Місцева влада і місцеве самоврядування

II Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади. Як відомо, більшовики були прихильниками злому попередньої державної системи. Центральна рада, навпаки, намагалася пристосувати її до потреб національно-державного будівництва. Перебудова цих органів, за задумом керівників Центральної ради, повинна пройти декілька етапів.

Перший етап мав за мету українізацію місцевих органів і їх переорієнтацію на нову владу. У праці "Відродження нації" В. Винниченко писав: "кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земельна, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною радою".

На другому етапі передбачалася перебудова місцевої і загальної крайової адміністративної влади в напрямку, знову ж таки, зміцнення зв'язку з Центральною радою.

На третьому етапі ставилося завдання розвитку місцевого самоврядування та розширення компетенції його органів.

Керівництво всією системою органів самоврядування здійснювало Генеральне секретарство (з квітня 1918 року — департамент місцевого самоврядування Міністерства внутрішніх справ), що зводило нанівець саму ідею самоврядування, адже централізація і місцеве самоврядування несумісні явища.

ІV Універсал до існуючих органів місцевої влади додав ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, що ще більше заплутало систему органів самоврядування. Спробу врегулювання відносин між цими численними органами зробив Земельний закон, який було прийнято 27 січня 1918 року. Відповідно до ст. 4 Закону порядкування землями місцевого користування належало органам міського самоврядування, а іншими — сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам е межах їх компетенції.

6 березня 1918 року Центральна рада затвердила Закон "Про поділ України на землі". Всю територію країни було розділено на тридцять дві землі Відповідно з новим адміністративно-територіальним поділом повинна була будуватись система органів місцевої влади, які були визначені ст. 5 Конституції УНР від 29 квітня 1918 року. Цю систему складали: землі, волості, громади. їм надавались права широкого самоврядування. За ст. 26 радам і управам громад, волостей і земель "належала єдина безпосередня місцева влада". Але цій системі не судилося стати практичним втіленням в життя.

Назвемо головні причини фактичної бездіяльності органів місцевої влади.

1) нерішучість Центральної ради у питанні реформування системи місцевого самоврядування;

2) відсутність правової бази, яка б регламентувала повноваження та діяльність органів самоврядування;

3) структурна невизначеність системи самоврядування;

4) відсутність державного фінансування на підтримку органів самоврядування;

5) відсутність реального впливу органів самоврядування на місцеве життя.

Таким чином, ідея М. Грушевського, що "не має бути іншої власті, тільки з вибору народного", так і не була впроваджена в життя. Врешті-решт це стало однією з суттєвих помилок Центральної ради, оскільки лишило її підтримки на місцях.

Формування державності у східних слов'ян. Виникнення Київської Русі.

Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. є. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій половині І тис. н. є. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. З цього часу стало можливим відносно систематичне вивчення процесу зародження у давніх слов'ян класових відносин як обов'язкової умови становлення державності. До середини І тис. н. є. слов'яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'явилися східні, західні та південні слов'яни. У писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою «венеди». Вперше таке найменування було вжито римським ученим і державним діячем І ст. н. є. Плінієм Старшим. У «Природничій історії» він зазначав, що «місцевості до річки Віс-тули (Вісли) заселені сарматами, венедами, скіфами і гіррами». Про венедів писав і сучасник Плінія римський історик Тацит у трактаті «Походження германців і місцезнаходження Німеччини». Становлячи в І ст. н. є. єдиний, стійкий і один із найчислен-ніших у Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну й Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі територія їх розселення досягала лівобережжя Прип'яті, а на півдні — рубежів Лісостепу й Степу. Венеди вели осілий спосіб життя, знали орне землеробство. Розвиток господарства у слов'ян зміцнював зв'язки між їхніми племенами. Деякі відомості про слов'янські племена Східної Європи у II—V ст. н. є. містять писемні джерела VI ст. Наприклад, візантійський історик Прокопій Кесарійський і готський історик Іордан свідчили, що східні слов'яни-венеди (називалися антами) проживали між Дніпром і Дністром та на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осіле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобування й оброблення заліза, ткацтво. Внутрішня торгівля, пов'язана з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля прискорювали процес диференціації суспільства, сприяли формуванню багатої соціальної верхівки. Соціальні відносини у ранніх слов'янських племен першої половини І тис. н. є. були типовими для кінцевого етапу первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбувався процес розпаду старих родових общин. Археологами знайдено залишки великих поселень антів, що складалися з низки окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого давні великі патріархальні сім'ї. Мала сім'я, яка складалася з чоловіка, жінки і дітей, була важливою ланкою суспільства — сільської общини, особливо характерної для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині вирізнялися окремі заможні сім'ї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий розподіл антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцінних речей. Соціальна верхівка прагнула до збагачення, привласнюючи продукти праці своїх одноплемінників у вигляді данини. У слов'янських племен набуло розвитку рабовласництво. Візантійські історики пишуть про тисячі полонених, які перетворювались у рабів. Рабська праця могла використовуватися у ремісничих майстернях, а також у землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства. Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили передусім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх «королями», «старійшинами», «вельможами». Вони вирізнялися своїм майновим станом із основної маси населення. У період становлення класового суспільства слов'янські племена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх був особливо інтенсивним у V ст. н. є. Іордан писав, що спільне збірне ім'я багатолюдного народу венедів змінюється «відповідно до різних родів і місцевостей». Чим активніше відбувався процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими й довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких називали «рексами», «риксами» (Ардагаст, Межамир, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана є згадка про антського вождя Божа (кінець IV ст.). Найближче оточення Божа становили 70 «вельмож» — рада племінного союзу. Вважають, що ім'я Божа було відоме авторові «Слова о полку Ігоревім», який згадує «часи Бусова». У племенах і союзах племен скликалися і народні збори. Анти мали сильну військову організацію. Війна й об'єднання населення для війни стають регулярними функціями в діяльності племен. У IV ст. н. є. анти вели наполегливу боротьбу з готами. V 385 р. готський король Венітар (Вітімар) прагнув підкорити антів своїй владі, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його разом із синами й «вельможами». Але й на початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Все це вплинуло на соціально-економічний розвиток слов'ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки, одержувані під час війни, сприяли накопиченню багатств у антських вождів. Посилилась їхня військова й політична влада, що прискорило майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, процес формування у ньому класових відносин. З VII ст. термін «анти» вже не фігурує у писемних джерелах. З VI—VII ст. у них вживаються такі найменування, як «слов'яни», «склавши», «склавени». Поява у слов'ян союзів племен свідчила про становлення в них у період між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі старі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах панівного класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії перебували й анти. Військова демократія поєднувала в собі риси, притаманні громадському самоврядуванню, а також елементи державного ладу. У міру поглиблення соціальної диференціації у воєнно-демократичних союзах посилювалася державно-правова основа, що неминуче зумовлювало класовий поділ суспільства й утворення держави. Це, звичайно, вимагало тривалого часу. Позначився і зовнішньополітичний чинник: на розвиток слов'ян несприятливо вплинуло нашестя гуннів. У другій половині І тис. н. є. східнослов'янські племена заселяли велику територію, на якій сформувалася давньоруська народність. Картину розміщення східних слов'ян на Східно-Європейській рівнині яскраво зобразив давньоруський літописець кінця XI — початку XII ст. Нестор у «Повісті минулих літ», яка «увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури». На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром у Києві; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'яттю — древляни з центром у Іскоростені; на північ від полян і древлян, на Лівобережжі Прип'яті — дреговичі; на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу — бужани й воли-няни; південніше полян, у Південному Подніпров'ї — уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра — тиверці; у Закарпатті— білі хорвати; на лівому березі Дніпра, в басейні рік Сули, Сейму, Десни, сягаючи на сході до Сіверського Дінця, — сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа — радимичі; на північ від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра й Двіни — кривичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни, по річці Полоті — полочани; у районі озера Ільмень — словени; нарешті, на крайньому сході регіону розміщення східних слов'ян жили в'ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки й Москви-ріки. Археологічні розкопки дають досить повне уявлення про рівень економічного розвитку східних слов'ян у VII—VIII ст. Основу їхнього господарства становило орне землеробство, в якому тепер застосовувалися більш досконалі знаряддя праці, зокрема рало з широким лезом і залізним наконечником. На землеробській основі розвивалося скотарство, яке давало тяглову силу і продукти харчування. Промисли — полювання, рибальство, бортництво — почали відігравати у господарському житті слов'ян допоміжну роль. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зросла, цілком можливою стала індивідуалізація виробництва, створювались умови для переходу від ранньокласових відносин до феодальних. Дедалі більше розвиваються ремесла: ковальська та ювелірна справа, оброблення каміння, дерева та кості, ткацтво, теслярська та гончарна справа. На новій, більш високій, ніж у попередній період, виробничій основі відбувався процес відокремлення ремісництва від землеробства. Розвиток ремісництва був однією з передумов виникнення і зростання міст наприкінці VI—VIII ст.. Результатом відокремлення ремісництва від землеробства було зародження товарного виробництва. Регулярний товарний обмін свідчив про появу постійних надлишків продукції у землеробстві, скотарстві, ремісництві. У VII—VIII ст. починають інтенсивно розвиватися зовнішні економічні зв'язки східних слов'ян. Волзький шлях зв'язував землі східних слов'ян з племенами Середнього Поволжя і далі через Хва-линське (Каспійське) море — з країнами Сходу, Дніпровський шлях — з Візантією. Волзький і Дніпровський шляхи набули загальноєвропейського значення, з'єднуючи країни Причорномор'я і Сходу з Прибалтикою. Економічний прогрес у східних слов'ян був рушійною силою їхнього суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт, що отримувався в них і досягав значних розмірів, ставав власністю виробника і міг бути джерелом збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна нерівність. Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян VII—VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини — «миру», «верві» як союзу індивідуальних господарств. У їхній власності перебували житло, знаряддя і продукти праці. Невеличке житло на чоти-ри-п'ять осіб, розміщення та розмір господарських будівель, малий запас продуктів свідчать про індивідуальний характер господарства слов'ян. Про це ж свідчить і факт збирання данини у слов'ян з «диму» (дому), про який згадується у давньоруському літописі. Водночас у межах територіальної общини продовжувала існувати колективна власність на землю, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Різні за складом сім'ї, що входили в територіальну общину, різний характер і рівень їхнього добробуту і накопичених багатств, захоплення багатими сім'ями прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини. Майнова нерівність її членів дедалі більше поглиблювалася. Формувалася соціальна верхівка суспільства, яка поступово присвоювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини й розпоряджатися ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало початковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продуктової ренти. Місцем проживання феодалізуючої знаті вже у VIII—IX ст. були укріплені «гради». Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що існувала у східних слов'ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класів суспільства перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Цей своєрідний розвиток пояснюється низкою обставин. Масовому застосуванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилося надто дорого і тому було невигідним. Треба враховувати і роль сільської общини як чинника, що затримував розвиток рабовласництва у східнослов'янському суспільстві. Не менш важливе значення мала й відсутність широкої варварської периферії, яка б постачала східним слов'янам рабів-полонених у великій кількості. У період становлення у східних слов'ян класового суспільства рабовласницька формація в глобальному масштабі вже віджила себе. І це, звичайно, вплинуло на розвиток східних слов'ян. Велику роль у переході їх до феодальної формації відіграв і досягнутий ними у VIII—IX ст. рівень розвитку продуктивних сил. Він вимагав, щоб працівник був заінтересований у продуктивному застосуванні знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів. Академік Б. О. Рибаков на підставі аналізу документальних даних вивів таку соціально-політичну структуру Русі: великий князь — світлі князі — великі бояри — бояри — гості — купці — люди — челядь. Появу у східних слов'ян елементів антагоністичних класів відобразила пам'ятка давньоруського права — Руська Правда, записана в XI ст. при князеві Ярославі Мудрому, але у своїй основі укладена ще на початку утворення Давньоруської держави. Головна увага у цій пам'ятці приділяється захисту інтересів «мужів» — так у Руській Правді називалася соціальна верхівка суспільства слов'ян. «Муж» — представник дружинної знаті, живе у хоромах, оточений численною челяддю, яка працює на нього. Дедалі більше з'являється таких членів общини, які, розорюючись, втрачають волю і потрапляють у залежність від багатих «мужів». Хороми були не тільки житлом «мужів», а й центром їхніх володінь — земель, луків та різних угідь, які вони захоплювали в общини, перетворюючи у свою спадкоємну приватну власність — вотчину. Разом із зростанням економічної сили мужів зростала і їхня політична могут­ність. На основі зазначених змін у соціально-економічному ладі східних слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко виявився у VII—VIII ст. Водночас із розвитком класових відносин формування державності відбувалося від союзів племен до ранньофеодальних князівств та інших вищих рівнів політичних об'єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави. У східних слов'ян вищим ступенем розвитку первіснообщинного ладу, що підготував окремі племена до майбутнього життя у великих об'єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв'язку, змінюючись новими, ширшими, були союзи племен. Названі у давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени утворювали 14 союзів східнослов'янських племен. Територія кожного з них була чималою (дорівнювала кільком сучасним областям). Союзи племен об'єднували до десятка племен, назви яких не дійшли до нас. Збереглася лише загальна назва союзу, котра, як вважають дослідники, могла водночас бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен, як і в антський період, формою організації управління була військова демократія. У таких військово-демократичних племенних союзах, утворених насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігравав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VI—VII ст. належить і виникнення громадського інституту — дружини. Остання була постійною організацією професійних воїнів, які стояли поза общиною і над нею, організацією, згуртованою не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своєму ватажку. Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали собі більшу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні установи -— народні збори, рада старійшин. Народні збори перетворилися у збори воїнів, яким військовий ватажок, оточений і підтримуваний дружиною, нав'язував свою волю, здобуваючи дедалі більший вплив і владу з допомогою інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені. Таким чином, відбувалося перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління — князівство. У союзах племен — князівствах — формувався новий рівень управління. Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування та пригнічення, спрямовані проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататорів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особливої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціальний апарат управління і поширювалася на певну територію. Військовий ватажок великого союзу племен стає управителем — князем. Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина — у військову силу, що виконувала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення загарбницьких та оборонних воєн. Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов'янських племен. В одних союзах він відбувався швидше, в інших — повільніше. У VIII ст. в умовах боротьби з кочівниками у Середньому Придніпров'ї декілька союзів племен, або князівств, об'єдналися в союз союзів під назвою «Русь», столицею якого став полянський Київ. Великими об'єднаннями східнослов'янських племен ще до нашестя аварів були дулібо-волинський союз, а також три союзи племен псковських, смоленських і полоцьких кривичів. Про формування у східних слов'ян об'єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них ідеться про існування на території, де проживали слов'янські племена, трьох політичних центрів: Куяби, Славії та Артанії. Куяба була політичним об'єднанням південної групи слов'янських племен на чолі з полянами із центром у Києві. Славія, на думку окремих дослідників, — об'єднанням північної групи на чолі з новгородськими слов'янами; що ж стосується Артанії, то, очевидно, східні письменники мали на увазі південносхідну групу слов'янських племен. «Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-кня-зівств, були новими утвореннями і відображали вищий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII— IX ст. придніпровський союз союзів племен «Русь» переростає у ще сильніше об'єднання під назвою «Руська земля», об'єднавши значну кількість союзів слов'янських племен. Літопис перелічує: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Як стверджує академік Б. О. Рибаков, такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, або був справжньою державою, або ставав нею. Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст., згідно з літописом, були князі Дір і Аскольд. Про князя Діра арабський географ Хет. аль-Масуді писав: «Першим із слов'янських царів є цар Діра». В одному з джерел IX ст. повідомляється, що «у русів існують лицарі», тобто знать. Про поділ на багатих і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджував, а інколи висилав злочинців «до правителів віддалених областей». На Русі існував звичай «божого суду» (розв'язання спірної справи поєдинком). Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав країну, збираючи данину з населення. У IX ст. посилилася дипломатична й воєнна активність східних слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архіпелазі; у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі й германського імператора в Інгельгеймі. У 860 р. руси з'явилися біля стін Константинополя. На такого роду воєнні та політичні акції, як вважають деякі учені, була здатна тільки держава. Поряд з утворенням держави «Руська земля» через об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами. Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньоруської держави — Київської Русі. Під владою Києва об'єдналися два величезні слов'янські політичні центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилися багато інших земель. У межах Давньоруської держави відбувався процес суспільно-політичного розвитку більш як 20-ти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Давньоруської держави став Олег. Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес політичної консолідації був обумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників: територіальною, етнічною і культурною спільністю східних слов'ян, їхніми економічними зв'язками, прагненням об'єднати сили в боротьбі зі спільним зовнішнім ворогом. Інтеграційні політико-економічні процеси призвели до етнічної консолідації східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед схожістю мови (зі збе­реженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (яка в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Очевидно, в цей час виникають певні елементи національної самосвідомості, почуття патріотизму. Отже, у процесі формування давньоруської державності простежуються чотири етапи: племінні княжіння східних слов'ян; утворення первісного ядра давньоруської державності — «Руської землі»; формування південного й північного ранньодержавних утворень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була, розглянута засновниками норманської теорії, яка відроджена у деяких зарубіжних країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї тенденційної теорії стверджують, що держава у східних слов'ян сформувалася не як закономірний результат їхнього внутрішнього самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями зі Скандинавії — «норманськими» або «варязькими» князями. Норманська теорія виникла ще у XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер вважали літописну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті запрошення варягів та про варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голш-тинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових. На своєму багаторічному шляху розвитку норманізм дедалі більше перетворювався в антислов'янську політичну доктрину. Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М. В. Ломоносов, який указав на наукову неспроможність теорії і ворожий народам Росії її політичний зміст. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-демократи В. Г. Бєлінський, О. І. Гер-цен, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов. До антинорманістів належали І. Є. Забєлін, М. І. Костомаров та інші історики. Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить російському вченому О. О. Шахматову, який виявив порівняно пізніше походження й штучний характер розповіді «про призов варязьких князів». Однак повністю заперечувати вплив варягів на Русь було б неправильним. Особливо це стосується варязьких дружин. Всесторонньо розглянув позиції засновників норманської теорії походження Русі і аргументи їх противників М. С. Грушевський. Основною засадою, з якої М. С. Грушевський виходив у критиці прихильників цієї теорії насадження східним слов'янам державності ззовні представниками чужих народів, «було в принципі правильне розуміння ним загальнолюдських процесів історичного розвитку, які у своїй модифікації пережили і слов'яни». Сучасна історична й історико-правова наука також виступили проти норманізму. У працях відомих учених Б. Д. Грекова, Д. С. Лихачова, В. В. Мав-родіна, А. М. Насонова, В. Т. Пашуто, М. Д. Приселкова, Б. О. Риба-кова, М. М. Тихомирова, Л. В. Черепніна, І П Шаскольського, С. В. Юшкова, П. П. Толочка, М. Ф. Котляра та інших дана переконлива критика основних положень норманської теорії, показана її невідповідність об'єктивним історичним фактам. Доведено, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з «призовом варягів», а з явищами, характерними для розвитку суспільно-економічного ладу самих східних слов'ян. До розкладу у них первіснообщинних і виникнення феодальних відносин нормани ніякого відношення не мають. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення, і передусім тому, що вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й Давня Русь. На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак проблеми залишаються. Неонор-маністи проголосили варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо. Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян. їхній суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава. У сучасній історіографії трапляються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Згідно з твердженнями прихильників цієї теорії династія київських князів була начебто тюркського походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину спеціалісти також відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. «Заслугою» хазар було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася й міцніла у боротьбі з хазарською експансією. У IX ст. у результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфсько-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються і такі назви, як «Давньоруська держава», «Київська держава», «Давня Русь». Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширювати свою територію. За князя Олега (882—912) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Водночас ліквідовувалася залежність радимичів від хазар. За князя Ігоря (912—945) до Давньоруської держави були приєднані уличі й тиверці, і знову ж древляни, які відокремилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972) і Володимир (978—1015) здійснювали походи у землі в'ятичів. Отже, руйнувалися й зникали старі племенні розмежування та складалася величезна територія Давньоруської держави. У X ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького й Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході та південному заході — до Карпат, Пруту й пониззя Дунаю. У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основні етапи. Перший охоплює кінець IX і X ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес політичного об'єднання Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади. Наприкінці X — у першій половині XI ст. Київська Русь вступила в період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості. До періоду феодальної роздробленості належить початок зародження української, а також російської та білоруської державності. Іншої думки дотримувався М. І. Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної, федеративної, що втілювалася у південноруській («малоросійській») народності, і «єдинодержавної», яку уособлювала великоруська народність. Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком України М. С. Грушевським, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, великоруської народності — з давньоруською. Втім у М. С. Грушевського іноді траплялася й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави «юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації», вироблених Київською державою. Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської науки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робилося у Володимиро-Суздальській, а пізніше — у Московській Русі. До них належали такі найавторитетніші дослідники російської історії, як С. М. Соловйов і В. Й. Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою цілком нових відносин в економічній, соціальній та політичній сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, не схоже на попередню історію, набув досить значного поширення. Так, в одній із популярних праць кінця XIX ст. зазначалося: Русь Дніпровська і Русь Північно-Східна — дві цілком різні історичні дійсності; історію тієї й іншої створюють не одинаково два різні відділи російської народності. У середовищі дореволюційних російських учених були й такі, хто рішуче заперечував спроби відірвати Московську Русь від Київської і підкреслював наступність у їхньому розвитку. До таких, наприклад, належав О. Є. Пресняков. Завершення процесів формування Давньоруської держави, позитивно позначилося на етнічному розвитку східнослов'янських племен, які поступово формувалися в єдину давньоруську народність, її основу становили спільна територія, єдина мова й культура, відносно міцні економічні зв'язки. Упродовж періоду існування Київської Русі давньоруська народність — спільна етнічна основа українців, росіян і білорусів — розвивалася шляхом подальшої консолідації. Відомий спеціаліст з археології та історії епохи Київської Русі О. П. Моця, зазначає, що «говорити про українців, росіян чи білорусів у IX—XIII ст. зарано— вони ними себе тоді не усвідомлювали, називалися «русами», «русинами», «русичами». Тому, вважає цей автор, спроби «віддати» давньоруський спадок лише одному з цих сучасних народів, котрі в цілому сформувалися і самоусвідомили себе у сучасних назвах у пізні часи, є науково некоректним. Як зазначає П. П. Толочко, «у межах державної території Київської Русі впродовж кінця IX— початку XIII ст. сформувалася відносно єдина етнокультурна і етнополітична східнослов'янська спільність».    Головними історичними передумовами формування Київської держави внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси.    Серед внутрішніх факторів слід зрозуміти також роль піднесення Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства.    Русь — земля полян — із центром у Києві, завдяки своєму географічному становищу (через Київ проходив шлях “із варяг у греки”), йдучи попереду інших українських земель у своєму розвитку, з давніх-давен мала значення національно-політичного осередку життя українських племен. Таким чином, зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, які спонукали появу української державності, з якої шляхом історичного розвитку розвинулася й виросла Київська держава, захоплюючи в сфери своєї київсько-руської державної ідеології всі інші поодинокі українські землі і навіть поширюючи свої державні впливи далеко за українські етнографічні межі.    Історичні джерела не дають точних відомостей про розвиток Київського князівства після смерті Кия. Так, Бертинська хроніка 839 р. вказує на існування київської династії. “Повість временних літ” та візантійські джерела розповідають про похід князів Аскольда і Діра у 866 р. на Царгород.    Багато питань викликає постать князя Аскольда. Так, за літописом, Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика. М. Траубе вважає, що Аскольд хоч і був шведом, але він нічого спільного із Рюриком не мав. О. Шахматов вважає його сином Кия, а Б. Рибаков виводить ім’я Аскольда від річки Оскол.    Імператор Візантії Костянтин Порфірородний у джерелах згадує договір між імператором Василем і Руссю за часів Аскольда (873—874 рр.).    На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статуту, який регламентував мито з товарів, що прибували з Русі до Баварії.    Існує згадка про походи київських князів на Візантію ще до приходу Олега в Київ. На жаль, тексти договорів, що були підписані внаслідок цих походів, до нас не дійшли. Важливим наслідком походів стало прийняття християнства панівною елітою держави. Отже, вже до встановлення правління династії Рюриковичів Київська держава вийшла на міжнародний простір.    Серед зовнішніх факторів, що спричинилися до утворення і розвитку Київської держави, необхідно взяти до уваги роль варязького чинника в політичному житті українських племен у IX ст.    Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.    Відомо, що на півночі, у Славії, близько 860 р. внаслідок суперечок за ладозький престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика. Для нього та його оточення Київ став головним об’єктом політичних інтересів. Після смерті Рюрика престол було передано його малолітньому сину Ігореві, а фактичне врядування здійснював регент Олег. 882 року Олег організував похід на Київ, підступно вбив Аскольда та Діра і став правити Києвом.    Замість слов’янської династії Києвичів варяги стали засновниками нової київської династії Рюриковичів, багато варягів ішло на службу до руських князів. Але, як підкреслює більшість науковців, цей варязький дружинний елемент поступово розчинився в місцевому елементі і не мав особливого впливу на українські правові звичаї. Так, захопивши владу в Києві, Олег не зміг замінити політичну структуру Київської держави — монархію — республіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що свідчить про силу традицій Київської держави.    За допомогою дружини Русь поширює свої державні впливи на сусідні землі і навіть проводить військові акції в далеких землях.    Князь Олег, як вказує “Повість временних літ”, “обладав” полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами. Війна з хозарами спричинила спустошення військом Олега берегів Каспійського моря. Відомі походи Олега на Візантію, які закінчилися укладанням з нею вигідних договорів 907 і 911 рр. Князюванням Олега (882—912 рр.) завершується процес утворення Київської Русі як державної спільності східних слов’ян.    Князь Ігор (912—945 рр.), який наслідував київський престол після смерті Олега, організував походи проти деревлян, що проводили сепаратистську політику, проти уличів, проти Візантії.    Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави й забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами.    Намагання оволодіти Чорноморським узбережжям привело до війни 941 р., яка закінчилася втратою основної частини флоту. В 944 р. був здійснений ще один, більш вдалий похід. Мирний договір, хоч і вводив деякі обмеження купцям з Київської держави, все ж забезпечував її основні інтереси.    Черговий похід Ігоря проти деревлян і намагання обкласти їх ще більшою даниною викликали повстання, яке очолив князь Мал. Дружину київського князя було розгромлено, а його самого вбито.    Вдова Ігоря Ольга (945—946), очоливши державу від імені свого малолітнього сина Святослава, рушила війною на деревлян і жорстоко розправилася з ними. Щоб запобігти новим виступам з боку підлеглих племен, Ольга провела ряд реформ. Інтереси своєї держави Ольга забезпечувала дипломатичним шляхом.    946 року княгиня у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який, як вказує літописець, був зачарований її красою і розумом. Є свідчення, що Ольга прийняла християнство, мала дипломатичні зв’язки не тільки з Візантією, але й з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.    Відомий своїми походами видатний полководець київський князь Святослав, син Ігоря та Ольги (964—972). Продовжуючи політику своїх попередників щодо об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва, він підкорив вятичів, фінські племена, розгромив хозарів, ходив походами в Болгарію. Його походи засвідчують зростання ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.    Завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської держави князь Володимир Великий (980—1015). Він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів. 980 р. він запровадив християнство як державну релігію, що сприяло централізації та зміцненню держави, а також провів ряд реформ.    Під час князювання Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) відбувалося подальше розширення Київської держави. Її територія простяглася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. Поширилися міжнародні зв’язки Київської Русі.    Наголосимо, що, поширюючи владу Русі на сусідні землі, київська державність не зачіпала місцевих особливостей, їхнього устрою, не втручалася у внутрішні справи. Всі відносини цих земель до Києва обмежувалися, в основному, даниною, яку завойовані повинні були давати київському князеві. Данину збирали за допомогою дружини під час осіннього “полюддя”.    Київська Русь була однією з наймогутніших держав у Європі. Вона існувала три століття. Зміни, що відбувалися в процесі історичного розвитку, змінювали й її сутність.    У своєму розвитку, як мовить вітчизняна історіографія, Київська держава пройшла три періоди. Перший період експансії (882—978 рр.) характеризується приєднанням земель інших племен, розширенням військових міжнародних впливів Київської Русі.    Другий період внутрішньої розбудови (978—1132 рр.) — це найвищий розквіт Київської Русі, який характеризується великими здобутками в культурі, міжнародних зв’язках, у встановленні панування християнства православної конфесії як державної релігії. Саме в цей час з’являється збірка писаного права “Руська Правда”.    Третій період феодальної роздробленості і розпаду Київської Русі (1132—1240 рр.) характеризується падінням авторитету великого князя, посиленням чвар та міжусобиць між князями, загрозою нападу кочових племен, економічним застоєм. Київська Русь була найбільшою країною в Європі. До її складу входили не лише слов’яни, а й інші народи, об’єднані владою династії і релігії. Але численність династії, з одного боку, і нечітке визначення права успадкування престолу, з іншого, викликали непорозуміння і боротьбу претендентів.    Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців, які завдавали великої шкоди. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.    Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва. В часи найбільшого ослаблення Київської Русі на неї навалився новий ворог — монголо-татарська орда. Вона завершила занепад Київської держави (1240 р).

