Античні міста-держави Північного Причорномор'я: суспільний лад, державний лад, судочинство, право.

Утворення та розвиток полісів. Значний вплив на громадські стосунки, побут ікультуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, що почали створюватися у VII ст. до н.е. в Криму та Північному Причорномор'ї греками-колоністами. На території сучасної України вони проіснували близько тисячі років. Причини їх появи були різні. Найпершими оселилися тут греки-пірати, які торгували рабами і грабували купецькі кораблі. Їхні поселення були тимчасовими, наїжджали вони до них періодично. У VI ст. до н. е., коли кількість населення у Греції зросла, а орної землі залишилося мало, почалася скрута з продуктами. У пошуках землі частина населення полишала батьківщину, а знайшовши вільні родючі території, засновувала там поселення. Але зв'язків з рідним містом-матір'ю (метрополісом) не поривала.

Колонізація розпочалася у V ст. до н. е. В цей час тривали війни з Персією, а потім міжусобні війни між грецькими державами. У самих містах точилася боротьба між аристократами та демосом. Переможені, або люди, які не хотіли брати участь у цих кривавих сутичках, залишали рідні місця і переселялися за море. Виникали колонії і як купецькі факторії - тимчасові укріплення з ринком і складами. Поступово і вони перетворювалися на міста-держави. Освоювали нові землі представники всіх верств населення Еллади. Місцевих жителів вони називали "варварами".

У переважній більшості переселенці були вихідцями з малоазійських міст Мілета, Галікарнаса, Пергама. Перші поселення мілетські колоністи створили в Придунайщині та на острові Березань, назвавши його Борисфенідою. Але вони не розвинулися у сильні держави. Слідом виникли ті колонії, які з часом перетворилися на міцні міста-держави (поліси). Найбільшого розвитку досягли Тіра (неподалік сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія ("щаслива", на Бузькомулимані), Пантикапей ("риб'ячий шлях", на місці сучасної Керчі). Місто Херсонес ("півострів", у межах сучасного Севастополя) заснували вихідці дорійської колонії Гераклеї Понтійської.

Чорне море, яке дало їм притулок, греки назвали Понт Евксинський, тобто гостинне море. Грецька колонізація мала важливе значення в історії України. Через греків-колоністів праукраїнські племена, які жили північніше, долучалися до здобутків античноїцивілізації.

Жителі міст-держав, як і в Греції, займалися землеробством, скотарством, виноградарством, садівництвом. Вони були сміливими рибалками, талановитими ремісниками, заповзятливими купцями. Працею як вільних громадян, так і численних рабів колоністи споруджували житлові будинки, міцні оборонні мури, фортеці - акрополі, господарські споруди та чудові храми. У Херсонесі, Ольвії та  Пантикапеї побудували театри та спортивні школи-гімнасії. Грецькі Майстри кераміки виготовляли прекрасні амфори, піфоси, вази, побутовий посуд. Вони були вправними митцями з виготовлення металевих речей, зброї, а також талановитими ювелірами. їхні вироби зі срібла і золотастали шедеврами золотарства.

Колоністи виступали посередниками у торгівлі Еллади зі скіфами, сарматами та іншими племенами. 3 Греції вони вивозили вироби ремесла, вино, зброю, олію. До Греції везли рибу, хутра, рабів, збіжжя. Важливу роль у житті колоністів відігравав рибний промисел. Рибу споживали самі і вивозили у Грецію. У Херсонесі знайдено великі цистерни для її соління.

За містами лежали оброблені поля та пасовиська для корів, кіз, овець, свиней, коней, ослів. Центром кожного міста була агора - торгівельна  площа. Карбувалися власні гроші - монети з міді, бронзи, срібла золота. Ольвія виготовляла гроші для скіфських і сарматських царів. Міста мали бруковані вулиці, каналізацію, водогін. За міськими Мурами розташовувалося "місто мертвих" (некрополь) - міський цвинтар. Поступово з'являлися виселки, що формували сільськогосподарську округу - хору.

Грецькі колонії були полісами, себто містами-державами - замкненими суспільно-політичними організаціями. Переселенці приносили на новоосвоєні землі ті порядки, що існували в їхній метрополії, насамперед рабоволодіння, політичну систему. Ольвія та Херсонес розвивалися як демократичні республіки, Пантикапей - як аристократична (до утворення Боспорського царства). Отже, це була західна, антична модель станово-класового суспільства, де над особою та її власністю стояла верховна влада та державна власність. Але вона не була монополізована бюрократичною державою, як на Сході чи у Римській та Візантійській імперіях, а функціонувала у вигляді державно-громадських органів самоврядування.

Як і на батьківщині, колоністи поклонялися олімпійським богам: Зевсу, Посейдону, Афіні, Артеміді, Діонісу та іншим. Вихідці з Мілета шанували Аполлона - покровителя цього міста. Величні храми Аполлона стояли у центрі Ольвії і Пантикапею. На початку нашої ери, у III ст., у Пантикапеї з'являються перші християни. Колоністи брали участь і в Олімпійських іграх, а Ольвія влаштовувала у себе спортивні змагання на честь Ахілла- Ахіллеї.

Розмовною і писемною була грецька мова. Місцеві вчені писали нею твори з історії, філософії, географії, медицини. У IV ст. до н. е. в Ольвії побував "батько історії" -Геродот. У Пантикапеї жив філософ Смікр. Вихідцем з Ольвії був грецький філософ Біон, який сказав про одного жадібного афінянина: "He він володіє багатством, а багатство володіє ним". У цьому ж місті жив філософ Анахарсіс. Його батьком був скіф, матір'ю - грекиня. Анахарсіса, а також царя Скіла скіфи осудили до страти за зраду скіфськихзвичаїв і захоплення грецькою культурою.

Полководець Олександра Македонського Зопіріон хотів завоювати Ольвію, але з допомогою скіфів ольвіополіти відстояли незалежність.

На першому етапі існування (VII-I ст. до н. е.) міста-держави залишалися незалежними утвореннями, а на другому (I ст. до н. е. - III ст. н. е.) - були підкорені Римом. У IV ст. н. е. припинила існування Ольвія, а вцілілий Херсонес (Корсунь) відійшов до Візантійської імперії. У XV ст. його вщент зруйнували монголо-татари із Золотої Орди. Та ж доля спіткала Пантикапей та Феодосію.

Суспільний устрій. За суспільним ладом поліси були станово-класовимгромадянським суспільством, союзом голів і власників окремих господарств, заснованих на рабовласництві. Античні соціуми вирізнялися чітким розшаруванням на панівну верхівку - судновласники, купці, лихварі, землевласники та власники крамниць і майстерень; на вільних громадян - ремісники, землероби, торговці; та невільників - рабів, склад яких поповнювався полоненими, дітьми рабів, проданими у рабство. Своєрідне місце у суспільстві займали іноземці (метики) та гетери (жінки легкої поведінки), які не належали до жодної з груп.

Античне суспільство будувалося на специфічній формі власності (насамперед земельній) як своєрідній співвласності громадянина й громади у формі общини, як поєднання індивідуальної свободи й  громадського суверенітету. Це ще не була приватна власність у її пізнішому, буржуазному вигляді, і не новоєвропейське громадянське суспільство приватних власників. Соціальні відносини між громадянами будувалися за принципом рівноправних взаємин людей, a lie no вертикалі, яка сходить з висоти влади до окремих виконавців царських указів, що характерно для деспотичної форми правління. Привілеї надавалися за правом народження лише громадянам міста - грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки. Жінки вважалися вільними, але політичних прав не мали. Більшість громадян були купцями, ремісниками чи землеробами, які заробляли на життя працею, а політичною діяльністюзаймалися у вільний час. Існували щодо цього й інші норми. У Херсонесі, наприклад, рабиню відпускали на волю, якщо її за обрядом посвячували якомусь божеству. Покровителями таких рабів ставали храми або релігійна  громада. Під час облоги Ольвії військами Македонії у 331 р. до іі. е. міська рада звільнила рабів і надала їм право громадянства.

Отже, населення міст-держав складалося з трьох основних класів: громадян, мекетів і рабів, які не були рівноправними з політичного іі правового поглядів.

Державний лад. До II ст. до н. е. у полісах взяли гору демократичні Засади, згідно з якими вирішальна роль належала демосу (народу - громадянам міста), а всі інститути держави, включно з вищим владним органом - народними зборами - переважно обстоювали Інтереси повноправних громадян. Однак уже з I ст. до н. е. основні посади й фактичне управління полісами потрапили до рук невеликої групи аристократичних сімей, і демократичну форму правління замінила аристократична. Проте на початку Ольвія, Тіра, Херсонес та ряд інших полісів розвивалися як рабовласницькі демократичні республіки, законодавча влада в яких належала народу - демосу, що обирав архонтів, стратегів та інших урядових осіб. Раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Всі ж громадяни присягалися п,і вірність місту та його законам. Камінь з текстом такої присяги знайдено в Херсонесі.

Іншим законодавчим органом влади у містах вважалися народні збори, які називалися еклесія. У них брали участь всі вільні громадяни - чоловіки, якім виповнилися 25 років. Народні збори ухвалювали декрети й постанови щодо внутрішньої та зовнішньоїполітики, обирали  посадових осіб, розглядали питання у сфері морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод, звільнення іноземних купців від сплати мита урегулювання правовідносин громадян з полісом.

