Бугрій н. В.,

студентка 4 курсу Інституту прокуратури та слідства

Національного університету «Одеська юридична академія»

Науковий керівник:

Гофман о. Р.,

доцент кафедри господарського права і процесу

Національного університету «Одеська юридична академія»

Порядок отримання винагороди арбітражним керуючим

Особливої актуальності сьогодні набувають питання створення відповідних умов для діяльності арбітражних керуючих, включаючи питання їх правової та економічної захищеності. Однак, незважаючи на важливість та значення інституту арбітражних керуючих, вже понад десятилітню практику його існування і застосування у національному законодавстві України та у судовій практиці, питання щодо порядку отримання винагороди арбітражним керуючим врегульовано недостатньо. Зокрема, на сьогоднішній день існує певна проблема із відкриття депозитів для забезпечення оплати арбітражному керуючому винагороди. Саме тому обрана тема є надзвичайно важливою, особливо у зв’язку з прийняттям нової редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05. 1992р. №2343 – XII (далі Закон), де значно було змінено правовий статус арбітражного керуючого.

Про існування проблеми та актуальності її дослідження також свідчать численні наукові праці та публікації вчених і практиків, таких як: Джуня В.В., Поляко Б.М., Рябцевої Я.Г., Талана Л.Г., Фоменко М.С. та інших, а також суперечлива судова практика.

Розглядаючи процес реформування процедури банкрутства в Україні вже повністю завершено процес реформування інституту арбітражних керуючих з суб’єктів підприємницької діяльності в суб’єктів незалежної професійної діяльності. Що це означає на практиці та які має наслідки? Відповідно до ч.1 ст.4 Закону арбітражні керуючі тепер є суб’єктами незалежної професійної діяльності. Тобто нова редакція Закону змінила статус арбітражного керуючого з фізичної особи – підприємця на особу , яка проводить професійну діяльність і є самостійною зайнятою особою. Така зміна умов є істотною для розгляду питання про грошову винагороду арбітражних керуючих у судових процедурах банкрутства та відшкодування його витрат. А саме, у попередній редакції законодавець визначав, як необхідну умову для здійснення діяльності арбітражного керуючого – наявності статусу фізичної особи – підприємця, тобто суб’єкта господарювання у розумінні Господарського кодексу України, метою діяльності якого є отримання прибутку, що суперечило меті інституту банкрутства в цілому та завданню арбітражного керуючого у судових процедурах банкрутства. На сьогодні, із наданням арбітражному керуючому статусу самозайнятості особи, яка здійснює професійну діяльність діяльність вище вказаний недолік було в певній мірі виправлено, а отже при здійсненні своїх функцій арбітражний не вступає в трудові відносини ні з кредиторами, ні з господарським судом (Пригуза П.Д., Пригуза А.П. Проблеми оплати послуг арбітражного керуючого в Україні // Юридичний вісник України: Загальнонаціональна правова газета. – 2011. - №10. – С. 6-7).

По-друге щодо самого порядку отримання винагороди арбітражним керуючим. Як зазначає ст.115 Закону арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) виконує повноваження за грошову винагороду , тобто встановлено імператив на рівні закону щодо розміру винагороди арбітражного керуючого. Тому постає питання: чи є доцільно привязкадо двох мінімальних заробітних плат та до середньомісячної заробітної плати керівника боржника? З одного боку – так, є доцільною для встановлення різних умов для всіх арбітражних керуючих. З іншого – ні, тому що це не дає змоги на достатньому рівні вмотивувати арбітражного керуючого для належного здійснення ним своїх повноважень у складних та дуже важливих судових процедурах банкрутства. Адже навіть встановлення додаткової грошової винагороди не може виправити становище, бо не завжди затрачені арбітражним керуючим зусилля по акумуляції ліквідаційної маси дорівнюють отриманню результату. До того ж у новій редакції Закону винагорода арбітражному керуючому виплачується аж у п’яту чергу погашення вимог, що майже неймовірно. Професіонали з багаторічним досвідом роботи одноголосно стверджують, що в цьому разі арбітражний керуючий ніколи не отримає своєї винагороди і муситиме обмежитися платою за свої послуги в розмірі двох мінімальних заробітних плат.

По-третє, щодо відкриття депозитів на які мають нараховуватися кошти для забезпечення оплати арбітражному керуючому основної винагороди. Поява такої новели в законодавстві про банкрутство слугує певній меті – це забезпечення належності арбітражного керуючого від боржника та кредиторів, гарантованість отримання основної частини винагороди арбітражним керуючим за виконану роботу, що сприятиме зменшенню корупції та зловживання в цій сфері, підвищенню якості надання послуг арбітражними керуючими, ефективності процедур банкрутства на рівні захищеності прав учасників процедури банкрутства. Оплата основної винагороди арбітражному керуючому шляхом її авансування на депозит нотаріуса – це інструмент, який забезпечує досягнення цієї мети та дозволяє реалізувати завдання реформи законодавства про банкрутство (Офіційний сайт Центру комерційного права [Електронний ресурс]. – Режим доступу: URL:// www.commerciallaw.com.ua ).

З огляду на вище викладене можна зрозуміти, що питання правового статусу арбітражного керуючого поки що повністю не завершило процес свого формування та вдосконалення, навіть незважаючи на те, що арбітражний керуючий у справах про банкрутство є однією з найважливіших процесуальних фігур. Така невизначеність веде до неправильного застосування положень Закону на практику, що в результаті призводить до зловживань як з боку арбітражних керуючих, так і з боку осіб, які сплачують їх послуги. Найбільш прийнятим на сьогоднішній день є запозичення європейського досвіду регулювання цього інституту. Так, наприклад, за законодавством Німеччини про банкрутство, винагорода арбітражного керуючого, що відповідає інтересам кредиторів та сприяє ефективності процедури банкрутства. Це є більш справедливим, враховуючи неоднозначність та складність роботи арбітражних керуючих.

