Питання до самоперевірки:

1. Дайте визначення поняття «екологічний аспект».

2. Дайте визначення поняття « суттєвий екологічний аспект».

3. Назвіть головні сфери, що охоплюються аналізуванням стану підприємства.

4. Які Ви знаєте види екологічних аспектів?

5. Що таке прямі екологічні аспекти? Наведіть приклади.

6. Що таке непрямі екологічні аспекти? Наведіть приклади.

7. Які джерела інформації використовують для того щоб виявити екологічні аспекти?

8. Опишіть найбільш доцільний підхід для ідентифікації екологічних аспектів.

9. Назвіть характеристики, які використовуються при визначення критеріїв оцінювання суттєвих екологічних аспектів.

10. Охарактеризуйте процес оцінювання суттєвих екологічних аспектів.

11. Назвіть характеристики, що визначає методика оцінювання суттєвості екологічних аспектів.

12. Яким чином здійснюється розрахунок суттєвих екологічних аспектів?

13. Опишіть процес ідентифікації екологічних аспектів підприємства.

14. Коротко опишіть методику оцінювання суттєвості екологічних аспектів.

Лекція 9. Нормативно – правове забезпечення менеджменту навколишнього природного середовища План:

1.Основи законодавства про охорону навколишнього природного середовища

2. Контроль за станом природного середовища в Україні

3. Ідентифікація законодавчих і нормативно-правових вимог функціонування підприємства

1. Основи законодавства про охорону навколишнього природного середовища

Завданням законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання негативному впливу госпо­дарської та іншої діяльності на навколишнє природне середо­вище та ліквідація його, збереження природних ресурсів, гене­тичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій і природних об'єкта, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Екологічне право України — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються з приводу використання, відтворення природних ресурсів в їх неподільно­му стані з природним середовищем, охороною навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, метою яких є досягнення гармонійного співвідношення між природою і суспільством.

Екологічне право містить у собі систему правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколиш­нього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів (екологічні відносини). У складі системи є такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші галузі права, якими регулюються відносини з охорони та раціонального використання природних ресурсів певних видів.

Предметом екологічного права є нормативно врегульовані суспільні відносини з охорони навколишнього природного се­редовища та раціонального використання природних ресурсів. Метод екологічного права є комплексним і являє собою комбі­націю методів підгалузей права, які становлять його систему.

Предмет правового регулювання екологічного права станов­лять екологічні правовідносини, що виникають у галузі викори­стання природних ресурсів, охорони навколишнього природно­го середовища та забезпечення екологічної безпеки, які ґрунту­ються на різноманітності форм права власності, природокорис­тування та права громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище. З цього визначення випли­ває, що змістом екологічного права є відносини стосовно вико­ристання природних ресурсів (природоресурсні правовідноси­ни) і правовідносини в галузі екології (природоохоронні право­відносини). Таким Чином, норми, що регулюють ці правовідно­сини, формують окремі підгалузі екологічного права, яке, у свою чергу, є комплексною галуззю права.

Під методами правового регулювання екологічного права розуміють способи та прийоми, спрямовані на ефективне регу­лювання екологічних правовідносин, забезпечення реалізації прав і дотримання обов'язків суб'єктами цих правовідносин у галузі використання природних ресурсів та охорони навколиш­нього природного середовища. У теорії права традиційно виріз­няють два основних методи правового регулювання: адміністра­тивно-правовий (метод владного підпорядкування) і цивільно-правовий (метод рівності).

Зі специфіки об'єктів правового регулювання екологічного права випливає, що найбільш прийнятним для цієї галузі є адміністративно-правовий метод, який дає можливість макси­мально забезпечити виконання екологічних приписів, встанов­люючи обов'язки, заборони, відповідальність тощо.

Водночас в екологічному праві застосовують цивільно-пра­вовий метод, зокрема під час регулювання відносин власності на природні об'єкти, у разі сумісного використання природних об'єктів, відшкодування завданої шкоди.

Також в екологічному праві сьогодні все частіше користу­ються економічним методом, тобто застосовують вплив на суб'єкт через матеріальну заінтересованість в охороні довкілля (встановлюючи податкові пільги, дотації тощо).

