Тема: Фінансово-кредитна система в ринковій економіці
Банківська система України
Кредитування у банківській діяльності
Нарахування відсотків по кредиту
Суть і функції фінансів.
Державний бюджет і його структура.
Валютна система. Валютний курс. Міжнародна валютна система.
-1-
Історія банківської справи
Якщо розглядати функціонування грошей у країні, то цілком доречним є використання слова "банки". Грошові розрахунки пронизують усі сектори бізнесу. Основне навантаження з переказу грошей від покупців до продавців товарів і послуг, обслуговування системи розрахунків у господарській діяльності несуть кредитно-фінансові установи. Враховуючи це, можна оцінити значну роль, яку відіграють банки в економіці держави. Недарма їх називають "мозком", який задає імпульси розвитку економіки. Причому справедливо - чим ефективніше функціонує банківська система, тим краще це впливає на розвиток товарного виробництва, добробут населення і держави в цілому.
Зародження банківської справи почалося з діяльності середньовічних "міняйл" Північної Італії.
Слово "банк" у перекладі з італійської означає "стіл". Такі "банко-столи" встановлювалися на площах, де здійснювалася пожвавлена торгівля. Спеціалісти -"міняйли", які розміщувалися зі своїми столами па ринках, були обов'язковими учасниками в торгових операціях, а їх "банко-столи" набували все більшого поширення.
З часом "міняйли" зрозуміли, що доцільно використовувати залучені, а також власні грошові кошти для надання позик і одержання відсотків за ними. Цей етап символізував перетворення "міняйл" на банкірів. Заставою при цьому виступали кораблі й товари, коштовності, будинки та навіть раби.
У середньовічній Індії всі поселення мали банкірів - міняйл, які, як і європейські банкіри, вирішували найважливіші питання за допомогою векселів, обміну монет, надання кредитів.
Згадки про перші кредитні операції відносяться до VI ст. до н.е.: у Стародавньому Вавилоні практикувалося приймання вкладів і виплата відсотків за ними.
Такі ж операції у IV ст. до н.е. здійснювалися і у Греції, причому стародавні греки здійснювали також обмін грошей за певну плату. Слід відзначити, що завдяки грекам банки з'явилися у Єгипті та Стародавньому Римі.
На думку істориків, виконавцями цих перших банківських операцій були як окремі особи, так і деякі релігійні установи, в яких на той час нагромаджувалися значні багатства. Храми були надійним місцем для зберігання цінностей, оскільки навіть затяті злодії з повагою ставилися до вівтарів, а тому не грабували їх.
Значну роль в історії банківської справи відіграли купецькі об'єднання, їх становлення сприяло розвитку банків у Європі в XVI та XVII ст. Ці об'єднання (гільдії) ряду міст - Амстердаму, Венеції, Гамбургу - створили спеціальні жиробанки для здійснення безготівкових розрахунків зі своїми клієнтами - купцями. Кожний клієнт у такому банку мав свою таблицю із зазначенням його імені та суми грошових коштів, яка зберігалася у цьому банку. Записи про грошові кошти з таблиці одного вкладника переносилися до таблиці іншого, будучи таким чином найпростішою формою безготівкових розрахунків. Для перерахування коштів спочатку необхідне було лише усне розпорядження клієнта. Пізніше ці операції здійснювалися на основі "письмових наказів" вкладників, що полегшувало та прискорювало взаємні платежі. Свої вільні грошові кошти жиробанки надавали у позику державі, містам і престижним зовнішньоторговельним компаніям.
З історії. «Від обмінювачів до банкірів». Найпершим банком був "Духовний орден бідних лицарів Христа і Храму Соломонова" (XII ст.). Він ліан розгалужену мережу на території Європи та організовував озброєну охорону грошових коштів і коштовностей при перевезенні, зазвичай безкоштовно.
Потім "Духовний орден бідних лицарів Христа і Хрому Соломона" почав брати гроші на зберігання і давати їх у кредит під відсотки. Причому, відсотки були нижчими, ніж у неорганізованих лихварів. На початку ХШ ст. орден ввів в оборот чек, тобто розписку, за якою гроші можна було отримати у будь-якій країні, не ризикуючи бути пограбованим в дорозі.
Після розгрому ордену королем Філіпом /V Красивим і конфіскацією його багатства європейська, банківська справа опинилася у руках ломбардів - вихідців із Ломбардії (Північна Італія). Їх головний банк відкрився у Каорі (Франція).
Широку популярність у Європі отримав банк у Сіені. заснований в 1472 р. Він називався "Монте де Паскі". що означає "банк пасовищ". Таку назву він отримав, тому що основний його капітал був утворений з доходів від надання у користування державних пасовищ. До сьогодні цей банк - один з найбільших а Італії. За п'ять століть він накопичив близько 6 млрд. доларів нерозподіленого прибутку.
Після італійського з'явилися банки в Амстердамі. Гамбурзі Лондоні. Парижі. Берліні. Петербурзі. Вони поступово переходили від видачі позик металевими грошима до позичальників своїми борговими зобов'язаннями (банкнотами) та зарахування грошових коштів на поточний рахунок клієнта. Банки перетворювалися на акціонерні товариства, що значно розширювало їх можливості Сьогодні найбільші з них суттєво впливають на розвиток промисловості та економіки. Тому неможливо уявити дію економічного механізму без участі банків.
