1. Предмет і завдання педагогіки. Основні педагогічні категорії.

Педагогіка – це наука про виховання, навчання і освіту. П походить  від грецького слова, що в перекладі означає “водити дитину”. П розглядають в двох планах: 1). П – як наука 2) П як мистецтво. П – як наука вивчає суть процесів вих-ня і навч-ня, закономірності, зміст, форми і методи в-ння і навч-ня, узагальнює передовий пед-ий досвід, прогнозує результат педаг-го процесу. П – як мистецтво пов’язана з пошуком способів ефективного розв’язання пед-их завдань, розвитку індивідуальної пед-ої майстерності вчителя. Об’єктом вивчення у П є пед-чні явища і факти, пов’язані з процесами навч-ня і вих-ня. Завдання П: 1. вивчення суті і закономірності розвитку особистості в умовах навч-ня і вих-ня. 2. визначення цілей і завдань вих-ня і навч-ня, виходячи із стратегічної цілі відродження і відбудови нац-ої системи освіти 3. визначення змісту навч-ня і виховання в умовах диференціації і індивідуалізації. 4. дослідження мет-ів вих-ня і навч-ня, які забезпечують демократизацію цих процесів та ін. Основні пед. категорії: 1) вих-ня 2) навч-ня 3) освіта 4) навч-но-вих-ий або пед-ий процес 5) розвиток і формування особистості 6) закономірності, принципи, зміст, форми навч-ня і вих-ня. Вих-ня – це цілеспрямований процес формування особистості . В розглядається в широкому і вузькому розумінні. В широкому – це соціологічне явище, яке включає в себе всю систему взаємовідносин особистості з навк-м серед-щем, навч-ня і освіту. У вузькому - В – це систематична робота вихователя у форм-ні особистості вихованця. Самовиховання – це діяльність людини з метою оформлення своєї власної особистості. Навч-ня – це цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учня, в ході якого здійснюється освіта, вих-ня і розвиток особистості. Освіта – це процес і результат оволодіння учнями систематичних знань, вмінь і навичок на цій основі забезпечення відповідно рівня розвитку особистості. Види освіти: загальна, політехнічна, професійна

2. Методологія та методи Н-П дослідження. Їх елементи (етапи)

Методологія педагогіки — вчення про принципи, форми і методи наукового пізнання педагогічної дійсності.

Метод науково-пед-го дослідження — шлях вивчення й опанування складними психолого-пед-ми процесами фор­мування особистості, встановлення об'єктивної закономірності ви­х-ня і навч-ня.

Організовуючи дослідження, необхідно оптимально поєднувати комплекс методів.

Емпіричні методи. Ця гру­па методів зорієнтована на пізнання безпосередньої дійс­ності, зовнішніх зв'язків і відношень. Найчастіше в пед. дослідженнях використовуються розкриті емпі­ричні методи дослідження, до яких належать пед. спостереження, бесіда (+ інтерв’ю), анкетування (закрита, відкрита), пед. експерименту, вивчення шкільної документації, тестування, соціометрії, аналізу результатів діяльності дитини. спостереження — спеціально організоване сприймання педагогічного процесу в природних умовах. бесіди- шляхом безпосереднього спілкування з особами, яких дослідник вивчає в природних умовах. інтерв'ю особливо корисний у тих випадках, коли дослідник наперед може бути впевнений в об'єктивності відповідей учнів. анкетування. Використовується для одержання інформації про ти­повість тих чи інших явищ навчально-виховного процесу. експерименту— це науково поставлений досвід організації пед. процесу в точно врахованих умовах. вивчення шкільної документації і учнівських робіт. за спеціально розробленою програмою складає суть цього пед-го дослідження. Сюди входить також робота з архівними матеріалами.

Теоретичні методи. До тео­ретичних методів пед. дослідження належать аналіз і синтез, індукція та дедукція, порівняння, класи­фікація, узагальнення, абстрагування, конкретизація.

Аналіз і синтез. Аналіз є уявним або фактичним розкладанням цілого пед. явища чи процесу на частини. Синтез — відновлювання цілісності розглядуваного пед. явища чи процесу в усьому різноманітті його виявів. Індукція та дедукція. У процесі використання цих ме­тодів відбувається перехід знання про одиничне та окреме у знання про загальне, і навпаки. Порівняння. дає змогу про­стежити динаміку досліджуваного явища. Класифікація. розподіл педа­гогічних фактів, явищ, процесів за притаманною для пев­ної групи ознакою. Узагальнення - перехід від одинич­ного до загального, від менш загального до більш загально­го. Абстрагування. До цього методу вдаються за необхід­ності виокремити із сукупності ознак, властивостей явища ті, що становлять предмет дослідження. Конкретизація. Під час конкре­тизації відбувається збагачення педагогічних понять нови­ми ознаками, оскільки цей метод спрямований на висвіт­лення розвитку предмета як цілісної системи.

Математичні і статистичні методи. Ці методи застосовують у педагогіці для оброб­лення одержаних методами спостереження й експерименту даних, а також для встановлення кількісних залежностей між досліджуваними феноменами.

Метод реєстрування. Цей метод передбачає виявлен­ня певної якості в явищах даного класу і обрахування за наявністю або відсутністю її (наприклад, кількості скоє­них учнями негативних вчинків). Метод ранжування. Означає цей метод розміщення зафіксованих показників у певній послідовності (змен­шення чи збільшення), визначення місця в цьому ряду об'єктів (наприклад, складання списку учнів залежно від рівня успішності та ін.). Метод моделювання. Його сутністю є створення й дос­лідження наукових моделей (наприклад, моделює оптимізацію структури навчального процесу, управління навчаль­но-виховним процесом тощо).

Етапи педагогічного дослідження. Розпочинаючи педагогічне дослідження, важливо з'я­сувати його вихідні положення, передусім актуальність проблеми, об'єкт, предмет, мету, гіпотезу та завдання.

Організовуючи дослідження конкретної пед-ї проблеми, дотримуються такої послідовності: Визначення проблеми дослідження, яка має актуальне, життєве значення. 2.Ґрунтовне, всебічне і глибоке вивчення встановлених наукою фактів, положень, висновків. 3. Вивчення шкільної практики. 4. Формулювання гіпотези, тобто наукового припущен­ня, ймовірного висновку з дослідження. 5. Здійснення експериментальної роботи. 6. Вивчення передового досвіду. 7. Зіставлення експериментальних даних з масовою практикою.8. Узагальнення результатів дослідження, формулюван­ня наукових висновків, доведення або спростування гіпотези. 9. Оформлення результатів дослідження, впроваджен­ня їх у життя.

