3.2 Юридична техніка процесуальних актів

В умовах стрімкої еволюції законодавства особливо гостро постає проблема якості законів. Успішне її вирішення багато в чому залежить від розвитку та ефективного використання юридичної техніки. Її недооцінка та спрощення призводить до численних законодавчих і правозастосовних помилок. Роль та значення дослідження юридичної техніки процесуальних актів має як теоретичну, так і практичну вагомість, оскільки, з одного боку, характеризує важливу категорію правозастосування, а з іншого, є необхідним напрямком удосконалення законодавства [1, с.30].

На нашу думку, проблема юридичної техніки процесуальних актів може бути розглянута шляхом:

1. характеристики недоліків сучасного законодавства як нормативної основи прийняття процесуальних актів;

2. розгляду особливостей самих правозастосовних актів як різновиду нормативних, що мають документальну форму і значення;

3. аналізу передумов і засобів усунення похибок у процесуальних актах;

4. дослідження правил і прийомів юридичної техніки у сфері права;

5. визначення змісту й структури юридичної техніки процесуальних актів [1, с.31].

Процесуальний акт (документ) - це засіб, за допомогою якого різними способами закріплюється на спеціальному матеріалі інформація про факти, події, явища об'єктивної дійсності і розумової діяльності учасників [5].

У нормах кримінально-процесуального законодавства під поняттям процесуальний документом розуміється письмовий документ, складений на підставі кримінально-процесуального закону уповноваженим на те суб'єктом у зв'язку з виконанням процесуальних дій або прийняттям рішень, в якому зафіксована інформація про хід та результати діяльності учасників кримінального процесу, зміст і форма рішення, прийнятого у справі [4, с.266].

Існує велика кількість видів процесуальних актів. Як правило, різняться вони залежно від органу, який їх складає. Процесуальні правозастосовні документи, які складає суд, можна класифікувати залежно від форми судочинства. У кримінальному судочинстві існує понад 20-ти різних їх видів: це постанови, ухвали, обвинувальні висновки, вироки тощо. У цивільному судочинстві розрізняють такі види: рішення, ухвали, постанови, судові накази [2].

Звичайно, що оформлення процесуальних документів вимагає знання та застосування певних правил, що пред’являються до форми та змісту будь-якого процессуального документа. Усі документи мають відповідати загальним вимогам, які ставляться дл будь-яких індивідуальног-правових актів застосування норм права[2]. Вони мають бути законними, обгрунтованими, мотивованими, логічними, граматично і культурно оформленими, а в цілому – високоефективними [6, с.15].

Законність означає, що складений процесуальний документ повинен строго відповідати правовим нормам, на основі яких він приймається. Процесуальний акт визнається законним, якщо: його прийняття передбачено процесуальними нормами, якщо він винесений компетентним органом чи особою; постановлений при додерженні умов, зазначених в законі; його постановлення відповідає процесуальй формі, позначено послідовністю винесення процесуальних актів. Документ буде законним лише тоді, коли він відповідає названим вимогам, є істиним, правдивим, безсумнівним [6, с.15].

В той же час в окремих випадках обґрунтований правовий акт може бути визнаний незаконним. Якщо законність головним чином відповідає додержанню норм права, то обґрунтованість завжди пов’язана з фактичною стороною застосування закону щодо конкретної життєвої ситуації. Факти у їх сукупності надають акту доведеної і законної властивості [6, с.15]. Відповідно до ч.3 ст.213 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повного і всебічного з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні [13, с.101].

Вмотивованість прийнятого акта має сприяти нагляду за законністю і обгрунтованістю процесуального акта, допомагати виявити помилки в судженнях осіб, які приймають рішення, давати можливість зрозуміти доводи, які покладені в основу прийнятого рішення [6, с.15].

Важливою ознакою процесуальних документів є їх логічність – послідовність, відсутність суперечностей. Процесуальний правозастосовний акт повинен бути викладений у чіткій логічній послідовності: кожна наступна його частина повинна бути продовженням попередньої і закономірно випливати із неї. Логічність виключає суперечливість, непослідовність викладення, нечіткість висновків і рішень [6, с.16].

