Роспад Київської держави

Ознаки феодального дроблення Русі з'являються вже після смерті Ярослава Мудрого (1054). Деякі князівства фактично відокремилися уже в цей час: Новгородське, Полоцьке, Галицьке, Володимиро-Суздальське. Процес розпаду Київської держави на деякий час затримала необхідність об'єднання зусиль у боротьбі з половецькими набігами, і Київ ще зберігає владу за великого князя Володимира Мономаха(1113-1125). Але після смерті його сина і наступника Мстислава (1132) Київська Русь припиняє своє існування.

Уже на кінець XI ст. політична роздробленість Київської Русі стає цілком очевидною. В окремих землях формуються місцеві князівські династії. За правнуками старшого з Ярославичів - Ізяслава - утвердилося Турівське князівство, згодом розділене на Турівську і Пінську половини. За родом другого брата - Святослава Ярославича - закріпилося Чернігівське князівство. Від імені Святославового сина Олега князі цієї- чернігівської- гілки стали зватися Ольговичами. Нащадки київського князя Володимира Мономаха, сина третього зі старших Ярославичів (Всеволода), започаткували два потужні родові коліна - Мономаховичів Юрійовичів та Мономаховичів Мстиславичів. Перші після Юрія Долгорукого перетворилися на династичних правителів Володимиро-Суздальського князівства - історичного ядра майбутньої Московської держави. Лінія Мономаховичів Мстиславичів, онуків і правнуків київського князя Мстислава Великого (1125-1132), лягла в основу аж трьох знаменитих гілок. Найстарша з них, волинська - це галицько-волинська династія Романовичів (нащадків Романа Мстиславича і його сина Данила Галицького), що вигасла у 20-х рр. XIV ст. Молодша гілка Мономаховичів Мстиславичів - смоленська - проіснувала до переходу у 1404 р. Смоленська під владу великого князя литовського; її представники впродовж ХІІ-ХШ ст. особливо часто запрошувалися на княжі столи Новгорода і Пскова. Наприкінці XIII ст. від цієї ж смоленської гілки відщепилася окрема династична лінія ярославських князів, котрі визнали зверхність Москви аж наприкінці XV ст.

До середини XII ст. на території колишньої Київської Русі сформувалося близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним політичним життям, лише номінальне визнаючи старій-шинство великого київського князя. На початку XIII ст. поняття старійшинства взагалі зникає. Однак парадоксом було те, що чим далі відходили один від одного родові уділи, тим гучніше пропагувалася ідея єдності і братерства усіх князів політиками і книжниками. Такі уявлення, сперті не на реальне життя, а на штучні ідеологеми, примушували навіть князів окраїнних земель втягуватися в боротьбу за столичний Київ, де між 1146 та 1246 роками правителі мінялися 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князі, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.

Утворення Галицько-волинського князівства

Відразу ж по смерті Ярослава Осмомисла (1187) Роман Мстиславич починає до­магатись Галича, і у 1199 р. з другої спроби оволодів Галичем і об'єднав під своєю владою. Волинське і Галицьке князівства. Цьому сприяли династична криза в Галичі і запрошення місцевих бояр. У 1202 р. Роман Мстиславич встановив владу над Київською землею. В його руках опинилася величезна територія давньоруських земель - практично вся сучасна територія України. Переможні походи Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет. У 1204 р. папа римський Інокентій III запропонував Роману Мстиславичу королівську корону. Недаремно літописець називав Романа великим князем, "царем на Русі", причому слово "самодержець" вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів-автократів, засвідчив зміцнення позицій великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Роман здійснив сміливі й успішні походи на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між прихильниками пап та прибічниками імператорської династії виступивши на боці Філіппа Швабського, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихвостом на Віслі (1205 р.)

Після смерті Романа Мстиславича (1205) південно-західна Русь знову вступила в смугу смут і князівсько-боярських конфліктів, які продовжувалися понад 30 років. Причиною внутрішньої нестабільності стали сепаратистські настрої місцевого сильного боярства.

У 1237-1238 рр. Данило Романович остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.

Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось керувати обороною міста.