Один з найбільших банків світу - Міжнародний банк реконструкції та розвитку. - створений у 1945 р. Його статутний капітал у кінці XX ст. наблизився до 100 млрд. доларів.
Запам'ятайте! Банк - це фінансовий посередник, який виконує комплекс базових операцій грошового ринку: мобілізацію (накопичення) коштів, надання їх у позику, здійснення розрахунків між економічними суб'єктами.
Банківська система - це законодавчо визначена та чітко структурована сукупність банків.
Сформована у 1991 р. банківська система України характеризується дворівневою структурою. На першому рівні знаходиться банк, якому надано статус Центрального банку - Національний банк України. Це установа, яка несе покладається відповідальність за вирішення таких завдань як підтримка стабільності та ефективності національної грошової одиниці та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. На другому рівні знаходяться інші банки, основним завданням яких є обслуговування господарюючих суб'єктів - учасників грошового обігу (підприємств, установ, державних структур, фізичних осіб).
Саме через ці банки здійснюється обслуговування економіки країни відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної політики Центрального банку. Банки другого рівня є економічно самостійними, незалежними, конкуруючими між собою на грошовому ринку.
Рис. 1 - Рівні банківської системи України
У ринковому господарстві банки виконують наступні функції:
посередництво у платежах – банки здійснюють касове обслуговування, приймають гроші від клієнтів і здійснюють їх видачу, зберігають грошові кошти, фіксують усі грошові надходження та витрачання у відповідних документах;
посередництво у кредитах – банки, залучаючи вкладення коштів різних розмірів на різний термін, можуть надавати зацікавленим господарюючим суб'єктам (своїм клієнтам) позики на необхідні для останніх суми та на певний строк;
створення кредитних засобів обігу – передбачає випуск банкнот, акцій, облігацій, векселів, чеків тощо.
Кожен банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання відповідної ліцензії, яка видасться Національним банком України.
Національний банк України (НБУ)
Національний банк України було створено 20.03.199 і р. відповідно до Закону України "Про банки та банківську діяльність". Національний банк України є центральним банком України, особливим органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження та принципи організації якого визначаються Конституцією України, Статутом НБУ, Законом України "Про Національний банк України" та іншими законами України.
Запам'ятайте! Національний банк України підзвітний лише Президенту України та Верховній Раді України. НБУ має виключне право випуску грошей в обіг.
Національний банк України має статутний капітал, який є державною власністю. Розмір статутного капіталу визначається законодавством. Одержання прибутку не є метою діяльності НБУ.
Джерелами формування статутного капіталу Національного банку України є доходна частина його кошторису, у випадку необхідності - Державний бюджет України.
Вищим органом управління НБУ є Рада НБУ. Вона складається з 14 осіб, 7 з яких призначає Президент, інші - обираються Верховною Радою України. Строк повноважень членів Ради - 7 років.
Керівним органом НБУ є Правління НБУ. Очолює Правління голова НБУ, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України строком на 5 років. Голова НБУ несе одноосібну відповідальність за діяльність банку перед Верховною Радою України та Президентом України.
Національний Банк України виконує ряд важливих функцій:
емісія грошей - полягає у забезпеченні держави готівковими коштами, здійснюється через мережу обласних управлінь НБУ на замовлення комерційних банків;
"банк банків" - дана функція зводиться до розрахунково-касового та кредитного обслуговування комерційних банків;
грошово-кредитне регулювання економіки - передбачає розробку та реалізацію монетарної політики;
"банкір уряду" - функція "банкіра уряду" полягає в організації центральним банком кредитно-розрахункового обслуговування урядових структур, а також у здійсненні операцій, пов'язаних із касовим виконанням державного бюджету, обслуговуванням державного боргу та формуванням золотовалютних резервів держави.
Комерційні банки
Комерційні банки – це банки, які здійснюють кредитування підприємств в основному, за рахунок тих грошових капіталів, які вони одержують у вигляді вкладів.
Комерційні банки різних видів і форм власності створюються відповідно до порядку, передбаченого чинним законодавством України. Комерційний банк вважається створеним і одержує статус юридичної особи з моменту його реєстрації Національним банком України.
Засновниками та акціонерами комерційного банку можуть бути українські й іноземні юридичні й фізичні особи, за винятком політичних і профспілкових Організацій, спілок і партій, рад усіх рівнів, їх виконавчих органів.
Статутний капітал комерційного банку формується тільки за рахунок власних коштів засновників (акціонерів) у національній і вільноконвертованій валюті.
На сьогодні в Україні заборонено створення приватних банків, які перебуватимуть у власності однієї особи.
Розмір статутного капіталу комерційного банку визначається згідно з рішенням засновників, але він не може бути менший:
1 млн. євро - для місцевих кооперативних банків;
3 млн. євро - для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області;
5 млн. євро - для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України;
10 млн. євро - для комерційних банків, які бажають функціонувати за межами країни з виходом на світовий ринок.