Із змісту викладеного випливає думка, про те , що в юридичній літературі обґрунтовується думка щодо наявності єдиного комплексу вимог, які висуваються до процесуальних актів, мають універсальний характер застосування, поряд із якими функціонують індивідуальні особливості юридико-технічної будови акту, що обумовлені специфікою самого процесуального акту, колоритністю індивідуальної справи, що розглядається, та залежать від розсуду самих суб’єктів правозастосування. Отже, продовжуючи дослідження специфіки юридичної техніки процесуальних актів, варто звернути увагу на існуючі загальні правила, які висуваються до всіх процесуальних актів, та надати предметний аналіз конкретних актів правозастосування, що буде здійснено шляхом аналізу загальної юридико-технічної будови рішень вітчизняних господарських судів [3].

Серед особливостей юридичної техніки, які притаманні всім процесуальним актам, в літературі виділяються наступні:

1. обов’язкове використання у змісті процесуального акту термінології, яка закріплена актами відповідного процесуального законодавства та має єдине значення;

2. використання таких форм викладу документального матеріалу, як опис, що надає змогу зафіксувати встановлені факти в процесі розгляду справи, та мислення, яке покликане відобразити у змісті процесуального акту весь інтелектуальний процес та всі логічні зв’язки розумової діяльності суб’єкту правозастосування з метою встановлення логічно обґрунтованого висновку;

3. наявність у змісті процесуального акту як мінімум трьох композиційних, логічно-послідовних частини: вступної, де викладається фабула справи; описової, що покликана надати максимальний об’єм інформації щодо змісту конкретної життєвої ситуації, яка розглядається; резолютивної, яка містить логічно обґрунтований результат розгляду справи та зміст волевиявлення суб’єкту правозастосування по відношенню до сторін спору;

4. багатоваріантність конструкцій композиційних частин, що надає змогу будувати процесуальний акт, використовуючи шаблонні звороти та словосполучення для комбінації змісту процесуального акту;

5. наявність високого рівня правового забезпечення процесуального порядку розгляду справи та юридичне закріплення обов’язкових складових частин і реквізитів процесуального акту [3].

Розглянемо використання юридичної техніки на прикладі рішень господарських та адміністративних судів.

Зазначені акти заслуговують уваги, оскільки мають принципове значення у загальній системі процесуальних актів, а також мають складний зміст за кількістю юридико-технічних правил, прийомів, способів і засобів, що у них використовуються. Визначаючи перелік вимог до таких документів як судові рішення, варто зазначити, що ці документи повинні включати до свого тексту відомості, які розкривають логічний ланцюжок міркувань суб’єкту правозастосування. Окрім того в текстах повинні бути чітко відображені компетентність, доведеність фактичної сторони справи, правильність юридичної кваліфікації встановлених фактів, оптимальність змісту індивідуалізованого припису [3].

Відповідно до ст.84 ГПК України рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної і регулятивної частини.

Відтак, вступній частині зазначається найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову, прізвище судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб [8, с.193].

Національна школа суддів України при координації ОБСЄ в України рекомендує при викладі вступної частини уникати використання формули «суд…при секретарі судового засідання», оскільки суд не діє при секретарі, а швидше навпаки – секретар при суді. Оскільки секретар судового засідання є учасником судового засідання, то краще зазначити: «суд… за участю секретаря судового засідання» [10, с.164].

У своїх пропозиціях Національна школа суддів України звертає увагу на те, що вступна частина рішення має бути закінченим реченням. Однак на практиці у переважній більшості судових рішень вступна частина є незакінченим реченням. Переходом між вступною і описовою частинами слугує слово «встановив». Наприклад, «такий-то суд… розглянувши справу… ВСТАНОВИВ:…». Однак суд встановлює обставини справа й робить це у мотивувальній частині, тому перехід до описової частини через слова «встановив», на наш погляд, є некоректним[10, с.165].

Судді господарський судів, а також частина суддів адміністративних судів використовують іншу формулу: «такий-то суд,… розглянувши справу… ОБСТАВИНИ СПРАВИ». Такий підхід також є проблемним, оскільки підрядна частини речення (розглянувши…) не прив’язана до будь-якої частини речення, яка має відповідати на питання що суд зробив? А тому така конструкція в судовому рішенні є взагалі незакінченим реченням. Використовуючи для позначення переходу до описової частини заголовку «обставини справи», на нашу думку, неправильно, оскільки суд викладає встановлені ним обставини у мотивувальній частині [10, с.165].

