Міністерство освіти і науки України

Хіміко-технологічний коледж імені Івана Кожедуба ШІСумДУ

Українська мова (за професійним спрямуванням)

Сучасний навчальний посібник

Конкурс «Педагогічні інновації»

Номінація: «Досвід роботи викладача»

2014

Укладач: Мова Марія Іванівна, викладач

української мови та літератури, спеціаліст вищої

категорії

Рецензент: Слесарєва Оксана Федорівна, викладач української

мови та літератури Глухівського агротехнічного інституту ім.С.А.Ковпака Сумського НАУ, спеціаліст вищої категорії, викладач – методист

Аннотація

У навчальному посібнику подано докладний матеріал для вивчення тем за програмою «Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів вищих навчальних закладів, що здійснюють підготовку фахівців за освітньо – кваліфікаційним рівням молодшого спеціаліста.

Пропонований посібник – теоретично- практичний. У ньому послідовно викладено теоретичний матеріал, подано систему вправ і завдань, завдання для самоконтролю, тестові завдання, терміноологічний словник з кожної теми п’яти розділів програми.

Посібник розрахований для викладачів та студентів вищих навчальних закладів всіх рівнів акредитації.

Рекомендовано цикловою комісіює гуманітарних дисциплін

Протокол № 8 від «2» березня 2014 р.

Зміст

1.Вступ

2.Культура фахового мовлення

3.Етика ділвого спілкування

4.Лексичний аспект сучасної української літературної мови у

професійному спілкуванні

5.Нормативність і правильність фахового мовлення

6.Складання професійних документів

7.Підсумковий тестовий контроль

8.Термінологічний словник

Вступ

Професійно орієнтований характер мовлення студента – майбутнього фахівця покликана забезпечити навчальна дисципліна – українська мова професійного спілкування.

Головна мета пердмету – формування комунікативної культури у сфері професійного мовлення в його усній і писемній формах; навичок практичного володіння мовою в обсязі тематики, обумовленої фаховими потребами, задовольнити які сьогодні можуть нові форми, методи, шляхи отримання глибоких професійних знань завдяки інноваційним схемам навчання.

Даний навчально – методичний посібник ставить за мету допомогти студентам засвоїти особливості професійного мовлення на граматичному, лексичному, фразеологічному, стилістичному рівнях.

Серія практичних навчальних завдань охоплює найважливіші аспекти тем програми курсу.

Теоретичні, практичні завдання, вправи, тестові контролі навчально – методичного посібника охоплюють найважливіші аспекти тем програми курсу за розділами:

• культура фахового мовлення;

• етика ділового спілкування;

• лексичний аспект сучасної української літературної мови у проофесійному спілкуванні;

• нормативність і правильність фахового мовлення;

• основні вимоги до складання і оформлення документів.

До кожної теми розроблені запитання з відповідями, що дають можливість засвоїит теоретичний матеріал; вправи, як із зразками відповідей, так і без них, що допоможуть практичному засвоєнню матеріалу теми.

Тестові контролі до кожної теми, підсумковий тестовий контроль

(п’ятнадцять варіантів) подаються для перевірки теоретичних і практичних знань студентів як для контролю знань з кожної теми , так і під час преведення підсумкового контролю (ПСК), та на екзамені.

У термінологічному словнику зібрані ключові поняття з кожної теми у хронологічній послідовності, що дає можливість користуватися ним за необхідності.

Посібник може бути використаний викладачами, студентами вищих навчальних закладів, ліцеїв, гімназій – усіма, хто цікавиться особливостями професійного мовлення, прагне підвищити рівень культури професійнгго спілкування.

Культура фахового мовлення

1. Державна мова- мова професійного спілкування, культура професійного мовлення. Стилі і типи мовлення.

1.1Лекція План

1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи.

2. Поняття національної та літературної мови.

3. Найістотніші ознаки літературної мови.

4. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.

5. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

6. Мовні норми.

7. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Дисципліна «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є однією з базових для формування професійної компетенції студентів, оскільки мова виступає одним з основних інструментів професійної діяльності сучасного фахівця. Сьогодні висококваліфікований фахівець будь-якої галузі повинен мати високу загальну й мовну культуру, уміти спілкуватися з людьми, висловлюватися точно, логічно й виразно, досконало володіти фаховою термінологією, що можливо тільки за умови глибокого вивчення рідної мови, свідомого ставлення до повсякденної мовної практики. Засвоєні знання та уміння з дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є основою для ефективного сприйняття відомостей з інших галузей знань, розвитку абстрактного мислення, реалізації творчого потенціалу майбутніх фахівців.