Постійнодіючим органом виконавчої влади була рада міста (буле), яку обирали народні збори на рік, на чолі з головою та його секретарем. До складу ради входили суд присяжних і головний жрець - базилевс, який відав релігійними культами. Нараді готувалися проекти рішення народних зборів, перевірялися кандидати на виборніпосади, контролювалася діяльність посадових осіб, відбувалося нагородження громадян, що мали заслуги, приймалися пожертви багатіїв до міської скарбниці та безоплатне забезпечення ними міста хлібом у неврожайні роки. В Ольвії такі громадяни отримували почесний декрет й нагороджувалися золотим вінком або встановленням статуї.

Подібно вшановували також іноземців за надані значні послуги полісу. Зокрема, вони отримували торгові привілеї та право громадянства. Галузевими відомствами були магістратури (фінансова, військова, торговельна тощо) або магістрати (посадові особи). Керувала ними колегія архонтів (5-6 осіб) на чолі з першим архонтом, яка скликала еклесію. Серед урядовців згадуються також базилевси (жреці), стратеги (воєначальники), деміурги (судді), колегія продиків (юристів), номофілаки (адміністратори).

Право. Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння), зобов'язальне, родинно-шлюбне, карне. Джерелами права слугували правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Закон і звичай часто ототожнювались, і лише наприкінці V ст. до н. е. почали віддавати пріоритет законам. Однак, ухвалюючи нормативні акти, органи державної влади не могли не рахуватися зі звичаями і традиціями місцевих племен. У свою чергу, звичаї і закони випливали з принципу широкої право- і дієздатності громадян.

Найчастіше регламентувалися право власності, право володіння, зобов'язальне право, особисті відносини між громадянами і стосунки в родині. Норми права захищали державну й приватну власність на землю, речі, худобу, рухоме і нерухоме майно, особу, рабів. Найтяжчими вважалися злочини проти держави: змова з метою повалення демократичного ладу або спроба його ліквідації, розголошення державної таємниці, державна зрада; злочини проти власності, посягання на життя, честь і гідність. Вони зазвичай каралися смертю. За інші правопорушення застосовувалися конфіскація майна, кари на тілі, штрафи.

Судові функції у полісах виконували народні збори, рада міста, магістратури, колегії, урядовці. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки, позивачі, відповідачі. Суди використовувалися як інститут забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самими законами. Судовий процес мав змагальний характер: позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту після того, як жодна зі сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення.

Отже, в містах Північного Причорномор'я панувало рабовласницьке право з відповідними типовими ознаками, і за суттю, формою та змістом воно нагадувало правову систему афінської полісної демократії класичної доби.

Джерела права Української гетьманської держави. Кодифікація українського права у ХУІІ ст.

Правова система гетьманської України, що основувалася на численних джерелах, з одного боку, обумовлювала відносну автономію її правового укладу, а з іншого - містила багато внутрішніх суперечностей, а отже, прогалин у регулюванні суспільних відносин та інших вад. Зрештою, дослідники (В. Кульчицький, В. Чехович, А. Яковлів) наголошують, що така строката система джерел права, яка створювала певні труднощі в застосуванні правових норм і призводила до зловживань в українських судах, викликала необхідність систематизації чинного в Україні права. Різноманітність джерел правової системи також кепсько відповідала тим феодально-кріпосницьким відносинам, які дедалі більше утверджувалися в Україні. Прагнучи юридично їх оформити, українські феодали висунули ідею укладення кодексу, який був би затверджений царським урядом. Своєю чергою, російський уряд також розраховував на те, що кодифікація українського права сприятиме зближенню українських і загальноросійських правових норм.

Упродовж XVIII ст. було здійснено кілька спроб кодифікації права козацької України. Систематизацією правових норм займалися спеціально створені для цього комісії, а також ряд приватних кодифікаторів.

Хронологічно першою пам'яткою історичного розвитку українського права першої половини XVIII ст. був "Процесе краткий приказной, изданный при резиденции гетманской" (1734 р.). Він складався зі вступу, 13 параграфів, короткого додатку і характеристики порядку винесення вироків. Основну частину становили нормативні акти, що регулювали тогочасний судовий процес. При цьому важливого значення "Процес..." надавав розгляду тих категорій судових справ, які належали до проблем урегулювання майнових відносин і поновлення порушених речових прав (А. Ткач): боргових (п. 5); земельних (п. 6); про майнові відносини подружжя (п. 7); про втечі селян (п. 13). Збірник використовувався як підручник або посібник для юристів-практиків у судових та адміністративних установах. Складено його було при гетьманській канцелярії, однак укладач невідомий. Існує кілька редакцій цього Збірника, зокрема його переробка під назвою "Акцес" (1743 р.). В основу цієї кодифікації, яка не набула офіційного значення, було покладено Литовський статут і "Порядок". Дослідники (А. Пошук) уважають її своєрідним підручником, який знайомив із тогочасним судовим устроєм і процесом.

Подібне призначення - практичної збірки права для господарів, щоб застерегти їх від юридично неправильних учинків, має "Экономика краткая... права". Вона складалася з 25 пунктів, в яких було виписано норми, що стосувались управління приватним господарством, чиншового права, земельної власності, зобов'язальних відносин, тобто ті, що найчастіше траплялись у практиці господарювання. Цей збірник, що був укладений у 1730-1740 рр., також основувався на Литовському статуті і збірниках магдебурзького права. Крім того, до нього були долучені царські укази, за якими заборонялося давати притулок утікачам, незнайомим та безпаспортним людям. У ньому наводилися норми процесуального і кримінального права.

Ще одна спроба приватної кодифікації першої половини ХУЩ ст., серед джерел якої пріоритетне місце належало нормативним актам російського законодавства (зокрема, окремим положенням "Соборного уложення", "Устава воинского" і "Устава вексельного"), мала назву; "Права малороссийские с книг Статута, Саксона и Порядка выписанные" (упорядкована в 1744-1757 рр.). Вона охоплювала також ряд норм із Литовського Статуту, "Саксона" і "Порядка". Більшість норм, уміщених у "Виписі прав", стосувалися майнових відносин (В. Рубаник). У кожному окремому випадку кодифікатор точно посилався на те джерело, з якого наводилася та чи інша норма. У "Виписі" наводилися поняття власності й визначались способи набування права власності. Зокрема, як один із способів набуття права власності "Випис" указував давність володіння, визначаючи, однак, при цьому вже не норму Литовського статуту -10 років, а 30-річний термін.

Та найвідомішою з кодифікацій українського права першої половини XVIII ст. були "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.). Ініціатива підготування збірника виходила від російського уряду, який у "Решительных пунктах..." гетьманові Д. Апостолу (1728 р.) запропонував укласти збірку чинного в Україні права в перекладі російською мовою. Роботу було завершено в результаті 15-річної праці спеціально створеної комісії, до складу якої входили представники козацької старшини й духовенства. Серед членів комісії були високопоставлені правники (лохвицький сотник В. Стефанович, генеральний хорунжий М. Ханенко), знані історики (С. Савицький, С. Луковський, Я. Лизогуб), професори Києво-Могилянської академії та культурні діячі (Я Апостол). У складанні збірника комісія творчо використала, першоджерела: Литовський статут 1588 р. (в польському виданні 1648 р.), правові книги магдебурзького і хелмміського права, гетьманські універсали, окремі російські законодавчі акти, реальну практику козацьких судів, українське звичаєве право. Багато норм і правничих дефініцій комісія виробила самостійно.

"Права, по которым судится малоросийсекий народ" як систематизований звід чинних в Україні-Гетьманщині правових норм структурно складалися з передмови і 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів (за іншими даними І. Бойка - 532 артикули і 1607 пунктів). Окрім того, до збірника було додано Інструкцію кодифікаційної комісії та "Степенный малоросийського воисъкового знания порядок после гетмана", тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини. Кодекс давав пояснення цитат, що наводились у тексті, алфавітний покажчик, заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів.

Провідною ідеєю збірника вважають захист феодального ладу та розширення можливостей для кріпосницької експлуатації селянства. Водночас у зводі обґрунтовувалося право Лівобережної України на автономне самоврядування. А це суперечило тогочасній царській політиці, поточному законодавству, спрямованому на створення єдиної правової системи Російської імперії. Саме ця обставина, на думку більшості вчених (А. Ткач), була справжньою причиною того, що український кодекс не було вчасно затверджено. У 1744 р. його подали на розгляд Сенату, аби потім передати імператорові для остаточного затвердження. Відповідь надійшла лише через 12 років. Указом від 20 травня 1756 р. проект кодексу було повернено на повторний розгляд із метою внесення змін відповідно до вимог часу. Робота з перегляду "Прав..." тривала аж до 1767 р., однак не було завершена, і кодекс так і не було санкціоновано верховною владою (отже, не набув законодавчої сили). Проте в усьому масиві спеціальної літератури відзначається, що "Права..." великою мірою відобразили той суспільно-політичний устрій Лівобережної України, який склався на середину XVIII ст., і фактично були збірником чинного законодавства. Вони дають найбільш повне уявлення про право Гетьманщини, правову культуру українського народу та розвиток правових ідей в Україні першої половини XVIII ст. У 1879 р. цю пам'ятку вітчизняного права відшукав, проаналізував та опублікував правознавець Олександр Кістяківський.