ВОЛОТКЕВИЧ О.С.,

студентка 4 курсу факультету міжнародно-правових відносин

Національного університету «Одеська юридична академія»

Науковий керівник:

Гофман О. Р.,

доцент кафедри господарського права і процесу

Національного університету «Одеська юридична академія»

ЕЛЕКТРОННІ ПОВІДОМЛЕННЯ ЯК ДОКАЗ У

ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

Доступність та зручність електронної пошти зробили її поширеним способом переписки, в тому числі й переписки ділової. Виходячи з цього, перед нами постає питання, чи можуть суб’єкти господарської діяльності використовувати документи, листи, що були відправлені електронною поштою і в яких виражена воля сторін щодо предмета спору, в якості доказу такого волевиявлення в судовому процесі. Варто зазначити, що значення ы роль електронних повідомлень як доказу в господарському процесі досліджували такі вчені як О.О. Присяжнюк, О.В. Лаба, М.В. Селіванов, Ю.А.Усманов та інші.

В чинній редакції ГПК електронні докази відсутні в переліку законних засобів доказування, а тому не долучаються до справи як такі. Більшість господарських судів на практиці виходять з того, що листи, відправлені електронною поштою, не передбачені в чинному ГПК як допустимі засоби доказування, а тому ніякі фактичні дані не можуть бути ними підтверджені. Не дивлячись на це, у ч. 2 ст. 8 ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003 р. чітко закріплена норма, згідно з якою допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватись виключно на підставі того, що він має електронну форму. 

Одним із способів легалізації електронного листування вважається його нотаріальне посвідчення. Відповідно до ч. 4 ст. 8 ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» нотаріальне посвідчення цивільно-правової угоди, укладеної шляхом створення електронного документа, здійснюється в порядку, передбаченому законом. На підставі цієї норми деякі нотаріуси за відсутності заперечень з боку контрагентів, йдуть на посвідчення такого роду угод. Проте слід враховувати, що законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність нічого не говорить про порядок здійснення вказаних нотаріальних дій і більше того – не передбачає самої можливості засвідчення угод, укладених в електронній формі. Пункт 264 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» лише передбачає право нотаріуса засвідчити справжність електронного підпису на документах, та й то за наявності технічної можливості роботи з електронними документами (Присяжнюк О.О. Електронні докази в господарському процесі: проблеми формалізації. /О. О. Присяжнюк, О. П. Євсєєв // Проблеми законності. -Х.:Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". – 2011. - №117. - С.13-23).

Іншим способом для визнання електронного повідомлення доказом в господарському процесі є укладення угод сторонами із використанням електронного цифрового підпису  (далі – ЕЦП). Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про електронний цифровий підпис» ЕЦП є відомості в електронній формі, що отримані в результаті криптографічної переробки і призначені для ідентифікації користувача. Користування ЕЦП здійснюється шляхом його накладення на електронний носій інформації, при цьому для ідентифікації самого користувача створюється особистий ключ, який виконує роль своєрідного пароля при отриманні доступу до ЕЦП тієї чи іншої особи або організації. Згідно з ч. 1 ст. 3 цього Закону ЕЦП за своїм правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки). Таким чином, його наявність усуває всі ризики, пов'язані з електронною формою документів. Він здатен забезпечити достовірність і автентичність потрібної контрагентам інформації та надати останній юридичну силу (Лаба О.В. До визначення переваг електронного діловодства / О.В.Лаба // Вісник. – 2012. – №38. – С.7).

Також можливість електронних документів бути доказами в судовому процесі сторони мають змогу передбачити в самому тексті угоди. Наприклад, часто при укладенні договорів зазначають, що листи, відправлені електронною поштою, за відсутності факту їх підробки визнаються нарівні з письмовими доказами (Селіванов М. Надання письмових доказів в електронному вигляді та перевірка їх достовірності.[Електр.ресурс]. – Режим доступу: http://blog.liga.net/user/selivanov/article/5240.aspx).

Нерідко господарські суди фактично прирівнюють електронні документи до письмових. Справа в тому, що коли цей документ виявляється на паперовому носії, то певною мірою він дійсно уподібнюється письмовому доказу. Але якщо він уже трансформований в письмовий вигляд, то відносно нього починають діяти всі вимоги до письмових документів, спрямовані на гарантування достовірності останніх. Разом із тим навіть ця звична паперова форма електронних документів не гарантує ні суду, ані сторонам позбавлення від проблем, пов'язаних із правильним вирішенням господарського спору, адекватним дослідженням і доведенням фактичних обставин, що входять у його предмет.

На нашу думку, в найближчі роки кількість справ, в яких як докази будуть фігурувати електронні документи, а також письмові документи, підготовлені з використанням комп'ютерної техніки чи мережі Інтернет, буде неухильно зростати. Як правило, ними будуть і вже зараз є справи про банкрутство, справи, пов'язані з несвоєчасними розрахунками за товари та послуги і багато інших категорій спорів. Тому господарські суди повинні бути готові до того, щоб сприйняти відповідні матеріали як докази, оцінити їх за своїм вільним розсудом, винести на основі їх аналізу правильні рішення і, як наслідок, захистити порушені та оспорюванні права.

Для того, щоб в суддів не виникало проблем при підтвердженні фактичних даних електронними документами, ГПК необхідно доповнити нормами, які б визнавали юридичну силу за листами, відправленими електронною поштою. Зважаючи на те, що суди орієнтуються на писане право, легалізацію електронних документів саме як судових доказів треба здійснити насамперед на законодавчому рівні.