1. Метод тестування

За його допомогою встановлюють психологічні якості людини, наявність чи відсутність певних здібностей (дидактичних, комунікативних, організаційних), навичок, умінь. Головним інструментом під час використання цього методу є тест.

Тест (англ. test — проба, екзамен, випробування) — спеціально розроблені завдання і проблемні ситуації, використання яких у результаті кількісної та якісної оцінки може стати показником розвитку певних психологічних якостей, властивостей особистості.

Сучасна психодіагностика використовує такі основні види тестів:

— тести інтелекту (задачі на логічні відношення, узагальнення, кмітливість);

— тести досягнень (йдеться про виявлення ступеня конкретних знань);

— особистісні тести (з метою вивчення характеристик особистості, її психологічних якостей);

— проективні тести (використовують у процесі дослідження властивостей і характеристик, в існуванні яких людина цілком не впевнена, не усвідомлює або не хоче визнавати у себе, наприклад, негативні риси, мотиви);

— тести креативності (за їх допомогою досліджують розвиток творчих здібностей).

За формою тестові методи поділяють на вербальні, невербальні та змішані, Ефективність їх залежить від правильності використання тестів, дотримання умов психологічного тестування: правильно застосований тест дає змогу зібрати за короткий термін багато цінного матеріалу для якісного психологічного аналізу, що підвищує продуктивність дослідницької роботи.

7. Метод експерименту

Його перевага полягає в тому, що дослідник сам ініціює явища, які його цікавлять, а не чекає їх появи. Експеримент реалізується як організована дослідником взаємодія між досліджуваним чи групою досліджуваних і експериментальною ситуацією з метою встановлення закономірностей цієї взаємодії та змінних, від яких вона залежить. Психологічний експеримент може бути природним (базується на управлінні поведінкою досліджуваних у природних умовах, тобто у спеціальних експериментальних умовах, які не порушують звичайного перебігу подій) і лабораторним (дослідження у штучних умовах, з використанням вимірювальної апаратури, приладів та іншого експериментального матеріалу).

Проведення експерименту як методу соціально-психологічного дослідження передбачає такі етапи:

— теоретичний (постановка проблеми й теми дослідження; визначення об'єкта й предмета; формулювання гіпотези та завдань);

— методичний (розроблення методики експерименту та експериментального плану);

— експериментальний (створення експериментальної ситуації, здійснення спостереження, керівництво перебігом експерименту, вимірювання реакцій піддослідних);

— аналітичний (здійснення кількісного аналізу результатів, наукової їх інтерпретації, формулювання висновків і рекомендацій).

Правильно організований і всебічно проаналізований експеримент дає змогу максимально передбачити розвиток ситуації у, так би мовити, штатних умовах.

3.Інтерпретація й аналіз даних.

Коментуючи одержані результати обстеження, діагност часто не повністю враховує специфіку методу, яким користується, не аналізує отриманих даних, не має уявлення про те, що таке інтерпретація. На ці дані накладає своє бачення процесів і явищ, які досліджували або замірювали. Результати інтерпретацій майже завжди е об'єктом гострої критики й дискусій науковців.

Інтерпретацію розуміють як сукупність значень (сенсів), які надають відповідним способом різним даним (у ширшому розумінні теоріям, символам, формулам тощо), іншими словами, інтерпретувати щось — означає приписати (присвоїти) цьому зміст.

Роль і значення інтерпретації дуже важливі. Правильна, об'єктивна інтерпретація дає змогу зіставляти та порівнювати наукові концепції з описуваними ними фрагментами реального світу, породжувати практичні рекомендації, докладати оптимальних способів дій, оскільки інтерпретація ґрунтується на висхідних даних. Дослідники виділяють два їх рівні: змістовний і формальний. Змістовний рівень даних — це сукупність емпіричних об'єктів, які розглядають разом із відносинами, які цікавлять дослідника. Емпірична система з відносинами — це модель реальності, в якій кожний об'єкт є носієм явищ і відносин, які нас цікавлять. Від інших відносин ми абстрагуємося, не враховуємо їх, вважаючи несуттєвими [32].

Інтерпретація є проблемно орієнтованим і логічно обґрунтованим висновком про особистість досліджуваного. У цьому висновку психолог повинен пояснити поведінку, що простежується у досліджуваного, спираючись на результати експериментально-психологічного обстеження. Іншими словами, інтерпретація є описом психологічних механізмів, які керують поведінкою окремого суб'єкта дослідження, і тому може бути використана для прогнозу та корекції індивідуальної поведінки. Необхідність інтерпретації виникає в зв'язку з тим, що на практиці вимагають висновок і рекомендації щодо окремих індивідів, а всі моделі прогнозу й діагностики мають імовірнісний характер, тобто правильні тільки середні показники для вибірки суб'єктів дослідження, а не для окремої людини. Це основна проблема психодіагностики — як від висновків, правильних при середніх показниках, перейти до висновків, які правильні в індивідуальних випадках.

До цього часу ця проблема не має формального розв'язання.

Пишучи висновки, психолог повинен оперувати всією сукупністю даних: педагогічними, медичними, соціальними, біографічними й іншими, а не тільки результатами обстеження. Дані тестування треба використовувати як допоміжні для пояснення і систематизації анамнестичної існуючої інформації.