Питому вагу у збірнику законів складачі приділили поземельним відносинам. Кодекс розкривав судову систему - систему "козацьких судів", яка склалася в Гетьманщині, містив норми різних інститутів права. У кодексі, крім норм цивільного і кримінального права та правил судового устрою й процесу, містилися також норми адміністративного права. Кодекс уважають першорядним джерелом для вивчення історії українською права, а також визначною пам'яткою кодифікації законів Східної Європи.

Кодифікаційні роботи другої половини XVIII ст., що проводилися в Україні, мали на меті закріпити економічне й політичне становище української шляхти, яке дедалі більше зміцнювалося, а також відобразити її прагнення відновити українську автономію. Найбільш помітними спробами систематизації правових норм в Україні того часу були передусім приватні кодифікації Ф. Чуйкевича, В. Кондратьева, О. Безбородька.

У 1750-1758 рр. за дорученням гетьмана Кирила Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Федір Чуйкевич здійснив приватну кодифікацію і розробив по-своєму унікальний збірник під назвою "Суд і розправа в правах малоросійських..." Цей збірник, власне, був витягом із польсько-литовського та російського законодавства, а також звичаєвого права, що діяло на Лівобережжі й Правобережжі впродовж XV-XVЦI ст. Структурно він складався з таких розділів: 1) Про докази; 2) Про рочки й роки (судова організація); 3) Про процес; 4) Про апеляції; 5) Про виконання рішення суду; 6) Про посаг, віно і привінок.

У збірнику систематизовано юридичні норми, які закріплювали права українських державців на землю й маєтки, на залежність від них селян (посполитих). У травні 1752 р. цю книгу було передано гетьманові К. Розумовському з присвятою від Ф. Чуйкевича. Згодом автор додав розділи: про Апеляції зі Статуту (1754 р.); про давність земську (1755 р.); про суд польовий, підкоморський і комісарський, тобто межовий (1758 р.). Хоча праця Ф. Чуйкевича не набула офіційного характеру, вона безпосередньо застосовувалась у тогочасній судовій практиці й помітно вплинула на подальший розвиток правової думки в Україні. Зміст і рекомендації кодифікації Ф. Чуйкевича, зокрема, було враховано під час проведення судової реформи 1760-1763 рр.

Подібною до "Суду й розправи..." працею був збірник під назвою "Книга Статутов и прочие права малороссийские". Він був укладений 1764 р. в результаті приватної кодифікації В. Кондратьєвим. Структурно він складався з: 1) короткого покажчика магдебурзького права з книги "Порядок" Б. Троїцького; 2) виписки з книги Литовського статуту "согласних" артикулів; 3) витягів із книги "Порядок"; 4) екстракту з книги "Статут прав малоросійських" і різних юридичних матеріалів довідкового характеру (виписка про козацькі вольності і маєтки, копії указів, грамот і привілеїв, реєстр книги "Порядок", переклад алфавітного покажчика до Литовського статуту, списки гетьманських статей тощо).

Наступним кроком у напрямі систематизації чинних в Україні правових норм стало підготування групою правників під керівництвом секретаря Малоросійської колегії та члена Генерального суду Олександра Безбородька збірника під назвою "Екстракт малоросійських прав" (1767 р.). Усі правові норми з різних джерел, які діяли в Україні протягом майже двох останніх століть, у збірнику викладались у хронологічному порядку,- у цьому плані даний збірник був унікальним зводом, оскільки дозволяв відстежувати історичний розвиток різних інститутів права і виявити його основні тенденції. Книга була збірником норм державного, адміністративного та процесуального права. Однак вони були викладені таким чином, щоби довести необхідність відновлення попередніх "малоросійських прав", тобто автономного устрою України. О. Безбородько систематизував права по розділах, показав регламентацію управління на Лівобережній Україні, діяльності судів, розкрив джерела права, з'ясував фінансове регламентування, самоуправління міст, соціально-правове становище старшин, духовенства, козацтва, селянства. До збірки додано інструкцію про судову організацію та судовий процес першої половини XVIII ст. Проте, зіткнувшись із централізаторською політикою самодержавства, скерованою на ліквідацію особливостей системи управління в Україні, "Екстракт малоросійських прав" також не було затверджено Сенатом як офіційний збірник права.

І лише з остаточною ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники Малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник правових норм, в основу якого поклали "Экстракт..." О. Безбородька, "Учреждение об управлении губерниями" (1775 р.) та інші акти, прийняті впродовж 1767-1786 рр. Цей збірник із новим обґрунтуванням дістав назву "Екстракт з указів, інструкцій і настанов" (1786 р.). Він містив норми як українського права, так і російського законодавства. Після затвердження Сенатом його було розіслано у "присутні місця" України для практичного застосування.

Отже, історія кодифікаційного процесу в Україні XVIII ст. насамперед свідчить про те, що в основі тогочасних кодифікаційних робіт лежали зміни в соціально-економічних і політичних відносинах. Безпосередній вплив на кодифікацію українського права в той період мала внутрішня політика російської самодержавної влади. Наявність різних розробок правових збірок, нормативні акти гетьманської влади свідчили про високий рівень правової освіти, розвиток правових ідей у козацькій Україні, високу правову культуру українського народу і такий же рівень правової свідомості українців. Кодифікація українського права XVIII ст. засвідчила, що українське право та українська науково-юридична техніка того часу були набагато Краще розвинені порівняно з російським правом і російською юридичною технікою. Зазначені обставини й прирікали кодифікацію права козацької України на неуспіх (А. Ткач).

Збірники українського права, кодифіковані в період XVIII ст., дають досить повне уявлення про правову систему Козацько-гетьманської держави з її строкатою джерельною базою. Першорядне значення для історії українського права мав Кодекс 1743 р. Не будучи офіційно затвердженими, "Права, за якими судиться малоросійський народ" стали Кодексом, який набув поширеного застосування в судових установах Гетьманщини як законодавчий акт для розгляду та вирішення судових справ, що документально підтверджується архівними матеріалами (І. Бойко). Ця правова пам'ятка особливо чітко відображає основні правові інститути і характеризує основні риси права Гетьманщини. На наш погляд, на сьогодні найповніше проаналізовано зібрані у "Правах, за якими судиться малоросійський народ" чинні в тогочасній Україні правові норми у праці А. Яковліва (1949 р.). Вона дає вичерпну характеристику інститутів цивільного, кримінального та процесуального права.

Управління та органи влади румунського окупаційного режиму на українських теренах (1918-1939 рр.).

