15. Конституційні цінності і конституційні правовідносини як мета вирішення справ у конституційному правосуддя

Конституційне правосуддя має своїм предметом публічно-суспільні відносини, що характеризуються як відношення влади і підпорядкування між їх суб'єктами. В основі конституційного правосуддя лежить аналіз конституційно-правових відносин, а також реальних правових відносин, як конституційних, так і галузевих, що склалися між державою в особі державних органів та іншими суб'єктами права, їх співвіднесення (відповідності) між собою. Конституційний суд приймає рішення владного характеру, що мають обов'язкову силу для всіх суб'єктів права без винятку. Ці рішення остаточні і не підлягають оскарженню.

Конституційно-правові відносини – це вольові, формалізовані суспільні відносини політико-правового характеру, цілеспрямоване впорядкування яких здійснюється чи має здійснюватися конституційно-правовими нормами.

Вони є базовими, системоутворюючими і як такі складають фундамент складної системи соціальних зв’язків, що підлягають правовому регулюванню.

Найбільш суттєвими ознаками конституційно-правових відносин є:

фундаментальність – основоположний, вихідний характер; вони є передумовою виникнення й існування усіх інших суспільних відносин;

політико-правовий характер – вони є політичними за змістом і юридичними за формою;

найважливіші з них (з точки зору законодавця) отримують найвищу – конституційну форму закріплення й захисту;

установчий характер – вони спрямовані на запровадження нового стану політико-правового буття, визначають певну «систему координат» у даній сфері, слугують тією «точкою відліку», з якої розпочинається існування інших суспільних відносин;

підвищена стабільність – вони відображають глибинні, сутнісні закономірності розвитку держави і суспільства, а тому й тривалий час залишаються незмінними; це надає бажаної передбачуваності й стійкості всій системі суспільних відносин, надає змогу суспільству накопичити сили для нового ривка в своєму розвитку, для нових революційних змін;

особливий суб’єктний склад – їм властиве неповторне коло суб’єктів, які виступають у правовідносини як учасники політичного життя суспільства; серед них є такі, що не зустрічаються в інших галузях права, наприклад Український народ, Українська нація, національні меншини, територіальні громади, виборчі комісії, політичні партії тощо (загальна система суб’єктів конституційного права України зображена на схемі);

особливий об’єктний склад – вони складаються з приводу певних політико-правових цінностей як матеріального, так і нематеріального характеру, зокрема народний і державний суверенітет, державна і муніципальна влада, основні права і свободи громадян тощо.

16. Критерії розмежування компетенції Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції (предметна і процесуальна підвідомчість)

Конституційне правосуддя є такою ж формою здійснення правосуддя, як і кримінальне, цивільне, адміністративне та господарське правосуддя. І хоч кожна з цих форм має свою специфіку, свою сферу дії, свої правила судочинства, проте всі вони однаково мають відповідати змісту такої діяльності держави, як правосуддя, про яку йшлося вище.  Це означає, що конституційне правосуддя, як одна з п’яти форм здійснення правосуддя, не позбавлене змістовних властивостей та характеристик правосуддя, і тому повинно: а) здійснюватись виключно з метою захисту прав і свобод людини, і ні для чого іншого; б) застосовувати норми Конституції та законів України виключно в якості  інструментарію в механізмі захисту прав і свобод людини;  в) забезпечити встановлення такого стану для особи, чиє право було порушене або може бути порушене, який би відповідав інтересам як цієї особи, так і суспільства в цілому.

Специфіка конституційного правосуддя дозволяє окреслити його суттєві відмінності від інших форм правосуддя. Ці відмінності полягають у такому:

Відмінність І. Якщо в інших формах правосуддя захист прав і свобод людини здійснюється у зв’язку з неправомірними діями конкретної особи-правопорушника (за фактом вчинення правопорушення), то в конституційному правосудді захист прав і свобод людини здійснюється у зв’язку з неправомірністю або дефектами змісту правових актів, внаслідок чого порушуються (або можуть бути порушені) права і свободи людини.  Отже, предметом судового розгляду та правової оцінки в конституційному правосудді завжди є  зміст певних правових актів або їх окремих частин (статей), а не діяння (бездіяльність) осіб-правопорушників, яких в конституційному правосудді не існує. 