Функціями комерційних банків є:
залучення вільних грошових коштів, заощаджень, запозичень;
організація і здійснення розрахунків між суб'єктами підприємництва;
кредитування окремих одиниць господарювання;
збереження фінансових і матеріальних цінностей своїх клієнтів;
випуск платіжних документів, інших цінних паперів, купівля-продаж та інші операції з ними;
купівля-продаж валюти, дорогоцінних металів;
придбання засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг);
надання клієнтам консультацій.
Види діяльності комерційних банків
Комерційні банки становлять основу кредитної системи, вони проводять різні фінансові операції. Комерційні банки приймають і розміщують грошові вклади, здійснюють розрахунки за дорученням клієнтів і їх касове обслуговування.
Крім того, вони можуть виконувати такі операції:
- ведення рахунків клієнтів;
- фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестиційних коштів;
- випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акцій, векселів, облігацій тощо);
- купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;
- купівля і продаж у держави та за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів;
- надання консультаційних послуг, пов'язаних з банківською діяльністю. Банківські операції поділяються на:
- пасивні;
- активні;
- комісійні, що включають посередницькі операції.
1. Пасивні - це операції, з допомогою яких створюються банківські ресурси. Комерційні банки утворюють "пасиви" за рахунок власних та залучених коштів.
Переважна частина всіх банківських ресурсів створюється за рахунок депозитних операцій, які складаються з поточних рахунків і вкладів. Поточний рахунок дає можливість клієнту вносити й отримувати необхідні суми в будь-який час. З метою розпорядження поточним рахунком банк видає клієнту-власнику рахункову чекову книжку. За допомогою чеків клієнт може не тільки знімати з рахунку необхідну суму й отримувати її, а й розраховуватися з третіми особами. Відсоток, що отримує клієнт, залежить від розміру залишку на рахунку та відсоткової ставки.
Другий вид депозитних операцій пов'язаний із прийманням вкладів. Вклади бувають строкові та до запитання (безстрокові). Строковий вклад може бути отриманий тільки після закінчення встановленого строку, а вклад до запитання - в будь-який час. За вкладом банк видає клієнту особливий документ-вкладне свідоцтво, після пред'явлення якого банк повертає вклад власнику.
2. Активні операції - це операції, які проводять банки з метою прибуткового розміщення залучених коштів. Вони включають строкові та безстрокові позики, які банк надає своїм клієнтам. Строкові позики мають бути погашені після закінчення певного строку (місяця, року, трьох років і т.д.), за безстроковими позиками банк має право вимагати від клієнта повернення грошей у будь-який час.
Окрім цих позик, банки надають також бланкові позики, тобто позики, що не мають певного забезпечення. Такі позики надаються, передусім, великим підприємствам, із якими банки тісно пов'язані і в платоспроможності яких вони впевненні. Ці кредити, як правило, отримують клієнти, які здійснюють свої операції через даний банк. За контокорентним рахунком здійснюються всі операції банку з клієнтом. На дебет цього рахунку зараховуються позики, отримані клієнтом, на кредит - суми, що надходять від клієнта.
3. До третьої групи операцій комерційних банків належать комісійні, тобто виконання окремих доручень клієнтів за певну винагороду - комісію. До комісійних операцій належать операції посередницькі (переведення, інкасо й акредитив).
Нині частка комісій різного роду становить в Японії 45% банківського прибутку, в США - 40%, в Англії - 35%, ФРН - 30%.
Запам'ятайте! Активні операції - це використання власних і залучених коштів для одержання поточних і майбутніх доходів.
Пасивні операції - це залучення грошових коштів на вклади та позики. Вони формують зобов'язання банків. Пасивні операції забезпечують формування ресурсів банку.
-2-
Кредит
Кредит (від лат. "creditum" - позика, борг, "credere" - вірю) - як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу позики грошей на умовах обов'язкового повернення їх у певний строк з оплатою у вигляді відсотка.
Юридична або фізична особа, яка видала гроші в борг, є кредитором, а котра отримала - позичальником. У процесі руху позики між кредитором і позичальником складаються певні економічні відносини.
Необхідність кредитних відносин у ринковому господарстві загальновідома. Виникають дві протилежні ситуації. Перша - в окремих підприємств, фірм, приватних осіб та інших учасників ринкових відносин утворюються тимчасово вільні гроші (надлишки коштів у вигляді амортизаційних відрахувань, тимчасово "зайві" кошти через незбіг у часі реалізації товарів та послуг і придбання нових партій сировини, матеріалів тощо, а також у зв'язку з сезонним виробництвом; кошти заощадженні, але не використані для нового будівництва, реновації основних фондів, виплати заробітної плати, грошові доходи й заощадження населення). Друга ситуація - в учасників ринкових відносин виникає потреба в додаткових грошових ресурсах понад ті, які вони мають на даний момент. Ця суперечність вирішується з допомогою кредиту.
Найкраще суть кредиту проявляється у принципах кредитування, яких є п'ять.