3. Поняття про розвиток і форм-я ос-сті.

Розвиток людини — це процес становлення і формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів, серед яких цілеспрямоване вих.-я і навч-я відіграє провідну роль.

Напрямки розвитку: анатомо-фізіологічний, психічний, соціальний. До анатомо-фізіологічних змін відноситься ріст і розвиток кісткової і м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни стосуються, передусім, розумового розвитку, формування всіх психічних рис особистості. Набуття соціальних якостей, необхідних для життя в сусп-ві, відносяться до соціального розвитку особистості.

Фактори розвитку: спадковість, середовище, виховання.

Під спадковістю ми розуміємо передачу від батьків до дітей певних якостей і особливостей, закладених в генетичну програму дітей. Спадковість проявляється в задатках і здібностях. Задатки – це лише передумови розвитку людини. Під середовищем в П розуміють оточуючу дійсність, природні і суспільні умови, в яких розвивається дитина (належать географічне, соціальне, мікро середовище). Вплив середовища може бути позитивним і негативним. У взаємодії особистості і середовища слід враховувати такі моменти: 1) характер впливу обставин життя, що відбуваються особистісно 2) активність особистості, що впливає на обставини з метою підкорення їх в своїх інтересах та потребах. Виховання – цілеспрямований вплив на розвиток і формування особистості. Умови виховання: 1) наявність мети В 2) знання вихователем впливів мікро середовища 3) взаємодія школи з позашкільними закладами 4) включити дитину в різні види діяльності 5) включити дитину в широке коло спілкування.

Людина народжується як індивід, як суб'єкт сусп-ва, з притаманними їй природними задатками, формуєть­ся як особистість у системі сусп-их відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі ри­си загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-не­повторного.

особистість виявляє себе тільки в сусп-их відносинах.

Властиві особистості неповторні риси та особливості виражають її індивідуальність.

Індивідуальність — цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність психічного складу.

Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього йому необхідно стати особистістю. Це відбувається у процесі розвитку особистості — становлення та формування її під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють ці­леспрямоване вих-ня та навч-ня. Всі психічні процеси є необхідною умовою формування осо­бистості — становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Розвиток особистості залежить від спадковості. (всебічний розвиток при­родних задатків людини відбувається тільки в процесі її життєдіяльності), під впливом середовища. Увесь процес розвитку людини поділя­ють на певні вікові періоди.

Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.( немовля, дитина, підліток, молодий чоловік, дорослий). У кожній віковій групі є значні індивідуальні відмінності, які визначаються природними задатками, різними життєвими умовами і вихованням дитини. Ці особливості називаються індивідуальними. До них відносять: Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика люди­ни, яка виявляється в силі, напруженості, швидкості та зрівнова­женості перебігу її психічних процесів. Характер — комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до суспільс­тва, до праці, колективу, до самої себе. Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою ус­пішного виконання певних видів діяльності.

Формування особистості відбувається також у процесі розвитку її інтересів, потреб.

Інтерес — спрямованість людини на певний об'єкт чи певну діяль­ність, зумовлена позитивним, зацікавленим ставленням до чо­гось, когось.

За змістом інтереси можуть бути матеріальними або духовними, суспільними або індивідуальними. В інтересах особистості закорінені її конкретні потреби.

Потреба — необхідність у чомусь, яка задовольняється переваж­но завдяки трудовій діяльності, у процесі якої створюються необ­хідні людині предмети.

У процесі реалізації інтересів, потреб розвиваються схильності особистості.

Схильність — стійка орієнтованість людини на щось, бажання ви­конувати певну працю.

У реаліях життя схильність виявляється як здатність людини до конкретних видів діяльності.

Нехтування індивідуальними особливостями призво­дить до того, що нерідко навіть здібні учні втрачають інте­рес до навчання, праці й потрапляють до категорії так зва­них важких дітей. Належно організоване виховання пе­редбачає знання особистості кожного учня, тому що без урахування індивідуальності школярів неможливе успіш­не навчання і виховання.

На розвиток і виховання особистості суттєво впливає процес акселерації.

Акселерація (лат.-прискорення) — прискорений ін­дивідуальний розвиток, за якого середньофізичні та психофізіоло­гічні константи дитини або підлітка випереджають оптимальні. Протилежним акселерації є процес ретардації (лат. - затримання) - фізичне й інтелектуальне відста­вання дитини в розвитку. Його спричинюють алкоголізм батьків, народження дітей у більш пізньому віці, спадкова хвороба одного з батьків.

4. Джерела, умови та рушійні сили розвитку особистості

Поняття «розвиток особистості» означає процес якісних особистісних і психологічних змін в особистості, і той результат, до якого приводять ці зміни.

Форм-я особ-сті має джерела і умови як внутрішні, так і зовнішні. Внутрішні - це особистісне здоров'я, яке забезпечує внутрішню тягу до саморозвитку, і пасивний особистісне зростання. Зовнішні - це вимогливість і підтримка. У реальності ж не завжди ці джерела і умови є якісними і, крім того, можуть між собою конфліктувати. Форм-я особистості відбувається в кілька етапів закономірних: немовля, дитина, потім підліток, молодий чоловік і, нарешті, дорослий. Кожен етап супроводжується своїми психологічними особливостями. Різні дослідники по-різному описують ці процеси. Одним же з найбільш важливих результатів, які дає форм-я особистості, є соціалізація— процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв´язків та відносин

Рушійні сили розвитку.

Рушійними силами розвитку особистості є такі внутрішні і зовнішні суперечності: а) асиміляція і дисиміляція; б) збудження і гальмування; в) емоційна сфера (задоволення і незадоволення, радість і горе); г) спадкові дані і потреби виховання; ґ) рівень розвитку особистості і її ідеал; д) потреби особистості і моральний обов'язок; е) домагання особистості і її можливості.

5. Діяльність, активність і спілкування як чинники розвитку особистості

Анатомо-фізіологічний, псих-ий і соц-ий розви­ток особистості здійснюється в діяльності.

Діяльність — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійс­ність зміни.

Основними компонентами діяльності є: суб'єкт з його потребами; мета, відповідно до якої предмет перетворюється на об'єкт, на який спрямовано діяльність; засіб реалізації мети; результат діяльності.