Метою викладання дисципліни є формування лінгвістичної та комунікативної компетенції студента відповідно до напряму його майбутньої професійної діяльності. Мета дисципліни визначається необхідністю підготувати фахівця – гармонійно розвинену особистість, здатну ефективно вирішувати професійні завдання за допомогою набутих лінгвістичних знань і комунікативних навичок. Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

- поглиблення знань про систему української мови, її одиниці, особливості функціонування;

- засвоєння теоретичних відомостей про українську літературну мову, її походження, суспільне значення, норми, стилі, специфіку професійної мови та її роль у професійній діяльності, особливості використання мовних засобів у фаховому мовленні;

- вироблення навичок правильного використання лексико-фразеологічних, морфологічних і синтаксичних засобів української мови відповідно до умов, мети й змісту комунікації;

- засвоєння теоретичних відомостей про термін, його ознаки, термінологічну систему, специфіку термінології обраного фаху, українські термінологічні словники;

- вироблення вміння користуватися довідковою лінгвістичною літературою;

закріплення навичок грамотного письма.

Мова – особлива знакова система, яка називає поняття та реалії об’єктивної дійсності і забезпечує потреби людини в спілкуванні та пізнанні. Знаком у мові є лексема (слово).

Так само, як суспільство не може існувати без мови, мова не може існувати за межами певного соціуму. З-поміж інших суспільних явищ (наприклад, таких, як: ідеологія, культура, релігія та ін.) мова посідає особливе місце, адже обслуговує всі без винятку царини життєдіяльності людини.

На розвиток мови впливають як мовні, так і немовні чинники. В основі внутрішньомовних причин змін лежать суперечності між потребами спілкування і мовними можливостями, які виявляються в дії універсальних тенденцій, зокрема: до економії мовних засобів і зусиль мовців, до вираження різних значень різними формами, до обмеження складності мовних одиниць, до абстрагування мовних елементів тощо.

Найістотніший вплив на становлення будь-якої мови світу мають немовні чинники – стан мови в суспільстві, економічний і суспільно-політичний розвиток, демографічні зміни, суспільні течії та погляди, творчість письменників, діячів культури і мистецтва; розвиток культури, науки, техніки; контактування мов.

Призначення, роль і завдання мови визначають її функції (від лат. funсtio – виконання, здійснення). Питання про функції мови дуже складне, мовознавці досі не дійшли щодо нього одностайної думки. У різних мовознавчих працях виокремлюють від 2 до 20 функцій. Обов’язкові функції мови: комунікативна, пізнавальна, мислеоформлювальна, інформативна, емоційна, експресивна та апелятивна. Серед них основними вважаються комунікативна й мислеоформлювальна.

Суть комунікативної (від лат. communicatio – спілкування) функції полягає в тому, що мова виступає основним засобом спілкування людей. Крім усного мовлення, комунікативну функцію виконують написані чи надруковані тексти.

Мислеоформлювальна функція. Щоб відбулося спілкування, потрібно сформувати і сформулювати думку. Крім мислення, цей процес забезпечує і мова. Формування думки та її висловлювання можуть як збігатися в часі, так і відбуватися в різний час: людина спочатку формулює думку, а потім її висловлює.

Пізнавальна функція (інші назви – когнітивна, гносеологічна, акумулятивна, номінативна, ментальна) полягає в тому, що мова є важливим засобом пізнання світу. Не назване – не пізнане. Добираючи назву для речі, людина її пізнає. Все, що будь-коли пізнане людиною, закріплюється і зберігається в слові. За допомогою мови людина формує свої знання про об’єктивну дійсність і про себе, у мові закріплюється досвід практичної діяльності поколінь.

Суть інформативної функції (інші назви – репрезентативна, референтна) полягає в тому, що в процесі спілкування люди передають одне одному інформацію про позамовну дійсність. Цей процес відбувається за посередництва думки.

Емоційна (від англ. emotion – душевне хвилювання) функція (або емотивна) виявляється у вираженні ставлення автора до змісту свого повідомлення. Реалізується емоційна функція за допомогою вигуків, зменшувальних суфіксів, інтонації тощо.