I. Поворотність кредиту витікає з самої суті позичкового капіталу.
II. Платність. За отримання грошей у позику необхідно платити позичковий відсоток.
III. Цільовий характер кредиту. Банк ніколи не видає кредит, якщо не знає на що будуть витрачені гроші.
IV. Строковість. Кредити видаються на конкретні строки, після закінчення яких вони мають бути повернені.
V. Матеріальна забезпеченість кредиту. Сума кредиту не може перевищувати вартість майна позичальника.
Кредитні відносини є дуже різноманітні. Тому вони проявляються в різних конкретних формах.
Розрізняють такі форми кредиту.
Комерційний кредит надається одними фірмами іншим у товарній формі з відстрочкою платежу.
Банківський кредит надається банками й іншими кредитними установами підприємцям у вигляді грошових позик.
Державний кредит надається населенням країни своєму уряду (державі) шляхом купівлі державних облігацій внутрішньої позики.
Споживчий кредит надається фізичним особам на придбання товарів тривалого використання (меблі, автомашини, побутова техніка).
Міжнародний кредит надається країнами одна одній в грошовій, товарній, валютній формах на умовах поворотності, строковості і платності та цільового характеру.
Іпотечний кредит надається у вигляді довгострокових позик банками під заставу нерухомості для купівлі або будівництва житла, купівлі землі, потреб господарювання тощо.
Міжгосподарський кредит надається одним суб'єктом господарювання іншому і включає комерційний кредит, дебіторсько-кредиторську заборгованість та ін.
Отже, кредит є важливим економічним важелем управління економікою країни. Він може сприяти її розвитку або ж стати фактором, що дестабілізує економіку.
-3-
Кредити можна також класифікувати за методами стягнення відсотків, які можуть нараховуватися у момент погашення позики або утримуватися в момент її надання. Відповідно, загальна сума кредиту з урахуванням відсотків за двома методами буде різною.
Кредити можуть
видаватись на основі простих і складних
процентних ставок.
У
банківській практиці прийнято
видавати кредити строком на 1 рік за
простими процентними ставками, а строком
більше 1 року – за складними процентними
ставками.
Простим відсотком називається нарахування коштів з початкової вартості вкладу в кінці одного періоду платежу (рік, квартал, місяць, тиждень, день тощо), зумовленого умовами інвестування. Тобто відсоток нараховується один раз на початкову суму в кінці періоду, на який було інвестовано кошти.
F — майбутня сума, після нарахування складних відсотків;
P — вкладена (початкова) сума інвестицій;
r — ставка простого відсотка (річних);
t — число років інвестування;
Формула складних відсотків застосовується, якщо нарахування відсотків по внеску здійснюється через рівні проміжки часу (щодня, щомісячно, щокварталу, щорічно), а нараховані відсотки зараховуються до внеску. Тобто розрахунок складних відсотків передбачає капіталізацію відсотків (нарахування відсотків на відсотки).
-4-
У щоденному спілкуванні між людьми слова "фінанси" і "гроші" вживаються часто як синоніми, як однозначні поняття. Проте між ними існує різниця й до того ж істотна.
Фінанси - це система відносин з приводу розподілу й використання фондів грошових коштів(фінансових ресурсів).
Основними суб'єктами фінансових відносин є:
- держава
- державні органи управління
- підприємства, установи, громадські організації
- населення країни.
Фінанси - це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу.
Отже, фінанси безпосередньо пов'язані з грошовими відносинами, але не тотожні їм.
Так, до фінансів не належать гроші, які обслуговують особисте споживання та обмін (купівля товарів у роздрібній торгівлі, оплата комунальних послуг, особистих транспортних засобів, зв'язку, охорони здоров'я тощо), а також гроші, отримані у вигляді заробітної плати, грошового переказу, спадщини тощо.
Економічна роль фінансів у ринковій економіці надзвичайно велика. Функціонування фінансів забезпечується через фінансову систему. Показники фінансової системи є головним індикатором її стану. Отже, фінанси - це "кровоносна система" будь-якої економіки.
Система створення та використання фондів грошових ресурсів разом з розгалуженою мережею фінансових установ являє собою фінансову систему.
На практиці ця система включає різноманітні фінансові інститути, які суспільство використовує з метою забезпечення кругообігу фінансових ресурсів різної цілеспрямованості, і поділяється на:
державні фінанси
фінанси підприємств і організацій
фінанси населення.
Державні фінанси - це система фондів грошових ресурсів, зосереджених у руках держави й призначених для забезпечення виконання властивих їй функцій та сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються. Держава через систему фінансів (державний бюджет, державне страхування) перерозподіляє частину національного доходу з метою регулювання економічних процесів розвитку виробництва, розв'язання соціальних проблем, проблем окремих регіонів, розвитку зовнішньоекономічних відносин.
Фінанси підприємств і організацій - це грошові ресурси, що забезпечують процес формування і використання доходів первинної виробничої структури, регулюють розподільчі відносини на рівні мікроекономіки. Вони передусім набувають форми основних та оборотних виробничих фондів (капіталу) й прибутку. Фінанси підприємств об'єднують фінанси всіх суб'єктів господарської діяльності та індивідуальних власників, фінанси кооперативних підприємств, державних підприємств, акціонерних компаній. Вони забезпечують кругооборот і оборот фондів (капіталу) й відображають взаємовідносини з державним бюджетом, податковими органами, банками й страховими компаніями та іншими установами фінансово-кредитної системи.
