Філософія Давньої Греції

Давньоіндійська філософія виникла в VI ст. до н. е.

Поділяється на три етапи:

1. VI – V ст. до н. е. Філософія зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального.

2. IV – III ст. до н. е. Поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.

3. III ст. до н. е. – V ст. н. е. Замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

Натурфілософія – сукупність філософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук.

Це перша історична форма філософії. Охоплювала всі знання про світ.

Першим мислителем вважають Фалеса. Він стверджував, що основою усього сущого є вода.

Анаксімандр вважав основою світу апейрон – безкінечне і Анаксімен, який стверджував, що це повітря.

Піфагор та його послідовники вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. Виникає піфагореїзм.

Піфагореїзм – напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутності речей.

Вони порушили проблему квантифікації (кількісного вираження) сущого (зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати).

Дальший розвиток натурфілософії пов'язаний з Гераклітом та елеатами (назва школи походить від м. Елей) Парменідом та Зеноном, які намагались розв'язати проблему тотожності і відмінності сущого, а також руху і спокою.

Дальший розвиток філософії полягав у запровадженні принципу дискретності, перервності як засобу побудови світу. У цьому напрямі рухалася думка Емпедокла, Анаксагора і атомістів Левкіппа і Демокріта.

Класичний період давньогрецької філософії.

Поворот інтересів мислителів від космосу, світу до людини.

Антропоцентризм – філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Людина як проблема філософії вперше була усвідомлена софістами (з давньогрецької – «мудреці»). Вони усвідомили протилежність людини і світу, суб'єктивного і об'єктивного. Відмовилися від побудови натурфілософських систем, головну увагу приділяли аналізу пізнавальних та оцінювальних спроможностей людини.

Мислителем Протагором людину було проголошено «мірилом усіх речей».

Проти софістів виступали: Сократ, Платон, Арістотель. У соціальному вченні вони стверджували значущість соціальних інститутів, а в загально філософському – намагалися відновити загально значущість ідей добра, прекрасного, істини, подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів.

Заслугою Сократа, Платона і Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення – сферу всезагальних ідей.

Філософія епохи еллінізму.

Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство, скептицизм.

Стоїцизм – напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Засновником стоїцизму був Зенон.

Епікур відродив атомістичне вчення Демокріта. Філософія Епікура – епікурейство.

Скептицизм – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Представники: Піррон та Секст-Емпірик. Систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». Пропонували атараксію – стан незворушності й не затьмареності душі.

Неоплатонізм – напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії.

Представники: Плотін, Порфирій, Прокл.