3. Судовий прецедент у праві єс.

У 1992 році за Маастрихтським договором була створена нова міжнародна спільнота – Європейський Союз, головною метою якої є створення економічного союзу з найвищим рівнем інтеграції економік держав (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці, а також спільна валюта) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.

   У зв'язку з утворенням і функціонуванням ЄС виникає особлива система правових норм — європейське право, або ж право ЄС.

На думку С. П. Погребняка правова система Європейського Союзу, включає акти законодавства ЄС (але не обмежуючись ними), прийняті в межах Європейського Співтовариства, спільної зовніш­ньої політики та внутрішньодержавної політики держав-членів, у сфері безпеки, спільної по­літики у сфері юстиції та внутрішніх справ [19, 60].

Джерела права ЄС – це документи, що встановлюють норми права і зовнішні форми правотворчої діяльності ЄС , тобто зовнішні форми вираження його правових норм.

Створена Європейським Союзом (надалі – ЄС) правова система вважається унікальною, оскільки вона функціонує паралельно із системами права держав-членів. Джерела права ЄС утворюють взаємопов’язану, стійку, багаторівневу, побудовану на юридичній ієрархії та загальновизнаних принципах систему правових норм. Ядром цієї системи є первинне законодавство, до якого належать установчі договори, що закріплюють статус ЄС як наднаціонального інтеграційного міждержавного об’єднання 27 європейських країн, визначають повноваження його інститутів та органів. На підставі первинного права інститути ЄС видають нормативні акти та інші документи, що належать до джерел вторинного права, які за своєю юридичною силою повинні відповідати первинному праву. Самостійне займає окремий вид форм права – це рі­шення Суду ЄС (прецедентні джерела), загаль­ні принципи права і міжнародно-правові угоди. Дана група поєднує в собі риси як первинного, так і вторинного права Союзу.

Сьогоднішні дискусії щодо приналежності судового прецеденту до джерел права ЄС не вщухають. Вчені пояснюють це, по-перше, тим, що не визначено єдиних критеріїв класифікації джерел права ЄС, по-друге, особливостями права ЄС як системи, яка перебуває в постійному русі, є динамічною та невпинно змінюється.

По-суті, існує два підходи стосовно приналежності (позитивне ставлення) та неналежності (нігілістичне ставлення) прецедентних рішень судів ЄС до системи джерел права ЄС [1, 35].

Сутність позитивного ставлення полягає в тому, що рішенням судів ЄС надається особливе місце у правовій системі, із наділенням їх широкими повноваженнями, у тому числі у сфері правотворчості. Тобто, Суд ЄС тлумачить основні положення установчих договорів та інших нормативно-правових актів та формулює автономні поняття та концепції , які доповнюють і уточнюють положення нормативно-правових актів і вводять в дію нові принципово важливі для розвитку інтеграційного права становища. Нерідко положення, розроблені і введені в практику Судом , отримують в подальшому закріплення в нормативно-правових актах.

На думку Д. Корбута, прецедентне право або судова практика ЄС створюється в ході тлумачення Судом положень установчих документів та інших джерел первинного і вторинного права. Даючи офіційне тлумачення, Суд не лише роз’яснює сенс діючих правоположень, але й досить часто формує з них нові принципи і норми.

Відомий російський юрист В. Туманов у своїй роботі стверджує, що особливість прецедентного права ЄС полягає в тому, що установчі договори прямо не уповноважують його суди встановлювати нові норми права [28, 61].

Представники нігілістичного підходу впевнені, що оскільки з формальної точки зору, зокрема, з позиції статті 249 установчого договору Європейського Співтовариства, рішення Суду безпосередньо до джерел європейського права не відносяться, то судова практика виконує функцію тлумачення норм права.

