1. Чітке визначення меж правового регулювання, а також якість, системність та узгодженість законодавства складають об’єктивну основу якості актів правозастосування, за умови їх повної відповідності правилам юридичної техніки.

2. Загальні властивості актів правозастосування мають юридико-технічний характер, серед яких можливо виокремити наступні:

• є формально обов’язковими щодо персонально визначених суб’єктів;

• містять індивідуальні приписи (веління), які розраховані на регулювання лише окремого, конкретного випадку, тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією;

• можуть мати письмову, усну або конклюдентну форми зовнішнього прояву.

1. Забезпечення юридико-технічної досконалості актів правозастосування вимагає відповідного навчання фахівців з підготовки актів правозастосування, який передбачає професійну підготовку суб’єктів, в тому числі і щодо термінологічного, синхронічного, діахронічного, лексикографічного, граматико-стилістичного, фахово-прикладного аспектів підготовки актів правозастосування.

2. Особливості правил, прийомів, способів та засобів юридичної техніки актів правозастосування виявляються в тому, що вони:

• є похідними і залежними від юридичної техніки нормативно-правових актів;

• відображають особливості правової системи суспільства;

• забезпечуються різноманітними засобами, у тому числі і нормативно-правовими;

• впливають на якість акту правозастосування;

• відображають особливості процесу правозастосування;

• спричиняють вплив на дієвість правового регулювання;

• забезпечують процес конкретизації нормативних положень;

• створюють умови реалізації як наданих суб’єктам можливостей та покладених обов’язків, так і встановленого статусу;

• закріплюють вимоги до акту правозастосування, дотримання яких свідчить про його законність та правомірність.

Розділ 2. Юридична техніка актів правозастосування

2.1 Cтруктура актів правозастосування

Складність та багатоманітність правил, прийомів, засобів і способів юридичної техніки актів правозастосування є основною причиною відсутності комплексних досліджень цієї проблеми у вітчизняній юридичній науці. Окрім того, вищезгадані правила, прийоми, засоби і способи побудови текстів юридичних документів належать до різноманітних сфер наукових досліджень та є індивідуальними щодо окремих категорій актів, що ускладнює їх вивчення та аналіз[6].

Юридична техніка, як відомо, охоплює передусім питання змістової та структурної побудови нормативно-правових актів, визначення термінів, використання словосполучень у змісті юридичних документів тощо. Проте юридична техніка – це не лише критерії розробки та редагування проектів нормативно-правових актів, але й оцінка акту з позицій механізму реалізації правових норм, неприпустимості виникнення внутрішніх та зовнішніх протиріч, прогалин та неузгодженостей [6].

Окрім того, варто зазначити те, що важливим джерелом знань про правила, прийоми, засоби і способи побудови змісту та структури нормативно-правових актів є не лише літературні джерела з теорії держави і права та галузевих наук, але і джерела, що містять інформацію із сфери:

• лінгвістики, що забезпечує юриспруденцію знаннями щодо мови та стилістики викладення юридичного документу;

• документознавства, що передбачає необхідність вивчення таких важливих для юридичного документу категорій, як реквізити та формуляр;

• літературознавства, що відповідно до логічних правил надає можливість визначити структуру і тематику юридичного документу [6].

Палеха Ю.І. дає визначення структури юридичного документа у вузькому та широкому значеннях. У вузькому структура документа – це відносно стійкий спосіб організації його елементів як системи[1, с.174].

У широкому значенні структура документа – це матеріальна конструкція, що складається з певної кількості елементів, взаємозв’язок між якими дає йому можливість існувати як система [1, с.176]

Красницька А.В. під поняттям структура тексту юридичного документа розуміє його логічне й послідовне розміщення складових частин, які розкривають зміст документа відповідно до його функціонального призначення [2, с.195].

Структуру документа характеризують такі ознаки:

1. системна організація складових частин;

2. певна закономірність зв’язків і відносин складових частин;

3. відносна сталість і стабільність системно організаційних елементів та їх зв’язків;

4. цілісна система єдності складових частин документа;

5. здатність їх до системного і міжсистемного функціонування.

Палеха Ю.І. вважає, що в структуру документа вирізняються такими його якостями, як стійкість, стабільність усного об’єкта, завдяки чому він зберігає свою якість за зміни зовнішніх та внутрішніх умов, навіть за умови, якщо система охоплює найрізноманітніші складові того чи іншого об’єкта: його будову, склад, спосіб існування, форму розвитку [1, с.175].

