2.4 Щорічні відпустки

Відпустка – це час відпочинку, який за чинним законодавством розуміється, як тимчасове звільнення від роботи в будні дні на певний період для відпочинку та інших соціальних цілей, обчислюється у календарних днях і надається працівникам за умови збереження попереднього місця роботи та заробітної плати. Порядок надання відпусток регулюється КЗпП України, Законом України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р., а також іншими підзаконними нормативно-правовими актами.

Право на відпустки мають всі громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Право на відпустку мають працівники, які уклали безстрокові трудові договори, трудові договори на визначений строк, на час виконання певної роботи, сезонні, тимчасові працівники і сумісники, працівники, які працюють на умовах неповного робочого часу [11, 226].

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України. Тимчасові й сезонні працівники також мають право на відпустку (пропорційно-відпрацьованому часу). Працівникам, які працюють за сумісництвом, відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з відпусткою на основній роботі.

У разі звільнення працівника у зв’язку із закінченням терміну трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки цілком або частково перевищує термін трудового договору. У такому разі дія трудового договору продовжується до закінчення відпустки (4, ст. 2, 3, 4).

Не користуються правом на відпустки особи:

• які працюють за цивільно-правовими угодами;

• засуджені до виправних робіт без позбавлення волі [17, 205].

Право на відпустку забезпечується:

1. гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених Законом України «Про відпустки», та забороною заміни відпустки компенсацією, крім випадків, які передбачені ст. 24 названого Закону;

2. забороною замінювати відпустку грошовою компенсацією, крім випадків виплати такої компенсації за всі невикористані дні відпустки при звільненні, а також у випадках виплати грошової компенсації за бажанням працівника [17, 293].

Закон України «Про відпустки» передбачені наступні види відпусток:

1. Щорічні відпустки:

– основні відпустки (ст. 6 цього Закону);

– додаткові відпустки за роботу зі шкідливими і тяжкими умовами праці (ст. 7 цього Закону);

– додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8 цього Закону);

– інші додаткові відпустки, передбачені законодавством, колективним договором, трудовим договором (контрактом);

2. додаткові відпустки в зв’язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону);

3. творча відпустка (ст. 16 цього Закону);

4. соціальні відпустки:

– відпустка у зв'язку з вагітністю і пологами (ст. 17 цього Закону);

– відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку (ст. 18 цього Закону);

– додаткова відпустка працівникам, які мають дітей (ст. 19 цього Закону);

5. відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток. Тривалість зазначених відпусток визначається Законом, іншими нормативно-правовими актами України незалежно від режимів та графіків роботи і розраховується у календарних днях [17, 206].

Згідно зі ст. 27 Закону України «Про відпустки» нагляд за додержанням законодавства про відпустки здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, а також іншими уповноваженими на це державними органами.

Види відпусток, що передбачаються проектом Трудового кодексу України майже не відрізняються від аналогічних видів, що передбачаються чинним законом України «Про відпустки» за винятком нового різновиду відпусток – заохочувальні відпустки. Заохочувальні відпустки (ст. 189 проекту ТКУ) можуть надаватися за ініціативою роботодавця та за виконання державних та громадських обов’язків [20, 163].

Колективним договором, а якщо договір не укладався, нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним профспілковим органом або вільно обраними працівниками представниками (представником), може передбачатися надання працівникам заохочувальних відпусток за сумлінне виконання трудових обов’язків, тривалу добросовісну працю та з інших підстав тривалістю до 7 календарних днів з частковим або повним збереженням заробітної плати. Ще одним нововведенням є те, що у проекті ТКУ встановлюється граничний термін затвердження графіка відпусток – 15 січня. Також не передбачається заміна за заявою працівника грошовою компенсацією частини щорічної відпустки, що перевищує 24 календарних дні.

Щорічна додаткова відпустка за роботу зі шкідливими і тяжкими умовами праці і за особливий характер праці тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, зайнятим на роботах, які є пов'язаними із негативним впливом шкідливих виробничих факторів на здоров'я.

Працівникам із ненормованим робочим днем може надаватися додаткова відпустка тривалістю до 7 календарних днів відповідно до списків посад, робіт і професій, визначених колективним договором. У цьому випадку понаднормова робота їм оплачуватися не буде.

Загальна тривалість щорічних основної і додаткової відпусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірських роботах – 69 календарних днів.

Конкретний період відпустки узгоджується із працівником у межах, які встановлюються графіком, після чого адміністрація є зобов'язаною письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше, ніж за два тижні до терміну початку відпустки. Якщо ця вимога не є виконаною, працівник має право зажадати перенесення відпустки на інший період. Він може також відмовитися іти у відпустку навіть у погоджений день його початку у випадку, якщо йому вчасно не виплачені відпускні. Відповідно до закону вони повинні видаватися працівникові не пізніше, ніж за три дні до початку відпустки [26].

Щодо відпусток без збереження заробітної плати, то їх строк збільшено до 3-х місяців. Тоді як згідно КЗпП цей термін не може перевищувати 15 днів на рік. Крім того, Проектом Трудового кодексу встановлюється можливість роботодавця тимчасово призупиняти роботу окремих структурних підрозділів або юридичної особи в цілому з наданням працівникам за їх згодою відпустки без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням на строк до двох місяців.

Деякі положення Проекту Трудового кодексу, якими регулюється питання надання та використання щорічних трудових відпусток, можна розглядати як зниження рівня гарантій трудових прав працівників. Зокрема, роботодавець наділяється правом одночасного надання відпустки всім працівникам (більшості працівників) підприємства або його структурного підрозділу. З цього випливає, що працівник може бути позбавлений можливості розпорядитися своїм правом на відпустку на власний розсуд. Таке нововведення суперечить деяким нормам Проекту Трудового кодексу [22, 164].

Надання працівникові відпустки, відповідно до ст.169 проекту ТКУ має супроводжуватися письмовим наказом (розпорядженням), підставою для якого є письмова заява працівника. У разі якщо наказ про надання відпустки не виданий, працівник не має права на власний розсуд визначити день початку відпустки, навіть, якщо є узгоджений з роботодавцем графік [21,164].

За несвоєчасне надання відпусток, затримку виплати відпускних, відсутність графіків відпусток та інші порушення керівники можуть нести дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність [26].

Отже, розглянутий та проведений аналіз встановлених законодавством різновидів часу відпочинку показує, що вони діють в єдності і доповнюють один одного. Встановлення перерв протягом робочого дня для відпочинку і харчування, перерв між робочими днями і тижнями для соціальних цілей, святкових і неробочих днів в зв’язку з національними і культурними традиціями, а також відпусток, забезпечує продуктивну діяльність працівників під час здійснення ними своїх обов’язків.