Суб'єктивний ідеалізм і. Фіхте

Дальший розвиток ідея активності суб'єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Іммануїла Фіхте (1762 – 1814), який проголосив себе послідовником Канта. Філософія Фіхте – це суб'єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіхте – це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне «Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому випадку «Я» – це свободна діяльність, а не субстанція раціоналістів. Фіхте є основоположником принципу – «дія породжує буття». Він досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мислителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання).

Перший акт цієї діяльності – самоусвідомлення себе, що виражається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення (і самотворення) переростає в покладання (творення) «не – Я», чогось відмінного від «Я». Другий акт – «Я є не – Я» (антитеза). «Не – Я» виступає як об'єкт, який обмежує свободу «Я». Третій акт (синтез) – «Я є Я і не – Я» – є зняттям протилежності суб'єкта і об'єкта, ствердженням їх тотожності.

Об'єктивний ідеалізм ф.-в.- й. Шеллінга

Фрідріх Шеллінг не прийняв концепції Фіхте, в якій об'єкту (природі) задавалось позірне, несправжнє буття. Він переходить на позиції об'єктивного ідеалізму.

Його творчість розвивалася в кілька етапів:

1. Натурфілософські ідеї.

2. Створює філософію тотожності мислення і буття.

3. Увагу приділяє філософії релігії.

4. Оригінальна естетична концепція.

Він переносить центр ваги з суб'єкта на об'єкт. Вважав, що природа – це процес самотворчості, самореалізації Абсолюту, розуму. Вона – розум, який застиг у своєму бутті, має ступінчасту побудову (неживе, живе, людина), у творенні якої розум піднімався поступово від несвідомого життя до життя свідомого (в людині).

Система ідеалістичної діалектики г.-в.-ф. Гегеля

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1700 – 1831).

Його дві ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:

• переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

• розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

Шлях, який долає свідомість для досягнення абсолютного знання, зображений Гегелем у «Феноменології духу» – першій його зрілій праці.

«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізовані в ній такі ідеї:

1. Процес пізнання подано як циклічне повторення «опредметнення» (подолання її предметності), як покладання об'єкта і зняття цього покладання (фіхтевські теза – антитеза – синтез).

2. У «Феноменології духу» субстанція виступає як субстанція – суб'єкт.

3. «Феноменологія духу» побудована на принципі історизму.

Гегель оголошує логіку вченням не тільки про мислення, але й про форми буття, оскільки сутністю буття є мислення. Предметом його логіки стають категорії – загальні поняття розуму, моменти в розвитку абсолютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) – від найбільш абстрактних і однобічних визначень до конкретних і повних – становить зміст логіки. Найзагальнішими вузловими моментами є «буття», «сутність», «поняття».