1.4 Бісероплетіння в Україні
На територіях нинішніх України, Росії, Білорусі та декількох сусідніх країн створення й використання великого й дрібного намиста процвітало з найдавніших часів. Майже нічого не дійшло з тих часів до наших днів, і офіційна історія замовчує про цілі століття й тисячоліття давньоруської історії. А тим часом, і нинішнім поколінням є чому повчитися у предків. Насамперед вони вміли відчувати красу й гармонію навколишнього світу, не відокремлювали себе від неї. Мешкаючи серед природи, вони дружили зі звірами й птахами, рослинами й стихіями, намагалися перебувати в гармонії з усією розмаїтістю існуючих явищ. Вираження зовнішньої краси сприймалося ними, як відбиття внутрішньої. Вбрання, прикраси, амулети й обереги лише підкреслювали й підсилювали її.
Наші прабатьки в той час віддавали перевагу живим природним матеріалам і, насамперед, перлам. Цей шляхетний матеріал оспіваний і опоетизований народом настільки, що його білизна, матовий, переливчастий блиск залишалися емблемою чистоти й святості навіть через кілька тисячоліть і в їхніх пра-пра-правнуків.
У скіфо - сарматську епоху (2-2,5 тисячі років тому) намиста вже широко використовувалися як народами північних територій, так і племенами Причорномор'я. А в часи Київської Русі вони й зовсім не були рідкістю. Причому слов'янські народи були знайомі зі скляними намистом і бісером не тільки завдяки торгівельним стосункам із країнами Близького Сходу й Візантією. Скляні намиста, персні й браслети всіляких форм із непрозорого, напівпрозорого й прозорого скла різноманітних кольорів (переважно зеленого, жовтого, синього, бузкового й чорного) виготовляли в невеликих місцевих скло майстернях . Велика кількість таких виробів і намиста виготовляли Київ, Новгород, Чернігів, Стара Ладога, Біла Вежа, Тмутаракань.
Виробництво саме бісеру з'явилося разом із Візантійськими мозаїчними майстрами, які прийшли на Русь після прийняття християнства. Але внаслідок багатовікової міжусобиці, а потім навали ханських завойовників, ця справа не утрималася, і широке виробництво скла на Pycі перервалося на багато століть.
РОЗДІЛ 2: РІЗНОМАНІТНІСТЬ ТЕХНІК ВИКОНАННЯ ВИРОБІВ З БІСЕРУ ТА ПРИКЛАДИ ВИРОБІВ
2.1 Основні технічні прийоми бісероплетіння
У бісерному мистецтві важлива роль приділялася підготовчому малюнку – тим самим заготівкам на папірцях у клітинку. . У першій половині XIX сторіччя стали випускатися навіть спеціальні розфарбовані малюнки. Вони ретельно зберігалися, передавалися з покоління в покоління, нерідко перемальовувалися аматорами рукоділля. У другій половині століття з’явилися друковані малюнки. Творчість майстрині в цьому випадку зводилася до вибору сюжету, колірної гами й компонування елементів.
Сюжети й картинки в бісері цікавлять художника насамперед як можливісь створення гарної барвистої композиції. А для цього потрібне глибоке розуміння свого матеріалу й тих можливостей, які він має. Той світ, який може нам відкрити у своїх кольорових іскрах мініатюрна бісерна мозаїка, може бути тільки світом напівказковим, чудесним царством, де небо – перламутрове, а люди, звірі, рослини, будинки, меблі, начиння – усе сплітається в один букет, і в цьому букеті кожна квітка має свій колір, кожна рівноцінна іншій. Таким барвистим букетом і була бісерна вишивка у свої кращі часи.