У роки навч-я школяр бере участь в ігровій, на­вч-ій, труд-ій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. Важливою умовою ефективності розвитку особистості є її активність, здатність до свідомої труд-ї та соц-ої діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетво­рення навколишнього середовища й себе. Активність ви­являється у рухах, пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, впливі на оточення й на себе. Цілеспрямова­ну активність, направлену на вдосконалення себе, назива­ють самовихованням.

Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання і праця. Гру вважають провідним видом діяльності для ма­ленької дитини, хоча важливою вона є й для школярів, не­рідко граються і дорослі. Навч-я характерне для школя­ра, але навчаються також дорослі люди. Праця є видом ді­яльності, яку здійснюють дорослі, але працювати можуть і школярі. Тому поділ видів діяльності за принципом, що маленькі діти граються, школярі — навчаються, а дорос­лі — працюють, певною мірою відносний. Можна погоди­тися лише з твердженням, що на кожному віковому етапі превалює певний вид діяльності.

Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному роз­витку дитини. Тому змалку слід підтримувати дитячу ці­кавість, відповідати на запитання дитини, розвивати в неї інтерес до знань. Активність особистості в труд-й дія-сті сприяє її фізичному й інтелектуальному розвитку, готує до майбут­нього професійного самовизначення. Активність дитини у спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду пове­дінки, визначити своє місце в колективі, вчить її підкоря­тися і керувати іншими.

Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній ак­тивності є потреби. Педагог покликаний відкрити вихо­ванцям багатоманіття корисних для їх розвитку видів ді­яльності та спонукати до корисних справ, стримуючи від шкідливих.

6. Поняття віку дитини

Псих-й розвиток дитини відзначається послідовною етапністю, тобто проходить ряд періодів, послідовна зміна яких необоротна і закономірна. Це означає, що процес псих-го розвитку складається зі стабільних та перехідних періодів. Стабільні періоди довші за тривалістю, а перехідні, або критичні, виникають у кінці попереднього та на початку наступного періодів, тобто на їх межі. З періодами людського життя пов'язане поняття віку. Вік - це якісно своєрідна сходинка псих-го розвитку людини, що залежить від конкретних історичних умов, а також - у другому своєму значенні - вік позначає весь життєвий шлях живої істоти. Відлік віку починають від народження до фізичної смерті. Поняття «вік» - багатоаспектне, виступає у кількох формах - як хронологічний, біологічний, соціальний і психологічний вік: 1) Хронологічний вік, визначається тривалістю життя людини (за паспортом);  2) Біологічний вік - сукупність біологічних показників, функціонування організму в цілому (кровоносна, дихальна, травна системи і т.п.); 3) Психологічний вік - певний рівень розвитку психіки, в який включається: а) розумовий вік; б) соціальна зрілість; в) емоційна зрілість: довільність емоцій, врівноваженість, особистісну зрілість.  У реальному житті окремі складові віку не завжди збігаються

7. Вікова періодизація розвитку школяра

Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.

Уперше своєрідну вікову періодизацію особистості запро­понував давньогрецький філософ ІІлатон. Охоплюючи життєвий цикл розвитку людини від наро­дження до смерті, вона розкриває зміст вих.-я та ді­яльності особистості у кожному віковому періоді. Вікова періодизація чеського педагога Я-А Коменського передбачає дитинство, отроцтво, юність, змужнілість і відповідні ступені в системі народної освіти, кожний з яких розрахований на шість років.

вікові етапи розвитку мають певну послідовність і взаємопов’язані. Новий етап виникає на основі попереднього і вносить свої неповторні риси у психіку дитини. Тому кожна стадія має свою цінність й жодну з них не можна вилучити із загального ходу розвитку дитини. За Д.Б. Ельконіним дитинство ділиться на 7 періодів: 1) вік немовляти – до 1р; 2) раннє дитинство – 1-3р; 3) молодший і середній дошкільний вік – 3-5р; 4) старший дошкільний вік – 5-6 (7)р; 5) молодший шкільний вік – 6 (7)-10 (11)р; 6)підлітковий вік – 10 (11)-13 (14)р; 7) ранній юнацький вік 13 (14)-16 (17) р.

Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична кла­сифікація, пов'язана з розвитком школи і дошкільних закладів. У педагогіці шкільний вік поділяють на молод­ший (6—7 — 11—12 р); середній, або підлітковий (12— 15 р); старший, або юнацький (15—18 р). Межі ві­кових періодів відносно рухомі, тому що природний потен­ціал дітей і вих-ий вплив на них різні. Кожній віковій групі властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та соці­альні ознаки, які називають віковими особливостями.

Молодший шкільний вік. Важливими показниками цього періоду є готовність дитини до навч-я, яка вияв­ляється у навичках до розумових зусиль, зосередженості у роботі, вмінні слухати вчителя і виконувати його зав­дання. Пізнавальна діяльність відбувається переважно в процесі навч-я. Пам'ять молодшого школяра є наочно-образною, мислення розвивається від емоційно-образного до образно-логічного.

Підлітковий вік. Позначений бурхливим ростом і роз­витком організму. Нові переживання підлітка пов'язані зі статевим дозріванням, хоча воно не є визначальним. Сприй­мання перебуває у стадії становлення, тому якість його різ­на. Поліпшується продуктивність пам'яті. Для підлітка ха­рактерна розпорошеність інтересів. Значну роль у його жит­ті відіграє спілкування, посилюється прагнення дружити. Підлітковий період потребує певної диференціації в органі­зації життя хлопців і дівчат. Наприкінці цього періоду пе­ред учнями реально постає завдання вибору професії.

Юнацький вік. Це період формування світогляду, самосвідомості, характеру і життєвого самовизначення, якому сприяє пізнавальна діяльність. Пам'ять старшо­класника стає зрілішою. Мислення здатне абстрагувати і узагальнювати навч-ий мат-ал. Мовлення збагачуся науковими термінами, увиразнюється і конкретизує­мся. Вперше старшокласники переживають почуття кохання. У них формуються стійкі професійні інтереси. Прагнення до самових-я стає рисою особистості.

Всередині кожної вікової групи існують значні відмін­ності, що залежать від природних задатків, умов життя і виховання. їх наз. індивідуальними особливостями (темперамент, характер, здібності та ін.). Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика людини, яка виявляється в силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу її психічних процесів. Характер — комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в Ті поведінці та діяльності, у ставленні до суспільства, до праці, колективу, до самої себе.

Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності.