Фінанси населення - це грошові фонди, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової, господарської та іншої діяльності, або із спадщини. Вони виражають сукупність грошових відносин, що виникають навколо акумуляції й використання заощаджень, страхових та пенсійних фондів для потреб нагромадження.
Названі вище підсистеми фінансів перебувають у тісному взаємозв'язку. Саме з грошових надходжень від підприємств і населення формуються державні фінанси через податковий, страховий, митний механізм. У свою чергу, державні фінансові ресурси значною мірою повертаються населенню та підприємствам у вигляді різних виплат (заробітної плати, пенсій, стипендій, субсидій, дотацій та інвестицій). Фінанси підприємств і населення також пов'язані між собою: заробітна плата та дивіденди, які громадяни отримують є основними джерелами формування фінансів населення. Звичайно, стан фінансової системи прямо залежить від гармонійного взаємозв'язку та розвитку всіх її складових частин.
Отже, фінансова система є одним з головних важелів здійснення державою фінансової політики. Держава мобілізує фінансові ресурси, розподіляє і використовує для виконання своїх функцій на основі прийнятих законодавчих актів. Напрями фінансової політики залежать від економічного стану країни та завдань, що вирішуються.
Фінансова політика в умовах переходу до ринку передбачає:
- фінансове оздоровлення економіки.
- податкову систему розглядати як основний механізм мобілізації фінансових ресурсів в державний бюджет.
- перебудова структурної політики, розширення сфери послуг
- розвиток підприємництва.
- конверсію військового виробництва
- створення нової банківської системи.
- здійснення кредитної реформи і т. д.
Фінанси виконують ряд функцій:
- регулюючу,
- розподільчу
- контрольну.
Регулююча функція фінансів базується на правовій регламентації грошових відносин у суспільстві. Для забезпечення регулюючої функції застосовується набір фінансових інструментів, передусім податків. З їхньою допомогою держава впливає на різні сторони фінансово-економічного розвитку.
Розподільча функція фінансів пов'язана передусім з розподілом та перерозподілом суспільного продукту й національного доходу для задоволення різних потреб народного господарства й населення.
Контрольну функцію фінанси виконують у процесі утворення й використання грошових ресурсів. Цей контроль має встановлюватися за пропорціями в розподілі й раціональним використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів шляхом з'ясування відповідності розміру фондів наміченим цілям.
Названі функції взаємопов'язані між собою, їх виконання залежить від чітких дій державних фінансових структур, підприємств різних форм власності, стабільного функціонування економічного та правового механізмів.
-5-
У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше - бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць.
Державний бюджет – це щорічний баланс надходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності.
Кожен бюджет має свої власні джерела доходів.
Джерелами доходів державного бюджету є:
- податок на прибуток підприємств, об'єднань і організацій (18%);
- податок на додану вартість (20%);
- акцизні збори;
- доходи від зовнішньоекономічної діяльності;
- прибутковий податок з громадян та ін., згідно з нормативами, що визначаються законодавчими актами.
Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень.
Державні видатки - це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства.
Аналіз стану бюджету України за останні роки свідчить про дедалі напруженіший хід усього бюджетного процесу, ускладнення його формування й виконання.
Бюджетний дефіцит - це та сума, на яку в даному році витрати бюджету перевищують його доходи.
Причини дефіциту бюджету пояснюються цілим рядом факторів:
зниженням рівня суспільного виробництва;
глибокою структурною й технологічною незбалансованістю виробництва, постійним виснаженням природних ресурсів, зниженням науково-технічного потенціалу;
послабленням контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємств, постійним зростанням цін, інфляцією;
нераціональною зовнішньоекономічною діяльністю держави;
великомасштабним оборотом "тіньового" капіталу;
великими непродуктивними витратами, приписками, крадіжками, втратами виробленої продукції.
У країнах із фіксованою кількістю грошей в обігу можуть бути застосовані три способи покриття дефіциту бюджету - жорсткіше оподаткування, емісія паперових грошей, що веде до інфляції, державні позики, які спричиняють зростання державного боргу.
Державний борг - це сума нагромаджених у країні за певний час бюджетних дефіцитів за винятком позитивних сальдо бюджетів, що мали місце за цей же час.
Розрізняють зовнішній і внутрішній державний борг.
Зовнішній державний борг - це борг іноземним державам, організаціям й окремим особам. Він лягає на країну важким тягарем, оскільки їй доводиться розраховуватися за нього цінними товарами, сировиною, надавати певні послуги, щоб сплатити відсотки й погасити сам борг.
Внутрішній борг - це борг держави своєму населенню. Відповідно до законодавства державним внутрішнім боргом є боргове зобов'язання уряду виражене у валюті, перед юридичними й фізичними особами. Такі зобов'язання можуть мати форму: кредитів, отриманих урядом; державних позик, здійснених шляхом випуску цінних паперів від імені уряду; інших боргових зобов'язань, гарантованих урядом.
Бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов'язані, адже державна позика є важливим джерелом покриття бюджетного дефіциту.
-6-
Валютна система — форма організації та регулювання валютних відносин, закріплена національним законодавством чи міжнародними угодами. Розрізняють національну, світову й міжнародні (регіональні) валютні системи.