Особливим для екологічного права вважають також метод екологізації. Його застосування зумовлене специфікою предме­та та об'єктів екологічного права і передбачає, що будь-яка діяльність, пов'язана з навколишнім середовищем, має здійснюватися з урахуванням законів природи та підпорядкову­ватись їм, що, у свою чергу, має відображатись у правовому регулюванні.

Отже, екологічне право використовує в сукупності різні ме­тоди правового регулювання з пріоритетом імперативного (ад­міністративного, владного) методу.

Під системою екологічного права розуміють розміщення в певній логічній послідовності його структурних підрозділів (інститутів), які зумовлені змістом екологічних правовідносин. Систему екологічного права становлять загальна, особлива та спеціальна частини.

До складу загальної частини належать такі інститути: права природокористування; права власності на природні ресурси; екологічних прав та обов'язків громадян; правового забезпечен­ня екологічної безпеки; правового регулювання здійснення еко­логічної експертизи; економічного механізму в галузі охорони навколишнього природного середовища; юридичної відпові­дальності як засобу реалізації екологічного права.

До складу особливої частини належать такі інститути: пра­вового режиму використання, відтворення та охорони земель; правового режиму використання, відтворення та охорони надр; правового режиму використання, відтворення та охорони вод; режиму використання, відтворення та охорони лісів; інститут правового режиму використання, відтворення та охорони ат­мосферного повітря; правового режиму використання, відтво­рення та охорони тваринного світу; правового режиму екологіч­ної мережі України, що охоплює правову охорону природно-заповідного фонду, а також правовий режим лікувальних, оздо­ровчих, рекреаційних зон та інших її складових; правового ре­жиму зон надзвичайних екологічних ситуацій.

До складу спеціальної частини екологічного права належать норми, що регулюють міжнародне співробітництво в галузі охо­рони довкілля.

Об'єктами екологічного права вважають певні природні бла­га, умови, елементи, що підлягають регулюванню за допомогою норм екологічного права. При цьому, щоб бути об'єктом екологічного права, природний об'єкт має відповідати таким озна­кам, які були тривалий час своєрідними стандартами, що ха­рактеризували природні об'єкти:

— природне походження (хоча допускається і застосування людської праці, наприклад садіння дерев);

— екологічний взаємозв'язок з навколишнім природним се­редовищем;

— виконання функцій життєзабезпечення.

Природні об'єкти можна поділяти на види:

• диференційовані (вода, ліси, надра тощо) та комплексні (природно-заповідні та інші території);

• власне природні та видозмінені під впливом людини;

• природно-господарські та ті, що особливо охороняються.

Під джерелами екологічного права, зокрема, слід розуміти прийняті уповноваженими державними органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні екологічні відносини стосовно приналежності, використання, відтворення природних об'єктів та охорони навколишнього при­родного середовища з метою задоволення екологічних, економіч­них та інших потреб суспільства. В Україні домінуючим джере­лом права є нормативно-правовий акт, а також ратифікований Україною міжнародно-правовий договір (угода).

Нормативно-правові акти — це акти державної (публічної) влади, які встановлюють (санкціонують), вводять у дію, зміню­ють чи скасовують правила поведінки суб'єктів екологічних правовідносин у суспільстві.

Нормативно-правовий акт — це найбільш виражене джере­ло права, яке являє собою основу для чіткого й точного право­вого регулювання правових екологічних приписів. Серед них найважливіше місце посідає закон, який приймає вищий орган державної влади — Верховна Рада України.

Залежно від складності структурованої ієрархічної системи екологічного законодавства нормативно-правові акти як джере­ла екологічного права не є однорідними. Залежно від юридич­ної сили і правової спеціалізації екологічно-правові акти мо­жуть відображати структуру державної (публічної) влади, вони характеризують правовий статус і компетенцію органів влади, що їх приймають. Це залежить від підпорядкованості та взаємо­залежності цих державних органів.

Основним джерелом екологічного права є закон.

Закон — це нормативний акт, що його прийняв вищий представницький орган державної влади або безпосередньо на­род (референдум). Він встановлює початкові юридичні норми, має вищу юридичну силу та приймається з дотриманням особ­ини законодавчої процедури.

