10

Тема 3: «Галицько-Волинська держава та право»

ЗМІСТ

1. Феодальна роздробленість Київської Русі 1

3. Основні етапи розвитку та існування Галицько-Волинської держави 3

4. Суспільний лад Галицько-Волинського князівства 6

5. Державний устрій Галицько-Волинського князівства 7

6. Право Галицько-Волинського князівства 9

1. Феодальна роздробленість Київської Русі

Києво-Руська імперія існувала як велетенське кон­федеративне утворення під егідою Києва. Але з кінця ХІІ ст. центральна влада почала слабнути, бо на місцях зміцнювалась сила місцевих удільних князів. Імперія Рюриковичів вступила в епоху феодальної роздрібненості, яка тривала до середини XIV ст.

Розпад Великої держави був закономірним результатом економічного та політичного розвитку. Замкнутий характер натурального господарства вів до зміцнення самостійності окремих князівств, а звідси і до зміни їх політичної орієнтації на відокремлення. Місцеві еконо­мічні інтереси породжували прагнення до виходу з-під влади Великого князя.

Формуються Чернігівське, Пе­реяславське, Волинське, Галицьке князівства. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суз­дальська та Ростовська. У середині XII ст. їх було 15, на по­чатку ХІІІ ст. – близько 50, а в XIV ст. – уже 250. Тоді виникла навіть іронічна поговірка – «У Ростовській землі князь у кожному селі». Процес від’єднання князівств започаткував утворення української, російської та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської, Галицької, Подільської земель, а також Букови­ни та Закарпаття формується українська народність.

Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали територіальною основою російської народності. Полоцькі землі (Псковщина й Смоленщина) стали етнічною територією білоруської спільноти.

Відокремлені князівства часто ворогували між собою. Особливо при­ваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендува­ти на верховенство в династії Рюриковичів. У XII-XIII ст. за Київ сперечалися 293 князів. Протягом 1146-1246 pp. (100 років) 24 князі 47 разів правили у Києві. А володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом, у 1169 р. напав на місто, пограбував його, попалив, зруйнував, так, що навіть хан Батий із величезною монголо-татарською ордою не вдавався до таких заходів. Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою з Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Влади­мирською і досі є головною церковною святинею Москви.

Великі й малі війни між феодалами послаблювали Київську державу. Тра­гедією князівських чвар часто була ще й та обставина, що князі закликали собі на допомогу половців, які без того спустошували руські землі. У міжкнязівських суперництвах і чварах на віддале­них околицях володінь київських князів починають формуватися два нових впливових регіони держав­ницької консолідації князівських земель – південно-західний, де провідну роль відігравали волинські кня­зі, згодом – галицько-волинські, і північно-східний центр на чолі із князями володимиро-суздальськими.

На теренах південно-західного регіону особливо важливу роль починає відігравати Галицько-Волинсь­ке князівство – завдяки активній військовій і дипло­матичній діяльності князя Романа Мстиславича, який був нащадком знаменитого київського володаря – полководця, дипломата і письменника Володимира Мономаха.

Непоправної шкоди Русі завдала монголо-татарська навала (осінь 1240 р.). Із 74 міст, про які відомо з розкопок, мон­голи зруйнували 49. При цьому 14 з них так і не відродили­ся, а ще 15 перетворилися на села. Після роз­паду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.

Причини феодальної роздробленості Київської Русі

Територіальна – Києво-Руська імперія була найбільшою в Європі, до її складу входив цілий кон­гломерат народів, об’єднаних владою спільної династії і церкви. Доки на чолі держави стояв могутній і авторитетний князь, як Воло­димир або Ярослав, які тримали в покорі місцевих князів, державне управління було досить добре організоване. З послабленням князів­ської влади керувати державою було все важче й важче.

Економічний чинник – землі та князівства ізольовувалися одне від одного, були самодостатні. Товарний обмін не набув значного поширення, а тому відпадала й потреба у зв'язках між окремими князівствами.

Соціально-політична – протягом XIІ – XIІI ст.ст. у Київській державі запроваджується велике індивідуальне земельне володіння удільних князів, бояр, дружинників. Ставши великими землевласниками та перебираючи владу на місцях до своїх рук, вони створювали апарати управління у вотчинах, з метою отримання незалежності від центру. З часом боярські вотчини звільнялися від кня­жого управління та суду. Бояри отримували навіть право вільного «відходу», тобто право змінювати своїх сюзеренів.

Зовнішньополітичні фактори – монголо-татарська навала, а відтак утрата торговельного шляху «з варяг у греки» (зі Скандинавії до Візантії), що колись об’єднував навколо себе слов'янські племена.