Валюта — перший елемент валютної системи, світовий грошовий товар, носій міжнародних валютних відносин, приймається кожною країною як еквівалент вивезеного нею багатства. У широкому розумінні означає грошову одиницю будь-якої країни.
Поняття валютного курсу розкривається як мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн.
Є такі види валютних курсів:
фіксований в основу покладено монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одиницях)
плаваючий. визначається через зіставлення паритетів купівельної спроможності валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного “ кошика” товарів.
Найважливішою якісною характеристикою валюти є ступінь її конвертування. За ступенем конвертування валюти бувають такі: вільно конвертовані, частково конвертовані, неконвертовані.
Світова валютна система у своєму розвитку пройшла етапи, які обумовлені ступенем розвитку світового ринку, міжнародними зв'язками, типами національних грошових систем.
Перша світова валютна система - система, заснована на золотому стандарті. |
Першою в історії світовою валютною системою була система, заснована на золотому стандарті. Вона сформувалася стихійно наприкінці XIX—на початку XX ст. як сукупність національних валютних систем. Не існувало ніяких міжнародних норм, що регулювали валютні відносини, бо в цьому не було потреби. Платіжний оборот обслуговувався переважно золотом. Основу валютних курсів у цей період становив валютний золотий паритет. Обмін національної валюти на іноземну не обмежувався, існував вільний вивіз та ввіз золота з країни в країну, що сприяло стабільності валютних курсів. Відхилення валютних курсів від валютних паритетів обмежувалося вартістю витрат на пересилання золота. Ця система відповідала умовам швидкого розвитку продуктивних сил та встановленню панування капіталістичних виробничих відносин в епоху вільної конкуренції.
Перехід капіталізму до монополістичної стадії призвів до того, що золотомонетний стандарт вступив у суперечність з новими економічними умовами. Він став протидіяти концентрації та централізації капіталу, інтересам монополій та держави, бо гальмував регулювання економіки за їх інтересами.
Друга світова валютна система - механізм золотодевізного стандарту, який прийшов на зміну золотомонетному стандарту після Першої світової війни, що було Юридично оформлено рішенням Генуезької конференції (1922 р.). |
На зміну золотомонетному стандарту після Першої світової війни прийшов механізм золотодевізного стандарту, що було Юридично оформлено рішенням Генуезької конференції (1922 р.). Це була друга світова валютна система.
У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. з крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки, які використовувалися як знаряддя валютної війни. Першим у 1931 р. з'явився стерлінговий блок після скасування золотого стандарту у Великобританії. До його складу увійшли країни Британської імперії та інші держави.
У 1933р. після скасування у США золотого стандарту було створено доларовий блок, до складу якого увійшли США, Канада, а також країни Латинської Америки. Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія та Польща створили у 1933 р. золотий блок. Ці країни зберегли у роки світової економічної кризи золотий стандарт. Його було скасовано лише у 1936 р.
Належність країни до того чи іншого валютного блоку визначалася підтриманням твердого курсу національної валюти до основної валюти, необхідністю зберігання золотовалютних резервів у банках країни, що очолює блок, здійсненням через ці банки всіх міжнародних розрахунків. За час та після Другої світової війни на базі валютних блоків було створено валютні зони. На відміну від валютних блоків країни, що входили до валютних зон, були пов'язані з країною-гегемоном єдиним валютно-фінансовим режимом та однаковою системою валютних обмежень.
Створення валютних блоків, а пізніше — валютних зон суперечило тенденції до інтернаціоналізації господарських зв'язків, що швидко посилювалася. Разом з тим у міжвоєнні роки валютна сфера була ареною гострого міждержавного суперництва. Все це зумовило високу динамічність розвитку світової валютної системи.
Наприкінці Другої світової війни поряд із загальним комплексом проблем післявоєнного устрою виникла необхідність створення нової світової валютної системи. За це насамперед виступали США, які були заінтересовані у розширенні свого впливу на світовому ринку.
Ще у розпалі війни казначейства Великобританії та США запропонували для обговорення два плани — англійський план Кейнса та американський план Уайта. Дж. М.Кейнс висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів — «регульованої валюти», створення на її основі так званого «міжнародного клірингового союзу». Навпаки, план Уайта надавав великого значення золоту в міжнародному валютному устрої.
У ході тривалих переговорів США, що нагромадили за роки війни великі золоті запаси, відмовилися прийняти план Кейнса і з допомогою політичного та економічного тиску затвердили всі найважливіші положення плану Уайта.
Третя світова, або Бреттон-вудська, валютна система - основні принципи валютно-фінансового устрою, що були узгоджені на міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської коаліції у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США). |
На міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської коаліції, що відбулася у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США), були узгоджені основні принципи валютно-фінансового устрою, відомого як третя світова, або Бреттон-вудська, валютна система. Ця угода почала діяти з грудня 1945 р. після підписання її 35 країнами. Радянський Союз разом з іншими країнами антигітлерівської коаліції брав участь у конференції, але, керуючись політичними мотивами, відмовився ратифікувати умови угоди.