Серед законів, що регулюють екологічні відносини, головне місце належить Конституції України. Виходячи з принципу верховенства права, Конституція має вищу юридичну силу, і всі закони та нормативно-правові акти, зокрема в екологічному законодавстві, мають прийматися на основі Конституції і відповідати їй.

У Конституції (статті 13, 14, 16, 41, 50, 66, 85, 92, 1 16, 1 19, 137, 138) врегульовано найважливіші суспільні екологічні відно­сини. Зокрема, у ст. 13 визначено, що земля, її надра, атмос­ферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах тери­торії України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конститу­цією. Забезпечення екологічної безпеки та підтримання еколо­гічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи планетарного масштабу, збережен­ня генофонду Українського народу є, відповідно до ст. 16 Кон­ституції, обов'язком держави.

В Основному Законі держави визначено принципові засади взаємовідносин «громадянин — держава — природа». Так, згідно з ч. 1 ст. 50 Конституції кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Водночас ст. 66 покладає на кожного обов'язок не заподіювати шкоди природі та відшкодо­вувати завдані ним збитки. Частина 2 ст. 50 Конституції вста­новлює, що кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Таку інформацію ніхто не може засекречувати.

Підкреслюючи юридичну силу Основного Закону держави, у ст. 92 передбачено, що найважливіші екологічні відносини, зокрема засади використання природних ресурсів, виняткової (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоє­ння космічного простору, а також відносини екологічної безпе­ки мають регулюватися виключно законами.

Отже, зазначені конституційні норми є вихідними положен­нями для прийняття відповідного екологічного законодавства з будь-яких конкретних питань.

Відповідно до Конституції України (п. З ст. 116) Кабінет Міністрів України вирішує питання державного управління на основі Конституції, законів України, актів Президента України. На нього, зокрема, покладено обов'язки забезпечення прове­дення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

Відповідно до Конституції України (п. З ст. 119) та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів Украї­ни, інших органів виконавчої влади виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві дер­жавні адміністрації. Зокрема, вони забезпечують дотримання прав і свобод громадян, у тому числі й екологічних, а також виконання державних і регіональних програм охорони довкілля.

Відносини у галузі охорони навколишнього природного се­редовища регулює Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р. Це основний комп­лексний, узагальнюючий нормативно-правовий акт у галузі охорони природних об'єктів і навколишнього природного сере­довища в цілому, який визначає правові, економічні та со­ціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь. Він складається з 14 розділів, у яких викладено загальні положення, екологічні права та обов'язки громадян, функції рад народних депутатів, а також повноваження органів управління у сфері охорони природи, висвітлено питання спостереження, прогно­зування, обліку та інформації в галузі охорони довкілля, питан­ня екологічної експертизи, контролю й нагляду, регулювання використання природних ресурсів, економічних механізмів за­безпечення охорони природи. Наведено також положення про заходи, пов'язані з екологічною безпекою, надзвичайними еко­логічними ситуаціями, про відповідальність за порушення при­родоохоронного законодавства та про міжнародні зносини Ук­раїни у сфері охорони довкілля.

Основними в системі екологічних законів є поресурсові ко­декси — Лісовий кодекс України від 21.01.1994 р., Кодекс Ук­раїни «Про надра» від 27.07.1994 р., Водний кодекс України від пі) 06.1995 р., Земельний кодекс України від 25.10.2001 р., а також поресурсові закони — Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16.06.1992 р., «Про охорону ат­мосферного повітря» від 16.10.1992 р., «Про відходи» від 05.03.1998 р., «Про рослинний світ» від 09.04.1999 р., «Про тваринний світ» від 13.12.2001 р. Важливе значення для збере­ження довкілля мають Закон України «Про екологічну експертизу» від 09.02.1995 р., «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» 08.02.1995 р., «Про захист населення і тери­торій від надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру» від 08.06.2000 р., «Про зону надзвичайної екологіч­ної ситуації» від 13.07.2000 р., «Про об'єкти підвищеної небезпе­ки» 18.01.2001 р., «Про екологічну мережу» від 24.06.2004 р. та ін. До того ж деякі відносини у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища врегульовано Законами України «Про плату за землю» від 3.07.1992 р. та «Про ветеринар­ну медицину» від 25.06.1992 р., Постановою Верховної Ради Ук­раїни «Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій та об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону на­вколишнього природного середовища» від 29.10.1992 р.