Польсько-Литовські унії (ХІУ-ХУ ст.) та їх наслідки для України.

У період укладення трьох угод про політичний союз (унію), що тривав понад 180 років, змінювався характер підпорядкування українських земель польсько-литовській короні. Залишаючись за своїм типом середньовічною феодальною державою, Литовсько-Руська держава змінює внутрішню форму, режим правління стає дедалі жорсткішим, а влада - чужинською.

Першою була Кревська унія 1385 року. Відповідно до неї Великий литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став королем Польщі під ім'ям Володислава II. Він зобов'язався приєднати до Польщі литовські, українські й білоруські землі, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Литовсько-українські землі щедро роздавали польській знаті.

Із правової точки зору Кревська унія означала інкорпорацію Литовсько-Руської держави до складу Королівства Польського. Однак на практиці й після 1385 р. держава Гедиміновині в й надалі існувала як окремий соціально-політичний організм. Цьому сприяла загалом негативна оцінка змісту унії з боку сепаратистськи налаштованих литовських удільних князів та місцевих земських еліт.

Цілковитому загарбанню Польщею територій, споконвічно заселених русинами-українцями, завадили внутрішні чвари у Литві. Князя Вітовта, який з допомогою зброї в 1392 р. прийшов до влади в Литві, українсько-білоруські князі визнали "королем Литовським і Руським". За його князювання експансію Польщі було стримано, а у Грюнвальдській битві 1410 р. об'єднані українсько-польсько-литовські війська завдали нищівної поразки німецьким рицарям-хрестоносцям.

Наступник кроком до зближення Литви й Польщі стало укладення в Городлі в 1413 р. Городельської унії, яка зрівняла у правах польську та литовську шляхти. Українські та білоруські феодали зав'язували родинні стосунки з польською знаттю, приймали католицьку віру. Польща дедалі дужче контролювала литовські, українські та білоруські землі. За підтримки Польщі в Литві розгорнулася активна діяльність із ліквідації автономії українських земель. Спершу її втратили найбільші удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), де почали правити великокнязівські намісники. У 50-х роках XV ст. литовський уряд остаточно скасував поділ України-Руси на князівства. Тут постали воєводства, які підлягали Великому Литовському князеві. Але обидві держави ще зберігали суверенітет.

Передумовою Люблінської унії 1569р. було те, що на початку XVI ст. Литва була близька до занепаду. Із заходу їй погрожував Тевтонський орден мечоносців; зі сходу зміцніла Московська держава заявила претензії на всі землі колишньої Київської Русі, а тим часом захопила Чернігівщину та Смоленщину. Країну спустошували постійні набіги кримських татар.

Усе це спонукало правлячу литовсько-руську феодальну верхівку до союзу з Польщею. Остання також була зацікавлена у подальшому зміцненні обопільних зв'язків, висуваючи при цьому головну умову - об'єднання Польщі й Литви в єдину державу.

У 1569 р. у Любліні скликали спільний польсько-литовський сейм, який узаконив утворення держави Речі Посполитої. За польською державною традицією, на чолі держави був єдиний король, якого обирав сейм. Нова держава опікувалася зовнішніми відносинами, податковою політикою, фінансами. Водночас Литва певний час зберігала ознаки автономії: систему судочинства, військо, місцеве самоврядування тощо. Згідно з унією до Польщі відійшла переважна більшість українських земель - уся Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина (західноукраїнські території Польща анексувала ще раніше). Литовсько-руська форма державності українського народу припинила існувати.

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церквиУкраїни та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).

1.  Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

2. Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в)  необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г)   саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

3.  Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а)  необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б)  можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в)  майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

4.   Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

5. Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

6. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

Приєднання Західної України, Північної Буковини та частини Бессарабії до УРСР.

Перш ніж розпочати відкриту агресію проти Франції та Англії Гітлеру потрібно було забезпечити тил на сході. Тому він почав шукати порозуміння із Москвою, яке готовий був купити ціною західних українських і білоруських земель. Це йому вдалося, і 23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад. До пакту входив секретний протокол, в якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи і відповідні сфери впливу та окупації. Так, Литва входила у сферу інтересів Німеччини, а Естонія, Латвія, Фінляндія були віднесені до сфери впливу СРСР. За протоколом у разі збройного німецько-польського конфлікту німецькі війська не повинні були просуватися далі кордонів річок Нарев, Вісла, Сян.