Через це, в процесі загального судочинства об’єктивно виникла потреба у перевірці норм законодавства, що підлягають застосуванню до спірних відносин, на предмет того, наскільки та чи інша правова норма за своїм змістом є правовою та наскільки вона виконує свою нормативно-регулюючу функцію саме з метою захисту прав і свобод людини; наскільки зміст норм правових актів відповідає критеріям права та Конституції України, і чи застосовуються вони з метою забезпечення прав і свобод людини. 

Отже, на відміну від інших форм правосуддя, конституційне правосуддя покликане захистити права і свободи людини у спосіб визнання неконституційними тих правових актів, зміст яких не відповідає Конституції України, а також у спосіб виправлення дефектів змісту Конституції та законів України шляхом їх офіційного тлумачення.

Відмінність ІІ.  Якщо в інших формах правосуддя судовий захист прав і свобод людини здійснюється із забезпеченням апеляційного, касаційного переглядів справи, перегляду за нововиявленими обставинами тощо, то конституційне правосуддя здійснюється єдиним органом конституційної юрисдикції – КСУ, рішення якого не можуть бути змінені або переглянуті, і завжди є остаточними.

Відмінність ІІІ.  Якщо інші форми здійснення правосуддя забезпечують рівний для всіх суб’єктів права доступ до захисту прав і свобод людини, то в конституційному правосудді фізичні та юридичні особи приватного права значною мірою обмежені в можливостях захисту своїх прав і свобод, порівняно з суб’єктами владних повноважень.

Відмінність ІV.  На відміну від інших форм здійснення правосуддя, конституційне правосуддя допускає всього два способи захисту прав і свобод людини, а саме:       а) визнання законів та інших правових актів ВРУ, Президента України, Кабінету Міністрів України тощо неконституційними повністю чи в окремій частині (ст.ст. 150, 152 Конституції України). У цьому випадку ці правові акти втрачають чинність з дня ухвалення рішення про їх неконституційність і у такий спосіб припиняється їх протиправна дія.      б) надання офіційних тлумачень нормам Конституції України та законів України. Офіційне тлумачення здійснюється заради усунення неоднакового трактування змісту цих правових норм, їх різного застосування. Метою офіційного тлумачення є формування єдиного змісту правової норми заради її однакового розуміння та застосування.

Відмінність V.  В конституційному правосудді відсутня юридична відповідальність за прийняття правових актів, які КСУ визнав неконституційними.

Крім вищеперелічених відмінностей, які, до речі, не є вичерпними, варто звернути увагу і на таке.

Порівняно з іншими формами правосуддя, конституційне правосуддя є новим для України. Зокрема в радянській період нашої історії конституційного правосуддя не існувало, і ось чому. Радянська правова ідеологія виходила з того, що право походить від держави, а закони – це встановлені і санкціоновані державою правила поведінки, які у своїй сукупності і утворюють  право. 

Отже, в радянській період нашої історії, закон ототожнювався з правом. Коли ж Конституція України проголосила людину найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав та свобод людини головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України),  змінився і орієнтир судової діяльності – суд був проголошений захисником прав і свобод людини (ст. 55 Конституції України).

Це призвело до того, що додержання закону перестало бути кінцевою метою судової діяльності. Відбулась заміна мети судової діяльності – з мети: «Додержання законів як сукупності правил поведінки, визначених та санкціонованих державою» на мету: «Забезпечення захисту прав і свобод людини». 

Таким чином, порівняно з радянським минулим, правові акти змінили свій статус - зі статусу мети, яка апріорі не може піддаватись сумніву або правовому впливу (оцінці), на статус інструментарію в механізмі захисту прав і свобод людини, який апріорі може бути недосконалим, не правовим, суперечливим, неконституційним тощо, і через це бути причиною (зумовлювати) порушення прав і свобод людини.        Зміна статусу правових актів зумовила необхідність в їх правовій оцінці на предмет відповідності Конституції України як основній формі унормування прав і свобод людини, а також на предмет їх ефективності та корисності в процесі утвердження, забезпечення та захисту прав і свобод людини, як головного обов’язку держави (статті 3, 55 Конституції України).

Власне, це і стало основним завданням конституційного правосуддя.

Отже, враховуючи вищезазначене, конституційне правосуддя можна визначити так:

Конституційне правосуддя – це здійснення судового захисту прав і свобод людини у разі, якщо зміст законів та інших правових актів не відповідає Конституції України або стоїть на заваді реалізації цих прав і свобод через неоднозначність розуміння та тлумачення в правозастосовчий діяльності, внаслідок чого відбулось або може відбутись порушення прав і свобод людини.