1.2. Психологічні особливості професіональної діяльності медичного працівника

Дослідження студентства, його психологічних особливостей має значення для професійного самовизначення, як в період вузівської діяльності, так в період її завершення вступу у життя у якості молодих фахівців. Специфіка студентів виявляється в тому, що формуються вони як фахівці, як особистості в одному колективі, а виявляються як професіонали, як особистості в іншому.

Психологічна готовність — це виявлення суті властивостей і стану особистості. Готовність — це не тільки властивість чи ознака окремої особистості, це концентрований показник діяльності суті особи, міра її професійної здібності.

Психологічна готовність включає в себе з однієї сторони запас професійних знань, умінь і навичок; з іншої — риси особистості: переконання, педагогічні здібності, інтереси, професійна пам'ять, мислення, увага, педагогічна спрямованість думки, працездатність, емоційність, моральний потенціал особистості, що забезпечать успішне виконання професійних функцій.[15]

Ядро готовності становлять психічні процеси і властивості. Вони є фундаментом якостей особистості. Якості і психологічні властивості особистості, психічні особливості і моральні якості, що є основою установки майбутнього вчителя на усвідомлення функцій педагогічної праці, професійної позиції, оптимальних способів діяльності, співвіднесення своїх здібностей з можливостями -- характеристики психологічної готовності.

Спрямованість - це не один з компонентів структури особистості, який можна поставити у ряд з іншими її компонентами - характером, темпераментом, талантами, а її основа, яка визначає психологічний зміст усіх властивостей особистості. Поруч з об'єктивними проявами учбової, наукової суспільної активності студента важливо враховувати характер його поведінки в побуті, притаманні йому особливості міжособистісних відносин.

Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів є передумовою стійкості особистості.

Які ж головні компоненти спрямованості особистості? У структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мотиви поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості. Їхня стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити загальну спрямованість особистості, її вчинків. Проте на поведінку людини впливають не тільки усвідомлені, а й малоусвідомлені мотиви. Їхнє співвідношення визначає поведінку людини в новій ситуації.

Більшість людей рухається в соціальному просторі й часі спрямовано. До руху, активності їх спонукають поставлені потреби, цілі та інші чинники. Але не кожна мета, яка виникає перед людиною, стає тим, що підштовхує до дії. Лише мета, яка має для людини привабливу силу, може впродовж певного відтинку життя спрямовувати її психічну активність, роздуми, думки. У людини з´являється досить сильна внутрішня потреба в дії, виникає могутнє спонукання, яке штовхає її до відповідного вчинку.

Отже, спрямованість особистості зумовлена низкою відповідних мотивів. Розглянемо деякі аспекти мотивації.

Основні теорії мотивації прийнято поділяти на дві групи: змістові і процесуальні. У змістових теоріях акцент робиться (на виявленні та вивченні внутрішніх спонукань (потреб, мотивів), які лежать в основі поведінки людей, їхньої професійної діяльності. У процесуальних теоріях розкриваються закономірності організації цілісної мотивованої поведінки з урахуванням взаємодії мотивів з іншими процесами сприйняттям, пізнанням, комунікацією.

Прикладом змістового підходу є концепція «ієрархії мотивів»

А. Маслоу.Вона допускає, що основою мотивів є потреби, які утворюють піраміду. За даною концепцією всі потреби особистості поділено на п´ять основних груп:

• Фізіологічні потреби  необхідні для виживання організму. Вони лежать в основі гомеостатичної регуляції. Це - потреба в їжі, воді, відпочинку, сексуальному задоволенні, притулку тощо.

• Потреби самозбереження включають потреби в захисті від фізичних і психологічних небезпек, впевненості в тому, що фізіологічні потреби буде задоволено; у захисті від невпорядкованості, болю, гніву, страху.

• Соціальні потреби , тобто потреби в соціальних зв´язках. Вони вказують на необхідність: соціального єднання з групою і приналежності до неї; соціальних контактів, любові, позитивного ставлення з боку інших, соціальної взаємодії як таких.