1 вересня 1939 р. нацистська Німеччина напала на Польщу, розв'язавши Другу світову війну. За три тижні Польська держава перестала існувати. 17 вересня 1939 р. згідно з таємною угодою Червона Армія вступила в Східну Польщу і за 12 днів захопила Західну Волинь та Східну Галичину. Але на цьому розподіл Польської держави, а разом з тим і західноукраїнських земель не закінчився. Сталіну стало відомо, що Гітлер планує перетворити Литву в протекторат і готується до вторгнення. Тому він запропонував Гітлеру частину Польщі взамін Литви, яка повинна була перейти до сфери впливу СРСР. На цій підставі новий радянсько-німецький договір "про дружбу і кордони" від 28 вересня 1939 р. визначив кордони між Німеччиною та СРСР уздовж Сяну та Бугу.

На території Західної Волині і Східної Галичини, що була зайнята Червоною Армією, розгорнулась підготовка до виборів у Народні збори Західної України. 22 жовтня 1939 р. виборці, які голосували згідно з радянськими традиціями за наперед ухвалений список кандидатів, обрали 148 депутатів.

Народні збори Західної України, що відбулися 26-28 жовтня 1939 р. у Львові, проголосили встановлення радянської влади на всій території Західної України, а також звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР про прийняття Західної України до складу СРСР і УРСР. 1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про приєднання Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік з об'єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. 15 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР вирішила "прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз'єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі".

У секретному протоколі до пакту від 23 серпня 1939 р. Німеччина визнала зацікавленість СРСР у Бессарабії, і 28 червня 1940 р. Червона Армія переходить р. Дністер, а 30 червня виходить на новий кордон із Румунією. За порадою німецької сторони румунська армія відходила без бою. Румунія зреклася на користь СРСР Північної Буковини та Бессарабії.

2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР задовольнила прохання представників Бессарабії та Північної Буковини про прийняття їх до складу СРСР. Було також схвалено закон про включення Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії - Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського до УРСР.

Указом від 4 грудня 1939 р. Верховна Рада СРСР встановила новий адміністративний поділ Західної України і утворила шість областей - Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, які було поділено на райони. 7 серпня 1940 р. у складі УРСР з Північної Буковини й основної частини Хотинського повіту Бессарабії було створено Чернівецьку область, а на основі Аккерманського та Ізмаїльського повітів - Аккерманську область, яка від 3 грудня 1940 р. почала називатися Ізмаїльською.

Включення у 1939-1940 рр. споконвічних українських земель - Західної України, Північної Буковини і населених українцями трьох повітів Бессарабії - до складу УРСР, без сумніву, було подією історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї держави.

Чимало соціально-економічних заходів було здійснено на західноукраїнських землях. Зокрема, було проведено конфіскацію поміщицьких земель та експропріацію польських землевласників. Безземельне і малоземельне селянство одержало понад 1 млн гектарів землі, велику кількість худоби тощо. Утім приєднання тоталітарним режимом українських земель до УРСР супроводжувалося насильством і репресіями. Тому навіть потрібні й корисні починання, що реалізовувалися за радянською адміністративно-командною методикою, часто призводили до негативних наслідків. Так, націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні ремісничі майстерні, грубо порушувалися закони в галузі оподаткування, хлібозаготівель Уже з весни 1940 р. розпочалася явно передчасна колективізація, яка супроводжувалася широкомасштабними репресіями. У селах насильно відбирали землю не тільки отриману, а й приватну.

Ліквідація старої системи управління поєднувалась із висиланням із Західної України службовців колишнього держапарату. Почалися арешти колишніх партійних функціонерів, підприємців, поміщиків. Жертвою сталінщини стала українська інтелігенція, діячі науки, культури, мистецтва і навіть колишні члени КПЗУ Як метод політичного переслідування широко використовувалася депортація. Уніфікація державного ладу й управління в нових областях здійснювалася жорстокими адміністративними методами. Зі сходу прибували керівні кадри, які зовсім не рахувалися зі специфікою місцевого економічного і духовного життя. Усе це призвело до того, що перше знайомство з радянською системою мало для західних українців в основному негативні наслідки.

Державний лад Київської Русі. Територіальне управління: тисяцькі, сотські, волостелі.

 В даному питанні зверніть увагу на те, що в адміністративному плані Київська Русь не була унітарною державою і складалася із відносно самостійних земель та волостей, які були слабо пов’язані між собою в економічному відношенні. Волості об’єднувалися в землі, в яких головними були міста. Князі правили волостями і землями на правах родинної власності.    “Руська Правда” згадує стару адміністративну одиницю — вервь, яка об’єднувала людей територіальними зв’язками. В основу взаємовідносин членів верві покладалася кругова відповідальність усіх членів за кожного, а цілої громади — за всіх. Ціла громада, все її населення керувалося в суспільних відносинах стародавніми правовими звичаями. Вервь мала також свою судову організацію, відому під назвою копного суду. За допомогою цих важелів підтримувався на території верві лад і порядок. У Пскові та Новгороді верві відповідала сотня і губа.    За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права.    Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви.    Студенти мають усвідомити сутність ранньофеодальної монархії: Великий князь київський не був абсолютним монархом у державі, не мав якихось виключних юридичних прав відносно інших князів, а вважався старшим більше морально, звичайно маючи у своєму розпорядженні більше матеріальних сил і більше засобів для поширення своїх впливів. Такою була природа влади українського князя.    В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори, які мали назви: “ряд”, “докінчання”, “цілування”. Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції — умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку рушення князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язковими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі.    Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. М. Грушевський висловлюється про Думу як про “обов’язкову учасницю княжого правління”, але Дума не мала сталої форми й означеної компетенції. “Князь радився з тими боярами, які були під рукою або яких він бажав бачити на нараді, через це склад міг постійно мінятися.    Таким чином, боярська Дума не мала в Київській Русі чітко означеної форми і компетенції, не мала під собою ясно окресленої юридичної підвалини. Але для нас важливе тут те, що такий звичай скликати на наради “ліпших людей” існував. Скликання таких нарад вимагала й давня традиція. Наприклад, Володимир Мономах у своєму “Повчанні дітям” говорить, що він щоденно радився з боярами.    Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір — ряд, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було — “не ображати народу”.    Всі важливі питання, які торкалися цілої землі, здавна вирішувалися на вічах. Правом на участь у вічі користувались однаковою мірою всі вільні громадяни даної землі. Обмеження прав щодо участі у вічах стосувалося лише тих, які персонально залежали від іншої особи: через це холопи, раби, закупи, а також жінки і неповнолітні у вічах участі не брали. Князь також брав участь у вічах.    Таким чином, віче було владою загальноземською, загальнонародною. Постанови віч “старшого города” (міста), тобто центральної громади землі, були обов’язковими для пригородів. В самих пригородах також відбувалися віча, але вони не торкалися загальноземських справ, а обмежувалися розв’язанням справ місцевого значення. Кожен громадянин, у тому числі й князь, міг стати ініціатором скликання віча.    Для законності вічевої постанови, ухваленої на зібранні, необхідна була кваліфікована більшість голосів. М. Костомаров писав, що віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, укладало мир, закликало князів, вибирало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або в “кормління” землі, визначало торговельні права і якість монети, іноді ставило громадою церкви та монастирі, встановлювало правила й закони — було, отже, законодавчою владою, а разом з тим — судовою, особливо в справах, що стосувалися громадянських прав.    В історичній літературі вважається, що природа віч в різних землях Київської Русі була однакова, але, за визначенням М. Грушевського, віче мало значнішу вагу в північних землях (Новгород, Псков), ніж у Києві.    Студенти повинні усвідомити, що протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється. В руках князя зосереджується вся повнота влади. Своє значення втрачають віча. Князі погоджують свої дії вже не з віче, а з керівниками військових дружин. У зв’язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, а її місце посідає українська. З місцевих старших дружинників князь призначає намісників і воєвод. Зникають місцеві “ясні князі”. Центральне управління повністю зосереджується в руках князя.    Студентам необхідно взяти до уваги, що певного розподілу на центральні і місцеві органи управління в Київській Русі не було. Цей поділ був відносний. Так, первісно існувала десятинна система, потім розвинулась двірцево-вотчинна. В цьому плані зверніть увагу на те, що органом центрального управління, крім самого князя й думи, був так званий княжий двір — місце, де зосереджувався суд і розправа.    Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці — тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Тиуни мали категорії: тиун огнишний або двірський, що відав двором; тиун конюшний; тиун сільський. Ключники — підручні тиунів. Дітські та отроки знаходилися при дворі князя. Вони виконували різні завдання, що стосувалися судової справи: виконували судові присуди, доставляли на суд звинувачених, були присутні при “муках” (тортури). Отроки походили з рабів-юнаків, а дітські були особами вільного стану.    “Ябетники” — урядовці, обов’язком яких були пошуки краденого і злочинців (“сочення”). Гриді — придворні слуги князя. Дітські, отроки, гриді, ябетники, мечники, метальники входили до складу молодшої дружини. Всі вони мали від князя утримання, але разом з тим, виконуючи доручення князя, одержували за свою працю платню безпосередньо від народу (система “кормління”). Бояри і мужі становили дружину старшу.    Для бояр обов’язкової, примусової служби в Київській Русі не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу.    Вище фінансове управління зосереджувалося в особі самого князя, який стягував податки (данина й урок) за допомогою різних урядовців — данщиків, пошлинників (митників) та ін.    Старовинною формою збирання данини було полюддя — форма контрибуції з населення, яку брав князь за свій військовий ризик. За одиницю оподаткування брався дим-двір і рало-плуг (окрема ділянка землі, що оброблялася господарем власними силами). Данина бралася продуктами (хліб, мед, хутра) і грішми (гривні, куни, ногати, різані, векші).    Окрім безпосередніх данин бралося мито-податок з населення, якщо воно користується тією чи іншою послугою держави (мито судове, штрафи, помічне).    На місцях центральне управління представляли посадники. Згадаймо, що ця посада з’явилася в Київській Русі внаслідок реформ Володимира Великого. Посадники призначалися київським князем у різні адміністративні центри (князівські намісники). Влада посадника мала адміністративний характер. До його функцій входив догляд за стягненням з населення податків; суди та розправа; оборонна функція. Утримання посадників відбувалось завдяки системі кормління.    Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування. Посадники не мали змоги втручатися у внутрішнє управління провінціями, бо кожна громада користувалася самоуправлінням, обираючи для управління й суду свої окремі земські органи влади: тисяцьких, соцьких, десяцьких, старців, добрих людей тощо.    Функції влади тисяцького, соцьких і десяцьких мали характер військово-адміністративний і адміністративно-фінансовий. Крім того, соцькі та десяцькі виконували поліцейські функції.    Велику роль у Київській Русі відігравало військо. Воно складалося з народного ополчення (так зване земське військо) на чолі з тисяцьким. Земське військо скликалося тільки під час війни. Окрім цього існувало постійне військо у вигляді князівської дружини і дружини бояр. Військо складалось із кінноти й піхоти.    Зверніть увагу на те, що в Київській Русі був чітко визначений договірний характер правних стосунків між ланками влади: віче і князь, ряд; договори князів між собою (феодальні з’їзди); договори князів із землями тощо. Цими фактами можна пояснити наявність федеративних тенденцій у процесі існування Київської держави.    Елементами демократичності державного устрою можна вважати відсутність станів як замкнених у собі самих корпорацій, каст. Фактично в політичному відношенні і смерд, і боярин були рівноправні. Так, вони разом з князем беруть участь у вічі як органі, що виявляє верховну волю народу.    В Київській Русі була досить сильною автономія громад, місцеве самоврядування. Народ управлявся своєю виборною владою, а представники центру не порушували загальнодемократичних засад Київської держави. Нерівність існувала фактично лише в економічній сфері.

