2. Утворення Галицько-Волинського князівства

Формування Галицького князівства. Першим українським князівством, яке наприкінці XI ст. відокремилося від Києва і стало на шлях самостійності, було Галицьке. 1084 р. з’явилися тут три князі – Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі. В їхніх руках опинилися головні міста краю – Перемишель (село в Хмельницькій обл.), Звенигород (село у Львівській обл.) і Теребовль (село в Тернопільській обл.). Ростиславичі належали до «ізгоїв» – князів без волостей. Після смерті Василька і Володаря (1124 р.) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства. Син Володаря Володимирко (1124-1153 рр.), який після смерті після смерті батька успадкував Перемишль, заво­лодів Теребовлем, Галичем і Звенигородом, об’єднавши їх в одне князівство зі столицею у Галичі (Івано-Франківська обл., Галицький р-н.). Володимирко осів у Галичі 1141 р., і цей час слід вважати початком існування Галицького князівства.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка –Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.), який придушив опір місцевих бояр та розширив кордони князівства далеко на південь уздовж Дністра, Пруту, Серету. Територія князівства сягала від північно-східних схилів Карпат і доходила до Дунаю та Чорного моря. Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187-1198 р.). Скориставшись внутрішніми чварами у Галичині, угорський король Бела ІІІ захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія.

Формування Волинського князівства. Подібна до галицької й історія Волинського князівства. Князі тут змінювалися часто, одночасно із змінами у Києві. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Виокремлення Волині в самостійне князівство довершив Ізяслав Мстиславич – онук Володимира Мономаха. У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до нього з великою повагою, називав його батьком та заявляв – «Твій щит і мій нероздільні від себе».

Ставши у 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха – Мстислав Ізяславович підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів за великокнязівський престол. Посівши на київському престолі довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Андрію Боголюбському, проте не задовго до смерті знову оволодів ним.

Після смерті Мстислава Ізяславича його сини поділили Волинську землю: Роман отримав – Володимир (Волинська обл.), Всеволод – Белз (Сокольський р-н Львівської обл.), Святослав – Червен (Люблінське воєводство у Польщі), Володимир – Берестя (місто на південному заході Білорусі).

Утворення Галицько-волинського князівства. Роман Мстиславич – волинський князь, зумів підпорядкувати собі всіх удільних князьків Волинсь­кого князівства. Підтримуючи боротьбу київського князя Рюрика проти половців, він одержав від нього ряд городів. А в 1199 р., за підтримки частини галиць­ких бояр і городян, після смерті свого неавторитетно­го князя, що «любив пити багато» – Володимира Ярославича (сина Ярослава Осмомисла), він був заклика­ний на князювання в Галич, який об’єднав із Волинню.

Розправився з опозицією (верхівкою галицьких бояр), яка тут становила велику силу, бо здавна володіла значни­ми земельними володіннями і мала навіть власні вій­ська - «полки галицькі». Невдовзі він підпорядкував собі і Київську землю (1202 р.). Оголосив себе великим князем і навіть змусив рахуватися з собою Великий Новгород. Але не­вдовзі Роман загинув під час походу на польські землі у битві під м. Завихостом (1205 р.). Після себе він залишив двох малолітніх синів: чотирирічного Данила і дворічного Василька.

Роман Мстиславич створив велику державу, яку можна було порівняти зі Священною Римською імперією Фрідріха Барбароси. Держава Романа та яку зміцнили його сини, досягла факти­чно повної незалежності, з нею рахувались як західні, так і східні – монгольські правителі. Ця держава проіснувала до середини XIV ст. Вона й стала осно­вою подальшої державницької історії українського народу, яка успадкувала державницькі традиції Київ­ської Русі із правлячою верхівкою династії Рюриковичів.