською державою переросли в союзницькі.¹ Союз галицько-волинських і литовських князів викликав незадоволення у ординців. В боротьбі з монгольськими завойовниками, 1323 р. обидва князі (Андрій і Лев) загинули. Разом із смертю Юрійовичів припинилася династія князів Романовичів, яка так багато зробила для утвердження великої держави.

Зі смертю братів Юрійовичів політичне становище українських земель кардинально змінилося. Литовський князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина Любарта-Дмитра і почав розширювати свої володіння. Згодом, 1340 р. Любарта було проголошено Галицько-Волинським князем², але фактично його влада поширювалася тільки на Волинь, у галичині запанували місцеві бояри. Так Галицько-Волинська держава розпалася на Волинське князівство і олігархічну Галичину.

Останній галицько-волинський правитель Болеслав (1324-1340 рр.)³, якого обрали пропольськи настроєні місцеві бояри, довго невтримався. За те, що він оточив себе католиками, які усували національну знать від адміністративної влади, бояри отруїли його. У цей час відбувається об’єднання польських князівств у велике королівство під владою Казимира Великого. Разом з Угорщиною, Польське королівство розробляє план приєднання Галичини до своїх володінь. І вже 1349 р. польський король Казимир Великий захоплює і Галичину, і Західну Волинь. Решта земель Волині відійшли до Великого князівства Литовського. Від середини ХІV ст. литовські князі поширюють свій вплив на землі Сіверщини, Київщини і Поділля.

Так зникає з карти східної Європи велика і могутня Галицько-Волинська держава, а її державницькі традиції стають надбанням Великого князівства Литовського.