Інтерес — спрямованість людини на певний об 'єкт чи певну діяльність зумовлена позитивним, зацікавленим ставленням до чогось, когось. Потреба —необхідність у чомусь. Схильність — стійка орієнтованість людини на щось, бажання виконувати певну працю.

8. Проблема мети виховання в П. Соціальна обумовленість мети вих.-я

Знання цілей вих.-я дає педагогу чітке уявлення про те, яку людину він має формувати, надає його роботі спрямованості і осмисленості. Цілі і завд-я вих-я мають безпосереднє відношення до змісту і методики вих-ї роботи. В стародавньому світі метою вих-я була калогатія – гарм-й розвиток духу і тіла. В середні віки панувала релігія. Головним вих-м ідеалом була покірність перед Богом людьми та аскетизм. З розвитком капіталізму мета вих-ня передбачає поєднання аристократичних манер з діловими якостями. 19-20 ст. період пізнього капіталізму. Виховним ідеалом є загальнолюдські цінності. (Всі хороші якості, які можуть бути в людини). З’являються педагоги, які відкидали суспільні цілі вих-я. Джон Дюі стверджував що людина є рабом своїх звичок і не піддається зміні. Він пропонував за основу вих-я брати інтереси і потяги дітей. Подібні погляди розглядали послідовники теорії вільного вих-я. Марія Монтесорі (поч. 20 ст.) за мету вих-я ставить розвиток інтересів і нахилів, які проявляються спонтанно, забезпечення дітям повної свободи, невтручання в їх вих-я. Ця теорія в центрі вих-я ставить дитину. Її назвали недоцентричною. Корені вих-го ідеалу укр-го народу в народній педагогіці. В його основі завжди були такі якості: працелюбство, висока моральність, розуміння своєї людської і нац-ої гідності. В процесі розвитку укр-ий вих-й ідеал ввібрав у себе все краще з християнства та загальноєвропейської культури. Найбільш яскраво він виявився в козацькій П. Протягом всієї історії людство виробило всебічно гармонійний розвиток особистості. Більш конкретна мета нац-го виховання визначена: набуття молодими поколіннями соц-го досвіду, успадкування духовних надбань укр-го народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді особистісних рис громадянина укр-ї держави незалежно від нац-ої належності. Основні завдання для школи: 1) формування наукового світогляду 2) патріотичне вих-я 3) розвиток моралі громадської і соціальної відповідальності 4) розвиток науково-правової свідомості і самосвідомості 5) вироблення свідомого ставлення до праці 6) формування екологічної культури 7) формування естетичної культури 8) фізичне вдосконалення (розвиток потреби у здоровому способі життя) Соціальна обумовленість мети вих.-я . За своїм змістом цілі виховання - це соціальні ідеї, сформульовані сусп.-ом на певному етапі його розвитку. Кожній соціальній ідеї відповідає певний компонент особистості. Звідси, мета виховання стає реальною, якщо вона набуває психологічної форми. Мета виховання - це соціальна ідея, яка перетворилась у внутрішній детермінант життєдіяльності вихованця. Вирішальну роль у даному перетворенні відіграють суб'єктивні цілі особистості. Тому педагог створює умови для розвитку системи особистісних цілей. Серед них найголовнішими є: розуміння смислу власного життя; усвідомлення себе громадянином країни; прагнення успадкувати, зберегти і примножити духовні надбання свого народу; намагання розвивати творчі здібності; всебічно самовдосконалюватись та інші.

9. Мета і завд-я вих-я, їх співвідношення та конкретизація

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до вихо­вання яких прагне суспільство.

Мета виховання виражає ідеал людини. Вона відображає вимоги конкретного суспільства. З розвитком суспільства зміню­ється і мета виховання.

Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини. В її основі — укр-ий вих-ий ідеал.

Сучасна У. шукає нові підходи до визначення мети вих-ня. Зараз в У. іде процес вироблення концепції безперервного нац-го вих-ня.  У концепції нац-го вих-ня (від 30.06.1994 року) зазначається що провідною метою вих-ня є ідеал всебічно гармонійного розвитку особистості, що йде з глибини віків. Вказується що на сучасному етапі мета нац-го вих-ня: “передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його нац-ої ментальності, своєрідності світогляду, формування особистісних рис громадянина Укр-ої держави. З цієї мети слідують основні завдання ЗОШ: 1) формування наукового світогляду школярів 2) розвиток різної активності і культури розумової праці 3) патріотичне виховання 4) виховання моралі 5) формування екологічної культури 6) розвиток нац-ої свідомості і самосвідомості 7) вироблення свідомого ставлення до праці 8) фізичне вдосконалення 9) статеве виховання –підготовка до сімейного життя

Мета нац-ого вих-ня спрямована на підготовку свідомих громадян.

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до виконання необхідних для сусп-го життя ролей громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша.

щоб реалізувати мету вих-ня у пед-му процесі, необхідно її конкретизувати. Етапи: 1. визначення основних напрямків вих-ня (розумове, моральне, трудове, естетичне, екологічне, нац-не та фізичне;) 2.визначення оперативних завдань проведення окремого уроку або вих-го заходу на рівні окремих психологічних новоутворень: установок, цінностей, переконань, здібностей, знань, умінь, навичок тощо. Оперативні завдання відображають ті конкретні зміни в поведінці або діяльності учнів, досягнення яких планується у виховному процесі. У процесі вих-ня необхідно керуватися принципом комплексного підходу до виховання.

10. Нац-на програма «Освіта» (Україна XXI ст., Нац-на Доктрина У.), Концепція нац-го вих-я про мету і завд-я вих-я.

В нац-ій програмі “Освіта”, Концепції нац-го вих-я наголошується, що метою вих-я в сучасній укр-ій школі є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності сусп-ва, розвиток її талантів і фізичних здібностей, вих-я високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого сусп-го вибору. На перше місце у всіх державних документах, присвячених проблемам освіти, нав-я й вих-я в загальноосвітній і вищій школі ставиться виховання громадянина незалежної Укр-ої держави, формування у нього самоусвідомлення в необхідності оволодіння укр-ою мовою як найкращим виразником духовної культури народу.

Провідні завдання вих-я школярів викладені в Державній національній програмі “Освіта”, до яких належать: формування нац-ої свідомості, любові до рідної землі;ь поваги до старших, до історії і культури свого народу та ін. народів; вих-я духовної культури особистості, утвердження принципів вселюдської моралі; формування творчої, працелюбної особистості забезпечення повноцінного фізичного розвитку, зміцнення здоров’я формування правової, екологічної культури; розвиток індивідуальних здібностей і талантів; формування високої мовної культури, оволодіння укр-ю мовою; вих-я поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ

11. Суть і особливості процесу вих-я. Завдання складових частин всебічного, гармонійного розвитку особ-сті.