Доки зберігається структура, доти й зберігається система в цілому. Руйнування чи перетворення структури документа може призвести до істотної перебудови чи його загибелі.

Оскільки, офіційний документ мусить відповідати певним вимогам й бути відповідним чином оформленим з метою його подальшого використання та зберігання, то більшість його підсистем регламентовані стандартами, інструкціями тощо. Кожен вид службового документа має свій типовий формуляр чи формуляр-зразок – необхідні відомості про документ, які слугують його основою[1, с.176].

Відтак, структуру правозастосовного документа можна поділити на:

1. зовнішню;

2. внутрішню.

Зовнішня побудова документа - це зовнішня конструкція документа, що дозволяє ідентифікувати його як той чи інший вид [1, с.176].

Головним завданням зовнішнього вигляду документа (окрім електронного) є надання йому такої форми, яка б викликала у користувачів зацікавленість в отриманні інформації.

Для службового документа - це його бланк як носій інформації. Залежно від розмірів бланка і якості його виготовлення приймається рішення щодо подальшої роботи з ним.

Внутрішня структура документа - це його внутрішня будова, сукупність пов'язаних між собою елементів та частин, які дозволяють більш ефективно виконувати пошукову діяльність, сприймати й використовувати інформацію, яка в ньому міститься. Ця інформація об'єднує документ в одне ціле й підпорядковує його внутрішні компоненти один одному[1, с.177].

Склад внутрішніх структурних елементів та частин документа у більшості випадків визначається його видом.

Наприклад, організаційно-розпорядчі документи мають таку внутрішню структуру:

1. заголовок з найменуванням автора;

2. найменування документа (окрім офіційних листів);

3. текст з додатками;

4. підписи;

5. позначки тощо.

До прикладу цивільно-процесуальний кодекс України достатньо детально й повно регламентує структуру багатьох цивільно-процесуальних актів, зокрема, рішення суду, рішення апеляційного суду, рішення суду касаційної інстанції, ухвали суду, ухвали апеляційного суду, ухвали суду касаційної інстанції [2, с.200].

Згідно із ст.215 ЦПК рішення суду як акт-документ складається з :

1. вступної;

2. описової;

3. мотивувальної;

4. регулятивної частин [4, с.636].

У вступній частині рішення зазначаються: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; ім’я (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог [3, с.636].

Описова частина рішення повинна містити: узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом. По складних цивільних справах у випадках, коли цивільна справа була предметом розгляду не перший раз через те, що рішення скасовувалось судами апеляційної або касаційної інстанцій і справа передавалась на новий розгляд, у рішенні слід викладати рух справи в різних судових інстанціях [3, с.636].

У мотивувальній частині рішення повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленими наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно- правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; рішення повинно ґрунтуватися на доказах з урахуванням вимог про їх належність і допустимість. Якщо суд не прийняв відмови від позову, визнання позову, він повинен це мотивувати [3, с.636].

Мотивувальна частина кожного рішення повинна мати посилання на норми матеріального права, якими суд керувався при вирішенні спору, норми процесуального права і інші джерела права [3, с.637]. Пленум Верховного Суду України в п. 12 постанови від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» вказав, що в мотивувальній частині кожного судового рішення повинно бути посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках — на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов’язки сторін у спірних правовідносинах, на статті 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (статті 224-226 ЦПК — при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов’язки сторін [5]. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі [3, с.637].

У мотивувальній частині рішення викладаються всі розрахунки суду по визначенню розміру майна, що присуджується, мотиви різних процесуальних дій, наприклад про відстрочку чи розстрочку виконання рішення тощо [3, с.637].

Резолютивна частина судового рішення містить у собі висновки по суті розглянутих вимог. У ній, зокрема, має бути зазначено: повністю чи частково задоволено позовні вимоги або в позові відмовлено; які саме права позивача визначено або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення майна не виявиться у наявності; які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим передбаченим законом способом має захищатися порушене право; в яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов’язаний або вправі його допустити [3, с.638].

Резолютивна частина рішення завжди викладається з урахуванням конкретних обставин і відповідно до норм матеріального права, якими суд керувався. Так, вирішуючи справи про визнання наявності або відсутності тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову зобов’язаний у разі необхідності зазначити в резолютивній частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним тощо). У справі про розірвання шлюбу суд, крім того, повинен: визначити, при кому з подружжя, що розлучається, і хто з дітей залишається, а також із кого з батьків і в якому розмірі стягуються кошти на утримання дітей; встановити порядок поділу майна в натурі або в частковому відношенні між подружжям, що розлучається; визначити до сплати суму в передбачених законодавством розмірах, яка підлягає сплаті подружжям (одним або обома) при реєстрації розірвання шлюбу [3, с.638-639].

