Історичне значення Київської Русі

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії. Утворення великої і сильної давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов'ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами. В російській історіографії, особливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу: існування українського і білоруського народів як окремих, самостійних народів великодержавною ідеологією взагалі не визнавалося. Українські історики не сприйняли такої схеми. Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, вони вводять термін "Україна- Русь". Першим його вжив професор Київського університету В. Б. Антонович, а учень Антоновича М. С. Грушевський виніс його в титул своєї фундаментальної багатотомної праці: "Історія України-Русі".

Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Найвидатніші пам'ятки культури-літописи, архітектурні споруди тощо - теж створювалися в Києві та інших придніпровських, пізніше українських, землях. Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України. Україна - пряма спадкоємиця державності і культури Київської Русі. Одночасно Київська Русь стала витоком державності і цивілізації для російського і білоруського народів.

Економічна та військова могутність, активні виступи на міжнародній арені висунули її в число провідних країн середньовічного світу. Успішно відбиваючи напади степових кочівників, Русь відіграла роль щита, який прикрив західноєвропейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені.

Причини феодального дроблення Русі

Період феодальної роздробленості - це закономірний етап у поступальному розвитку суспільства це час повнокровного розвитку продуктивних сил, культури і суспільних відносин, початок епохи зрілого феодалізму на Русі. Помилковим є погляд на добу феодальної роздробленості як на часи суспільного регресу, розпаду державності. Але одноразово роздробленість означала політичне послаблення Русі.

Роздробленість, що охопила Русь у ХІ-ХІІІ ст., дістала назву феодальної, оскільки в її основі була еволюція феодальних відносин. Під захистом Київської держави розвинулися продуктивні сили, збільшилася виробнича спроможність селянина. За таких умов зросла цінність землі, яку знать прагнула перетворити на свою приватну власність. За рахунок общинних земель зростала чисельність боярсько-князівських володінь - вотчин. Протягом другої половини XI - першої половини XII ст. у країні сформувався клас великих землевласників - боярство. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Інтереси боярства були зосереджені перш за все на місцевих інтересах, а не на загальнодержавних. Нова соціально-економічна ситуація вимагала наближення влади до місць, до землі. Земля давала тепер набагато більші прибутки, ніж успішні воєнні екс­педиції. Одночасно прогресуюча феодалізація суспільства посилювала соціальну напруженість, яка вимагала відповідного регулювання. Удільні князі, які правили в тій чи іншій землі, під тиском місцевого боярства і власних земельних інтересів прагнули до піднесення свого князівства за рахунок інтересів сусідів.

Інтенсивний розвиток продуктивних сил вимагав приведення у відповідність з ними виробничих відносин і перебудови форми держави. Окремі землі Київської держави настільки зміцніли і визріли, що наявність київського центру не лише перестала бути для них умовою зростання їх багатства і сили, але в певному сенсі перетворилася навіть на перешкоду подальшого розвитку цих частин і розв'язання їх локальних завдань.

Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне господарство, що не створювало необхідних передумов для об'єднання.

Передумовою розпаду Київської Русі, постійним джерелом внутрішніх проблем були величезні її розміри. До її складу входили різні племена, які так і не склали єдиної народності в межах країни і були об'єднані тільки владою великого князя та церкви. Якщо раніше політичне, суспільне, економічне й культурне життя Русі зосереджувалось у Наддніпрянщині, навколо Києва, то в XII ст. стрімко розвиваються й підносяться осередки інших земель: Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Смоленськ, Полоцьк тощо. Князі й бояри цих земель починають вважати обтяжливою залежність від Києва, дбають здебільшого про власний добробут і власні володіння, їх дедалі менше цікавлять за- гальноруські справи. Зовнішньополітичні інтереси різних земель суттєво відрізнялися: якщо південно-східна частина держави (власне Русь) перш за все була зацікавлена в організації оборони від половецьких набігів, то Володимиро-Суздальське і Галицьке князівства уже менше переймалися половецькою загрозою, а Новгородська та Псковська землі більше були стурбовані експансією німецьких рицарів-хрестоносців і колотнечею з сусідніми литовськими племенами. Для захисту своєї землі від ворога володарі створювали місцеве військо.

Переміщення євразійських торговельних шляхів з Дніпра та Чорного моря на Середземне море і занепад торговельного шляху "Із варяг у греки", на якому багатів Київ, стало ще однією передумовою розпаду давньоруської держави. Вони зменшували при­бутки Києва від митних зборів та послаблювали зв'язки між окремими частинами держави.