• Потреби в шануванні  включають, по-перше, потреби в повазі з боку інших - у визнанні ними особистих досягнень, компетентності, особистісних якостей і достоїнств; по-друге, - потребу в самоповазі.

• Потреби самоактуалізації вказують на необхідність особистості реалізувати свої потенційні можливості і здібності, здійснити «особистісне зростання», тобто розвиток власної особистості, розуміння, осмислення і розвитку власного «Я».

Юність розглядається як фаза переходу від залежного дитинства до самостійної і відповідальної дорослості, що передбачає, з одного боку, завершення фізичного, зокрема статевого, дозрівання, а з іншого - досягнення соціальної зрілості. Психологічною особливістю раннього юнацького віку є спрямованість у майбутнє.[20]

Студентський вік характеризується найбільш сприятливими умовами для психологічного, біологічного і соціального розвит­ку. В цей період найвища швидкість пам´яті, реакції, пластич­ність у формуванні навичок. В особистості на цьому етапі домі­нантним є становлення характеру та інтелекту. Активно розвива­ються морально-ціннісні й естетичні почуття. Швидко освоюють­ся соціальні ролі дорослого: громадянські, професійні, економіч­ні, сімейні. Формуються і закріплюються схильності, інтереси. Визначаються життєві цілі й прагнення. Досягається високий рівень розвитку фізичних та інтелектуальних сил, активно зрос­тають творчі можливості, збагачується емоційно-чуттєвий зміст, розквітає зовнішня привабливість. Все це часто спричинює дещо ейфорійні, ілюзорні уявлення про невичерпність і безмежність такого стану й приводить до нераціонального, безцільного, без­плідного розтрачання фізичних і духовних сил.

Саме в студентському віці відбувається перегляд ціннісно-духовних категорій, аксіологічна переорієнтація. Посилюється усвідомленість, об´єктивна позитивізація мотивів поведінки. Формуються і зміцнюються позитивні особистісні риси — відповідальність, почуття обов´язку, цілеспрямованість, наполегливість, самостійність, уміння регулювати свої почуття, бажання, схильності. Разом з тим треба мати на увазі, що до 20 років здатність людини до повносвідомої регуляції своєї поведінки остаточно ще не сформована. Тому інколи мають місце невмотивовані, флуктуаційні прояви негативної поведінки, неадекватних дій, протиправних вчинків.

Студент (лат. — той, хто навчається, старанно працює, оволодіває знаннями) як особистість, що перебуває на конкретній стадії розвитку, може характеризуватися такими вимірами: психологічним (характер, темперамент, воля, здібності); біологічним (фізичні дані, тип вищої нервової діяльності, безумовні рефлекси, інстинкти). Ці чинники детерміновані спадковістю і вродженими задатками; соціальним середовищем (місце в соціумі, національність).

Студентський вік (17—23 роки) охоплює і пізньодитячий, юнацький період, і частину дорослого етапу в розвитку і становленні людини.

Студентський вік — пора активної самооцінки. Вона може бути об´єктивною, завищеною і заниженою. Характерними для людини із заниженою самооцінкою є занижена самоповага, нестійка власна думка про себе, намагання приховати від оточення своє справжнє "Я", виконати роль, яка, на її думку, буде більш прийнятною й ефектною у конкретному середовищі. Молоді люди такого типу підвищено чутливі й ранимі. Вони більш болісно реагують на критику, глузування, зневагу, осудження. Їм властиві закритість, самоізоляція, схильність до віртуального спілкування зі світом.

Студентський вік, за Б.Г. Ананьєвим, є сенситивним періодом для розвитку основних соціогенних можливостей. Особливої уваги, турботи і допомоги потребують студенти-першокурсники. Відбувається злам багаторічного, звичного стереотипу. Перехід від прямої опіки шкільних педагогів і батьків до статусу відносної самостійності породжує низку труднощів. Викликані вони передусім значними відмінностями у методах навчання.