Передумови Бреттон-вудської системи були сформовані в 30-х роках унаслідок розпаду механізму міжнародних розрахунків, заснованого на золотодевізному стандарті. Основою Бреттон-вудської системи стала система золотовалютного стандарту, яка згодом трансформувалася у систему золотодоларового стандарту.
Основні характерні риси Бреттон-вудської валютної системи:
• поряд із золотом як світові резервні та розрахункові валюти використовуються дві національні валюти — долар США та (у значно меншому обсязі) англійський фунт стерлінгів;
• підтримання США розміну паперового долара на золото за офіційною ціною: 35 дол. США за одну тройську унцію (31,103 г) золота, але тільки для центральних банків та урядових установ інших країн;
• створення Міжнародного валютного фонду (МВФ), що надає його членам кредитну допомогу для здійснення валютної інтервенції, і Банку реконструкції та розвитку (МБРР, або Світового банку);
• офіційні курси валют установлювалися через визначення їхнього золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара США. Вони могли відхилятися не більш як на 1% в обидві сторони без погодження з МВФ. Девальвації понад 10% відбувалися лише за згодою МВФ. Щоб забезпечити відповідність меж коливанням курсів валют, центральні банки були зобов'язані здійснювати валютну інтервенцію в доларах;
• міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через посередництво МВФ. Він забезпечував підтримання країнами-учасницями офіційних валютних паритетів та курсів. Для зміни паритету або введення валютних обмежень була потрібна згода МВФ;
• через обмін по централізованих каналах золота на валюту (у разі надмірного зменшення запасів останньої) або, навпаки, валюти на золото державні органи мали можливість здійснювати розрахунки з іншими країнами за платіжними балансами; у разі необхідності країни через механізм МВФ та іншими шляхами могли надавати одна одній кредити в іноземній валюті для фінансування дефіциту платіжного балансу.
У результаті Бреттон-вудської угоди США дістали можливість фінансувати свої величезні закордонні витрати за рахунок нагромадження короткострокової доларової заборгованості відносно інших країн, тобто здійснювати їх валютно-фінансову експлуатацію.
Бреттон-вудська система протягом 50—60-х років сприяла розвиткові міжнародних економічних зв'язків. Водночас вона містила глибокі внутрішні суперечності. Розмін паперового долара на золото за офіційною ціною можливий лише в умовах стабільності його купівельної спроможності. Зазначена умова є також необхідною для підтримання сталості курсових співвідношень. Проте забезпечити це в умовах паперово-грошового обігу виявилося неможливим.
З кінця 60-х років вибухнула криза Бреттон-вудської валютної системи, що привела до її розпаду. У нових умовах «доларовий стандарт» перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням питомої ваги у світовій економіці країн «спільного ринку» та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттонвудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.
До 1970р. короткостроковий зовнішній борг США у 6 разів перевищив золотий запас. Коли б власники доларових зобов'язань пред'явили їх одночасно для обміну, США були б змушені оголосити себе банкрутом. Почалася масова гонитва за золотом як стійкішим грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна — 35 дол. за унцію та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну.
Однією з підпор Бреттон-вудської системи, що руйнувалася, стала ідея Дж. Кейнса про створення «регульованої валюти». США були заінтересовані саме у такій валюті, щоб обмежити роль золота у міжнародній валютній системі, зберігаючи за доларом роль головної резервної валюти. Саме такою валютою стала СДР.
СДР (скорочено від Special Drawing Rights) — спеціальні права запозичення у Міжнародному валютному фонді — штучно створені міжнародні резервні засоби для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ. |
Випуск СДР розпочався з 1 січня 1970р. У цій одиниці виражаються курси національних валют, оцінюються валютні резерви. Технічно випуск СДР забезпечувався у вигляді спеціального запису на рахунках країн—членів МВФ. Спочатку ця одиниця мала золотий вміст, що становив 0,888671 г, і прирівнювалася до долара США. Після девальвації долара в 1971 і 1973 рр. курс одиниці СДР підвищився до 1,2дол. З переходом до «плаваючих» курсів вартість СДР визначається на основі середньозваженої величини — «валютного кошика» — через ринкові курси валют, які мають найбільшу питому вагу у міжнародній торгівлі.
З 1 січня 1999 р. до складу стандартного «кошика» входять чотири валюти з питомою вагою: долар США — 39%, євро — 32% (замість німецької марки — з 21% та французького франка із 11 %), єна — 18% та фунт стерлінгів — 11%.
Протягом 1971—1973 рр. розвалювалася Бреттон-вудська система. Початок цьому поклала заява тодішнього президента США Р. Ніксона 15 серпня 1971 р. про припинення розміну долара на золото та вжиття «надзвичайних заходів» щодо врятування валюти. Це означало фактичний крах Бреттон-вудської системи.
Четверта світова, або Ямайська, валютна система - система, що набула чинності 1 квітня 1978р. З її ратифікацією було внесено зміни у статут МВФ. Основою її створення стала угода, що була досягнута на нараді країн—учасниць МВФ у м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976р. |
Угода, що була досягнута на нараді країн—учасниць МВФ у м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976р., стала основою створення четвертої світової, або Ямайської, валютної системи. Ця система набула чинності 1 квітня 1978 р. З її ратифікацією було внесено зміни у статут МВФ. Формування Ямайської валютної системи, яка юридичне закріплювала демонетизацію золота, розпочалося з кризою Бреттон-вудської валютної системи. Сучасна світова валютна система має характер паперово-валютної (девізної) системи.
