Середньовічна філософія

Розпад Римської імперії знаменував собою занепад античного мистецтва, літератури, філософії. Намагаючись зберегти ідейний зміст античної філософії, пристосовуючи його до нових суспільно-економічних умов, неоплатоніки дали поштовх до розвитку нових поглядів на природу, що знайшло своє відображення вже в XI ст. в боротьбі двох схоластичних напрямків - номіналізму і реалізму.

Чільне місце проблема «людина – природа» займає у філософії Фоми Аквінського. Він зайняв позицію психофізичної єдності людини, яка стала домінуючою в католицькій філософії.

В епоху Відродження Бог ототожнювався з природою. Одні філософи розчиняли природу в Богові, інші – Бога в природі.

Значним завоюванням філософської думки цього часу був розвиток натурфілософії. Усі ідеї оформлювались у пантеїстичне розуміння Всесвіту.

Проблема «людина – природа» у Нові часи

Мислителі цієї епохи (Ф. Бекон, П. Гассенді, П. А. Гольбах, Ж.- Ж. Руссо та ін.) розглядали людину як істоту, яка виникла з природи.

Ж.-Ж. Руссо вважав, що в системі «людина – природа» остання є домінуючим началом.

Філософське осмислення цієї проблеми знайшло широке висвітлення в класичній німецькій філософії та в марксизмі.

Гегель у «Філософії природи» зазначав, що ставлення суспільства до природи обумовлене її егоїстичними мотивами. Люди прагнуть до того, щоб використати природу для своїх потреб, виснажують її сили, знищують. Природа і людина протиставлені одне одному.

К. Маркс приходить до висновку, що людина зв'язана з природою генетично, але, на відміну від інших живих істот, людина – найбільш універсальна, і чим вищий її універсалізм, тим універсальніша сфера тієї неорганічної природи, в якій вона живе. Основною проміжною ланкою між людиною і природою є праця, в якій розвивається її трудова діяльність.

Філософський аспект проблеми взаємодії «людина – природа» в умовах сьогодення

Філософський аспект проблеми «людина – природа» нині включає:

а) питання, пов'язані з баченням суті і перспектив подальшої взаємодії суспільства і природи, тобто проблеми, пов'язані з шляхами майбутнього розвитку цивілізації;

б) філософське обґрунтування змісту поняття «людина – частина природи», а в кінцевому підсумку – співвідношення законів природи і законів розвитку суспільства;

в) проблема свободи людини, рівень залежності її від природи;

г) з'ясування співвідношення змісту понять «об'єктивний світ» і «природа».

Сучасні екологічні проблеми і філософське розуміння їх вирішення

Починаючи з середини 60-х років XX ст., з кожним роком все тривожніше звучить голос людства, занепокоєного порушенням в екобалансі.

Екологічні проблеми не є «винаходом» останніх десятиліть. Уже стародавні римляни скаржилися на забруднення вод Тібру, а афіняни – вод афінського порту Пірею, куди сходилися кораблі зі всього Середземного моря.

І в епоху античності, і навіть ще в недалекому минулому (до середини XX ст.) природа з успіхом «заліковувала» рани, завдані їй людиною. Ситуація різко змінилася у другій половині XX ст., коли швидке зростання людства, використання невідповідних часові технологій, успадкованих нами від минулих епох, гонитва за негайними економічними вигодами, ігнорування законів розвитку природи і суспільства тощо привели нас до сумного, але логічного наслідку – екологічної кризи.

Зі зростанням екологічної небезпеки суспільство шукало і шляхи виходу з неї. З позицій філософського осмислення такими шляхами є:

• подальше технічне освоєння природи, але воно повинно спиратись на якісно нові технології, які будуть максимально враховувати закони розвитку біосфери; техніка відділила людину від природи, нинішні технічні системи повинні наблизити людину до природи;

• необхідна наукова обґрунтованість співвідношення рівня розвитку виробництва з потребами суспільства і дотримання цього співвідношення під опікою духовних, приватних і громадських організацій;

• формування на всіх рівнях екологічної культури населення.