У школі учня постійно контролює, спонукає і страхує вчитель Такі можливості створюють у частини першокурсників ілюзію, що у ВНЗ можна вчитися, не напружуючись. Ці ілюзії швидко розвіюються під час першої сесії: більш здібні студенти за рахунок вікової витривалості, доброї пам´яті, шпаргалок, підказок долають цей бар´єр, а частина стає академічними боржниками.

Щоб цього не трапилося потрібно навчити вчорашнього школяра самостійно навчатися, конспектувати лекції, готуватися до практичних занять, з великими масивами інформації, довідниками.

Причиною негативних результатів навчання, девіацій у поведінці можуть бути нездатність контролювати і реально оцінювати себе і свої дії, неготовність до самостійного навчання, невміння жити без постійної опіки, несформованість почуття обов´язку і відповідальності.[5,7,4]

Успішність адаптації студента у ВНЗ значною мірою залежить від розуміння й уваги до розв´язання цієї проблеми з боку педагогів. Доцільними є такі заходи: зустріч ректора з усіма першокурсниками у перші тижні навчання, щоб дати доброзичливі батьківські поради, настанови і застереження; індивідуальна і групова робота куратора; спеціальні заходи служби психологічної допомоги; увага з боку заступника декана з питань виховної роботи.

Процес формування та становлення особистості є досить складним, довготривалим і об’єктивно неможливим без безпосередньої взаємодії індивіда з навколишнім середовищем, без втручання у цей процес соціуму із його вимогами, нормами та правилами. У процесі соціалізації особистості важливе місце займає період навчання у ВНЗ, протягом якого молода людина має змогу у більшій мірі проявити свої здібності, досягнення, таланти, самовизначитись із власним стилем поведінки, способом життя, власними прагненнями та планами на майбутнє.[15]

У більшості випадків саме студентський період стає визначальним у житті людини, оскільки саме на цьому етапі життя особистість зазнає значних змін у власному розвитку та становленні як цілісної, свідомої, зрілої людини – повноцінного члена суспільства, громадянина своєї держави. Саме тому актуальним стає питання врахування викладачами вищої школи особливостей студентського віку з метою оптимізації процесу становлення цілісної, гармонійної особистості, ефективного входження та функціонування її у системі суспільних взаємовідносин в цілому та оптимізації навчального процесу зокрема.

З точки зору розвитку студента, як особистості , то вік 18 – 20 років – це період найбільш активного розвитку моральних та естетичних почуттів, становлення та стабілізації характеру та, що найважливіше, оволодіння повним комплексом соціальних ролей дорослої людини: громадянських, професійно-трудових та ін. Із цим періодом пов’язаний початок “економічної активності”, під якою демографи розуміють включення людини у самостійну виробничу діяльність, початок трудової біографії та створення власної сім’ї. Перетворення мотивації, усієї системи ціннісних орієнтацій, інтенсивне формування спеціальних здібностей у зв’язку із професіоналізацією виокремлюють цей вік у якості центрального періоду становленняхарактеру та інтелекту. Для молодої людини це час спортивних рекордів, початок художніх, технічних та наукових досягнень, оскільки що у цей період досягається безліч оптимумів розвитку інтелектуальних та фізичних сил.[4,3]

Однак нерідко одночасно проявляються розбіжності між цими можливостями та їх дійсною реалізацією, оскільки стрімкий розвиток та безперервно зростаючі можливості неминуче призводять до ілюзій “вічної юності”, “найкращого життя” та “легкодоступності цілей”.

У багатьох дослідженнях, присвячених особистості студента, висвітлюються протиріччя внутрішнього світу, складність знаходження своєї самобутності та формування яскравої, висококультурної індивідуальності.