Її визначальними рисами є:
• визнання міжнародними резервними та розрахунковими валютами поряд із доларом США валют інших країн та СДР. Після краху Бреттон-вудської системи, виявилася тенденція переходу до полівалютної резервної та розрахункової систем. Як резервні валюти використовуються німецька марка, швейцарський франк, а з 1975р. уперше в цій ролі почала використовуватися японська єна, після чого питома вага американського долара у валютних резервах центральних банків значно скоротилася. Базою Ямайської валютної системи було проголошено СДР — спеціальні права запозичення у МВФ. Ця міжнародна розрахункова одиниця мала стати основою валютних паритетів та курсів, провідним міжнародним платіжно-розрахунковим засобом. СДР отримала статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей. Проте фактично зберігається доларовий стандарт, бо ця валюта продовжує займати важливе місце у міжнародних розрахунках (2/3 усіх розрахунків), офіційних валютних резервах, у валютному «кошику» СДР (39%);
• витіснення золота з міжнародних розрахунків скасуванням золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. МВФ було доручено повернути країнам-членам 1/6 частину золотого запасу, яку було внесено раніше у вигляді оплати квот, та реалізувати через аукціони частину золотих запасів. МВФ припинив приймати золото як оплату квот та як проценти за кредит. Це означало повну демонетизацію золота у сфері міжнародних валютних відносин. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Водночас золото залишається у складі офіційних золотовалютних резервів країн як високоліквідний товар;
• офіційне визнання «плаваючих» валютних курсів, тобто тих, які встановлюються на валютному ринку залежно від попиту та пропозиції. Це не означає відсутності будь-якого втручання держав у валютний ринок. Центральні банки через валютну інтервенцію обмежують коливання курсів своїх валют, але не навколо раніше фіксованих паритетів, а навколо ринкових курсів, що стихійно складаються. Водночас посилюється міждержавне валютне регулювання та контроль за функціонуванням світової валютної системи через МВФ. Фонд має повноваження щодо нагляду за валютною політикою країн-учасниць. З метою валютної стабілізації розширені масштаби взаємних кредитів через МВФ для покриття дефіцитів платіжних балансів, посилена координація діяльності міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій.
• Ямайська угода фактично зафіксувала відносини, що вже склалися у світі, для яких давно було характерним домінуюче становище долара США. Разом з тим Ямайська угода узаконювала тенденцію до валютного поліцентризму.
П′ята світова, або Європейська валютна система (ЄВС) Система базувалася на ЕКЮ — європейській валютній одиниці. Умовна вартість ЕКЮ визначалася методом валютного кошика, який охоплював валюти 12 країн ЄС. Доля валют у кошику ЕКЮ залежала від долі країни в сукупному ВВП держав-членів ЄС, їхнього взаємного товарообігу та участі в короткострокових кредитах підтримки. У 1993 р. доля німецької марки становила 32,6 %, французького франка — 19,9 %, фунта стерлінгів — 11,5 %, італійської ліри — 8,1 %, датської крони — 2,7 %. Використання золота як реального резервного активу. Режим валютних курсів базується на спільному плаванні валют у формі «європейської валютної змії» у встановлених межах взаємних коливань (±2,25 % від центрального курсу для деяких країн (Італія), ±6 % до кінця 1989 р., з серпня 1993 р. — ±15 %). Міждержавне регіональне валютне регулювання здійснюється наданням центральним банкам кредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов’язаних з валютною інтервенцією.
|
Створення ЄВС — явище закономірне. Ця валютна система виникла на базі західноєвропейської інтеграції для створення власного валютного центру. Однак через те, що ЄВС є підсистемою світової валютної системи, вона випробовує на собі наслідки її нестабільності та вплив долара США.
Досягнення ЄВС:
Успішний розвиток ЕКЮ (набула деяких рис світової валюти, хоча не стала нею в повному розумінні).
Режим узгодженого коливання валютних курсів у вузьких межах.
Відносна стабілізація валют.
Об’єднання 20 % офіційних золото-доларових резервів.
Розвиток кредитно-фінансового механізму підтримки країн-членів.
Міждержавне й елементи наднаціонального регулювання економіки.
Недоліки ЄВС:
Періодичні офіційні зміни валютних курсів (16 разів за 1979 —1993 рр.).
Значна структурна нерівновага економіки країн-членів, відмінності в рівнях та темпах економічного розвитку, інфляції, стані платіжного балансу.
Небажання країн-членів передавати свої суверенні права наднаціональним органам.
Приватні ЕКЮ не були пов’язані з офіційними ЕКЮ, єдиним емісійним центром та взаємною оборотністю.
Випуск ЕКЮ «скромно» вплинув на взаємні операції центральних банків країн ЄС, з 1985 р. їхнє право використовувати ЕКЮ для погашення взаємної заборгованості розширено з 50 до 100 %.
Вплив зовнішніх факторів дестабілізує систему.