Експресивна (від лат. exspressio – вираження), або виразова функція передбачає представлення у висловлюванні думки самого мовця. Кожний текст, кожний акт спілкування, несучи в собі певну інформацію про немовну дійсність, водночас містить інформацію про автора.

Суть апелятивної (від лат. apellatio – звертання) функції (або імпресивної) полягає в тому, що за допомогою мови можна вплинути на думки, поведінку адресата.

Крім обов’язкових функцій, деякі мовознавці виокремлюють факультативні, реалізація яких в комунікативних актах залежить від ситуації, зокрема:

Контактоустановлювальну, або фатичну – мова виступає засобом налагодження контактів між людьми.

Метамовну (від гр. meta – після, за, між) – мовні одиниці використовуються для з’ясування властивостей мови в процесі її засвоєння, за їх допомогою можна описати ту саму або іншу мову.

Інтегрувальну (від лат. integer – цілий, незайманий) – мова виступає засобом згуртування населення певної території й перетворення його в колектив, суспільство, народ, націю.

Літературна мова є вищою формою вияву національної мови. Літературна мова – унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Це одна з форм національної мови, що існує поряд з іншими її формами – діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору тощо.

Українська мова – єдина державна мова в Україні, одна з трьох офіційних мов у Придністров’ї та одна з офіційних мов частини Сербії. Історично також була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.

Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці, а також у країнах, куди свого часу виїхало чимало українців (українська діаспора).

Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї (розпалася в ІІ – ІІІ тисячолітті до н. е.), до східної підгрупи слов’янських мов.

Приблизно у ІІІ тис. до н. е. з індоєвропейської прамови виділилася праслов'янська (спільнослов'янська) мовна єдність. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.

Українська мова, найвірогідніше, сформувалася на частині тієї території, яка є слов'янською прабатьківщиною.

“Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську – західно бузьку прабатьківщину слов’ян” – пише Ф. Філін. Це дає підстави припуск5ати, що сум як автохтонна найбільшою мірою успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов’янських мов, тобто праслов’нську мову.

До VI ст. праслов'янська мова була єдиною. Після вторгнення гунів та аварів слов'яни почали активно переселятися на нові землі: на Балкани, у Центральну та Північносхідну Європу. У період з VI до IX — X ст. говори праслов'янської мови стали окремими мовами.

Є різні погляди на походження української мови. Точної дати встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокремлюють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Більшість авторів сходяться на тому, що укр. мова почала формуватися не раніше УІ – УІІ ст. н. е.

Існують різні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві:

1. Концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Періоду спільносхіднослов'янської мовної єдності (спільної розмовної давньоруської мови) не існувало.

2. Концепція російського мовознавця Олексія Шахматова. О. Шахматов, А. Кримський, Л. Булаховський, Ю. Карпенко, О. Горбач – учені-мовознавці, що обґрунтували виділення української мови зі спільноруської (або давньоруської, спільносхіднослов’янської). З праслов'янської мови виділилася спільносхіднослов’янська і лише потім, на її основі утворилася українська мова. Ф. Медведєв, М. Жовтобрюх, Ф. Філін – радянські науковці, що розробили офіційну концепцію радянської історіографії щодо походження російської, української та білоруської мов (її основою стала концепція О. Шахматова). ХІV ст. – початок самостійної історії східнослов'янських народностей та їхніх мов

3. Новаторською гіпотезою походження української мови є концепція Олександра Царука. О. Царук заперечує поділ слов'янських мов на східнослов'янські, західнослов'янські та південнослов'янські; згідно з його теорією українська мова більше наближена до польської та білоруської (належачи до «антської підгрупи»), ніж до російської (що належить до «словенської підгрупи»).

Державна мова – це закріплена законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики . Отже, державною вважається мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя.

