1. Наука. Історичні передумови виникнення

Виникнення науки в Європі сягає 6-5 століття до н.е. Одним із головних ареалів її виникнення була Давня Греція. Соціально-економічні, культурні, духовні умови, що склалися у містах-державах, сприяли зруйнуванню міфологічних систем. Рівень розвитку виробництва, і соціально-економічних відносин спри­чинив розділення розумової та фізичної праці. Окремі елементи наукових знань існували і в більш давньому суспільстві, але во­ни мали розрізнений характер.

Ще Платон, Сократ і Арістотель висунули на перший план діалектичну природу мислення. Арістотель вивчав принципи по­будови суджень, питання термінології, правила умовиводів та ін. У XVI-XVII столітті Ф. Бекон та Г. Галілей обґрунтували, що наукове пізнання базується на планомірному експерименті.

Рене Декарт розробив правила раціоналістичного методу. Достовірними слід вважати положення, які чітко й виразно усвідомлюються. Гегель затвердив діалектику, як загальний ме­тод пізнання й духовної діяльності. Він спробував розкрити про­тиріччя розвитку буття і мислення.

Кожна конкретна наука використовує свою методологію і спеціальні методи.

Методологія — це система принципів і засобів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності.

У XX столітті відбулося зростання методологічних досліджень, методологія перетворилася у спеціальну сферу філо­софського знання.

Метод — це сукупність прийомів та організацій практично­го і теоретичного засвоєння дійсності.

Соціальні функції науки змінювалися й розвивалися протя­гом історії людства, як і сама людина. Можна виділити три гру­пи соціальних функцій науки:

• культурно-світоглядну;

• функцію науки як безпосередньої виробничої сили;

• функцію науки як соціальної сили.

У різні епохи ці функції були представлені по-різному, на­приклад, у середньовіччі культурно-світоглядні проблеми в суспільстві обговорювалися у теології. В епоху Відродження пра­во формування світогляду у значній мірі стала відвойовувати на­ука, для сучасного виробництва характерним є широке застосу­вання наукових знань.

Сьогодні дослідження і методи науки широко використову­ються у розробці програм соціального і економічного розвитку. Наукове пізнання істотно відрізняється від звичайного пізнан­ня. Науковий та життєвий досвід відрізняються своєю глиби­ною, спрямованістю, і мовою, справа у тому, що звичайна мова, наприклад, не є достатньою для адекватного, чіткого, багато­значного відбиття оточуючої дійсності. Щоб описати феномени, наука виробляє свою спеціальну мову, яка здатна описати яви­ща, що вивчаються.

Вироблення чіткої термінології — неодмінна вимога науко­вої термінології. Наукове знання передбачає більшу глибину об­ґрунтування і системності. Наукове дослідження відрізняється також від звичайного методами пізнання.

У чому ж полягають етичні норми науки?

Сучасна наука по-новому осмислює взаємодію свободи і відповідальності.

Історичний досвід доводить, що наука має величезну по­тенційну силу як прогресивного, так і руйнівного характеру. Наслідки наукового пошуку завжди повинні осмислюватися у моральному плані. Дії вчених підкоряються певній системі етичних норм.

Питання співвідношення істини і добра обговорювалися як на Сході, так і на Заході.

Вже у першому тисячолітті до н.е. Сократ, наприклад, вва­жав, що людина, за своєю природою, прагне до кращого, а зло чинить внаслідок незнання. Пророки і мислителі Старого і Ново­го Заповіту у релігійному плані вирішують ту ж саму дилему. Любов до Бога і ближнього проголошуються вищою цінністю релігії, науки і мистецтва.

Актуальними є моральні, духовні питання і у сучасній нау­ці. Так, у генній інженерії, біотехнології та низці інших наук во­ни визначають навіть межі дослідження. Будь-яка наука ба­зується на безкорисливому відстоюванні та пошуку істини, праг­не до універсалізму знань.

Складність науки обумовила розноманітність визначень її предмету. Вихідною основою розуміння науки є сама наукова діяльність, наукова творчість, а також вивчення загальних та специфічних законів природи і суспільства.

Поняття наука формується на основі єдиного гносеологічно­го і соціологічного підходу до розкриття її природи. З огляду на принципове значення цього поняття в методології наукового пізнання наведемо деякі типові визначення науки.

Відповідно до І. І. Леммана [1], наука — це цілісна, са­мостійна соціальна система, особлива форма діяльності людей, що об'єднує вчених, техніку, установи. Наука служить для пізнання об'єктивних законів природи, суспільства та людської свідомості з метою передбачення подій і практично революційно­го перетворення дійсності.

І. С. Алексеев [2] розкриває сутність науки наступним чи­ном. Це сфера людської діяльності, функцією якої є утворення і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність, яка оточує людину. Наука — це одна із форм суспільної свідо­мості людини. У перебігу історичних подій наука перетво­рюється у продуктивну силу суспільства та найважливіший соціальний інститут.

Наука містить у собі не лише власну діяльність людини, спрямовану на одержання знань, але й результат цієї діяльності — суму отриманих на даний момент наукових знань, які у сукуп­ності утворюють наукову картину світу.

Термін "наука" вживається для позначення окремих галу­зей наукового знання. Безпосередня мета науки — описання, по­яснення, передбачення процесів і явищ дійсності, які складають предмет її вивчення на основі законів, що нею вивчаються. Тоб­то у широкім сенсі, мета науки — це теоретичне віддзеркален­ня дійсності.

Заслуговує на увагу й таке визначення поняття "наука”. Наука — це сфера дослідницької діяльності, що спрямована на виробництво нових знань про природу, суспільство і процеси мислення. Вона містить у собі всі умови і моменти цього вироб­ництва. А саме: вчених з їх знаннями і здібностями, ква­ліфікацією і досвідом, з поділом і кооперацією наукової праці, наукові установи, експериментальне і лабораторне устаткуван­ня, методи науково-дослідної роботи, поняття і категоріальний апарат, систему наукової інформації, а також усю суму знань, що виступають як попередні посилання або засоби чи (результа­ти) наукового пізнання.