З листопада 1918 р. велике народне віче в Чернівцях прийняло ухвалу про входження Буковини до складу єдиної Української держави. На жаль, недовго втішався волею Буковинський край. Скориставшись з того, що легіон Українських січових стрільців, який певний час перебував на Буковині, у перших числах листопада виїхав до Львова, румунські війська вже 12 листопада окупували Північну Буковину разом з Чернівцями. Ще раніше було окуповано Бессарабію, а в 1919 р. — Сигітщину (південна частина Мармарощини). У 1920 р. Рада послів Антанти, незважаючи на протести українців, узаконила румунську окупацію. Так українські землі опинилися у складі Румунії, яка, як і Польща, являла собою відсталу аграрну країну зі слаборозвинутою промисловістю. На становищі економічно відсталих окраїн Румунії, відповідно, перебували й Буковина, Бессарабія та Сигітщина. Режим, встановлений Румунією на окупованих українських територіях, виявився ще нестерпнішим, ніж польський. Протягом 1919—1928 pp. тут тривав воєнний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунська адміністрація ліквідувала більшість українських організацій, заборонила українську пресу. Для зміцнення румунської присутності українські землі масово роздавалися офіцерам румунської армії. Під особливий приціл було взято Буковину. Проголосивши місцевих українців «з українізованими румунами» чи «громадянами румунського походження, що забули рідну мову», окупаційні власті не зупинялися ні перед чим, щоб цілковито їх денаціоналізувати. Зі 168 народних шкіл, які існували на Буковині в 1918 p., майже дві третини стали румунськими в перші два роки окупації, решту також румунізували або закрили до 1927 р. Аналогічною виявилася доля українських гімназій та ремісничих шкіл. Було закрито українські кафедри Чернівецького університету, а сам заклад румунізовано, хоча кількість студентів-румунів тут на поч. 1920-х pp. не перевищувала 20 %. На румунський взірець змінювалися українські прізвища та населені пункти. Пануючу в Румунії церкву було перейменовано в «православно-румунську», а автономну буковинську митрополію підпорядковано румунському патріархатові. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії; чинилися всілякі перешкоди при вступі українців до семінарій. Будь-які протести українського населення проти загарбників нещадно каралися, зокрема, Хотинське (1919р.) і Татарбунарське (1924 р.) повстання були потоплені в крові. На придушення останнього румунський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3000 повстанців. Над вцілілими учасниками повстання окупанти організували судилище, яке у кінцевому підсумку обернулося проти них самих, оскільки виявило нестерпні умови існування українців під румунським гнітом. Під тиском міжнародної громадської думки, зокрема таких всесвітньовідомих діячів науки й культури, як А.Ейнштейн, А.Барбюс, Р.Ролан, Е.Сінклер, Т. Драйзер, Б.Шоу, Л.Арагон, Т.Манн та багатьох інших, суд змушений був виправдати більшість заарештованих. У 1928 р. розпочався період відносної лібералізації окупаційного режиму, який тривав до 1937 р. Це привело до деякого пожвавлення українського національного життя, насамперед на Буковині. Тут було засновано Українську національну партію (УНП) під керівництвом В.Залозецького, яка фактично так і залишилася єдиною легальною українською політичною партією в Румунії аж до кінця окупації. Вона виступала прихильницею «органічної праці» , йдучи на компроміс із владою, намагалася захищати права українського населення. Так, уклавши в 1930 р. виборчу угоду з правлячою націонал-цараністською партією, УНП отримала кілька місць у парламенті та певною мірою спричинилася до створення в уряді спеціального відомства в справах національних меншин. Офіційним партійним органом виступав тижневик «Рада», який редагував Ю.Сербинюк. Чимало зусиль для того, щоб хоч трохи оживити громадське та культурне життя краю, доклали студентські товариства «Чорноморе», «Запороже», «Кобзар», а також «Жіноча Громада», спортивне товариство «Довбуш» тощо. Почали відновлювати свою діяльність театральні групи, хори, інші організації культурно-мистецького спрямування. З'явилася українська преса, яку, крім згаданої «Ради», представляли тижневик «Рідний край» та єдина українська щоденна газета «Час». Серед «нелегального сектору» виділялися комуністи й націоналісти. Зокрема, у 1930-х роках на Буковині значно активізувався український націоналістичний рух, що в основному охоплював молодь, передусім студентську, та користувався підтримкою селянства. Націоналістичне підпілля, яке очолювали І.Григорович, О.Зибачинський, Д.Квітковський, видавало часописи «Самостійна думка» і «Самостійність», мало вагомий вплив на ряд товариств, наприклад спортивне — «Мазепа» та студентське — «Залізняк». Як і польський, румунський окупаційний режим всіляко переслідував українських націоналістів, намагаючись використати їхню діяльність як привід для наступу на національні права українців. Так, після двох судових процесів 1937 р. над представниками націоналістичного підпілля, яких звинувачували в антидержавній діяльності, власті почали переслідувати будь-які прояви українського політичного життя. З 1938 р. в Румунії знову розпочався період реакції. Всі партії та організації було розігнано. Серед них українські націоналісти виявилися чи не єдиними, кому завдяки конспіративній структурі вдалося не тільки зберегти, а й навіть розширити свої впливи.

http://history.org.ua/JournALL/chornlit/chornlit_2011_3/20.pdf Окупована Україна стала одним із найважливіших районів німецької колоніальної експансії. Не дивлячись на те, що головою міністерства окупованих східних територій був призначений А. Розенберг, який вважав можливим створення української держави під протекторатом Німеччини, Гітлер мало зважав на його думку. Щодо окупованих радянських територій був розроблений план "Ост", в якому Україні відводилася роль німецької колонії. Сюди планувалося переселити до 10 мли німців, надавши їм кращі землі та адміністративні посади. Самі українці, як і всі слов'яни взагалі, розглядалися як люди "другого сорту", призначенням котрих було служіння "вищій" німецькій расі. Фашистське керівництво вважало, що українці не можуть посідати ніяких відповідальних адміністративних постів, а їх освіту слід обмежити трьома класами початкової школи.

Вся територія України була розчленована окупантами на декілька частин. Львівська, Тернопільська, Станіславськая і Дрогобицька області на правах окремого дистрикту (округу) під загальною назвою "Галичина", увійшли до складу Генерал-губернаторства з центром у Кракові. Одеська, Чернівецька, Ізмаїл, а також частково Вінницька і Миколаївська області склали губернаторство "Трансністрія" і були передані під управління Румунії. Чернігівська, Харківська, Сумська області та Донбас, що розташовувалися у прифронтовій смузі, знаходилися в підпорядкуванні німецького військового командування. Решта всіх українських земель була об'єднана в рейхскомісаріат "Україна" із столицею в Рівному. Рейхскомісаром України був призначений відомий своєю крайньою жорстокістю Е. Кох.

Всі керівні адміністративні посади в Україні зайняли німецькі чиновники і військові. Українці допускалися тільки до нижніх управлінських ланок. Вони могли бути бургомістрами у містах, зрозуміло під повним німецьким контролем, головами у районах, сільськими старостами. Окремо створювалася "допоміжна українська поліція", яка в основному займалася охороною громадського порядку. Будь-яка політична діяльність українців на території рейхскомісаріату була категорично заборонена.

Економіка України повністю ставилася на службу Німеччині. Країна піддалася небаченому пограбуванню. До Німеччини вивозилися вціліле устаткування заводів і фабрик, залізняк і вугілля, чорні і кольорові метали, продовольство, витвори мистецтва і музейні експонати і навіть знаменитий український чорнозем. Найбільші українські підприємства перейшли у власність німецьких господарів. Так, Флік отримав заводи Дніпропетровська, Круп - найбільші в Європі машинобудівні підприємства в Краматорську, концерн "Герман Герінг" - шахти і металургійні заводи по всій Україні і так далі. У країні вводилася обов'язкова трудова повинність. Не існувало ніяких законів і правил, що захищали права й інтереси українського населення.

Керівництво Німеччини вважало доцільним для себе зберегти колгоспну систему, але під новою назвою - "громадські господарства". Використання колгоспної системи дало можливість німцям вивезти з України 85 % всіх продовольчих ресурсів зі східних областей.

В Україні була ліквідована система вищої та середньої освіти, допускалося існування тільки початкових шкіл. Одночасно німці розвернули активну нацистську пропаганду. У рейхскомісаріаті під суворим контролем німецької цензури видавалося 120 газет українською мовою, діяли видавництва, кінотеатри, 16 радіостанцій, ряд українських театрів. У Києві була дозволена діяльність літературно-художнього товариства. Без особливих проблем функціонували греко-католицька і православна церкви.

На початку 1942 р. німецька влада оголосила набір українців для роботи у Німеччині, де їх передбачалося використовувати у військовій промисловості, на шахтах і в сільському господарстві. Спочатку тисячі українських хлопців і дівчат, сподіваючись на краще життя, добровільно виїхали до Німеччини. Проте незабаром стало відомо, що умови праці в Німеччині дуже важкі, зарплата мізерна, а відношення до українців зверхнє. Потік добровольців швидко вичерпався, а німецька економіка вимагала все нових і нових робочих рук. Окупаційна влада вдалися до насильницького вивозу робочої сили до Німеччини. У містах України почалися масові облави на людей у віці від 15 до 35 років, яких під конвоєм вивозили для примусової роботи в рейху. Всього з окупованих радянських територій до Німеччини було вивезено 2,8 млн "остарбайтерів", з них 2,3 млн склали українці.

З перших же днів окупації німці по відношенню до населення України використовували систему геноциду, відверто прагнучи значно скоротити чисельність жителів цієї країни. Негайному розстрілу на місці підлягали військові комісари, працівники партійних органів, комуністи та євреї. Жахливою була доля мільйонів військовополонених, які були поміщені в табори просто неба, без всякої допомоги і коштів для існування. Значна їх частина померла від голоду і хвороб. Тільки з початку 1942 р. радянських військовополонених почали використовувати на примусових роботах у Німеччині та інших, окупованих німцями, європейських країнах. Незабаром голод прийшов і до українських міст, і багато їхніх жителів були вимушені шукати прожиток у сільській місцевості. Так за роки окупації Київ втратив до 60 % свого населення, а в Харкові взагалі залишилося близько 20 % жителів.

Особливим переслідуванням піддалося єврейське населення України, чисельність якого до війни складала 2,5 млн чоловік. У перші ж дні війни тільки у Львові було розстріляно 7 тис. євреїв. По всій країні були створені десятки гетто і концтаборів, куди зігнали практично все єврейське населення України. Відома трагедія Бабиного Яру в Києві, де було розстріляно більше 33 тис. євреїв. Всього в Україні нацисти знищили близько 850 тис. осіб єврейської національності.

У дистрикті "Галичина" положення українців було дещо кращим, ніж у східних регіонах країни. У Львові був навіть створений їх показовий орган - "Український земельний комітет". Продовжував свою діяльність і УКЦ у Кракові. На території генерал-губернаторства була створена значна мережа українських установ початкової, середньої та професійної освіти. Діяли українські кооперативи і культурно-просвітницькі організації. Німці віддавали українцям перевагу перед поляками в органах місцевої адміністрації. Влітку 1943 р. гітлерівці закликали до формування української добровольчої військової частини, яка повинна була битися на фронті проти більшовиків. На цей заклик відгукнулися близько 82 тис. чоловік, 13 тис . із них увійшли до складу дивізії СС "Галичина".

У прифронтових областях України, які перебували під контролем німецького військового командування, не проводилися акції, направлені на масове знищення місцевого населення. Проте і тут люди випробовували всі тяготи війни й окупації. Так, наприклад, Харків був оголошений гітлерівцями прифронтовим містом з особливим режимом. Особливий режим полягав у тому, що з міста не випускали, а до міста не впускали цивільних осіб. Такий режим призвів до загибелі від голодної смерті сотень тисяч жителів Харкова. Населення цього міста скоротилося з 833 тис. осіб до 273 тис.