Судова система та судочинство Гетьманщини. Судова реформа 1760-1763 рр

Усередині XVIII ст. з'їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про проведення судової реформи, яка була здійснена у 1760 році. Україну було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті було створено земський суд для цивільних справ, підкоморський—для земельних. Для розгляду кримінальних справ було відновлено Югродських судів у кожному полковому місті. Членів земського суду обирали з представників козацької старшини. До їхнього складу входили суддя, писар і підсудок. Вступаючи на посаду, члени земського суду давали присягу. В цих судах розглядалися суперечки про власність, спадкові справи. Земські суди було ліквідовано у 1831 році.

До складу підкоморського суду входили підкоморій та комірник. За своїм становищем підкоморій вважався першим після полковника. Підкоморські суди розглядали земельні спори. Вони були ліквідовані у 1840 році.

У гродські суди фактично було перетворено полкові суди. До їхнього складу входили: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. У компетенцію гродських судів входили виключно кримінальні справи. Діяли ці суди до 1782 року.

Найвищою судовою інстанцією в Україні залишався Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків.

Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували за польсько-литовського панування. У1763 році цю судову реформу затвердили Генеральні збори, що репрезентували все українське козацтво. На Генеральних зборах було сказано: "Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати най шляхетніший народ у світі".

Реформа 1760—1763 років мала позитивне значення, бо вона відокремила судову владу від адміністративної. З іншого боку, вона повертала судову систему на 150 років назад і передбачала дію Статуту 1588 року. Своєрідна судова система залишилася на Запорізькій Січі. Суд тут очолював військовий суддя, який був другою особою після кошового отамана. До складу цього суду входили представники козацької старшини. У своїй організації та діяльності суд Запорізької Січі користувався нормами звичаєвого права. Всі, хто проживав на території Запорізької Січі, підлягали юрисдикції тільки козацького суду.

Наприкінці 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський устрій. Генеральний суд було скасовано, в кожній губернії замість громадських судів було створено повітові суди.

На Правобережжі діяла польсько-шляхетська судова система. Найвищою судовою інстанцією тут був коронний трибунал. Він отримував назву від міста, де знаходилися Його установи. 3 1764 року судовими справами українських земель займався Люблінський трибунал. Як і раніше, до судової системи і цього разу входили земські, гродські та підкоморські суди. У містах з правом на самоврядування діяли магістратські (лавні) суди. В селах правосуддя здійснювали громадські, замкові, вотчинні суди.

У Північній Буковині (з 1775 року), Східній Галичині та Закарпатській Україні діяла судова система Австро-Угорської імперії. Судовими органами тут були жупи (комітети). Усі смертні вироки затверджував губернатор. Рішення судів виносились іменем імператора. 31774 року в судовій практиці Галичини стало обов'язковим використання австрійських правових актів. Першою інстанцією для сільського населення стали домініальні суди, для міського—магістратські, для шляхти — земські.

Таким чином, у кінці XVIII ст. самобутня судова система, яка існувала на Лівобережній Україні, в частині Правобережжя та в Запорізькій Січі, була знищена і натомість був розповсюджений судоустрій Російської імперії. На іншій частині України була запроваджена судова система Австрійської імперії.

Процес

Яків попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інквізиційний). Більш широкою стала сфера застосування розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали право мати представника на суді, який називався "прокуратор". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва — "адвокат", "повірений". Під час проведення судової реформи 1760—1763 років для захисту інтересів козаків і селян при Генеральному військовому суді призначалося чотири адвокати, а у 1767 році адвокати були введені до складу гродських та земських судів.

Судова справа розпочиналася з подання позову. В цивільних та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувались судовими органами.

Судочинство було усним і обов'язково відображалось у протоколах, які підписували усі члени суду. До середини XVIII ст. судочинство велося українською мовою, що свідчить про статус української мови як державної.

Порівняно з попередніми періодами майже не змінюється система судових доказів. До них належали: власне зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій половині XVIII ст. до цього додаються висновки експертів.

Свідки поділялися на офіційних та звичайних. До офіційних належали особи, які перебували на державній службі: возний і розшукувач. Звичайні свідки — це особи, що були присутні при скоєнні злочину або чули про цей злочин. При розслідуванні тяжких злочинів застосовувалося катування. Від нього звільнялись шляхта, духовенство, психічно хворі, вагітні жінки, старі люди і малолітні.

По закінченні розгляду судової справи суд приймав постанову—декрет.

З середини XVIII ст. вирок з кримінальної справи став називатися "мнение", а постанова з цивільної справи — "решением". Судові вироки та постанови приймалися більшістю голосів членів суду.

Сторона, що була невдоволена вироком чи рішенням, мала право на апеляцію, яка могла бути подана до Генерального військового суду в 10-денниЙ термін. У Правобережній Україні апеляція подавалася до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати вирок чи рішення, прийняти новий вирок чи рішення або передати справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували самі суди або місцеві уряди. З XVIII ст, у судах відновлюється посада судового виконавця — возного.

Передумови проголошення незалежності України. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Всенародний референдум 1 грудня 1991 р.

Приймаючи 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України, Верховна Рада одночасно ухвалила постанову «Про проголошення незалежності України», яка передбачала: «1 грудня 1991 р. провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності». Референдум мав показати, що джерелом української незалежної державності є не кулуарні домовленості представників окремих політичних сил, а воля українського народу, і тим самим стати вищою формою легітимації Акта проголошення незалежності України.