Один з найпоширеніших прийомів роботи – “саджання” або “шиття по білі” – склався ще в стародавні часи й використовувався при шитті перлами. Ця техніка полягала в прокладці візерунка «білями» – шнуром із бавовяної або лляної нитки й викладенню по ньому перлин, попередньо нанизаних на нитку. Кожна перлина пришивалася до білі поперечними стібками, завдяки чому міцно закріплювалася на місці. При переході до бісеру й стеклярусу вишивальниці пристосували до нового матеріалу цю здавна існуючу техніку. Саджання використовувалося головним чином у предметах церковного побуту й у селянських убраннях, найчасіше в прорізних головних уборах.
У бісерних і стеклярусних роботах світського призначення (декоративні роботи, панно, вишивки чохлів для меблів і домашнього начиння) використовувався інший тип вишивки: намиста нанизувалися на нитку або дротик і пришивалися іншою ниткою через проміжки, які складалися із декількох бусинок. Основою вишивок служило лляне полотно, яке у більшості випадків покривалося шовковою тканиною, щоб підсилити колірну гру намиста. Перед початком роботи весь малюнок наносився на тканину. Тут також можна знайти багато спільного із традиційною народною роботою – золотим шиттям, при якому металеві нитки, які лежали на поверхні тканини, закріплювалися стібками шовкової або лляної нитки. Це так зване “шиття в прикріп”. Шиття в прикріп застосовувалося при створенні картин або панно – їхня площина повністю покривалася низками намиста: великі частини візерунку заповнювалися паралельними вертикальними чи горизонтальними низками. У сюжетних композиціях з фігурами людей для передачі облич і рук персонажів зазвичай використовувався один із двох прийомів: їх покривали низками дуже дрібного бісеру, або розписували олійними фарбами по полотні.
Для вишитих дрібних виробів характерне виконання бісером лише контурів візерунка або фігур по тлу з яскравого оксамиту або шовку.
Техніка “низання” застосовувалася при виготовленні чохлів для невеликих предметів побуту: скриньок, тацьок і всіляких щоденних дріб'язків. Найбільше поширення вона одержала у народному вбранні. Бісер нанизували на лляну нитку або на кінський волос (із хвоста лошати) одним із двох способів: або в одній з бусин дві нитки перетиналися, або вони проходили паралельно. При цьому обов'язково були потрібні два робочі кінці нитки. Число таких пар відповідало ширині виробу, а напрямки отворів бісеринок, горизонтальний і вертикальний, чергувалися через ряд. Розходжень у самих прийомах низання між народними й світськими виробами не існувало.
У міському й поміщицькому побуті використовувалася вишивка іншого типу. При виконанні плоских предметів майстриня підбирала бісеринки, суворо дотримуючись кольорового малюнка, і по одній пришивала їх до полотна або канви згідно переплетення ниток тканини. У 1830-х роках з'являється паперова канва, тобто тонкий щільний картон із рядами дрібних дірочок. По картоні працювали так само, як і по полотні.
Для бісерних вишивок існували спеціальні дуже тонкі голки. Використовували також щетину й кінський волос. Низання зберігається в народному бісерному мистецтві без особливих змін протягом усього XIX і початку XX століть. Але у виробах городян спостерігається зміна в техніці роботи: нитки переплітаються не усередині бусин, а у їхніх отворах, тому всі бусини розташовуються в одному напрямку. Для так званих «тканих» смуг уживалася рамка з паралельно натягнутими нитками. Нитка з нанизаним бісером накладалася на нитці основи таким чином, що між ними містилося по одній бусині. Потім ця робоча нитка, уже без бісеру, йшла у зворотному напрямку, просмикувалася крізь кожну бісерину й обгортала нитки основи з вивороту. Бусини при цьому лягали строгими рядами, бічною стороною до глядача. Цей спосіб низання давав ажурну прозору сітку, яка застосовувалася, наприклад, для вітражів, що встановлювалися на свічники.
При обшиванні об'ємних і круглих речей – гаманців, сумочок, чохлів на чубуки – використовували в'язання. Виконавиця нанизувала бісер на нитку відповідно до малюнка й потім в'язала цю нитку гачком або на спицях, залишаючи бісер по одній штуці із правого боку. При в'язанні на спицях сітка виходила більш рідкою й еластичною.