24

ЗАВДАННЯ

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………4

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЇ ТА ТРАДИЦІЇ ВІЙСЬКОВОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ……….................................................................................................……4

1. Військове виховання за часів Київської Русі………….

2. Військове виховання за часів Козаччини………………

3. Військове виховання у збройних формуваннях першої половини ХХ ст.

РОЗДІЛ 2. ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ В ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ.....12

2.1. Суть процесу виховання військовослужбовців.

2.2. Модель процесу виховання військовослужбовців і характеристика її складових.

ВИСНОВОК.………………………………………………………………………22

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……...………………………….24

ВСТУП

Дана тема курсової є актуальною оскільки Україна зараз знаходиться у важкому положенні і дослідження специфіки виховання військовослужбовців є важливою для розвитку Української армії.

Дана курсова робота складається з: вступу, 2-ох розділів, висновку та списку використаної літератури.

Зміст поняття “виховання” не можна зрозуміти без розкриття генези поняття “педагогіка”. Назва педагогіки як науки походить від грецьких слів “пайди” – діти і “аго” – веду, тобто “дітоводіння”. У дослівному перекладі paidagogos означає “проводир дітей”. У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої науки про виховання. Так педагогіка стало наукою про виховання і навчання дітей.

Із середини ХХ століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини у цілому. Тому буде вірним твердження, що сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття “виховання” у даному випадку розуміємо у широкому соціальному смислі слова, включаючи до його змісту навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості вихованця.

Військове виховання відбувається на основі чітко визначених соціально-моральних і військових цінностей, які знайшли свій відбиток у військових статутах і воїнському етикеті та визначають загальний напрямок добору змісту і методів виховання. Ці цінності визначають ідеал військового виховання, основні якості особистості воїна та військового колективу, які слід формувати.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ТА ТРАДИЦІЇ ВІЙСЬКОВОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ.

1.1. Військове виховання за часів Київської Русі.

Київська Русь увійшла в історію як могутня європейська держава середньовіччя, яка залишила численні згадки у творах вітчизняних літописців, візантійських істориків, західноєвропейських хроністів та арабських мандрівників. Її географічне розташування (кордони степу і лісостепу) зумовило ще з бронзового віку протистояння скотарів півдня та мисливців і, пізніше, землеробів півночі та заходу. Отже, війна була багатовіковим фактором політичного і соціально-економічного розвитку цієї кордонної країни. Тому військова справа набуває величезне значення у формуванні молодої держави. Ось чому перші згадки про слов’ян пов’язуються з військовою справою, а дружинник і торговці з Русі часто виступали в одній особі. Слов’ян змальовують як хоробрих і здібних до військової справи людей. Так, Прокопій Кесарійський, змальовуючи події 549 р., відзначав силу слов’ян і страх, який відчували по відношенню до них інші народи, піддані Візантії: “…військо склавінів чисельністю не більше, ніж три тисячі, перейшло річку Істр, причому ніхто не виявив їм опору… Без перешкод перейшовши річку Гебр, вони розділилися надвоє. І ось архонти ромейського війська в Іліріці та Фракії, вступивши у бій і з тими, і з іншими, несподівано зазнали поразки… хоч ці (слов’яни) сильно поступались їм у чисельності”. Звичайно, така військова майстерність і хоробрість могла бути досягнута лише за умови усталеної системи військово-патріотичного виховання.

У додержавний період історії слов`ян військо складалося з усього народу, здатного до бойових дій. Оскільки війна була справою всіх дорослих чоловіків, можна припустити, що військова підготовка була приватною справою родини. Більшість іноземних авторів не торкалися у своїх творах проблеми виховання воїнів, а переважно змальовували військові сутички, зброю, зовнішній вигляд воїнів тощо.