Описова частина документа вміщує в собі детальний опис фактичних обставин справи, яка розглядається. Складовими елементами описової частини процесуального документу (судового рішення господарського суду) відповідно до вимог чинного законодавства є стислий виклад вимог позивача, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників, інших учасників судового процесу, опис дій, виконаних господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження) [3,12].

Зміст юридичної конструкції має пряму залежність від обраного способу викладу описової частини документу. Практика застосування юридичних конструкцій показує, що існує два таких способи викладення описової частини рішення, а саме: хронологічний та систематичний. Хронологічний спосіб використовується шляхом практичного поєднання двох елементів – описання сутності справи і наявності підтверджуючих документальних доказів. При систематичному способі викладення описової частини рішення суду доказову інформацію як правило об’єднують у наступні конструкції: викладення позиції сторін; опис документальних доказів, які підтверджують невиконання іншою стороною взятих на себе зобов'язань; дослідження доказів; посилання на положення нормативно-правових актів; оцінка обставин справи [3].

Куйбіда Р., Сироїд О в підтвердження сказаних слів пропонують для зручності сприйняття викладу описової частини використовувати заголовки. Наприклад, можна використати таку схему викладу описової частини судового рішення:

«Позиція позивача

1. Тоді-то позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив те-то.

2. Позов обґрунтовано такими-то обставинами.

3. На підтвердження цих обставин позивач надав такі-то докази.

Позиція відповідача

4. Відповідач позов не визнав і тоді-то подав заперечення проти позову.

5. Відповідач, заперечуючи проти позову, посилається на такі-то обставини.

6. На підтвердження цих обставин відповідач надав такі-то докази» [10, с.165].

За потреби описову частину може бути доповнено викладом позиції третьої особи.

У мотивувальній частині судового рішення вказуються: обставини справи, встановлені господарським судом, причини виникнення спору, докази, на підставі яких прийнято рішення, зміст письмової згоди сторін, якщо її досягнуто, доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін, законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення, обґрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення [7, с.98].

До мотивувальної частини буде найбільш прискіплива увага, тому формувати її найскладніше. Консультативна рада європейських суддів у своєму Висновку до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень у п.34-37 наголошує: « Якість судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування. Належне обґрунтування є імперативом, яким не можна нехтувати в інтересах швидкості розгляду.

Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов’язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правомірність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова влада…

Підстави прийняття рішення повинні бути узгодженими, чіткими, недвозначними й несуперечливими. Вони повинні давати можливість читачеві прослідувати логіку міркувань, які привели суддю до ухваленого ним рішення» [14].

Зазвичай мотивувальна частина складається з двох частин:

1. Встановлення судом обставин (фактів);

2. Юридична кваліфікація встановлених обставин (право) [10, с.166].

Про це говорить на і Консультативна рада європейських суддів: «Щодо змісту, то судове рішення повинні містити дослідження фактів та питань права, що лежать в основі спору» [14].

Що до першої частини Консультативна рада європейських суддів у п.43 має такі рекомендації: «При досліджені фактів у справі судді, можливо, доведеться розглядати заперечення стосовно доказів, особливо щодо їх прийнятності. Суддя має також вирішити, наскільки переконливим є докази щодо фактів, які ймовірно стосуються предмета спору» [14].

Таким чином, спочатку у мотивувальній частині судового рішення суд наводить встановлені ним обставини у справі, що необхідні для її вирішення, із полиланням на докази, за якими ці обставини було встановлено, а також мають бути зазначені мотиви, з яких суд не врахував окремих доказів, з посиланням на належність, недопустимість, недостовірність, непереконливість тощо та з необхідними поясненнями. Тобто тут відображаються результати оцінки судом доказів. Після цього суд має дати аналіз цим обставинам під кутом зору права. Ось як про це сказано у зазначеному Висновку Консультативної ради європецських суддів: «Дослідження питань права повязане із застосуванням правил національного, європейського та міжнародного права. В обгрунтуванні повинні міститися посилання на відповідні положення конституції або відповідної норми національного, європейського або міжнародного права. Там, де це доречно, посилатися на національну, європейську або міжнародну судову практику, а тому числі на практику судів інших країн, а також посилання на юридичну літературу можуть бути корисними, а в системі загального права – необхідними.

