2. Які основні джерела правового регулювання міжнародних розрахунків у формі акредитиву в Україні? Що передбачає договір міжнародного кредитового переказу?

Акредитивна форма розрахунків до недавнього часу використовувалась у невеликих обсягах стосовно інших форм розрахунків, наприклад, щодо розрахунків за допомогою платіжних доручень. Однак сьогодні така форма розрахунків забезпечує паритет ризиків платника та отримувача коштів. Нормативними актами, які регулюють на території України відносини, що виникають у зв’язку із використанням акредитивної форми розрахунків, є ЦК (статті 1093-1098) та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті

Стаття 1093 ЦК визначає предмет, зміст та суб’єктів зобов’язання, яке виникає при використанні акредитивної форми розрахунків. Суб’єктами акредитивного зобов’язання у широкому розумінні є платник, банк-емітент, отримувач коштів (бенефіціар) і, як правило, виконуючий банк. Бенефіціар - це особа, якій призначений платіж або на користь якої відкрито акредитив.

Акредитив - це договір, що містить зобов’язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені за умови пред’явлення документів, які відповідають умовам акредитива, зобов’язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж

Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром і заявником акредитива та не повинні суперечити законодавству України, у тому числі нормативно-правовим актам НБУ. Якщо це передбачено в тексті договору, то розрахунки за акредитивами регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів (у редакції 1993 р.) у частині, що не суперечить законодавству України, у тому числі нормативно-правовим актам НБУ

Міжнародний кредитний переказ – це форма розрахунків, яка здійснюється відповідно до договору, за яким банк (банк переказодавця) здійснює за винагороду, від імені і за дорученням особи, рахунок якої відкритий у даному банку (переказодавець) переказ грошових коштів в інший банк (банк ьбенефіціара) на користь особи, вказаної у дорученні (бенефіціар). При здійснення переказу бенефіціар не має права вимагати від банка переказодавця чи іншого банка-відправника здійснення платежу.

Суть міжнародного кредитового переказу полягає в тому, що виконання здійснюється шляхом списання банком переказодавця грошових коштів з рахунку переказодавця та переводу даних коштів банку бенефіціара, який зараховує їх на рахунок бенефіціара.

Міжнародний кредитовий переказ складається з таких етапів:

1Доручення переказодавця банку переказодавця

2Доручення банка переказодавця банку посереднику

3Доручення банка посередника банку бенефіціара.

1. В чому полягають особливості правового статусу транснаціональних корпорацій? Яким чином можна визначити їх національну приналежність?

Транснаціона́льна компа́нія (корпора́ція) або ж скорочено ТНК — компанія (корпорація), що володіє виробничими підрозділами в декількох країнах.

За визначенням Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), транснаціональні корпорації (ТНК) — це «підприємства, що складаються з материнського підприємства та його закордонних філіалів», при цьому ТНК можуть як набувати статусу корпорації, так і не мати цього статусу.^[1]

ТНК створює систему міжнародного виробництва, розподілену між кількома країнами, але контрольовану з одного центру — материнської компанії.

Країна базування — це країна, у якій знаходиться штаб-квартира материнської компанії ТНК.

Приймаючі країни — це іноземні країни, в яких ТНК розміщує власні дочірні підприємства або філіали на основі здійснення прямих іноземних інвестицій.

Критерії визначення ТНК

За існуючою методологією ЮНКТАД, до ТНК належать ті міжнародні фірми, показники діяльності яких задовольняють наступним 2 критеріям:

- наявність материнської компанії і підрозділів за кордоном не менше ніж у 2 країнах світу. Закордонні підрозділи можуть засновуватися компанією на основі прямих іноземних інвестицій через створення виробничих потужностей або через злиття та поглинання інших підприємств;

- контроль активів закордонних підрозділів — передбачає, що частка акціонерного капіталу в дочірньому підприємстві, що належить материнській компанії в іншій країні, становить 10% або більше. У деяких країнах цей поріг може бути вищим, наприклад, у Великобританії частка іноземного капіталу має становити 20% і більше.

Макроструктура ТНК

Макроструктура ТНК визначає характер відносин між її структурними елементами: головною компанією та підпорядкованими їй підприємствами. Як правило, у центрі ТНК знаходиться материнська компанія, яка здійснює централізоване планування, управління та контроль за діяльністю інших підрозділів ТНК.

Згідно з методологією ЮНКТАД, закордонні підрозділи транснаціональних корпорацій можуть бути 3 видів:

- Дочірнє підприємство — це акціонерне підприємство у приймаючій країні, більше половини акцій якого «перебуває у власності іншого підприємства, яке має право призначати або усувати більшість членів адміністративних, управлінських або наглядових органів». Таким чином, дочірнє підприємство повністю контролюється материнською компанією ТНК.