Вих-ня – невід'ємна частина навч-го процесу. Це вироблення ставлення до світу, процес  форм-я особистості. Вих-ня і навч-ня тісно пов’язані але вих-ня – явище перше. Воно включає освіту і розвиток особистості.  В процесі навч-ня форм-ся і розв-ся інтелектуальна сфера, в процесі вих-ня – моральна, вольова, емоційна. Існують різні підходи до визначення процесу вих-ня: -відносницький: формування в школярів системи відносин (ставлень: моральних, пізнавальних, естетичних та ін.) - діяльнісний – включення школярів у різноманітну діяльність,  у ході якої формується ставлення. -особистісний – розвиток і форм-я особ-сті із урахуванням її індивід-их особл-ей. -  системний –вих-я як сукупність  усіх компонентів (явищ, процесів, впливів). -  технологічний – проектування способу орг-ції процесу  з послідовною орієнтацією на чітко визначені цілі. Вих-ня – процес двосторонній (вихователь і вихованець) і цілеспрямований (мета вих-я має сусп-й характер); багатофакторний (ефект вих-я залежить від родини, педагогів, школи, сусп-ва, тощо), довготривалий і безперервний (триває протягом усього життя); комплексний (якості і властивості особ-сті форм-ся не почергово, а комплексно). Вих-му процесу притаманна віддаленість рез-тів від моменту здійснення безпосереднього пед-го впливу. Основною ланкою цього вих-го процесу є виховна ситуація. Етапи вих.процесу (або структура): - ознайомлення з загальними нормами і вимогами; -форм-я ставлень; - форм-я поглядів і переконань; - форм-я загальної спрямованості особистості. Процес вих-ня включає компоненти: цільовий, стимул-мотиваційний, змістовний, операційно-діяльнісний, контрольно-регулятивний. Руш-ою силою вих-ня є внутрішнє протиріччя між потребами учня і рівнем можливості їх задоволення (потреба у самовдосконаленні). Зміст вих-ня визначається сусп-ми потребами і метою вих-ня. Складові вих-ня(Формування в учнів світогляду, громадсько-патріотичного, морального, трудового, економічного, естетичного, фізичного, статевого вих-ня), реалізація яких забезпечує всебічний і гармонійний розвиток особистості, є:1) громадянське- формування громадянсь­кості, яка дає змогу людині відчувати себе юридично, со­ціально, морально й політично дієздатною; 2)розумове- озброєння учнів знаннями ос­нов наук, форм-я наукового світогляду та нац-ої самосвідомості, вироблення умінь і навичок культури ро­зумової праці; 3) моральне- форм-я в учнів загально­людських норм гуманістичної моралі (добра, взаєморозу­міння, милосердя); 4)трудове - практична й психо­логічна підготовка їх до праці, свідомого вибору професії; 5)естетичне –форм-я естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних сма­ків; 6)фізичне –вих-я здорової зміни, під­готовка до фізичної праці, захисту Батьківщини.

Результат – це оцінка рівня вихованості. Вихованість – властивість особистості, яка характеризується сукупністю достатньо сформованих соц. якостей, які в узагальненій формі відбив. ставлення людини до сусп-ва і оточуючих людей, до праці, матеріальних благ, до себе.

12. Принципи вих-я. Реалізація їх у навч-но-вих-му процесі школи.

Принципи вих-ня – це керівні положення, які відображають закономірності процесу вих-ня, основні вимоги до його орг-ції. 1.    Цілеспрямованість  вих-ня. Уміння вчителя ставити цілі: колективні, індивідуальні, близькі, далекі. Мета, поставлена вихователем буде успішно реалізована, коли сприйметься учнями. 2. Єдність загальнолюдського і нац-го, народність у вих-ні, етнізація вих-ня: Форм-я громадських і соц-их якостей особ-сті; (нац-на свідомість, любов до землі, народу, мови), загальнолюдських гуманістичних цінностей (ідеали добра, краси, совісті), оволодіння нац-ою спадщиною, надбаннями світової культури. 3. Гуманізація вих-ня: побудова взаємовідносин вих-теля і вих-ців, позитивної орієнтації у взаємодії з вих-цями. 4.Демократизація: сприймати особистість вих-ця як вищу соціальну цінність, поважати його права на розвиток здібностей. 5.Природовідповідність, диференціація, індивідуалізація: посилення уваги до кожної дитини, до вивчення її природної особистості, інтересів, нахилів. 6.Особистісно-зорієнтований підхід: Уміння діагностувати рівень сформованості різних якостей особистості, корекція відхилень у вих-ні. 7.Культуровідповідність: органічний зв’язок вих-ня з історією народу, його культурними і побутовими традиціями, мистецтвом. 8. Зв’язок вих-ня з життям, діяльністю. Включати дітей у різноманітну діяльність: навч-но-пізн-ну, трудову, художньо-естетичну, фізично-оздоровчу. 9. Свідомість і активність учнів в процесі вих-ня, поєднання пед. керівництва з ініціативою й активністю школярів: створювати умови для самореалізації та самоствердження школярів. Мудре керівництво з достатньою долею свободи і самодіяльності. 10.Вих-ня в колективі: створення здорового згуртованого кол-ву і умілого використання його впливу для різноб-го розвитку учнів. 11.Інтегративність  - єдність і узгодженість пед. зусиль школи, сім’ї та громадськості: вироблення єдиного підходу до вих-ня на основі взаємодії усіх виховних систем. 12.Безперервність, послідовність, систематичність, варіативність форм і методів вих-ня. Вих-ня триває протягом усього життя. Вимагає від вихователів постійної творчості у виховальних засобах

13. Закономірності вих-ня їх хар-ка.

Закономірності вих-ня — стійкі, повторювані, об'єктивно існу­ючі зв'язки у вих-ні, реалізація яких сприяє ефект-му роз­витку особ-сті.

У процесі вих-ня особливо важливими є такі зако­номірності.

1. Органічний зв'язок вих-ня із сусп-ми потре­бами та умовами вих-ня. Розвиток сусп-ва зумов­лює зміни, диктує нові потреби і в його вих-ій системі. Наприклад, у зв'язку з розбудовою незалежної Укр-ої держави виникла потреба форм-ня в підростаючого покоління укр-ої нац-ої свідомості, любові до свого народу, його традицій, історії, культури. 2. Взаємодія у вих-му процесі всієї сукупності різ­номанітних чинників. Виховує все: люди, речі, явища. Серед вих-их чинників найвагомішим є людський (роль батьків, педагогів). 3. Опора у вих-му процесі на позитивні якості ди­тини, стимуляцію активності особистості, позитивні емоції від досягнутих успіхів. 4. Результати вих-ня залежать від вих-го впли­ву на внутрішній світ дитини, її духовну, емоційну сфе­ри. Вих-ий процес має постійно трансформувати зов­нішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси осо­бистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення). 5. Визначальними у вих-ні є діяльність і спілку­вання. Діяльність — головний фактор єдності свідомості й поведінки, коли учень зайнятий певним видом дія-сті (навч-ою, труд-ю, ігровою, спортивною та ін.), що забезпечує всебічний розвиток особ-сті. У вих-ні закономірності виявляються в усьому різ­номанітті взаємозв'язків і взаємоперетворень. їх необхідно враховувати під час створення будь-якої вих.-ої ситуації.

14. Самових-я, його сутність, умови, етапи, прийоми реалізації. Методика орг.-ції самових-я

Вих-ня і самовихов-ня є двома сторонами процесу форм-я особ-сті. Самових-ня — свідома діяльність людини, спрямована на ви­роблення у себе позитивних рис і подолання нег-их. Самових-ня потребує від людини знання себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для збагачення учнів знаннями і вміннями проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, по­чуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкривають сутність само­вих-ня, методи і прийоми роботи над собою. Важливим аспектом самових-ня є логічне мислен­ня, вміння аналізувати кожен свій вчинок, що сприяє ви­робленню вимогливості до себе як постійної риси характе­ру, без якої неможливо досягти успіху. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають уч­нів до самоаналізу.

Самов-ня потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не зане­падати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів дія-сті, які передбачають зібраність, організова­ність, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять розпочату справу до кінця, перекону­ючись, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефек-сть процесу самовихов-ня ідеал, до якого прагне учень. Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із розуміння мети життя До самових-ня байдужі переважно ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. У згуртова­ному колективі, де панує здорова громадська думка, ат­мосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість, самових-я відбувається успішно.

Процес самових-ня тривалий і охоплює етапи: 1)з'ясування пед-ми ставлення учнів до процесу самових-ня (анкетуванням). формують свідоме ставлення до самових-ня. 2. поява в учня прагнення до самовдосконалення. сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. 3. початок систем-ї роботи учня над собою у про­цесі реалізації програми самових-ня. ( в різноманітних видах дія-сті: навч-і, пра­ці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо.

Прийоми роботи над собою: а) самопереконання. Його суть полягає в пропонуванні учневі знайти у певній ситуації аргументи і за їх допомо­гою переконати в правильності чи неправильності свого вчинку або переключити в конфліктній ситуації думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли; б)самонавіювання. Його пропонують використовувати за необхідності подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавію­вання передбачає повторення учнем подумки або вголос певних суджень.; в)самопідбадьорювання. Цей прийом ефективний, як­що учень губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях; г) самозаохочення. Застосовують його, якщо учень, дола­ючи певні труднощі, виконав складне завдання. ґ) самопримус. Допомагає у боротьбі з внутрішньою не­організованістю, небажанням вчитися, працювати, з ліно­щами; д) самоаналіз; є) практичні прийоми. До них належать прийом «крок уперед» — щоденне планування дія-сті на наступний день; прийом «оцінювання прожитого дня» — аналіз уч­нем своїх дій, вчинків, недоліків; є) «правила моєї поведінки». Полягає у дотриманні складених для учня правил поведінки. Привчає до вико­нання своїх обов'язків; ж) самозобов'язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, семестр або рік залежно від то­го, які риси особистості і в який термін він прагне сформу­вати чи подолати; з) «упізнай себе». Має характер гри, за якої учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища. Той впізнає себе, а товариші доповнюють цю ха­р-ку; і) «самохар-ка» і «взаємохар-ка». Суть цих прийомів полягає в обговоренні в колективі під­готовлених у такий спосіб характ-ик, що привчає уч­нів до самоаналізу, дає педагогові багатий матеріал для ро­боти з ними.

Методи самових-я. Самових-я кінцевий результат вих-я. Самоспостереження включає: а) самоопитування (сам себе); б) згадування; в) самоанкета, самотестування, дані самому собі); г) порівняння (вражень, спогадів, ін. людей з власними); д) уявне повторення того що відбулося. Самокритика – опрацювання рез-тів самоспост-ня за допомогою самоаналізу і самооцінки. Самокритика ґрунтується на умінні бачити позитивне і негативне в собі, своїх діях. Самооцінка – оцінка особ-сті самого себе, своїх можливостей, якостей, місця серед ін. людей. Позитивна об'єктивна оцінка сприяє форм-ю самоповаги. Є занижена і завищена самооцінка. Саморегуляція – уміння особ-сті керувати станом свого здоров’я, емоціями, почуттями, діями, вчинками, поведінкою, псих. станом. Рушійна сила - воля. Прийоми: самопідбадьорення, самопереконання, самоаналіз і т.д. Самоконтроль і самокорегування. Самоконтроль – свідоме, самостійне регулювання особ-сті своєї поведінки, її мотивів, спілкувань на основі виявлення відхилень у думках, почуттях, вчинках, діях від загальноприйнятих норм. Отже, самових-я – це свідома діяльність, спрямована на найбільш повну реалізацію людини як особ-сті.

15. Поняття про методи вих-ня, прийомів і засобів вих-я, їх класифікація. Умови опт-го вибору мет-ів вих-я.