У багатьох випадках дослідження питань права призводитьл до тлумачення юридичних норм.

Визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам’ятати також і про обовязок судді сприяти юридичній визначеності. Адже юридична визначеність гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичними нормами, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи.

Пам’ятаючи про цю мету, судді застосовуватимуть принципи тлумачення, прийняті як у національному, так і в міжнародному праві» [14].

Національна школа суддів України з цього приводу здійснює посилання на один із висновків Венеціанської комісії, яка вказала: « Не достатньо лише цитувати законодавчі положення, а потім приймати рішення. Суддя повинен послідовно поєднувати закон з фактами у справі і наводити чіткі аргументи, яким чином було вирішено справу у конкретному випадку. Якщо цього не робити, це буде очевидним порушенням права на аправедливий суд, яке гарантеє стаття 6 Європейської конвенції з прав людини». Таким чином, даючи юридичну кваліфікацію встановленим обставинам, суд робить висновок про те, як врегульовані відповідні правовідносини, які порушення і ким були допущені та до яких наслідків це призводить і обгрунтовує вибір способу захисту у справі, якщо вимоги належить задовільнити. При цьому суд повинен вмотивувати вибір положень законів (норм права), якими він керувався, зокрема пояснити, як він долає неповноту законодавства, неясність чи суперечність, якщо такі є. А якщо хтось із осіб, які беруть участь у справі, посилався на положення законів (норми права), але суд їх не застосував, тоді суд повинен навести мотиви такого незастосування. Тож кожен доречний і важливий аргумент осіб, які беруть участь у справі (особливо тієї сторони, я

програла справу) має бути проаналізований і одержати відповідь [10, с. 169-170].

Обидві складові мотивувальної частини судового рішення доцільно виділяти заголовками:

«Встановлені судом обставини

7. …

8. …

Оцінка суду

9. …

10. …»

Якщо суд розглядає кілька епізодів одночасно, то структура мотивувальної частини може мати такий вигляд:

«Щодо таких-то подій

7. Встановлені судом обставини

7.1. …

7.2. …

8. Оцінка суду

8.1. …

8.2. …

Щодо наступних подій

9. Встановлені судом обставини

9.1. …

9.2. …

10. Оцінка суду

10.1. …

10.2. …»

Якщо суд розглядає кілька вимог, які випливають з одних і тих самих обставин, то можна запропонувати таку структуру:

«Встановлені судом обставини

7. …

8. …

Оцінка суду

9. Щодо вимоги про…

9.1. …

9.2. …

10. Щодо вимоги про…

10.1. …

10.2. …» [10, с.170].

Також доцільно враховувати такі рекомендації Консультативної ради європейських суддів: «У викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін, тобто на кожен окремий пункт вимог та на аргументи захисту. Це важливий запобіжник, оскільки він дає можливість сторонам переконатися у тому, що їхні доводи були досліджені, а отже, суддя взяв їх до уваги. Обґрунтування не повинно містити жодних образливих або критичних зауважень щодо сторін.

Хоча судді й мають можливість, а інколи й зобов’язані учиняти деякі дії з власної ініціативи, вони повинні давати відповідь лише на доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору.

Виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим,оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення.

Обов’язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов’язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд» [14].

Відповідно до ст.84 ГПК України резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення) [9, с.36].

При задоволенні позову в резолютивній частині рішення вказуються:

1. найменування сторони, на користь якої вирішено спір, і сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов'язана виконати відповідні дії, строк виконання цих дій, а також строк сплати грошових сум при відстрочці або розстрочці виконання рішення;

2. розмір сум, що підлягають стягненню (основної заборгованості за матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків, а також штрафів, передбачених у пунктах 4 і 5 частини другої статті 83 цього Кодексу);

3. найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (у спорі про передачу майна);

4. найменування, номер і дата виконавчого або іншого документа про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню), а також сума, що не підлягає списанню [9, с.36-37].

У спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

В резолютивній частині рішення вказується про визнання договору недійсним у випадках, передбачених у пункті 1 статті 83 цього Кодексу.