- Асоційована компанія — це акціонерне підприємство у приймаючій країні, у якому «від 10 до 50% акцій належить іноземному інвестору». При цьому материнська компанія отримує лише частковий контроль за діяльністю асоційованої фірми у межах частки капіталу, що їй належить.

- Філіал — неакціонерне підприємство, що «повністю або частково перебуває у власності інвестора, при цьому може набувати таких форм: а) постійне представництво іноземного інвестора у певній країні; 2) неакціонерне спільне підприємство, сформоване іноземним інвестором і третіми сторонами; 3) земельні ділянки та/або нерухоме майно, що прямо належить іноземному резиденту»

Серед дослідників не існує єдиної думки з приводу визначення національності ТНК. У науці розроблені декілька критеріїв, на підставі яких визначається національність юридичних осіб. Такими критеріями є, наприклад, критерій здійснення основної діяльності, критерій місця знаходження органів управління юридичної особи, критерій місця заснування та інші. Згідно з цими принципами в МПП виділяють доктрину осілості (закон місця перебування органів керування юридичної особи), доктрину «центру експлуатації» (місця здійснення діяльності), доктрину інкорпорації (закон місця заснування юридичної особи).

Складність у визначенні національності ТНК пояснюється тим, що ТНК має зв'язок одночасно з декількома державами. У той же час компанії, що входять до складу ТНК, є суб'єктами національного права відповідної країни. У результаті ТНК виступають як економічний комплекс організацій різної національності.

Можна сказати, що в даний час внаслідок відсутності єдиного правового статусу ТНК, її юридичної множинності не уявляється можливим висунути один загальний критерій визначення національності ТНК. Поки можна говорити тільки про національність кожної окремої ланки ТНК, яка визначається на підставі колізійних норм кожної держави.

Таким чином, питання визначення національності ТНК на сучасному етапі розвитку міжнародного законодавства не може бути вирішене. Юридична множинність ТНК дозволяє говорити з певними застереженнями лише про національність структурних підрозділів ТНК. Ці підрозділи не мають повної економічної самостійності, тому їх правовий взаємозв'язок з державою відрізняється від взаємозв'язку держави з національними юридичними особами.

2. Хто в МТП виконує функцію нормотворчості. Який орган (комісія) розробив Конвенцію про міжнародний фінансовий лізинг і Конвенцію про міжнародний факторинг?

Суб’єкти нормотворчості:

1Міжнародні неурядові організації підприємців (МТП)

2Міжнародні комерційні арбітражні суди

3Міжнародні організації науковців тощо

Конвенцію про міжнародний фінансовий лізинг і Конвенцію про міжнародний факторинг розробив УНІДРУА

УНІДРУА — міжнародний інститут з уніфікації приватного права, це міжнародна незалежна міжурядова організація.

Основною метою Міжнародного інституту уніфікації приватного права, створеного в 1926 р., є дослідження шляхів і способів гармонізації приватного права окремих держав і створення умов для поступового прийняття різними державами уніфікованих норм приватного права.

Для членства в цій організації слід приєднатися до її Статуту. Зараз членами УНІДРУА є 63 держави з п'яти континентів, які представляють різні правові, економічні та політичні системи, а також різні культурні традиції. Україна, на жаль, не є членом цієї міжнародної міжурядової організації.

Діяльність УНІДРУА переважно зосереджена на підготовці проектів багатосторонніх міжнародних договорів про уніфікацію правових норм із різних питань цивільного та торговельного права. Цей Міжнародний інститут підготував понад 70 проектів конвенцій у різних галузях міжнародного приватного права. Часто інші міжнародні організації уповноважують УНІДРУА підготувати проект конвенції або провести попередні порівняльно-правові дослідження, які стали б основою для укладання міжнародних документів у рамках цих організацій. Особливо слід зазначити такі міжнародні конвенції, розроблені УНІДРУА:

- Конвенція про однаковий закон про міжнародну купівлю-продаж товарів 1964

- Конвенція про договір про туризм 1970 р

- Конвенція про представництво під час міжнародної купівлі-продажу товарів 1983

- Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг 1988 р.,

- Конвенція про міжнародний факторинг 1988

- Конвенція з питань викрадених або незаконно вивезених культурних цінностей 1995 р.

Правова природа інструментів УНІДРУА. Основним завданням УНІДРУА є підготовка нових і, якщо існує потреба, гармонізованих єдиних правил для приватного права в широкому розумінні цього терміна. Однак, досвід показав необхідність періодичного втручання і в публічне право, особливо в тих галузях, в яких важко провести чіткі демаркаційні лінії або де комерційне та регулятивне право переплітаються.