Хрешення русі

Вибір віри, зроблений 988 року князем Во лодимиром Святославичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.

Хрещення Володимира Святославича та його одруження на багрянородній сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів. Цей факт забезпечував не тільки моральний престиж, але передусім - офіційну легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише християнський правитель мешканців християнської країни міг стати суб'єктом міжнародного права у тих формах, які тоді вважалися загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (принаймні номінальне) недоторканними, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів.

Київські митрополити (греки) не знали місцевої мови, тобто були певною мірою ізольовані і від пастви, і від місцевого кліру. Вони не орієнтувалися у внутрішніх проблемах Русі, приїжджаючи іноземцями і ними залишаючись (тим більше що з огляду на зрілий вік їхнє перебування тут майже ніколи не тривало надто довго).

З іншого боку, іноземне походження київських митрополитів мало і свої переваги. Як люди сторонні, обрані і висвячені без участі місцевих правителів, митрополити легше зберігали нейтралітет у міжкнязівських сутичках та політичних інтригах. Відстороненість архіпастирів опосередковано поширювалась на позицію усієї церкви, котрій аж до монголо-татарської навали, всупереч реаліям політичного життя, вдалося уникнути розпаду. Церковні книжники наполегливо пропагували ідею єдності Руської землі навіть тоді, коли Київської держави як єдиного цілого насправді вже не існувало.

У центрах єпархій створювалися єпископські кафедри. Напередодні монголо- татарської навали функціонувало 16 єпископських кафедр. Єпископи, на відміну від митрополитів, були переважно з місцевих.

Релігійним центром країни став Київ. На зразок константинопольського храму Софії в ньому в 1037 р. був збудований шедевр світової культової архітектури Софійський собор. У 1051 р. бояри-монахи Антоній і Феодосій заснували на схилах Дніпра Печорський монастир, який уже на кінець XI ст. нараховував до 150 ченців. Загалом у Києві у той час нараховувалося 40 церков.

У 1051 р. Ярослав Мудрий призначив київським митрополитом (русина) Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора.

На Русі примітивна писемність з'явилася ще до прийняття християнства. У IX ст. вона існувала у вигляді якихось "черг і резів", про які згадує сучасник. Після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі поширюється розвинута форма писемності, абетка якої була створена у 860-ті роки братами Кирилом і Мефодієм, які розробили систему так званої старослов'янської мови, призначеної для перекладу Святого Письма з грецької на зрозумілу всім слов'янам мову.