Румунський окупаційний режим у "Трансністрії" був значно м'якший німецького. Румуни не вдавалися до поголовного терору, не знищували єврейське населення, краще ставилися до полонених. Тут було дозволено вести вільну торгівлю і відкривати дрібні приватні підприємства. Проте румунська влада перешкоджала будь-яким спробам українізації краю, розраховуючи в майбутньому включити ці землі до складу своєї держави.

На території окупованої України існувала і "привілейована" група населення. Це були 400 тис. етнічних німців, які споконвіку проживали в українських земля (фольксдойче). Правда, не всі вони діждалися приходу своїх одноплемінників, близько половини "українських" німців у перші ж дні війни були депортовані органами НКВС до Сибіру та Середньої Азії. Окупанти зрівняли в правах всіх фольксдойче із населенням Німеччини й активно приваблювали їх до місцевих адміністративних структур. Проте близько 100 тис. фольксдойче виявилися вірними своїй новій батьківщині і, коли німецькі війська залишали територію України, відмовилися слідувати за ними.

Всього ж за роки окупації Україна втратила близько 4 млн мирних громадян, на її території загинуло понад 1,3 млн військовополонених. Переважна більшість і мирних громадян і військовополонених загинули від голоду та хвороб.

Реформи князя Володимира та їх історичне значення для завершального етапу формування Київської держави.

Все ж, головним у правлінні Володимира булло не це, а його реформи, які змогли піднести Русь, зробити її високорозвиненою європейською державою. Ці реформи були наступними:

1. Адміністративна реформа.

Як і батько, Володимир посадив по великих містах і землях володінь своїх синів, а він їх мав 12. Відтак вони вели ту ж політику, що й батько. Ця реформа зразу ж дала свій позитивний ефект адже було усунено від влади місцевих князів. Влада тепер, навіть на місцях, була зосереджена виключно у руках династії Володимира. Коли ж його варязька дружина почала вимагати більших винагород, то Володимир зробив так, щоб вона перейшла до рук візантійців.

Володимир також залучав місцеву аристократію до своєї ради і з нею вирішував питання законодавства та адміністрації, а також війни

Яке було значення цієї реформи? Зосередження влади в руках однієї князівської родини дало можливість усунути племінний сепаратизм. Відтак Русь стала державою із сильною князівською владою, в якій всі рішення приймалися із єдиного центру.

2. Укріплення кордонів Русі.

Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних володінь. Щоб протистояти загрозі з боку печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Оборонні війни, на які почав звертати увагу Володимир, лише сприяли зміцненню кордонів Русі.

Дуже багато зусиль було витрачено на укріплення південного кордону. Печеніги, які вже за князювання Ігоря та Святослава зайняли чорноморські степи, дійшли тепер до того, що безперервно нападали на прикордонні оселі, захоплюючи навіть час від часу Київ. Літопис вказує: "Була боротьба велика безперестанку". Про героїчні змагання українського населення з південним степовим ворогом залишилися напівлегендарні свідчення, наприклад, про облогу Білгорода, коли міщани перехитрили печенігів, ніби мають великі запаси поживи. Володимир особисто на чолі своєї дружини обороняв кордон, зустрічаючи печенігів то під Києвом, то під Переяславом.

Князь також був змушений організувати оборону в інший спосіб: побудувати оборонні укріплення. Він почав розбудовувати прикордонні фортеці. Було побудовано низку городів над річкою Стугною на південь від Києва і над Десною, Трубежем, Сулою на Лівобережжі. Залишки цих укріплень збереглися і по сьогоднішній день. Така система укріплень нагадує римський лімес. Можливо, Володимир проектував його на основі візантійських фортифікацій. Відтак, оборонна політика Володимира сприяла визнанню Київської держави. Говорячи сучасною мовою, оборонна реформа сприяла підвищенню статусу Київської держави в очах світової спільноти.

3. Реформа зовнішньої політики.

Відповідно до змін у внутрішній політиці, Володимир повів також зовнішню політику. Він залишив далекі воєнні походи, які залюбки проводили його попередники. Він пішов за голосом громади, яка вимагала від князя, щоб він беріг народні сили. То ж Володимир вів тільки оборонні війни. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув свій погляд на Захід і також додав до своїх володінь землі сучасної західної України. Можливо, в цьому є один негатив, адже цим було покладено початок довготривалому суперництву з поляками за цей регіон.

Важливими були також і зв'язки з західними племенами. Західні племена – дуліби, хорвати, тиверці, вже за Олега були у зв'язках з Києвом, і як союзники брали участь у поході на Візантію. Потім вони увійшли до складу Київської держави. Лдя Русі західні землі мали значення передусім як постачальники солі, якої багаті поклади були на Підкарпатті. Час від часу, коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських соляних озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові шляхи – на Волинь, до Польщі та Німеччини і на Перемишль до Угорщини. Це було причиною того, що 981 року Володимир пішов походом на Захід і зайняв Перемишль, Червен та ін.

Пізніше Володимир зайнявся дальшим забезпеченням західного фронту. В 982 році було підкорено в'ятичів. 983 року він здобув землю ятвягів, войовничого литовського племені між Бугом і Німаном. 993 року Володимир ходив на хорватів. Власне, ці походи викликали напруження між Києвом та Польщею. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Пізніше літопис зафіксував, що Володимир ходив також походом у Польщу. Згодом дві країни перестали ворогувати, і Володимир навіть одружив свого сина Святополка з дочкою польського князя Болеслава Хороброго.

Все це свідчило насамперед про його дипломатичний хист. Володимир також встановив загалом дружні стосунки з поляками, угорцями і чехами. Імовірно, були встановлені зв'язки з Німеччиною, що також мала провідне становище в Європі. В основі цієї західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на Константинополь – важливий політичний, культурний, торговий центр тогочасної епохи.

Внаслідок виваженої політики володіння князя стали найбільшими в Європі. Вони загалом охоплювали близько 800 кв. км.

4. Воєнна реформа.

Величезна увага приділялася захистові кордонів. Особливого значення при цьому надавалося укріпленню південних кордонів. Для захисту південних земель Київської Русі від печенігів було наказано збудувати цілу низку укріплень по річках Трубеж, Сула, Стугна, та ін. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення з дерев'яними конструкціями, так звані Змійові вали.

Після відходу варягів з місцевого елементу постала і княжа дружина. Володимир особливо дбав про її розвиток та добробут. Літопис передає характерний епізод. Одного разу дружина почала нарікати для князя: "Лихо нашим головам – мусимо їсти дерев'яними ложками, не срібними". Тоді князь наказав викувати для дружини срібні ложки і при тому сказав: "Сріблом і золотом не здобуду дружини, але дружиною здобуду срібло і злото!". Цей епізод показує, що Володимир особливо дбав про боєздатність і благополуччя війська. То ж значення цієї реформи саме собою очевидне – адже без боєздатної армії годі було думати про свій авторитет, а значить, про перетворення Русі на могутню державу.

5. Фінансова реформа.

Володимир розпорядився карбувати золоті та срібні гроші – золоті монети "златники" і срібні монети – "срібники". На аверсі цих монет поміщено зображення Володимира, а також напис: "Володимир на столі, а се його злато (сребро). Ця реформа дозволила значно зміцнити становище Київської Русі.

Найголовнішим досягненням Володимира стало, без сумніву, прийняття християнства.Власне, цією реформою Володимир завершив розбудову держави. Християнська віра вже з'явилась у чорноморських країнах вже в перших століттях нашої ери і також досить швидко вона дійшла до Києва. Є відомості, що князі, що ходили походами на Крим та Малу Азію, на початку ІХ століття, навернулися до християнства; християнином був також Аскольд. Знайомство слов'ян з християнською релігією відбулося, за не зовсім чіткими свідченнями письмових та археологічних джерел, ще в антську епоху. Цьому сприяли економічні та політичні контакти з римським світом та Візантією. Вчені вважають за цілком достовірний факт хрещення слов'янського князя Бравлина наприкінці 8 – на поч.. 9 століття в м. Сурож над Чорним морем.

Розуміючи, що Русь вже пережила свою традиційну анімістичну релігію, Володимир став замислюватися над тим, як віднайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних, політичних прагнень суспільства. Тим більше, що вся Європа була християнською і виявляла явну погорду до язичницьких народів. Християнство могло мати для Київської держави також внутрішньополітичне значення, бо воно, як зазначав І.Крип'якевич, "нівелювало партикулярні вірування і ставало цементом, що в'язав усі племена, а при тому підносило авторитет князя, якого благословила церква.". Володимир також чудово розумів культурне значення запровадження християнства. Якщо провести аналогію із сучасністю, Володимир потрапив у становище однієї із держав так званого "третього світу", що прагне прискорити модернізацію своєї країни і відтак змушені змушений вибирати одну з провідних ідеологій. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до його поля зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала і намагалася утримати якнайтісніші торговельні і політичні стосунки. Існує й інша точка зору на цю проблему. У "Повісті временних літ" вказується, що посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої і начебто спинив свій вибір на християнстві з Візантії. Цей зразок християнства з його розкішними релігійними обрядами викликав захоплення у Володимира. Проте як би не описували ці події літописці, за вибором Володимира стояли конкретні політичні і економічні чинники.

Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило глибокі корені в Києві. Сусідство Київської Русі з християнізованими болгарами і новонаверненими поляками та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства і саме його візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 році за надану візантійцям допомогу у придушенні повстання Володимир став вимагати за нього віддати їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із "варваром" похитне престиж Візантійської імперії та імператорської династії, візантійці всіляко намагалися виправити становище, домагаючись від Володимира прийняття християнства. Але навіть після хрещення Володимира у 988 році вони зробили спроби відтягнути шлюб. І все ж після того, як русичі завоювали в Криму візантійське місто Херсонес, шлюб нарешті відбувся.

У 988 році, прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну і там усіх разом вихрестити. Літопис вказує на слова Володимира: "Хто не зайде завтра на ріку, багатий чи убогий, прошак чи робітник, буде моїм ворогом". Пізніший митрополит Іларіон оповідав: "Не було нікого, хто спротивився б його благочестивому наказові, - як хто не з любові, то зі страху перед княжим наказом хрестився, бо його благо вірність із владою була з'єднана". Вказується також на тому, що в Києві християнство не зустріло ніякого опору, адже давнє язичництво не мало колишньої сили і мусило відступити перед релігією нового типу. Проте в деяких містах християнство доводилося запроваджувати насильно. Так, у Новгороді залишилася приказка про Володимирових воєвод: "Путята хрестив вогнем, а Добриня – мечем". Християнство не могло одразу всюди вкоренитися, бо й не було достатньої кількості місіонерів, що могли б опанувати простори Східної Європи.

У деяких регіонах ще довгий час залишалося двовірство: люди одночасно шанували і язичницьких богів, і нових святих. Християнські святі набували образу старих божеств. Так, св. Власій став опікуном худоби, яким був язичницький бог Велес; св. Ілля зайняв місце Дажбога та ін.

Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури і служителі якої були цілком запозичені і привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила крім того, десята частина княжих прибутків. Перше духовенство прийшло з Криму під проводом Настаса, корсунянина, що допоміг Володимирові здобути Корсунь і через те дійшов великого значення при київському дворі. Князь наказав будувати церкви, а в Києві поставив церкву Богородиці, на утримання якої призначив десяту частину свої володінь – відтоді стала називатися вона Десятинною.

Внаслідок таких нововведень значно зріс престиж династії Володимира. Вона тепер стала пов'язаною із славетним домом візантійських імператорів.

Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до "християнської сім'ї правителів", з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки і для всього внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими методами управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне та культурне єднання, а й забезпечувала величезний вплив на культурне та господарське життя. Завдяки вибору Володимира, Русь стала поєднаною з християнським Заходом, а не з мусульманським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений культурний, історичний, суспільний розвиток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до України не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двом а центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між найближчими сусідами католицької віри – поляками.

Яке ж значення цих реформ? Насамперед, в результаті адміністративної, фінансової, оборонної, воєнної реформ значно зміцніла Київська держава. Вона стала нарівні з розвиненими європейськими країнами. Значно знизилася небезпека нападів східних кочових племен. Князь міг впевненіше проводити внутрішню політику, що безперечно позитивно позначилося на добробуті людей. Високого розвитку набула також освіта,культура. За правління Володимира Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного моря.

Проте найбільше значення має все ж таки релігійна реформа Володимира. Запровадження християнства унеможливило племінний сепаратизм. Тепер все населення Русі поклонялося одному богу, а не багатьом язичницьким богам. Це, звичайно, сприяло консолідації всього давньоруського суспільства. Крім того, прийняття християнства вивело Русь в один ряд з європейськими країнами. Тепер Руська держава була в очах європейців високорозвиненою державою з сильним князем. Відтак зв'язки Русі з іншими державами пожвавилися. Важливим було також і те, що зміцніли зв'язки із Візантією. Це сприяло політичному, економічному, культурному розвиткові країни.

Гетьманські статті (ХУІІ - ХУІІ ст.) - основа державного статусу Гетьманщини.

Гетьманські статті XVII—XVIII ст. — документи держав­но-правового характеру, котрі визначають суспільно-політ. устрій Укр. держави — Гетьманщини XVII—XVIII ст. та порядок її васаль­них взаємовідносин з Російською державою і називались козаць­кими літописцями ще й конституціями. Здебільшого вони уклада­лися з нагоди виборів кожного нового гетьмана як своєрідна угода між козацькою старшиною на чолі з гетьманом та представниками моск. царя. Більшість з них посилалася на Березневі статті Б. Хмель­ницького 1654, хоча, як підкреслюють деякі історики, у підробленому вигляді. До того ж рос. царизм, проводячи політику нац. гноблення та використовуючи внутр. розбрат, поступово обмежував суверенні права України і підпорядковував її інтереси інтересам рос. монархії. І хоча до деяких пір вдавалося зберегти ті права, які в сукупності забезпечували особливий політико-правовий статус Гетьманщини, наступ царизму на її права посилювався, і це стосувалося передусім самостійності гетьманської влади. Відомі "Переяславські статті" Ю. Хмельницького 1659, Батуринські та Московські статті І. Брю­ховецького 1663 і 1665, "Глухівські статті" Д. Многогрішного 1669, Конотопські та Переяславські статті І. Самойловича 1672 і 1674, Коломацькі статті І. Мазепи 1687, Решетилівські статті І. Скоро­падського 1709, т. зв. "Рішительні пункти" Д. Апостола 1728.

Переяславські статті 1659 являли собою договірні умови між царським урядом і гетьманом Юрієм Хмельницьким про політ, і правове становище України в складі Російської держави, укладені 27 жовтня 1659 на козацькій раді в Переяславі. Договір був прийнятий під тиском царських представників, які, використовуючи склад­не становище України, диктували козакам свої умови. Насамперед він затвердив Березневі статті 1654, але, як вважають деякі дослід­ники, на основі тексту, який моск. бояри самовільно змінили. Цар­ські воєводи з військом розташувалися, крім Києва, де з 1654 було рос. військо, також у Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві, Умані й утримувалися коштом місцевого укр. населення. Гетьман мав обов'язок скласти цареві поклін у Москві і не мав права підтримува­ти стосунки з іноземними державами. Київ, митрополит мав визнати зверхність моск. патріарха. Крім того, Переяславські статті були до­повнені новими пунктами, які свідчили про наміри царського уряду обмежити автономію України та політ, права укр. феодалів. Вони зобов'язали гетьмана посилати козацькі полки в розпорядження царського уряду, забороняли козацькому війську братії участь у вій­ськових походах без попереднього дозволу царського уряду.

Генеральна військова рада не могла усувати гетьмана без дозво­лу царя; гетьман не мав права ні призначати, ні звільняти полковни­ків і старшину без згоди ради. Установлювалася смертна кара "за заколотницькі дії". Спеціальна стаття зобов'язувала гетьманські установи видавати рос. поміщикам селян-утікачів, а царський уряд зобов'язався видавати укр. феодалам укр. селян-утікачів. Козацькі загони мали залишити Білорусію. Існував, нарешті, такий ганебний пункт про видачу Москві всієї родини колишнього гетьмана І. Виговського. У 1660 Україна фактично розпалася на дві половини, які почали боротьбу між собою, одна — на боці Москви, друга — на боці По­льщі. Правобережжя обрало одного гетьмана, Лівобережжя — ін­шого. Загострився конфлікт між старшиною і нар. масами. Настав період глибокої кризи укр. державності, фактично громадян, війни, або, як її називали, — Руїни. В цих умовах у листопаді 1663 в м. Батурин! були підписані умови між гетьманом Лівобережної Укра­їни І. Брюховецьким і представниками царського уряду. Підтвер­дивши договір з Росією на основі статей Богдана і Юрія Хмельницького, було укладено п'ять нових пунктів, за яким» геть­манський уряд зобов'язувався постачати безоплатно продукти хар­чування моск. гарнізонам в Україні, розіслати універсали про схоплення рос. утікачів і повернення їх до колишнього мешкання з найсуворішим попередженням про покарання смертю за прихову­вання втікачів; суворо заборонялося укр. купцям вивозити з Укра­їни і продавати в Росії вино й тютюн, оскільки завдавалася шкода царській монополії на продаж цих товарів у Росії; заборонявся та­кож продаж хліба на Правобережжі і татарам. Було намічено скла­сти перелік усіх козаків, міщан і поселян із означенням їхніх земельних володінь. У 1665 І. Брюховецький, перший з укр. гетьма­нів, поїхав до Москви, де 11 жовтня підписав угоду, яка значною мірою обмежувала політ, автономію Лівобережної України й поси­лювала її адмін. і фінансову залежність від царського уряду. За Мос­ковськими статтями укр. міста й землі оголошувалися володіннями рос. монархів і з їхніх жителів, крім козаків, стягувались у царську казну усякі податки. Вибори гетьмана мали відбуватися у присутно­сті царських посланців, а вибраний гетьман мав їхати в Москву для отримання гетьманських клейнодів. У зв'язки з іншими державами гетьман міг вступати тільки за дозволом царя. Київську митрополію мав очолити моск. ставленик. Гетьман позбавлявся права надавати містам самоврядування; Магдебурзьке право надавалося царською жалуваною грамотою. Збільшувалися гарнізони царських військ у Києві, Чернігові, Переяславі й Ніжині, де рос. воєводи перебували на підставі попередніх статей. Крім того, рос. гарнізони на чолі з воєводами розміщувалися в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Острі, Каневі та ін. містах, а також у Кодаку в Запорозькій Січі. Розширювалися права рос. воєвод. Вони зосереджували в сво­їх руках ряд військово-поліцейських і фінансових функцій (збиран­ня з населення податей, хліба на утримання рос. військ, грошових зборів з винних оренд, податків з купців тощо).