Якщо ж підійти до розгляду студента як людини певного віку, то для нього будуть характерними найменші величини латентного періоду реакцій на прості, комбіновані та мовні сигнали, оптимум абсолютної та різницевої чутливості аналізаторів, найбільша пластичність в утворенні складних психомоторних та інших навичок.[13]

Порівняно з іншими періодами життя, у юнацькому віці спостерігається найвища швидкість оперативної пам’яті та переключення уваги, розв’язання вербально-логічних задач тощо.

Таким чином, студентський вік характеризується досягненням найвищих результатів, які базуються на всіх попередніх процесах біологічного, психологічного та соціального розвитку . Час навчання у ВНЗ співпадає із другим періодом юності, або першим періодом зрілості, який відрізняється складністю становлення особистісних рис.

Характерною рисою морального розвитку у цьому віці є посилення свідомих мотивів поведінки, зміцнюються ті якості, яких не вистачало у повному обсязі у старших класах – цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, самостійність, самовладання. Підвищується інтерес до моральних проблем (мети, способу життя, обов’язку, кохання, вірності та ін.).

Разом із тим спеціалісти у галузі вікової психології та фізіології відмічають, що здатність людини до свідомої регуляції власної поведінки у 17 – 19 років розвинута не у повній мірі, що нерідко призводить до немотивованого ризику, невміння передбачити наслідки своїх вчинків, в основі яких можуть бути не завжди гідні мотиви.

Так, В. Т. Лісовський відмічає, що 19 – 20 років – це вік безкорисливих жертв та повної самовіддачі, однак і нерідких негативних проявів, які часто є наслідками недостатнього рівня самоаналізу власних вчинків, моделей поведінки, та неадекватної самооцінки. [20]

Враховуючи те, що самооцінка здійснюється шляхом порівняння

ідеального “Я” з реальним, а цьому віку притаманні труднощі у об’єктивному оцінюванні власних рис, якостей та поведінки, така ситуація призводить до виникнення протиріччя у розвитку особистості молодої людини, що може викликати у неї внутрішню невпевненість у собі та супроводжується інколи зовнішньою агресивністю, розв’язністю або почуттям незрозумілост

Юнацький вік, за Е. Еріксоном, будується навколо кризи ідентичності, яка складається із серії соціальних та індивідуально-особистісних виборів, ідентифікацій та самовизначень.

Якщо юнаку не вдається розв’язати ці задачі, у нього формується неадекватна ідентичність, розвиток якої може відбуватись за чотирма основними лініями:

1) відхід від психологічної інтимності, уникання тісних міжособистісних відносин з оточуючими;

2) розмивання відчуття часу,

нездатність будувати життєві плани, страх дорослішання та змін;

3) розмивання продуктивних, творчих здібностей, невміння мобілізувати свої внутрішні ресурси та зосередитись на якійсь

головній діяльності;

4) формування “негативної ідентичності”, відмова від самовизначення та вибір негативних зразків для наслідування .

Факт вступу до вищого навчального закладу зміцнює віру молодої людини у власні сили та здібності, породжує надію на повнокровне та цікаве життя.

Разом із тим на ІІ та ІІІ курсах нерідко виникає питання стосовно правильності вибору ВНЗ, спеціальності, професії, яке є свідченням того, що досить часто професійний вибір людини визначають випадкові фактори. Це явище є особливо небажаним при виборі ВНЗ, оскільки такі помилки дорого обходяться і суспільству, і самій, розчарованій у власному хибному виборі, особистості .[21]

До закінчення ІІІ курсу остаточно вирішується питання професійного самовизначення. Однак трапляється, що в цей час приймаються рішення у майбутньому уникнути роботи за спеціальністю, значна кількість студентів–старшокурсників вважає, що їхня майбутня професія не відповідає їх основним схильностям та інтересам і не є тією справою, якою б вони прагнули займатись протягом життя.

Таким чином, протягом усього періоду навчання часто спостерігаються зрушення у настрої студентів – від захопленого у перші місяці навчання у ВНЗ до скептичного при оцінюванні режиму закладу, системи викладання, окремих викладачів тощо.