З появою держави створює професійне військо, спочатку досить нечисельне – дружина. Її очолював князь. Дружина поділялась на групи: старшу і молодшу. Сини князя та “кращі мужі” отримували у володіння певне місто або територію для свого утримання. Старша дружина брала участь у князівських з`їздах. Крім того, вони мали власні дружини. У ХІІ ст. старша дружина вже перестала бути військовою силою у власному розумінні цього слова. “Кращі мужі”, з яких вона складалася, зберігали назву дружинників за традицією.

Найміцнішою опорою князя були молодша дружина (“отроці”, “гридні”, “децски”). Тому князь спирався на свою дружину, якщо старша чинила опір його рішенням. Вона була найбільш досвідченою та активною військовою силою. Щодо характеру взаємовідносин між дружинниками, то його можна назвати “товариством індивідуалістів”. Кожен воїн мав високорозвинуте почуття власної гідності і був готовий захищати її з мечем у руках навіть проти власних товаришів, але в бою дружинники виступали як єдина корпорація, забувались усі внутрішні суперечності. Їхній князь – лише перший серед рівних. Так, Лев Діакон писав: “Був серед скіфів Ікмор, хоробрий чоловік, шанований за одну свою доблесть, а не знатність…, перший після Сфендослава командир війська…”. Рішення князя можна було оскаржити, іноді примусити його прийняти інше рішення (наприклад, дружина примусила князя Ігоря повернутися за даниною до древлян, що завершилось загибеллю князя). Князь прислухався до думок своєї дружини, зважав на її ставлення до нього. Так, Святослав на пропозицію прийняти християнство відповів: “а дружина моя сему сміятися начнуть” . За іншими думками, молодшою дружиною називали саме молодь, що навчалася військовій справі. Поява професійного війська зумовила потребу у військовому вихованні юнаків. Імовірно, саме вони спочатку називалися “молодшою дружиною”.

На той час можна вже спостерігати появу своєрідних “військових династій” – сини дружинників виховувались разом, утворюючи військову аристократію – найкращих професійних вояків, які передавали свої знання та навички у спадок і нічим, крім війни, не займалися.[1]

Військове виховання базувалося на патріотичних засадах. Достатньо згадати слова князя Святослава: “…та не посоромимо землі Руської. Але ляжемо кістьми, бо мертві сорому не мають” .

До військового життя готувалися вже з малих років. Святослав Ігорович почав воювати змолоду: “сунув копям Святослав на деревлян, і копя полетіло поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, – бо був він ще малий”. Володимир Мономах ходив на полювання з тринадцяти років. Данило Галицький володів мечем з дитячого віку. Коли бояри хотіли розлучити його з матір’ю та один боярин, Олександр, узяв його коня за повід, “він вийняв меч, і рубнув його, і коня порубав під ним” . І Лев, син Данила Галицького, з малих літ ходив у бій під опікою довірених бояр. Існував звичай утримувати старих воїнів, що вже не могли воювати і не мали родини, для навчання молоді. Тогочасне військове навчання і виховання не мало систематичного характеру. Кожен воїн самостійно вдосконалював свою майстерність. З молодих років дружинники вчилися досконало володіти списом, мечем, бойовою сокирою, влучно стріляти з лука. Важливим було також уміння їздити верхи та керувати човном. Значне місце у системі військового виховання належало полюванню. Час від часу влаштовувались “ігрища”, на яких вояки демонстрували свою силу та бойову підготовку. У “Повісті Минулих літ” є оповідання про Кожем’яку, молодого силача, що рвав руками шкіру, затримав у бігу вола і вирвав йому з боку шкіру з м’ясом. Літопис описує його бій з печенізьким велетнем так: “Розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю”. Подібне свідчення існує про Тьмутораканського князя Мстислава Володимировича, який у 1022 році переміг князя касогів Редедю “Не зброєю биймося, а поборімся” .

Таким чином, у військовій підготовці часів Київської Русі неабияка роль надавалася фізичному вихованню, зокрема, боротьбі, яку застосовували у змаганнях серед гриднів.