Моск. статті були важким ударом для укр. державності. Під цими статтями І. Брюховецький підписався: "Великого государя, її Цар­ської Пресвітлої Величності холоп, я гетьман Іван Брюховецький, вірного її Царської Пресвітлої Величності війська Запорозького за­мість всього війська Запорозькаго, підписую своєю рукою". Слово "холоп" замість "вірного слуги і підданого", як це робили поперед­ники Брюховецького, — яскраве свідчення залежності, в яку поста­вила Україну козацька старшина на чолі з І. Брюховецьким.

У березні 1669 в м. Глухові були укладені договірні умови між царським урядом і новим гетьманом на Лівобережжі Дем'яном Многогрішним про політично-правове становище укр. земель у складі Російської держави. Намагання царизму використати укр. старшину на своєму боці під час загострення відносин Росії з Туреч­чиною і Кримським ханством дещо послабили централізаторську політику царизму в Україні і змусило піти на компроміс і часткове відновлення автономії, втраченої його попередником. Глухівські статті, які складалися з 27 пунктів, починалися з того, що мали бути збережені "права и вольності", підтверджені за Б. Хмельницьким. Царські воєводи залишалися, крім Києва, ще в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, але вони не мали права втручатися у справи місцевого населення; суди над обвинуваченими росіянами мали відбуватися за участі українців. Заборонялися постої рос. війська в козацьких дворах, дано амністію полоненим росіянами українцям, які зуміли втекти на рідну землю, та ін. Збір податків до царського скарбу здійснювала гетьманська адміністрація. З цих доходів утри­мувалася старшина та 30-тисячне реєстрове військо. Крім того, гетьманові надавалося право утримувати наймане військо (1000 чол.), т.зв. компанійців, для несення охоронної служби і при­боркання розрухи. Одночасно було заборонено перехід селян у ко­заки. Гетьманська резиденція встановлювалася у Батурині. Гетьман, як і раніше, не мав права безпосередніх дипломатичних зносин із іноземними державами, але йому надавалося право клопотатися перед царським урядом про надання укр. козацькій старшині дво­рянських звань. Гетьману і старшині дозволялося нагороджувати підлеглих млинами і селами, видавати на це універсали: посилати козацьких послів на рос. переговори з Польщею та Кримом, якщо там ішлося про Україну; карати винних. У статтях вказувалися піль­ги київ, та ніжинським міщанам у торгівлі, але одночасно було забо­ронено українцям продавати в Росії горілку й тютюн.

Намагання Д. Многогрішного самовладне, без старшинської згоди вирішувати проблеми України викликало невдоволення козацької верхівки і бажання обмежити гетьманські прерогативи. Внутр. супе­речності між гетьманом і старшиною призвели до того, що в березні 1672 лівобережна старшина скинула з гетьманства Д. Многогріш­ного, звинувативши його в зраді і зносинах з П. Дорошенком.

При виборах нового гетьмана козацька старшина подбала про те, щоб у майбутньому забезпечити собі вплив на держ. справи і не допустити до закріплення сильної гетьманської влади. В цих нама­ганнях вона отримала підтримку царського уряду. Тому, коли в червні 1672 гетьманом обрали Івана Самойловича, були прийняті нові статті з 10 пунктів, які дістали назву "Конотопські". Вони допов­нювали Глухівські статті 1669 деякими додатками про обмеження гетьманської влади: гетьману поставили умови не судити й не кара­ти представників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись із старшинською радою. Нового гетьмана примусили розпустити компанійські полки, які підкорялися безпо­середньо йому і на які він міг спертися. Заборонялося не тільки вести зносини із іноземними монархами, а й листуватися і зноситися з гетьманом Правобережної України П. Дорошенком. Установ­лювався твердий кордон із Польщею, який козакам заборонялося порушувати; лівобережним козакам заборонялося допомагати П. Дорошенку. Обумовлювалося вільне пересування рос. ратних людей водними шляхами, для чого нищилися козацькі греблі. Нав'язуючи ці умови, старшина поширювала свій вплив за рахунок підриву влади гетьмана, а одночасно й укр. автономії.

17 березня 1674 на генеральній раді у Переяславі, в якій взяли участь також представники правобережної старшини, І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Були прийняті нові, т.зв. Переяславські статті. Вони в цілому повторювали Глухів­ські та Конотопські статті, але в дечому і відрізнялися. Так, було встановлено, що на випадок нападу ворога на Україну, козацьке військо збирається на річці Росаві, між Каневом та Корсунем, куди повинно бути вислано і царське військо. Без царського дозволу заборонялося гетьману надавати допомогу будь-якій стороні при нападі на Польщу. Він також не мав права без суду і згоди старшини будь-кого карати. Реєстрове військо встановлювалося в 20 тис. чол., жалування йому було подвійне. Заборонялося посилати укр. послів на переговори царських послів з польс. або крим. послами.

У 1687 невдоволена І. Самойловичем генеральна старшина звернулася до царського уряду із проханням усунути його з гетьман­ства. У липні 1687 Самойловнча було заарештовано і заслано до Сибіру в м. Тобольськ, де він і помер. 25 липня 1687 у військовому таборі над річкою Коломаком було обрано на гетьмана генерально­го осавула Івана Мазепу. Він присягнув цареві на вірність і підписав складені напередодні нові статті в 22 пунктах, які дістали назву "Коломацькі". Було підтверджено права й вольності, даровані гетьману Б. Хмельницькому, але одночасно статті закріплювали посилення царської влади на Лівобережній Україні й обмеження укр. автоно­мії, що відбувалося перед тим при кожних виборах нового гетьмана. Так, гетьман не мав права знімати з посад генеральну старшину без царського дозволу, а старшина — переобирати гетьмана. Гетьману, як і раніше, було відмовлено в праві зносин з іноземними держава­ми. Для його "охорони" в столиці — Батурині — виділявся полк моск. стрільців. Водночас установлювалося, що рос. воєводи, які перебували в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, не мали права втручатися в укр. справи. Козацькій старшині надавалися права й привілеї: свободу від будь-яких податків і натуральних по­винностей, спокійне володіння своїми ґрунтами, сіножатями, ліса­ми, млинами тощо. Гетьман і старшина зобов'язувалися дбати про зближення з великоросами, особливо через змішані шлюби, для чого дозволялося малоросійським мешканцям мати вільний перехід до великоросійських міст. Війська реєстрового постановлено мати 30000 тис. козаків. На півдні для захисту від татар мали бути побудо­вані укріплені міста-фортеці, що запорозькі козаки сприйняли як зазіхання на їхні привілеї на південних землях.