Головні перешкоди, як вважає Т. Анакіна, що не дозволяють визнавати прецеденти судів ЄС джерелами права є наступними: 1) виокремлення лише загальних принципів права Співтовариств, утворених у результаті винесення рішень судових органів ЄС з наступним їх підтвердженням у подальшому; 2) розуміння прецеденту судів ЄС насамперед як форми права, а не як джерела права; 3) обмежувальне (вузьке, буквальне) тлумачення ст. 220 Договору, що засновує Європейське Співтовариство, як такої, що визначає повноваження судів виключно щодо здійснення правозастосовчої та інтерпретаційної функцій для забезпечення дотримання положень установчих договорів; 4) відсутність формально визначеної загальнообов’язковості; 5) політична активність судів (прийняття рішень, виходячи із політичної доцільності, а з не юридичних приписів) [1, 37].

Існує ще один напрямок у доктрині судового прецеденту, який дозволяє говорити про нормотворчі повноваження Суду ЄС. В його основу покладається теорія «делегування повноважень» ЄС. Даний напрямок сформувався у 80-ті р. під впливом «рецепції» доктрини Суду ЄС у державах-членах. Найбільш активно така рецепція проявилася у праві Бельгії, Великобританії і Нідерландів.

Представник європейської наукової спільноти Т. К. Хартлі, відзначає, що прецедент Суду ЄС являє собою більшою мірою судове рішення, в якому вперше була сформульована конкретна норма права, певний підхід Суду ЄС, який використовується для рішення справ з аналогічними обставинами.

Більш того, слід звернути увагу на деякі відмінності у функціонуванні моделі прецеденту (чи судового рішення) в європейському праві і прийнятої в англо-саксонському праві. Справа в тому, що не будь-яке рішення Суду ЄС несе в собі нормативну складову. Це означає, що Суд ЄС лише у низці рішень користується можливістю сформулювати норму права, а в більшості випадків Суд лише займається застосуванням норм права. Згідно класичної доктрини прецеденту, будь-яке судове рішення (вищого суду) є обов’язковим для нижчих судових інстанцій і вимагає його застосування за умови, що фактична складова справи має деякі подібні аспекти. При цьому норма права в традиційному прецеденті формується в тісному зв’язку з фактами справи. У Суді ЄС норма права в судовому рішенні формується не завжди, а лише з деяких рішень і при цьому сформульована норма права має ефект «ergaomnes» (тобто для усіх). Це означає, що норма права в судовому рішенні формується без урахування фактів конкретної справи і має абстрактний характер сформульованої норми права, що підлягає загальному застосуванню.

Вітчизняний вчений О. Москаленко, говорячи про класифікацію джерел права ЄС, ставить прецеденти Суду ЄС на третій рівень виробленої ієрархії, тобто після установчих договорів (перший рівень) та міжнародно-правових зобов’язань ЄС (другий рівень). Цікаво, що на четвертий рівень науковець ставить акти органів ЄС, а це підкреслює той факт, що «саме нормативно-правові акти Співтовариств повинні відповідати рішенням суду ЄС, а не навпаки, як це прийнято у більшості національно правових системах».

Представник італійської школи права Ф. Манчіні доводить, що Суд ЄС, надаючи телеологічне та систематичне тлумачення установчим договорам, розпочав їхню конституціоналізацію. Під останньою мається на увазі надання положенням установчого Договору вертикального ефекту, тобто вони надають права та накладають обов’язки не лише на держави-члени, але й на всіх юридичних, публічних та приватних осіб, які перебувають під юрисдикцією ЄС. Це є підставою для використання у внутрішніх правових системах держав-членів та перед їх національними судами як положень установчих договорів, так і вторинного права ЄС із рішеннями Суду ЄС .

Отже, не зважаючи на неформальність дії судового прецеденту в праві ЄС, він є важливим джерелом права і відіграє ключову роль у зміцненні європейського правопорядку. Прецеденти судових органів Європейського Союзу (передусім Суду ЄС) виконують інтерпретаційну та інтеграційну функції, завдяки яким еволюціонує його правова система.

Розділ 3. застосування юридичного прецеденту в україні.