Працюючи над інтерпретацією, психолог повинен також враховувати усю сукупність психологічних знань про фактори особистості та способи їх взаємодії при формуванні реальної поведінки. Наприклад, у деяких видах діяльності низький рівень оцінок з одного фактора може компенсуватися високими оцінками з іншого і тощо.

Якщо взяти формальний рівень, то в процесі вимірювання кожному об'єкту приписують деякий формальний символ (частіше математичний). Відображення емпіричної системи в математичну відбувається в процесі заміру. Здебільшого в цьому процесі ми присвоюємо числа відповідним психічним властивостям і їхнім відношенням. Формальний рівень даних ~ це сукупність результатів замірів. Прийнято висхідними даними називати дані змістовного рівня.

Використовуючи той чи інший математичний метод, ми допускаємо, що елементи математичних систем, які застосовуємо при замірюванні, дають змогу реалізувати багато умов.

Відношення між елементами математичної системи (наприклад, числами) відображають відповідні відносини між емпіричними об'єктами. Наприклад, застосовуючи порядкову шкалу для замірювання задоволеності міжособовими відносинами, ми допускаємо, що відношення "більше-менше" між відповідями обстежуваних (тобто між реальними "задоволеностями" тих самих досліджуваних.

Відповідні відношення між елементами математичної системи відображають відповідні емпіричні відносини навіть тоді, коли відповідного наміру моделювати останні в процесі замірювання не було. Подібна впевненість ґрунтується на змістовних гіпотезах, які опираються на інтуїцію дослідника.

Явища, що цікавлять дослідника, відображені в математичній моделі для ідентифікації (розпізнавання) параметрів, якими користується відповідний метод. Наприклад, застосовуючи аналіз лінійних кореляцій, ми допускаємо, що між значеннями залежної і незалежної змінних є лінійні зв'язки.

Можливість ідентифікації параметрів моделі, яку визначають математичним методом, пов'язана з багатьма допущеннями: про характер розподілу ознак, які розглядають (наприклад, вимога нормальності розподілу значень параметра), з механізмом формування висхідних даних (наприклад, допущення про наявність серед обстежуваних деякого "ідеального" об'єкта, що дає змогу виявити схожість значимості об'єкта, який ранжують). Часто такі допущення не підлягають практичній перевірці, а дослідникові недостатньо інтуїтивної оцінки їх правильності.

У процесі інтерпретації даних треба застосовувати два принципи інтерпретації. Принцип узгодженої інтерпретації — згідно із цим принципом інтерпретацію результатів застосування математичного методу треба узгоджувати з інтерпретацією висхідних даних; принцип доповнення формалізму — відповідно до згаданого принципу, якщо змістовні міркування не відобразилися при інтерпретації результатів застосування методу [31].

Результативну інтерпретаційну схему запропонувала [27] Л. Н. Собчик, використовуючи цілісний підхід у розумінні особистості як єдності біологічних і соціальних факторів. В основу підходу покладено положення С. Л. Рубінштейна, згідно з яким формування психіки під впливом соціального досвіду відбувається опосередковано, переламуючись через індивідуально окреслені внутрішні умови людини. Основа схеми — концепція особистості, в якій основними типологічними ознаками є наскрізна присутність на всіх рівнях особистості відповідного емоційно-динамічного паттерна, який проявляється тенденціями.

Провідна тенденція цієї концепції — стійка, стрижнева якість особистості, яка входить до типу вищої нервової діяльності, в конституційно задані властивості нервової системи і надає індивідуальне забарвлення стилю переживання, мислення, міжособової поведінки, визначає основну спрямованість і силу мотивації, тип реакції на стрес, особливості механізмів адаптації. Ці стійкі індивідуально-особистісні тенденції створюють відповідне русло, яке обмежує кількість ступенів свободи при формуванні вищих рівнів організації особистості — соціальної спрямованості, ієрархії цінностей, усвідомленої мотивації, моральних орієнтирів. Інтегральний центр цього конструкта — самосвідомість, яка охоплює усвідомлення "Я" в контексті соціальних відносин. Баланс між власним Я і оточенням реалізується через самооцінку й самоконтроль.

Розроблена на цій методологічній основі індивідуально-особистісна типологія ґрунтується на зіставленні конкретних властивостей: інтроверсія — екстраверсія, тривожність — агресивність, лабільність — ригідність, сензитивність — спонтанність. Ці властивості співвідносяться із властивостями нервової системи: активність — інактивність, лабільність — інертність, динамічність збудження — динамічність гальмування, і з типами вищої нервової діяльності — слабким і сильним (рис. 5.7).

Кожному індивідуально-типологічному варіанту відповідає певний стиль переживання, мислення, мотиваційної спрямованості, виду професійної діяльності, відповідна вибірковість у спрямуванні життєвих цінностей, тобто властивості, які формує ведуча тенденція. Поняття "тенденція" — більш ємне, ніж "риса", "властивість", "стан", хоча водночас об'єднує їх. Тенденція — дефініція, яка містить й умови, які сприяють формуванню тієї чи іншої особистісної властивості, а сама властивість і той стан, який можуть розвинутися в продовження індивідуально-особистісну властивість. При збитковій емоційній напруженості, в стані дистреса і наростання ознак соціально-психологічної дезадаптації типологічні особливості як деяка предиспозиція можуть допомогти успішно адаптуватися або перерости в дезадаптивний стан [27].