Розділ 2 найвидатніші викладачі, які працювали над методикою викладання классичного танцю, початку двадцятого століття

2.1 Викладачі Петербурзького балетного училища – х. Йогансон і е. Чеккетті

Велика заслуга в розвитку російського балетного академізму належить Християнові Петровичу Йогансону (1817–1903) – шведу за походженням, але довгі роки прожив в Росії і який став справді російським художником. Учень А. Бурновіля, Х. Йогансон досконало знав класичний танець, був чудовим партнером; його виконавська манера відрізнялася витонченістю і віртуозністю. Приїхавши в Петербург в 1841 році, Х. Йогансон спочатку танцював, а потім, з 1860 року, став викладати в балетному училищі. Ретельно вивчивши російську систему хореографічної освіти і спостерігаючи протягом довгих років російських виконавців, Х. Йогансон створив свою, йогансоновську систему викладання, і головним в цій системі був розвиток в учнів індивідуальності, особливостей природних даних, найбільш яскравих граней таланту [6, с. 120].

Основними законами методики викладання Х. Йогансона були: індивідуальний підхід до учня, найсуворіша вимогливість, не так розвиток природних достоїнств учня, скільки усунення його недоліків, виховання вміння виходити з будь-якого скрутного становища на сцені, розглядання техніки як засоби виразності, а не як самоціль, постійне вдосконалення методики навчання та творче ставлення до викладання. Індивідуальний підхід Х. Йогансона простягався до того, що він, який славився бездоганною академічністю форми свого танцю, іноді відкидав її заради збереження яскравої особливості учня. «Дайте цій дитини спокій, – говорив він про клишоногу Т. Карсавіну, – заради всього святого не насилуйте її природну грацію, адже навіть її недоліки властиві тільки їй». Відсутність виворотності у А. Павлової, при її надзвичайних даних, він вважав її гідністю, так як вона робила танцівницю єдиною серед тисяч. Але одночасно з цим Х. Йогансон вмів розвинути стрибок в учня, у якого його не було, додати стійкість тому, хто нею не володів, зробити мужнім жінкоподібного, спритним незграбного.

Створивши клас вдосконалення артистів, Х. Йогансон виявляв в ньому особливу вимогливість. Вищою похвалою, яку міг чути від нього учень, були слова: «Тепер ти можеш робити це на публіці». Незмінно особисто готуючи клас, він іноді навмисне наливав калюжі, поливаючи підлогу перед заняттями. У відповідь на здивовані погляди учнів Х. Йогансон роз'яснював, що на гладенькій підлозі всякий станцює, і що треба бути завжди готовим до випадковостей і вміти танцювати і на калюжах. Х. Йогансон був принциповим противником іноземних систем викладання в російській балетній школі, але це не означало, що він не був готовий повчитися тому хорошому, що приходило за кордону. Висміюючи італійців за їх прагнення принести все в жертву техніці, він, однак, негайно ввів у свій клас їх манеру тримати голову при обертах. Творчий початок у Х. Йогансона був настільки безмежний, що, за словами його учнів, він за всю свою довголітню педагогічну діяльність жодного разу не повторив, жодного уроку. Його фантазія у винаході танцювальних комбінацій у класі не мала меж, причому кожен окремий рух логічно і гармонійно випливало з попереднього. Він зневажав італійців за їх рутину, за введення раз і назавжди встановленого порядку проходження навчального матеріалу по днях. Ці розклади італійців він називав «меню». Х. Йогансон забороняв записувати комбінації які давав, вказуючи, що вони розраховані тільки на даний урок і персонально стосуються тільки тих учнів, які зайняті в даний час в класі. Разом з тим він широко заохочував своїх учнів у спробах винаходити і створювати комбінації для самих себе. Категорично відкидаючи вчення показом, як провідне до копіювання і штампу, він одночасно вважав, що педагог повинен бути в змозі в будь-який момент виконати те, що він задає учням, а тому до глибокої старості щодня тренувався наодинці, при закритих дверях. У 1876 році, коли Х. Йогансону минуло 59 років, дирекція попросила його для порятунку вистави виступити на сцені в класичній варіації. Х. Йогансон виконав свій номер настільки блискуче, що критика не змогла не відзначити, що цей видатний танцівник ще більш вдосконалився. Учні заслужено називали Х. Йогансона «великим старцем» [1, с. 209–211].

За свою довгу педагогічну діяльність він підготував кілька поколінь російських артистів балету. Серед них такі видатні танцівниці і танцівники, як А. Павлова, Т. Карсавіна, О. Преображенська, М. Кшесинская, П. Герд, Н. Легат, М. Фокін. Х. Йогансон залучав до роботи в балетній школі і таких російських артистів, як Л Іванов, П. Карсавін, Е. Вязем, Є. Соколова, оскільки розумів, що вони можуть дати учням те, чого не може він сам. Наприклад, П. Герд викладав пантоміму [6, с.120], Л. Іванов постійно ставив екзаменаційні вистави, в яких учні знайомилися зі взаємозв'язком музики і танцю [1, с. 196], Е. Вязем і Л. Соколова ділилися секретами виконання російського жіночого класичного танцю. А всі разом вони оберігали школу від «вторгнення» в неї іноземців.

Виняток було зроблено тільки для Е. Чеккетті, якого, правда, багато хто не бажали бачити в числі викладачів російської балетної школи.

Енріко Чеккетті (1850–1928) – італієць, учень К. Блазіса, який допоміг йому стати танцівником – віртуозом, який володів і прийомами мімічної гри. Е. Чеккетті кілька разів приїжджав до Росії. Його діяльність в балетному училищі Петербурга і в Маріїнському театрі зіграла значну роль у підготовці низки поколінь російських артистів балету. Серед його учнів теж були А. Павлова та О. Преображенська, М. Кшесинская і Т. Карсавіна, В. Ніжинський і М. Фокін, А. Ваганова, А. Горський, М. Мордкин та ін.

Російські танцівники вчилися у Е. Чеккетті віртуозності, вмінню виконувати рухи швидко і темпераментно. Однак блискуча техніка ніколи не вважалася головним достоїнством на російській сцені, і досить швидко, осягнувши премудрості італійської школи, учні Е. Чеккетті переходили до Х. Йогансона удосконалювати чистоту форм класичного танцю, домагатися виразності виконання. А учні Х. Йогансона працювали над технікою в класі Е. Чеккетті, який для своїх російських учнів виробив особливу систему викладання, яка полягала у розвитку їх технічності відповідно з індивідуальними особливостями кожного.

І Х. Йогансон і Е. Чеккетті, як люди творчі, шукаючі, не могли не переймати один в одного те, що, на їх думку, було цікаво, необхідно для роботи, її більшої ефективності. Це, безумовно, благотворно позначалося на результатах їх діяльності: зі стін Петербурзького балетного училища в кінці XIX століття вийшла плеяда чудових танцівників [6, с. 120–121].