Згідно ст.315 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції складається з:

1. вступної частини із зазначенням:

• часу і місця її постановлення;

• найменування суду;

• прізвищ та ініціалів головуючого і суддів;

• прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;

• найменування справи та повних імен (найменувань) осіб, які беруть участь у справі;

2. описової частини із зазначенням:

• короткого змісту вимог апеляційної скарги і судового рішення суду першої інстанції;

• узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу;

• узагальнених доводів та заперечень інших осіб, які беруть участь у справі;

• встановлених судом першої інстанції обставин;

3. мотивувальної частини із зазначенням:

• мотивів, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався;

4. резолютивної частини із зазначенням:

• висновку апеляційного суду;

• розподілу судових витрат;

• строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження [4, с.144].

Окрім вище наведеної структури побудови правозастосовних актів Красницька А.В. виділяє у їх структурі наявність розподілу тексту на абзаци чим, ми полегшуємо його сприйняття. Абзац є показником переходу від однієї думки або теми до іншої [2, с.196].

Слово «абзац» походить від німецького absatz (відступ) і має два значення: 1) відступ управо в початковому порядку друкованого чи рукописного тексту для відокремлення однієї частини тексту від іншої; 2) частина друкованого чи рукописного тексту від одного відступу до іншого, що складається з одного чи кількох речень і характеризується єдністю та відносною закінченістю змісту [2, с.196].

Виклад з абзацу підкреслює ключові моменти документа. Кожен абзац містить речення, яке виражає головну ідею чи аспект теми. Абзацне членування робить зрозумілою композиційно-синтаксичну структуру тексту будь-якого юридичного документа. Воно дуже часто поєднується з цифровою чи буквеною нумерацією, яка підкреслює необхідність самостійного розгляду кожного елемента. Порушення у сфері абзацоподілу найчастіше пов’язані з надмірними, необґрунтованими, недостатнім поділом тексту на абзаци [3, с.197].

Абзац як одиниця членування тексту документа посідає проміжне місце між окремим реченням і розділом тексті. Перехід від однієї ознаки поняття до іншої повинен виражатися в переході від абзацу до абзацу. Якщо новим рядком виділяється тільки одне речення, це означає, що на цю фразу автор робить особливий змістовий наголос. Абзац може складатися з одного речення, якщо цьому реченню подається особливе значення, або з кількох речень, які послідовно розкривають зміст викладеного. Поділ тексту на абзаци дозволяє читачеві зробити невелику зупинку перед подальшим читанням, подумки повернутися до прочитаного [3, с.198].

Вважається, що середня довжина абзацу має становити 4-6 речень. Проте зустрічаються абзаци, переважно у багатоаспектних юридичних документах, які складаються з одного речення [3, с.198].

Запропонований нами підхід до аналізу тексту акту правозастосування дозволяє якісно розглядати всі його складові компоненти на всіх рівнях в залежності від завдань, які необхідно вирішити суб’єкту правозастосування. Враховуючи проведене наукове дослідження практико-прикладного аспекту юридико-технічної будови актів правозастосування, здійснене в рамках другого розділу цієї дисертаційної роботи, вважаємо за доцільне зупинитися на наступних підсумкових положеннях, що були обґрунтовані на сторінках цього розділу.

1. Структура акту правозастосування як літературного витвору являє собою внутрішню будову словесного документу, характеризує його внутрішню та зовнішню організацію, а також є способом забезпечення взаємозв’язку складових компонентів акту.

2. Якість та ефективність актів правозастосування обумовлені особливістю композиційного розміщення їх структурних частин, наявністю логічної послідовності у викладенні всіх елементів акту. Вказані умови є підґрунтям забезпечення композиційності самого документу, з однієї сторони, та формування гармонічної системи актів правозастосування - з іншої.

3. Забезпечення композиційної впорядкованості розміщення частин акту правозастосування, з одного боку, забезпечує відображення логічної послідовності всієї багатогранності процесуальних операцій, здійснених в ході правозастосовчої діяльності, а з іншого – дає змогу в документальній формі узагальнити результати правозастосування, лаконічно викласти всю сукупність висновків, отриманих в процесі здійснення тієї або іншої процесуальної дії.