Студентський вік, за Б. Г. Ананьєвим, є сенситивним періодом для розвитку основних соціогенних потенцій людини. Вища освіта здійснює значний вплив на психіку людини, на розвиток його особистості.

За час навчання у ВНЗ при наявності сприятливих умов у студентів відбувається розвиток усіх рівнів психіки, які визначають спрямованість розуму людини, тобто формують склад мислення, який характеризує професійну спрямованість особистості.

Для успішного навчання у ВНЗ необхідним є досить високий рівень загального інтелектуального розвитку, зокрема сприйняття, уявлень, пам’яті, мислення, уваги, ерудованості, обсягу пізнавальних інтересів, рівня володіння певним обсягом логічних операцій і т. д. [40]

Необхідною умовою успішної діяльності студента є засвоєння нових для нього особливостей навчання у ВНЗ, яке сприяє усуненню відчуття внутрішнього дискомфорту та блокує можливість конфлікту із оточуючим середовищем. Протягом початкових курсів складається студентський колектив, формуються навички та уміння раціональної організації розумової діяльності, усвідомлюється ставлення до обраної професії, виробляється оптимальний режим праці, дозвілля та побуту, встановлюється система роботи з самоосвіти та самовиховання професійно значущих якостей особистості. [12]

Різке руйнування багаторічного звичного робочого стереотипу, основу якого складає відкрите І. П. Павловим психофізіологічне явище –динамічний стереотип, іноді призводить до нервових зривів та стресових реакцій. З цієї причини період адаптації, пов’язаний із руйнуванням попередніх стереотипів, може на початку навчання обумовити і порівняно низьку успішність, і труднощі у спілкуванні .

У проведених дослідженнях процесу адаптації першокурсників до ВНЗ зазвичай виділяють наступні труднощі: негативні переживання, пов’язані із переходом від шкільного колективу із його взаємною допомогою, опікою та моральною підтримкою до студентського колективу із новими вимогами та правилами, нормами поведінки, умовами життя; невизначеність мотивації вибору професії, непідготовленість до неї; невміння здійснювати психологічну саморегуляцію поведінки та діяльності в умовах відсутності постійного контролю педагогів та батьків; пошук оптимального режиму праці та відпочинку у нових умовах, налагодження побуту та самообслуговування, особливо у випадку переходу із домашніх умов у гуртожиток; відсутність навичок самостійної роботи, невміння конспектувати, працювати з першоджерелами, словниками, довідниками тощо.

Усі ці труднощі різні за своїм походженням. Одні із них є об’єктивно неминучими, інші мають суб’єктивний характер і пов’язані із слабкою підготовкою, дефектами виховання у сім’ї та школі.

Отже, психологічний розвиток особистості студента є діалектичним процесом виникнення та розв’язання протиріч, переходу зовнішнього у внутрішнє, активної роботи над собою. Таким чином, керуючись вищевказаними особливостями, які притаманні студентському періоду життя людини, у своїй роботі із студентами викладач повинен враховувати особливості їх психічного і анатомо-фізіологічного розвитку, дбаючи про створення передумов для психічного, фізичного і соціального розвитку кожної особистості. Важливим у процесі роботи із студентами також є врахування не лише рівня і структури мотивації, але й енергетичного, розумового потенціалу і цілої низки життєвих обставин, які тим чи іншим чином впливають на навчальний процес, оскільки, як підкреслював С. Л. Рубінштейн, між емоціями людини і її власною діяльністю відстежується дієвий зв’язок, емоційний стан особистості впливає на її діяльність. [16]

Одночасно педагог має дбати про забезпечення умов для розвитку у студентів позитивних емоцій як передумови активності пізнавальної діяльності, що, безперечно, сприятиме ефективному засвоєнню навчального матеріалу та можливості відтворити його на наступних етапах навчання у ВНЗ, а також дасть змогу керуватися отриманими знаннями у подальшій професійній діяльності.[16]