Серед джерел екологічного права важливу роль відіграють підзаконні нормативні акти, які утворюють складну ієрархічну систему й посідають відповідне місце в усій системі норматив­ного регулювання. До підзаконних нормативно-правових актів належать укази Президента України, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Групу підзаконних нормативних актів поділяють на види за такими критеріями: за зовнішньою формою вираження (поста­нови, накази, рішення, правила тощо); за суб'єктами (норма­тивні акти уряду, центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування тощо); за часом дії (постійні й тимчасові).

Особливе місце серед джерел екологічного права посідають нормативні правові акти Президента України. Президент є гарантом прав і свобод людини, забезпечує узгоджене функціону­вання і взаємодію органів державної влади. Нормотворча ком­петенція Президента України передбачена ст. 106 Конституції України, відповідно до якої він видає укази та розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України.

Сфера відносин, що її регулюють нормативні правові акти Президента України, дуже велика — від регулювання загальних питань охорони довкілля до затвердження положень про спе­ціально уповноважені центральні органи виконавчої влади у сфері екології.

Значна питома вага серед джерел екологічного права нале­жить постановам Кабінету Міністрів України. Постанови і роз­порядження Кабінету Міністрів України приймаються на підставі Конституції України, законів України, указів Прези­дента і є обов'язковими до виконання.

Останніми роками в Україні прийнято низку законів і по­станов Кабінету Міністрів з питань метрології, стандартизації та сертифікації в галузі природокористування й охорони довкі­лля з метою наближення до світових норм, особливо норм країн — членів Європейського Союзу. Система екологічних стандартів — це одна із складових частин природоохоронного законодавства.

Різновидом джерел екологічного права є нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої вла­ди. До підзаконних актів належать накази, інструкції, правила тощо, прийняті центральними органами виконавчої влади.

Джерелами екологічного права є також нормативні правові акти органів місцевого самоврядування (постанови, рішення, нормативні накази) та місцевих органів виконавчої влади (по­станови, рішення).

Отже, підзаконні нормативно-правові акти як джерела еко­логічного права утворюють складну систему, в якій розрізняють такі рівні:

— рівень указів Президента України;

— рівень нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України;

— рівень нормативних правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

— рівень нормативних правових актів органів місцевого самоврядування і місцевих органів виконавчої влади;

Особливістю зазначених джерел екологічного права є те, що вони покликані стати інтегруючою основою розвитку галузі відповідного екологічного законодавства.

Особливе значення серед джерел екологічного права займа­ють міжнародно-правові акти, зокрема міжнародні угоди за уча­стю України. Згідно з Конституцією України і Законом України «Про міжнародні договори України» укладені та ратифіковані міжнародні договори становлять невід'ємну частину національ­ного законодавства України. В них наведено обов'язкові для всіх громадян вимоги, націлені на забезпечення нормальних умов функціонування екосистем біосфери та раціональне вико­ристання людиною природних ресурсів. Виконання; цих угод і договорів забезпечується різними методами: від виховних і просвітніх до штрафів, адміністративних і кримінальних пока­рань порушників. До таких найважливіших документів нале­жать міжнародно-правові акти ООН, ухвалені більшістю країн світу, Декларація та Програма дій людства у XXI столітті (Ріо-де-Жанейро, 1992), Конвенція з морського права (1984), Монреальський Протокол про обмеження використання речовин, що руйнують озоновий шар (1987), та ін. На державних і міждержавних рівнях створено організації, зобов'язані стежити за виконанням законів про охорону природи і здійснювати мо­ніторинг природного середовища та окремих його компонентів.

Таким чином, в Україні сьогодні сформовано систему еко­логічного законодавства, визначено основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і піклування про екологічну безпеку, розроблено кілька проектів природоохоронних програм для найнеблагополучніших районів.