Методи вих.-ня — шляхи і способи дія-сті вихователів і ви­хованців з метою досягнення виховних цілей. Першовідкривачем методів вих-ня вважають ні­м-го педагога Йогана-Фрідріха Гербарта (1776—1841), який вважав, що філософія визначає мету вих-ня, а психологія — шляхи до цієї мети. Вих-ня розчленовується на прийоми, дію, операцію. Прийом – це сукупність дій у структурі методу. Існують утворюючі прийоми (прохання, довіра, орг-ція успіху) і гальмівні прийоми (погроза, пре соромлення, тощо). Методи і прийоми вих-ня є своєрідними інструмен­тами в діяльності вихователя. їх дієвість залежить від ви­користання виховних засобів. Засоби вих-ня — надбання матер-ої та дух-ї культури (художня, наукова літ-ра, радіо, те­лебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види вих-ї ро­боти (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортив­на діяльність), які задіюють під час використання пев­ного методу. Класифікація методів: - м-д форм-ня свідомості особ-сті (бесіда, лекція, дискусія, переконування, навіювання);- м-ди орг-ії дія-сті, та форм-ня позитивного досвіду сусп-ої поведінки (привчання, тренування, пед. вимога, громадська думка, створення вих-ї ситуації, м-д прогнозування). -  м-ди стимулювання діяльності і поведінки (гра, змагання, заохочення, покарання); - м-ди самов-ня (самопізнання, самооцінка, саморегуляція). Майстерність вихователя полягає в умілому оперуванні системою мет-в і прийомів вих-ня, у творчому підході до вибору найефективнішого у даній ситуації. В кожному конкретному випадку вчитель вибирає ті, які на його думку будуть найдоцільнішими, зважаючи на: - мету вих-ня і завд-я, які мають бути розв’язані на даному етапі; - зміст вих-ня: способи пед-ої дія-сті визначені виходячи з змісту дія-сті; -    врахування вікових особливостей дітей; -  врахування статевих і індивід-их особливостей; - стиль пед-го спілкування; - психолог-ий клімат колективу; -  засоби вих-ня, які застосовуються в тісній єдності з методами; - рівень педаг-ої  майстерності педагога; - очікувані рез-ти: педагогічна інтуїція і вміння прогнозувати допоможуть уявити, до чого приведе застосування того чи іншого м-ду.

16. Методи формування свідомості особистості. 

До таких м-ів належать, якими вихователь впливає на свідомість вих-ців. Це: розповідь, лекція, роз’яснення, бесіда, дискусія. Психологічні механізми реалізації цих мет-ів переконування, навіювання, наслідування. Форм-я свідомості починається з роз’яснення. При роз’яснені важливими є обґрунтованість, вмотивованість, чіткість викладу понять. У вих-ій роботі з учнями викор-ся розповідь – опис подій і явищ, з метою форм-я свідомості. Лекція – містить теоретичні узагальнення. (Мета: форм-я переконань старшокласників). Різновидом лекції є повідомлення . Воно коротке і вузько планове, компактне. Діалогічні методи: бесіда (мета: привернути увагу учнів до оцінки подій, явищ, вчинків і т.д.). Може бути фронтальна і індивідуальна, плановою чи експромтом. Дискусії – групове обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом зіткнення різних думок. Переконування – спосіб комунікативного впливу вихователя, який виражає у емоційному і глибокому роз’ясненні суті соц. і дух. відносин, норм і правил поведінки. Технологія переконування включає такі моменти: висунення тези, підбір аргументів (фактів), демонстрація (міркування в процесі якого відбувається дискусія). Навіювання – спосіб словесного впливу, розрахований на характеристичне сприйняття інформації, не передбачає глибоко роз’яснення суті. Є пряме навіювання (команда, наказ, настанова) – використовується в ситуаціях, що вимагають безвідмовного прийняття і непряме-опосередковане – вплив на учня через опис якогось випадку або через створення спец-ої ситуації. Переконування і навіювання на практиці вих-я майже не роздільні і мають місце при застосуванні усіх словесних методів. Наслідування (“роби як я”. В пед-ій діяльності використовується приклади літер-х героїв, історичних осіб та відомих сучасників. Але приклади для наслідування бувають як позитивними так і негативними.

17. Методи організації діяльності, формування досвіду суспільної поведінки школярів.

Ці м-ди можна поділити на 2 гр: а) м-ди, які сприяють орг-ції діяльності і спілкування учнів, поліпшують їх (прогнозування, пед.вимога, громадська думка); б) м-ди, які сприяють форм-ю способів поведінки, накопиченню і закріпленню досвіду (привчання, вправи, створення вих-их ситуацій, рольові ігри).1) Прогнозування – спосіб орг-ії дія-сті, який виражається в проектуванні, плануванні, постановці перед учнями яскравих цілей, які захоплюють вих-ців. Щоб прогнозування було ефективним воно повинно спиратись на інтереси і можливості дітей, враховуючи їхні вікові, статеві, індив-ні особливості. 2)Пед-а вимога – м-д впливу за доп-ю якого вчитель стимулює або гальмує дії вих-ців. В основі – псих-ний механізм навіювання. Є пряма (команда, наказ, осуд, погроза, настанова) і непряма (порада, натяк, прохання, схвалення) вимога.3) Громадська думка – вимога колективу, яка поєднує оцінку, судження і волю колективу. Слід  стимулювати дітей до культурного вираження думки, формувати коректність, дипломатичність в процесі спілкування, поважати критику. 1)Привчання – організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звички. Набуття звички здебільшого починається з оволодіння навичками (дія, яка виконується при частковій автоматизації елементів, які складають її). 2)Вправи (тренування) – м-д орг-ції життя і діяльності учнів, при якій створюються умови роботи вчинки у відповідності до прийнятих у сусп-ві норм і правил життя. Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення і зміцнення способів дій. 3)Створення вих-ої ситуації – передбачене створення педагогом спеціально або використаної ситуації, що виникли спонтанно, для впливу на особистість. Сюди входять т.з. конфліктні ситуації. 4)Рольова гра – м-д закріплення позитивних дій. В грі власною проблемою дитини стають ті норми, наслідувати які ми хочемо її привчити.

18. Методи стимулювання і мотивації діяльності та поведінки школярів.

До них відносять: змагання, заохочення, покарання, м-д вибуху. 1)Змагання – м-д спрямування природної потреби учнів у суперництві в русло форм-я необхідних якостей особ-сті. Змагання може бути індивідуальним і колективним. Недоцільними вважаються змагання з конкретних показників успішності, бо це пов’язане з інтелектуальними можливостями школярів. 2)Заохочення – спосіб висловлення сусп-позит. оцінки поведінки і діяльності окремого учня чи колективу. Може бути колективне чи індивідуальне. Прийоми заохочування-схвалення (жестом, оцінкою, словами); похвала, вияв уваги, вияв поваги, довір’я (доручення), подяка, премія, нагорода. Вимоги: об'єктивність, опора на громадську думку, особистісний підхід, гласність, дотримання міри. 3)Покарання – спосіб впливу на особ-сть, в основі якого лежить засудження дій, вчинків, що суперечать нормам сусп-ої поведінки. Покарання має викликати в учнів почуття сорому, вини, наміри не повторювати подібного. Прийоми: виправлення (карається додатково); обмеження (якогось задоволення чи прав); моральний осуд: несхвал, зауваження, догана, попередження; умовне покарання; зміна ставлення; переведення в інший клас, школу; виключення з школи. М-д вибуху – спосіб яскравих, несподіваних, незвично сильних впливів на вихованця, який має на меті дуже швидку перебудову особ-сті на основі дуже сильних почуттів, що при цьому виникають. Використовується у складних випадках конфлікту особ-сті і колективу, коли більш м’якими засобами цей конфлікт розв’язати неможливо.