Функціонування мови в статусі державної забезпечує їй всебічний розвиток. Статус, близький до державного, українська мова мала в такі історичні відтинки: І. ІХ – серед. ХІІІ ст. – у добу Київської Русі давньоруська, або староукраїнська мова була не лише мовою художньої літератури, літописів, а й мовою законодавства, діловодства, офіційного та приватного листування. ІІ. Упродовж ХІV – пер. пол. ХVІ ст. на теренах Галичини та Західної Волині українська мова обслуговувала різні сфери життєдіяльності народу і, як відзначають дослідники, була достатньо розвиненою. “Татарський погром не спинив культури нашої мови, коли Україну запосіла Литва (з початку ХІV ст.), то не змогла вона знести культури вкраїнської і сама швидко перейнялась культурою нашою, і ця культура мала спроможність йти собі вперед. І ми бачимо, що мова українська зробилась тоді державною мовою, – нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім палаці”, – писав І. Огієнко . У цей час українська мова (волинсько-поліська з центром у Луцьку, що відбивала фонетику і морфологію північно-українських говірок ) виконувала функцію міжнародної мови в Польщі (наприклад, нею велися переговори татарських ханів з польськими королями), Литві, Молдавії, а також функцію державної мови в Молдавському князівстві. ІІІ. 1918 – поч. 30-х років ХХ ст. – Законом Директорії Української Народної Республіки українська мова була проголошена державною на всіх теренах України (крім Карпатської України, де подібний закон було прийнято лише 1939 року). ІV. 28.10.1989 – до сьогодні – сучасний етап. 28.10.1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР “Про мову в Українській РСР”, де за українською мовою було закріплено статус державної.

Українське законодавство про мову бере початок від березня 1918 року, коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У ньому зазначалося, що будь-які написи, вивіски повинні писатися укр. мовою, укр. має бути мовою діловодства. 1 серпня 1923 року ВУЦВК і Рад нарком УРСР видав декрет “Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови”. В україні 1925 року вийшла низка постанов про українізацію (відкриття шкіл з укр.. мовою навчання, збільшення кількості книг та перодики укр.. мовою). Але вже на поч.. 30-х українізація помітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 року ЦК КП (б) ухвалив постанову про її припинення.

Державний статус української мови було закріплено 1989 року, прийнято Закон про мови в Українській РСР.

12 лютого 1991 року Рада Міністрів України ухвалила Державну програму розвитку укр. мови та інших національних мов до 2000 року, яка не була виконана.

У ст.10 Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року записано: “Державною мовою в Україні є укр. мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування укр. мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 року дав таке тлумачення цього пункту Конституції: “Таким чином, положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну – укр. мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України”.

Підсумовуючи, варто наголосити, що мовна політика – це система політичних, юридичних та адміністративних заходів, спрямованих на регулювання мовних відносин у державі. Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є: Конституція України, зокрема стаття 10 (1998); Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (2003) та Зако́н України «Про засади державної мовної політики» (8 серпня 2012 р.).

Державність української мови регламентується десятою статтею Конституції України: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя і на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України». Низка інших статей містить вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президента України (ст. 103), професійними суддями (ст. 148).

Закон України «Про засади державної мовної політики» встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше 10 % від населення певного регіону, а в окремих випадках і менше 10 %. Так, ст. 7 закону зобов'язує громадян, які проживають на території, де функціонує регіональна мова або мова меншин, розвивати та використовувати таку мову в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, установ, організацій, навчально-виховному процесі тощо. Дія закону розповсюджується на 18 мов: російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську (циганську), румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську і кримчацьку.

Підписання цього закону лише ускладнило й без того складну й суперечливу мовну ситуацію в Україні. За даними Всеукраїнського перепису 2001 р. українців в Україні 77,8 %, тож логічно, що державною має бути українська мова, незважаючи на те, що на території України мешкають представники 18 національностей. Крім того, українська мова пережила лінгвоцид (мововбивство) — свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу. Українська мова лише упродовж XVIII – XIX ст. зазнала 173 укази заборон і вижила. Найрезонансніші з них: 1863 р. – циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою; 1876 р. – Емський указ Олександра II про заборону ввозу до російської імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям» та постановку сценічних вистав і навіть друк текстів до нот українською мовою.

Основні стилі сучасної української літературної мови.

Розмовний, художній, публіцистичний, офіційно-діловий, науковий, епістолярний (листування), конфесійний (церковний).

Головні ознаки офіційно-ділового стилю?

- точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість висловлювання. Офіційно-діловий стиль позбавлений образності,

емоційності та індивідуальної авторської своєрідності;

- наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів;

- наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документів, його призначення й способу опрацювання;

- лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно- діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно- виробничу, науково-термінологічну лексику;

- з метою чіткішої організації тексту поділяється на параграфи пункти, підпункти;

- часте вживання словосполучень з дієсловами у формі теперішнього час^у зі значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає;

- найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо).