22. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі.

Як загальне правило у ч. 2 ст. 4 КК закріплено положення про те, що злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Однак часто мають місце ситуації, коли на час вчинення злочину діяв один закон, а на час розслідування або розгляду справи в суді — вже інший. Ці ситуації раз у раз виникатимуть у зв'язку з набранням чинності 1 вересня 2001 р. новим КК. Поставатиме питання, який кодекс застосовувати до злочину, вчиненого до 1 вересня, — КК 1960 р. або КК 2001 р. До нового КК 2001р. Станом на сьогоднішній день внесено 14 змін.

Це і є питання про зворотну дію закону, тобто про можливість поширення нового закону па діяння, вчинені до набрання цим законом чинності. Його регулює ст. 5 нового КК, згідно з якою закон про кримінальну відповідальність має зворотну дію, якщо він:

1) скасовує злочинність діяння;

2) пом'якшує кримінальну відповідальність. Разом з тим закон, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі (ч. 2 ст. 5 КК).

Коло осіб, на яких поширюється зворотна дія закону. Це

1) особи, що вчинили відповідні діяння до набрання чинності законом, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність. 2) також особи, що відбувають покарання або 3) відбули його, але мають судимість.

23. Правові наслідки засудження особи за межами України.

Стаття 9. Правові наслідки засудження особи за межами України

1. Вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України.

2. Відповідно до частини першої цієї статті рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.

24. Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину.

Кримінальне законодавство України уперше ввело у систему норм Загальної частини інститут видачі осіб, що вчинили злочин (екстрадицію), хоча міжнародному праву він відомий давно. Основні його положення закріплені у ст. 10 КК.

Під видачею осіб, які вчинили злочин (екстрадицією), розуміють передачу таких осіб однією державою (що запитується), на території якої вони знаходяться, іншій державі (що запитує), на території якої був вчинений злочин або громадянами якої вони є.

25. Поняття та ознаки злочину: законодавче і теоретичне визначення.

Законодавче визначення поняття злочину дається у ч. 1 ст. 11 КК України. Так, злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Це визначення прийнято називати формально-матеріальним, тому що воно поєднує у собі матеріальну (суспільна небезпека) і формальну (передбаченість законом) ознаки. Для злочину є характерними обидві зазначені властивості, оскільки вони дозволяють зрозуміти соціальну природу злочинної поведінки, а також її правову оцінку з боку законодавця.

Суспільна небезпека є основною конструктивною ознакою будь-якого злочину і розкриває його соціальну сутність. Це виявляється в яскраво вираженій антигромадській спрямованості будь-якого кримінального делікту, що не просто порушує норми закону, але й також різко суперечить загальноприйнятим правилам поведінки, заподіює або створює загрозу заподіяння серйозної шкоди правомірним інтересам особи, суспільства і держави.

Формальна ознака злочину виражається в порушенні передбаченої ЗКВ кримінально-правової заборони, у якій знаходить відображення юридична характеристика діяння, що прямо суперечить КК. Основним призначенням ЗКВ є охорона найцінніших для суспільства відносин. Встановлення заборони на вчинення кримінально-протиправних діянь є вираженням державної волі, що піклується про збереження зазначених відносин. З цієї причини злочинне посягання суперечить чинному законодавству і не відповідає інтересам держави у сфері протидії злочинності.

Як правове явище злочин характеризується сукупністю певних ознак, що відображають його найважливіші сторони. Ознаки злочину прямо випливають з його законодавчого визначення і є обов’язковими. Відсутність будь-якої з них виключає можливість оцінки вчиненого як злочину.

З поняття злочину, що легально закріплене у ЗКВ, виділяється три його ознаки: суспільна небезпека, кримінальна протиправність, винність. В теорії кримінального права розглядається й четверта ознака – караність.

Караність суспільно небезпечного діяння – це не фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість застосування покарання, передбаченого санкцією кримінально-правової норми, якою визначений склад конкретного злочину і встановлені види та межі покарань (покарання), що можуть бути призначені особі, яка вчинила таке діяння.

Суспільна небезпека – найголовніша властивість злочинного діяння. Злочин не просто суперечить КК, але, у першу чергу, представляє загрозу для суспільства, заподіюючи або створюючи загрозу заподіяння відчутної шкоди інтересам особи, суспільства і держави. Слід враховувати, що відсутність суспільної небезпеки виключає злочинність вчиненого і, як наслідок, можливість настання кримінальної відповідальності.

Кримінальна протиправність – юридичне вираження суспільної небезпечності, що одержує відповідну оцінку з боку законодавця в нормах Кримінального кодексу. Змістовна сторона злочину має яскраво виражену юридичну природу, що виявляється в суворій нормативній урегульованості всіх його елементів і ознак. Злочин не просто заподіює шкоду суспільним відносинам, але й також прямо забороняється КК під загрозою застосування покарання. Наявність такої заборони є визнанням найбільшої доцільності використання кримінально-правових засобів впливу для запобігання вчиненню суспільно небезпечного діяння. Розглядувана ознака закріплює правову природу злочину, визначаючи можливість застосування державного примуса до особи, яка порушила кримінально-правову заборону.

Винність, як ознака злочину означає, що суспільно небезпечне діяння може розглядатися як злочинне тільки тоді, коли воно є проявом внутрішніх психічних процесів, що відбуваються у свідомості людини. Одним з основних постулатів вітчизняного КПР традиційно є принцип суб’єктивного ставлення у вину. Це означає, що особа підлягає відповідальності лише за ті наслідки, що вона передбачала за ситуацією, могла і повинна була передбачити. Вчиняючи антигромадський вчинок, суб’єкт розуміє його фактичну сторону й антигромадську спрямованість. При цьому він здатний керувати своєю поведінкою і докладає певних зусиль для досягнення шкідливого результату чи навпаки, не починає необхідних дій, спрямованих на недопущення настання шкоди. Це свідчить про негативне чи несумлінне відношення з боку винного до охоронюваних законом суспільних відносин, що є проявом його антисоціальних поглядів.