19. Розумове виховання. Змоделювати пізнавальну гру.

Важливим складником всебічного розвитку особ-с­ті є розумове вих-ня.

Розумове вих-ня — цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення учнів, прищеплення їм культу­ри розумової праці.

Мета - забезпечення за­своєння учнями основ наук, розвитку їх пізнав-их здібностей, форм-ні на цій основі наукового світогля­ду.

У процесі розумового вих-ня школяр мусить на­вчитися мислити.

Мислення — процес опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках і відносинах.

Основний  шлях розумового вих-ня – включати дітей у різноманітні види д-ті, в 1 чергу – пізнавальну. Пізнавальна д-ть школярів має на меті збагачення їх знаннями, розвиток їхніх інтелект-их здібностей, творчого потенціалу, формування пізн. інтересу. Пізн. діяльність може бути індивідуальною, груповою і колективною. В основі колективної пізн. діяльності лежить активне співробітництво школярів і їхніх старших товаришів. Організація такої д-ті потребує створення активу (ради колективної творчої групи).

Особлива роль у розумовому вих-і належить фор­м-ню інтелектуальних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідницькими (спостереження, дослідництво, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літ-рі, екскурсії та експедиції з метою зби­рання мат-лу та ін.); порівняльними (з'ясування подіб­ності або відмінності понять, складних явищ); на впорядку­вання мислительних дій, використання алгоритмів або самостійне їх складання; пов'язані з аналізом і узагальнен­ням ознак для виокремлення явища в певний клас чи вид.

Успіх навч-ої дія-сті учнів, їх розумовий розви­ток значною мірою залежать і від рівня сформованості в них таких навч-их умінь: 1. читати. 2. слухати. 3. усно формулювати і викладати свої думки. 4. писати. 5.працювати з книжкою. 6. Спец-ні уміння. (читати ноти, технічні креслення, карти, та ін.) 7. культури розумової праці. (знання важливості поступового входження в роботу, її ритмічність, регулярність у чергуванні праці й відпочин­ку, робота зі складним і легшим матеріалом та ін.

Пізнавальні ігри: аукціон знань, народної мудрості, вечір веселих завдань, вечір-подорож, турнір-вікторина, турнір знатоків. “Мат. вікторина” або “Брейн-ринг”.

20. Формування наукового світогляду

За правильно організованої навч-ї дія-сті ди­тини вона нагромаджує знання не хаотично, а цілеспрямо­вано, внаслідок чого засвоєння нею наукової інф-ії утворює певну систему, яка весь час розширюється, збага­чується. Саме так відбувається форм-я наукового сві­тогляду учня - як узагальнена с-ма поглядів на світ і на своє місце в ньому, розуміння смислу життя

Науковий світогляд — цілісна система наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, пе­реконань і почуттів, які визначають ставлення людини до навк-ої дійсності й до себе.

Основу його становлять погляди і переконання, що сформувалися на базі знань про природу та сусп-во і стали внутрішньою позицією особ-сті.

Погляди — прийняті людиною як достовірні ідеї, знання, теоретич­ні концепції, передбачення, що пояснюють явища природи і сусп-ва, є орієнтирами в поведінці, діяльності, стосунках.

На їх основі форм-ся й утверджуються переконан­ня особ-сті.

Переконання — психічний стан особ-сті, який характ-­ся стійкими поглядами, впевненістю у правильності власних ду­мок, поглядів; сукупність знань, ідей, концепцій, теорій, гіпотез, в які людина вірить як в істину.

Невід'ємною частиною переконань людини є її почут­тя — специфічна форма відображення дійсності, в якій виявляється стійке суб'єктивно-емоційне ставлення людини до предметів і явищ, які вона пізнає і змінює.

Важливим елементом світогляду є теоретичне мислен­ня, воля людини, наукова картина світу — система уяв­лень про найзагальніші закони будови й розвитку. Вчитель може успішно формувати світогляд учнів лише за умови, що він добре знає не лише свій предмет, а й суміжні на­вч-ні дисципліни і здійснює в процесі навч-ня міжпредметні зв'язки.

У форм-ні світогляду важливо використати філо­софський зміст, традиції, звичаї та обряди народного ка­лендаря як джерела глибокого осмислення учнями еко­логічних, моральних та естетичних проблем.

Відповідну роль у форм-ні наук-го світогляду уч­нів відіграє позакласна вих-а робота. Виховні заходи зба­гачують їх світоглядними поняттями, уявленнями, ідеями, теоріями, сприяючи форм-ню поглядів і переконань.

Про рівень сформованості наукового світогляду свід­чать відповіді учнів із світоглядних питань на уроках, їх діяльність та поведінка в різних ситуаціях, порівняльні дані спостережень педагогів, батьків та ін. учасників пед-го процесу, спец-ні співбесіди, обговорення моральних та ін. проблем.

Методика форм-я наук. світогляду школярів передбачає включення їх у різноманітні види д-ті, що сприяють ознайомленню з оточ. світом та його смисл, виробленню власного ставлення до нього, поглядів, переконань, уміння висловлювати свої думки та ідеї, відстоювати їх, діяти у від-ті з переконаннями. Форми і методи: бесіда, диспут, дискусії, конференції, творчі справи та ін. Диспут: викор. з метою формування суджень, оцінок та переконань, що грунтуються на зіткненні думок, різних точок зору. Диспут вимагає нових і закінчених рішень. Вчить захищати свої погляди, спростувати ін. думки. Диспут готується за 1-2 тижні. Обирається тема, розробл. питання, пропон. л-ра. Усний журнал – це серія коротких виступів на різноманітні теми оточ. життя. В ході підготовки клас ділиться на групи, які готують свою сторінку. Жива газета – серія коротких виступів, які в образній формі повідомл. про новини життя колективу. Прес-конференція – рольова гра-бесіда членів певної делегації з представником преси. Заходи народознавчого х-ру