Підтвердження Акта проголошення незалежності України на Всеукраїнському референдумі було покликане забезпечити невідворотність процесу творення Української незалежної держави і сприяти його завершенню в умовах свободи поза межами Радянського Союзу. Референдум мав забезпечити якнайшвидше утвердження України як повноправної й повноцінної суверенної держави і відновлення її місця в Європі та світовій спільноті держав.

Період між проголошенням незалежної України і референдумом був вирішальним і завершальним у розбудові підвалин української державності та створенні умов для розвитку України як незалежної демократичної держави. У день проголошення незалежності України Верховна Рада ухвалила низку нормативних актів, покликаних підвищити ефективність державних інститутів та започаткувати формування національних силових структур.

Насамперед ідеться про Закон України від 24 серпня 1991 року «Про надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради України». Закон передбачав до обрання Президента України наділити Голову Верховної Ради України правом видавати в межах законодавства України обов’язкові для виконання на території республіки розпорядження; зупиняти постанови і розпорядження Кабінету міністрів України, накази міністрів та інших посадових осіб у разі їх невідповідності Конституції та законам України, а також зупиняти дію рішень обласних, районних, міських Рад народних депутатів, прийнятих із порушенням Конституції та законів України, до розгляду таких актів Верховною Радою.

Надзвичайно важливе значення мала постанова Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року «Про військові формування на Україні». Постанова передбачала підпорядкування Верховній Раді України всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, і утворення Міністерства оборони України, а також уповноважувала Уряд України розпочати створення збройних сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету міністрів і Національного банку України.

Символом розриву з імперським центром і відмови від радянської символіки стала постанова Верховної Ради від 4 вересня 1991 р. про підняття над будинком парламенту синьо-жовтого прапора.

Велике принципове і практичне значення для розбудови державності України та правового оформлення її статусу як незалежної держави мали ухвалені Верховною Радою Закон «Про правонаступництво України»          (12 вересня 1991 р.) та заява «Про основні принципи правонаступництва України стосовно боргу чи активів Союзу РСР (23 жовтня 1991 р.); Закон «Про громадянство України» (8 жовтня 1991 р.) та Закон «Про державний кордон України» (4 листопада 1991 р.).

Відповідно до цих актів чітко, конкретно і однозначно встановлювалося, що Україна має свою власну систему органів державної влади і управління, які діють відповідно до її Конституції та законів; своє власне єдине громадянство; і свою власну державну територію, яка окреслена державним кордоном. Інакше кажучи, нормативними актами України було визначено класичні атрибути, притаманні кожній суверенній державі.

У згаданих актах Україна підтвердила свої міжнародні зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, заявила, що вона є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки, і визначила свою позицію щодо розподілу боргів та активів колишнього Союзу РСР, зазначивши, що такий розподіл має здійснюватися за принципами, узгодженими між усіма державами — суб’єктами колишнього Союзу.

Після ухвалення Акта проголошення незалежності України її внутрішня і зовнішня політика була спрямована на продовження розбудови інститутів національної державності відповідно до вимог європейської політичної і правової культури та загальнолюдських демократичних цінностей. Діючи відповідно до Декларації про державний суверенітет, Україна підтвердила свій намір стати без’ядерною державою і розбудовувати дружні відносини із сусідніми країнами та іншими державами світу.

Питання визнання України міжнародною спільнотою 

З моменту ухвалення Акта проголошення незалежності питанням першорядної ваги для України стає визнання її незалежної державності міжнародною спільнотою і забезпечення підтримки з боку провідних держав світу, насамперед США, та держав — членів ЄС і НАТО.

Тим часом західні лідери, перебуваючи в захопленні від демагогії М.Горбачова й очікуючи чудесного перетворення «імперії зла» на сучасну демократію, демонстрували свою зацікавленість не в дезінтеграції СРСР, а в його збереженні. На найвищому рівні у двосторонніх форматах і в рамках міжнародних форумів, зокрема на засіданнях «великої сімки», обговорювалися плани надання Радянському Союзу масштабної економічної допомоги, для означення якої навіть стали використовувати, за аналогією, термін другий «план Маршалла» для СРСР.

Західна преса рясніла прогнозами політологів та аналітиків з описами катастрофічних наслідків розпаду СРСР і пропозиціями щодо його порятунку. Г.Кісінджер віщував ядерний армагедон у разі дезінтеграції СРСР і закликав не заохочувати рух радянських республік до усамостійнення. Рада національної безпеки США ухвалила директиву, яка вимагала від американської адміністрації спрямовувати всю допомогу центральному радянському уряду в Москві, а не окремим республікам, маючи на меті запобігти краху Радянського Союзу.

Ставлення західних держав до незалежності України було несприятливим і явно упередженим. Так, після виступу у Верховній Раді України в червні 1990 р. прем’єр міністр Великобританії М.Тетчер, відповідаючи на запитання депутатів, безапеляційно заявила, що Україна має не більше прав на незалежну державність, ніж американський штат Каліфорнія. Ще показовішою була промова Дж. Буша, виголошена ним у Верховній Раді України 1 серпня 1991 р., за три тижні до проголошення незалежності України. У цій промові, яку через її одіозність західна преса охрестила «котлетою по-київськи» (chiken Kyiv speach), він наголосив, що «свобода не тотожна незалежності» і що Сполучені Штати «не підтримуватимуть тих, хто прагне до незалежності заради утвердження, замість тиранії центру, місцевого деспотизму». Симптоматично, що промові Дж. Буша в Києві передував його візит до Москви, під час якого М.Горбачов запевнив американського президента, що процес підписання Союзного договору триватиме аж до підписання його Україною.

І після проголошення незалежності України провідні західні держави продовжували підтримувати М.Горбачова у його спробах реанімувати СРСР. Про це переконливо свідчать опубліковані записи розмов М.Горбачова з керівниками Іспанії, Німеччини, США, Франції, які солідаризувалися з ним у тому, що Союз має бути збережений, а Україна — залишитись у його складі. (Журнал «Главред», жовтень 2009 р.).

Примусити їх змінити позицію несприйняття України як незалежної держави міг лише демократично висловлений вибір українського народу на користь державної незалежності своєї країни під час референдуму.

Референдум 

Підготовці до призначеного на 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму була підпорядкована діяльність усіх державних органів, структур Народного руху України, інших організацій національно-демократичного спрямування. Депутати Верховної Ради, незалежно від їхньої політичної орієнтації, активно працювали у своїх виборчих округах.

У день проведення референдуму одночасно мали відбутися вибори першого президента України.

Всі учасники президентських перегонів (В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, Л.Табурянський, О.Ткаченко, І.Юхновський) незважаючи на ідеологічні розбіжності, протягом трьох місяців одностайно виступали з державницьких позицій.

Діяльність державних інституцій та громадських організацій, народних депутатів, кандидатів у президенти України і їхніх команд була спрямована на досягнення єдиної мети — забезпечення позитивного голосування на підтримку Акта проголошення незалежності. Згуртуванню суспільства в досягненні цієї мети сприяла заборона Компартії України та підпорядкування всіх силових структур, включно з КДБ, українській владі.

Загалом, в Україні було створено належні умови для вільного волевиявлення громадян і реалізації ними свободи вибору відповідно до засад демократії.

Громадяни, які брали участь у голосуванні, мали відповісти на одне чітко сформульоване запитання:«Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України»?

Порівняно з формулюванням запитання Всесоюзного референдуму, проведеного з ініціативи М.Горбачова 17 березня 1991 р., запитання Всеукраїнського референдуму не вводило виборця в оману і було коректним з погляду соціології, а його ініціювання та проведення повністю відповідало вимогам Закону України від 3 липня 1991 р. «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми».

Референдум відбувся в атмосфері пробудження політичної свідомості громадян, піднесення політичної активності суспільства та його включення в політичний процес, пов’язаний із боротьбою за українську національну державність. Усе це зумовило високий рівень участі громадян у голосуванні та позитивний результат референдуму.

У голосуванні взяли участь 31 млн. 891,42 тис., або 84,18% загальної кількості виборців. Ствердну відповідь на запитання бюлетеня дали 28 млн. 804,071 тис., або 90,32% із тих, хто взяв участь у голосуванні. Важливо було, що, незважаючи на регіональну різницю в результатах голосування, більшість громадян усіх регіонів України, включно з Кримом, дали позитивну відповідь і підтримали Акт проголошення незалежності України.