При задоволенні заяви про визнання акта недійсним в резолютивній частині вказуються найменування акта і органу, що його видав, номер акта, дата його видання, чи визнається акт недійсним повністю або частково (в якій саме частині) [9, с.37].

В резолютивній частині рішення вказується про розподіл господарських витрат між сторонами, про повернення судового збору з бюджету.

Спочатку суд викладає свій висновок про задоволення вимог повністю чи частково або про відмову в їх задоволенні.У разі задоволення позову суд викладає свій висновок по суті кожної вимоги в обсязі, в якому їх було задоволено, шляхом зазначення відповідного способу захисту. Вимога про повноту судового рішення означає те, що суд повинен дати вичерпну відповідь на кожне передане на його вирішення правове питання вимогу позову чи іншої заяви, скарги, клопотання [10, с.172].

Ось такі вимоги формулює до присуду суду Консультативна рада європей-

ських суддів: «Будь-який припис, що міститься в судовому рішенні або виданий на його підставі, повинен бути викладений чіткою й недвозначною мовою так, щоб його можна було ввести в дію або, коли йдеться про припис зробити або сплатити щось чи навпаки, виконати.

Відповідно, такий припис повинен мати такі основні характеристики: (і) Перш за все, він повинен, коли це доречно, бути сформульований таким чином, щоб його можна було втілити в життя: це означає, що рішення повинно містити резолютивну частину, в якій було б чітко, без будь-якої можливості невизначеності або непорозуміння, викладено покарання, обов’язки чи приписи, ухвалені судом. Нечітке рішення, яке можна тлумачити по-різному, підриває ефективність та надійність судового процесу. (іі) Припис також повинен бути таким, щоб його можна було ввести в дію в рамках відповідної системи виконання: це шлях до його ефективного виконання…» [14].

У резолютивній частині судового рішення суд також наводить свій висновок про розподіл судових витрат між сторонами відповідно до задоволених чи незадоволених судом вимог. При потребі суд наводить інші правові наслідки ухваленого рішення, – наприклад, висновок про негайне виконання судового рішення, якщо для цього є підстави, або у разі відмови у задоволенні позову – висновок про те, що після набрання судовим рішенням законної сили вжиті заходи забезпечення позову припиняються тощо [10, с.172-173] .

Наприкінці резолютивної частини судового рішення суд обов’язково повинен зазначити строк і порядок набрання судовим рішенням законної сили та його оскарження. Зазвичай для цього використовують таку формулу: «Постанова набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з дня проголошення постанови, якщо протягом цього часу не буде подано апеляційної скарги.

У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи. Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до «такого-то» апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подання в 10-денний строк з дня проголошення постанови апеляційної скарги разом з її копіями відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі» [14].

Ця формула може дещо відрізнятися залежно від категорії справи.

Рішення суду, як і будь-який інший процесуальний документ, підкорюється встановленим правилам у виборі слів, їх вживанні, співвідношенні між собою. Тут застосовуються як правила загальні для української літературної мови, так і офіційно-ділового стилю [1, с.34].

Термінологія забезпечує точність думок, що є дуже цінним у офіційно-діловому стилі. Розглядаючи спори, пов’язані з будівництвом, підприємством, договори купівлі-продажу, поставки, оренди, підряду перевезення, суддя знайомиться з непрофесійною термінологією, яка використовується в даній галузі. Ця термінологія вживається для точного й адекватного викладу сутності справи, хоча можливо замість цього підшукати й відповідний описовий вираз. Слід пам’ятати, що при вживанні неюридичної термінології необхідно дотримуватися, щоб смисл терміна та його застосування сповна відповідали ти нормам, які регламентують використання терміна в даному спеціальному середовищі [1, с.34].

Таким чином, вибір терміна в рішенні суду має відповідати твердим вимогам: юридичні терміни та їхні синоніми використовувати в чіткій послідовності зі своїм смисловими й стилістичними характеристиками: недопустиме вживання слів, які не забезпечують смислову однозначність і порушують стилістичну однорідність тексту[1, с.34].

Отже, підсумовуючи вище зазначене випливає, що кожен процесуальний акт при його складанні потребує якісного аналізу з погляду використання засобів та прийомів й відповідності вимогам нормативних приписів [1, с.34].