Підготовка і проведення референдуму здійснювалися відповідно до європейських стандартів, без примусу, фальсифікацій та порушень встановленої законом процедури. Як одностайно відзначили численні міжнародні спостерігачі, котрі представляли парламенти багатьох країн світу, неурядові організації та такі авторитетні міжнародні інституції, як Європарламент і Бюро вільних виборів НБС, під час референдуму відбувся вільний і демократично висловлений вибір народу України, вибір на користь української незалежної державності.

Отже, одвічне прагнення українського народу до свободи, яке в новітній час знайшло своє історичне втілення спочатку в Декларації про державний суверенітет України, а згодом — в Акті проголошення незалежності України, було переконливо підтверджене вільним і потужним народним волевиявленням.

Результати Всеукраїнського референдуму засвідчили набагато вищий рівень підтримки українськими громадянами повної державної незалежності України, ніж рівень підтримки необхідності збереження Союзу РСР як оновленої федерації (перше запитання бюлетеня референдуму 17 березня) чи навіть її перебування у Союзі суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет (друге запитання бюлетеня референдуму 17 березня).

При майже однаковій кількості громадян, які брали участь в обох референдумах — понад 31 млн. осіб, — за державну незалежність України висловилося 28 млн. 804,071 тис (90,32%), за збереження Союзу РСР як оновленої федерації — 22 млн. 110,889 тис. осіб (70,16%), а за участь України в Союзі суверенних держав — 25 млн. 224,687 тис. осіб (80,17%).

Отже, загальнонаціональна підтримка переважною більшістю українських громадян Акта проголошення незалежності України зняла будь-які сумніви у його легітимності та праві українського народу жити у власній незалежній державі.

Народне волевиявлення на користь незалежності державності України забезпечило незворотність процесу українського державотворення і створило міцне підґрунтя для офіційного визнання її державної незалежності членами міжнародної спільноти.

Широке міжнародне визнання України 

Після грудневого референдуму розпочався процес міжнародного визнання України, який став особливо інтенсивним наприкінці 1991 р. — на початку 1992 р. Аналіз цього процесу свідчить, що його динаміка зумовлювалась як результатами референдуму, так й іншими чинниками та викликаними референдумом подіями.

Перші акти офіційного визнання України de jure мали місце 2 грудня 1991 р., коли її як самостійну незалежну державу визнали Польща та Канада.

Того ж дня у Брюсселі міністри закордонних справ держав — членів ЄС ухвалили «Заяву про Україну». Але в заяві не йшлося про визнання України, а лише констатувалося таке: «Європейське співтовариство та його держави-члени беруть до уваги проведення референдуму в Україні, під час якого чітка більшість висловилася на користь незалежності. Вони вітають демократичний спосіб, у який український народ заявив про своє бажання того, щоб його республіка досягла повного суверенітету».

У заяві зазначалося, що в процесі трансформації Радянського Союзу представники України, Союзу та інших республік мають розв’язувати свої проблеми у мирний, демократичний і впорядкований спосіб. Європейське співтовариство і його держави-члени закликали Україну проводити з Союзом та іншими республіками відкритий конструктивний діалог, спрямований на забезпечення виконання всіх чинних міжнародних зобов’язань Радянського Союзу.

Нарешті, у заяві висловлювалось очікування того, що Україна виконуватиме всі зобов’язання за Гельсінкським підсумковим актом, Паризькою хартією та іншими документами НБСЄ, особливо ті, котрі стосуються захисту національних меншин, поважатиме й виконуватиме всі міжнародні зобов’язання Радянського Союзу щодо контролю над озброєнням та ядерного нерозповсюдження і разом з іншими республіками візьме на себе іноземні борги Союзу РСР.

Зі змісту заяви випливало, що ЄС виходив із презумпції існування Радянського Союзу і України як окремих держав, але у питанні її офіційного визнання займав вичікувальну позицію.

На аналогічній позиції стояли і Сполучені Штати, хоч американський президент Дж. Буш 30 листопада 1991 р. у телефонній розмові неофіційно попередив М.Горбачова, що США будуть вимушені визнати Україну, оскільки є всі ознаки, що «завтра переважна більшість проголосує на підтримку незалежності». «Якщо референдум принесе очікувані результати, — казав Дж. Буш, — єдине питання полягає в тому, коли і яким чином ми та інші країни визнаємо Україну».

Незважаючи на невизначеність позиції ЄС та США щодо моменту визнання України, процес тривав. До середини третьої декади грудня її визнали, окрім Польщі та Канади, ще 13 держав — Угорщина (3.12.1991), Литва, Латвія, Росія (4.12.1991), Болгарія (5.12.1991), Естонія (6.12.1991), Чехословаччина (8.12.1991), Швеція, Ізраїль(19.12.1991), Швейцарія, Казахстан (21.12.1991).

Тим часом у цей період сталося кілька важливих подій, які істотним чином вплинули на перебіг процесу визнання України. Серед них знаковою було підписання в Мінську 8 грудня 1991 р. Україною, Росією, Білорусією Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, у якій констатувалося, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».

Згодом на самміті СНД, який відбувся 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті, сторонами Угоди стали ще вісім держав — Азербайджан, Вірменія, Молдова, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.

25 грудня 1991 р. М.Горбачов склав із себе повноваження президента СРСР, підписавши відповідний указ.

Союз РСР припинив своє існування як фактично, так і юридично.

У період між ухваленням Акта проголошення незалежності та формальним припиненням існування Союзу РСР Україна однозначно і неодноразово підтверджувала сформульований ще у Декларації про державний суверенітет намір стати без’ядерною державою.

Реагуючи на ці події, Європейська Рада, скликана в Брюсселі на рівні міністрів закордонних справ держав — членів ЕС, 16 грудня 1991 р. ухвалила Заяву під назвою «Директиви щодо визнання нових держав у Східній Європі та у Радянському Союзі». У цьому документі визначалася спільна позиція ЄС і держав-членів щодо процесу та критеріїв визнання зазначених нових держав без посилань на якісь конкретні держави.

23 грудня 1991 р. Європейська Рада, посилаючись на ухвалені в Алма-Аті рішення, оприлюднила Заяву «Про майбутній статус Росії та інших колишніх республік», у якій зазначалося: Європейське співтовариство та держави-члени беруть до уваги те, що міжнародні права і обов’язки колишнього СРСР, включно з правами та обов’язками за Статутом ООН, здійснюватимуться Росією (насправді в одному з Алма-Атинських рішень ішлося про продовження здійснення Росією лише прав і обов’язків за Статутом ООН, насамперед — прав членства у Раді Безпеки ООН), і «готові визнати інші республіки, які складають співдружність, щойно отримають запевнення від цих республік у їхній готовності виконати вимоги «Директив щодо визнання нових держав у Східній Європі та в Радянському Союзі», ухвалених міністрами 16 грудня 1991 р.».

Звісно, зазначені події вплинули і на позицію Сполучених Штатів, але вони пов’язали офіційне визнання України з моментом відставки М.Горбачова з посади президента СРСР. Дж. Буш згадує, що після того, як вранці 25 грудня 1991 р. йому зателефонував М.Горбачов і поінформував про свою відставку, президент США у зверненні до американського народу повідомив про визнання Сполученими Штатами незалежності України та готовність до негайного встановлення з нею дипломатичних відносин. У листі президента Сполучених Штатів Америки президентові України від 26 грудня 1995 р. йшлося: «У світлі тих історичних змін, які відбулись у Вашій країні, і припинення існування Союзу, який об’єднував республіки колишнього Радянського Союзу, я з радістю повідомляю Вам, що Уряд Сполучених Штатів визнає Україну як незалежну державу».

Після визнання України Сполученими Штатами її офіційно визнали такі впливові європейські держави, як Німеччина (26.12.1991), Франція (27.12.1991), Італія (28.12.1991), Великобританія (31.12.1991). До кінця грудня Україну також визнали Китай, Японія, Бразилія, Мексика, Перу, Індонезія, Іран, Австралія, Таїланд, Алжир, Туніс, Йорданія, КНДР, Південна Корея, В’єтнам, Бангладеш, Данія, Фінляндія.

Отже, в останній тиждень 1991 р. стався кількісний, а головне — якісний прорив у визнанні України міжнародною спільнотою. Її державну незалежність визнали всі держави — постійні члени Ради Безпеки ООН і члени «великої сімки», провідні члени НАТО і ЄС, найбільші країни Азії та Південної Америки, основні країни розселення української діаспори.

Бурхлива динаміка визнання України зберігалась і на початку 1992 р. На кінець січня 1992 р. Україну визнали понад 90 держав. На кінець року кількість держав, які визнали Україну, зросла до 132. Причому зі 106 з них було домовлено про встановлення дипломатичних відносин.