Події 1708—1709, пов'язані з ім'ям І. Мазепи, прискорили тен­денцію до підпорядкування інтересів України інтересам рос. монархії. Політ, курс, спрямований на обмеження укр. автономії аж до її повної ліквідації, дістав практичне втілення у різних сферах життя і насамперед у ставленні рос. адміністрації до інституту геть­манства — вищої державної та військової влади у Війську запо­розькому. Вже при виборах нового гетьмана І. Скоропадського у Глухові 6 листопада 1708 укр. автономії був нанесений важкий юрид. удар. Гетьмана було обрано, він прийняв присягу, але цар відмовився затвердити нові пункти, запропоновані Скоропадським, і навіть не видав грамоти на затвердження гетьмана (підтверджувальну грамоту на гетьманство Скоропадський дістав тільки 5 січ­ня 1710). 17(28) липня 1709 гетьман Скоропадський звернувся в Решетилівці (тепер селище міського типу Полтавської області) до Петра І з т.зв. "просительнпми статтями" з 14 пунктів. Ці статті і відповіді царського уряду на їхні пункти мали назву "Решетилівські статті 1709 р.". Це був по суті законодавчий акт уряду щодо управлін­ня Лівобережної України. Якщо раніше статті складалися козака­ми, вони погоджувалися з рос. стороною й приймалося спільне рішення, то тепер же цей акт був однобічний: з боку царя давалося ствердження чи заперечення, без погодження. Цар у загальних фра­зах підтверджував "права й вольності" України, які регламентува­лися давнішніми договорами з гетьманами зокрема статтями Б. Хмельницького, обіцяв згодом дати гетьману І. Скоропадському й статті. Водночас відмовлялося в проханні, щоб укр. військо було під укр. командуванням, як це було раніше, а не рос. генералів. Батурннська артилерія як військовий трофей мала залишитись у Москві, а гармати, забрані в Гадяцькому полку, поверталися, крім тих міст, які підтримали Мазепу. Воєводи залишалися, як і раніше, але обіцялося, що їм буде наказано в права українців не втручати­ся, крім таких, як зрада, держ. справ. З деяких міст гарнізони мали бути виведені, крім Полтави. Цар проявив особливу ласку — звільнив до кінця 1709 козацьке військо від участі у воєнних по­ходах. Установлювався контроль Москви за фінансовою діяльні­стю гетьманського уряду. Визначено було, що царські угоди надси­лаються тільки одному гетьману. Одночасно гетьманові було вказано, що йому не личить, звертаючись до царя, згадувати за "козацьку вольность", бо укр. народ із милості царя має стільки привілеїв та вольностей, як ні один народ у світі, отже, нехай будуть вдячні за те, що Росія їх оберігає й обороняє. 18 липня 1709 Петро І при­значив стольника А. П. Ізмайлова міністром-резидентом при І. Ско­ропадському "для своїх, великого государя, справ і порад", зобов'язавши його "наглядати за тим, щоб "як у гетьмана, так і у старшини й у полковників ніяких хитань до зради і до непокори народу не було". Уперше біля особи гетьмана встановлювався офі­ційний резидент-наглядач, який, по суті, дістав права співправителя. 1 жовтня 1727 на гетьмана було обрано миргородського пол­ковника Данила Апостола. У жовтні 1728 він поїхав до Москви на коронацію молодого імператора Петра II й тут подав петицію про повернення Україні старих прав згідно з договором, який був ук­ладений ще Б. Хмельницьким. На цю петицію дістав відповідь від Вищої Таємної Ради у 28 пунктах, т.зв. "Рішительні" (конфірмова­ні) пункти, що стали до кінця самого існування Гетьманщини її основною конституцією. Гетьман не мав права вести дипломатич­них зносин з ін. державами, і якщо до нього прибували посли, то він негайно мусив переслати привезені ними листи до Петербурга. Тільки з сусідніми державами — Польщею і Кримом він міг зно­ситися щодо пограничних справ, але з відома царського резидента при гетьманському дворі. Гетьманська резиденція мала й надалі залишатись у Глухові. Чисельність найманого війська обмежувала­ся до 3 полків (крім реєстрових козаків), і гетьман під час війни підлягав наказам рос. генерал-фельдмаршала. Кандидатів на поса­ди генеральної старшини й полковників вибирала старшина з-по­між себе, але затверджував ці кандидатури сам імператор. Всю нижчу старшину затверджував гетьман. Цілий ряд пунктів стосу­вався питань екон. життя: був дозволений вільний приїзд чужо­земних купців для торгівлі; дозволено також приїздити й купцям-євреям, але з тим обмеженням, що вони мали продавати товар лише оптом і за виручені гроші купувати якийсь місцевий товар на вивіз, а не вивозити золота й срібла. Індукта. себто мито на товари, що ввозилися в Україну, мала йти до рос. скарбу. Була скасована заборона росіянам купувати землю в Україні, але вони при цьому мусили підлягати юрисдикції укр. влади. Поселяти на цих землях рос. селян-кріпаків було заборонено. У козаків та в посполитих заборонялося відіймати як спадкові, так і куплені ґрунти. "Рішительні пункти" вказували на потребу ревізії маєтностей, призначених на утримання гетьмана й розданих у приватні руки: рангові і ратушні маєтності, якщо вони були роздані власни­кам, мали бути повернені урядам і ратушам. "Рішительні пункти" відмінили збори, встановлені колишньою Малоросійською коле­гією, і давали перелік держ. видатків, причому було визначено, що нагляд за збором податків здійснювали два підскарбії: один — ро­сіянин, другий — українець. Було зафіксовано, що суд і розправа в Україні здійснюються за колишніми правами, але були внесені певні зміни в судівництві: за вищу апеляційну інстанцію мав слу­гувати в краї так званий Генеральний суд, який складався тепер із 6-ти осіб: із 3-х українців і 3-х росіян. Гетьман мав бути президен­том цього суду. "Рішительні пункти" визначили порядок розгляду апеляції до гетьмана й Генерального суду, а на останній — в Коле­гію іноземних справ, а також накладання штрафів за винесення свідомо неправдивих вироків. В один із пунктів було внесено, що має бути скликана спеціальна комісія для перевірки старих законів і складання нового кодексу.

Таким чином, гетьманські договірні статті — конституції, які ук­ладалися кожного разу при виборі нового гетьмана між ним і моск. урядом, визначали характер державності України й форми відносин з Москвою. Вважалося, що в основі всіх цих договорів лежали т.зв. "Статті Богдана Хмельницького", але в кожний новий договір уно­силися деякі зміни, майже всі в напрямі обмеження укр. автономії і влади гетьмана.

Українська держава гетьмана П.Скоропадського. Закони про тимчасовий державний устрій (29. 04. 1918 р.).

Закони про тимчасовий державний устрій України

Тимчасово до обібрання Сойму і відкриття його діяльності, Державний устрій України і порядок керування основується на слідуючих законах:

Про Гетьманську владу

1. Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави.

2. Гетьман стверджує закони, і без його санкції ніякий закон не може мати сили.

3. Гетьман призначає Отамана Ради Міністрів. Отаман Міністрів складає Кабінет і представляє його у повному складі на затвердження Гетьмана. Гетьман затверджує і скасовує Кабінет у повному його складі. Гетьман приймає і звільняє инших урядових осіб в разі для останніх не обгрунтовано законом иншого порядку призначення і звільнення.

4. Гетьман є вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами.

5. Гетьман є Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти.

6. Гетьман оголошує области на військовому, осадному або виключному положенні.

7. Гетьманові належить помилування засуджених, полегчення кари і загальне прощення зроблених злочинних подій з скасованням проти них переслідування і висвободження їх від суду і кари, а також складання казенних взимок і даровання милости в особистих випадках, коли цим не порушаються нічиї охоронені законом інтереси і громадянські права.

8. Накази й розпорядження Гетьмана закріпляються Отаман-Міністром або відповідним йому Міністром.

Про Віру

9. Первенствуюча в Українській Державі є віра християнська, православна.

10. Всі не належні до православної віри Громадяне Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослуженням по обряду оної.

Права і обов'язки Українських Козаків і Громадян

11. Умови придбання прав Українського козацтва і громадянства, рівно як їх загублення, визначаються законом.

12. Захист Вітчизни - є святий обов'язок кожного козака і громадянина Української Держави.

13. Українські козаки і громадяне повинні платити установлені законом податки і пошлини, а також відбувати повинности згідно з постановленням закону.

14. Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки тільки як в черзі, законом визначеній.

15. Ніхто не може бути затриманий під сторожою крім як у випадках, законом визначених.

16. Ніхто не може бути судимий і покарай крім як за злочинні вчинки, передбачені істнуючими в час їх здійснення законами.

17. Оселя кожного неторкана. Робити обшукування й виїмку в будинку без згоди його господаря можливо не инакше, як в випадках і порядку, законом визначених.

18. Кожний український козак і громадянин має право вільно виберати місце мешкання і працю, придбати і відчужити майно і без заборони виїзжати за кордон Української Держави.

19. Власність є неторкана. Примусове відчуження нерухомого майна, коли це необхідно для якої-небудь державної чи громадської користи, можливо не инакше, як за відповідну платню.

20. Українські козаки і громадяне мають право робити зібрання в метах не шкідливих законам, мирно і без зброї.

21. Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або иншими засобами.

22. Українські козаки і громадяне мають право гуртувати громади і спілки в метах не противних законам.

Про закони

23. Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі.

24. Сила закону без виключення обов'язкова для всіх українських підданих і чужинців, в Українській Державі перебуваючих.

25. Закони, особисто видані для якої-небудь области чи частини населення, новим загальним законом не відсуваються, коли в ньому такої відміни не постановлено.

26. Закони обнародуються для загального освідомлення в утвореному порядку і перш обнародування до діла не прикладаються.

27. Після обнародування законові надається обов'язкова сила з часу призначеного для того в самому законі. В самому виданому законі може бути показане на вживання його, до обнародування, до виконання по телеграфу або через навмисних посланців.

28. Закон не може бути скасований инакше як тільки силою закону. Через те, поки новим законом не відмінено закон істнуючий, він заховує повну свою силу.

29. Ніхто не може відмовлятись незнанням закону, коли його було обнародувано істнуючим порядком.

30. Закони розробляються в кожному Міністерстві по належности і передаються на загальне обміркування Ради Міністрів.

31. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові.

32. Закони, які торкаються де-яких відомств, передаються в Раду Міністрів після обговорення їх заінтересованими Міністерствами.

33. Міністрам дається можливість видавати розпорядження в розвитку і поясненню законів, при чому всі такі розпорядження підлягають попередній ухвалі Радою Міністрів.

Про Раду Міністрів і про Міністрів

34. Напрямок і об'єднання праці окремих відомств по предметах як законодавства, так і вищого державного управління накладаються на Раду Міністрів.

35. Керування справами Ради Міністрів накладається на Генерального Секретаря і на підлягаючу йому Державну Генеральну Канцелярію.

36. Отаман-Міністр і Міністри відповідають перед Гетьманом за загальний хід державного управління. Кожний з них окремо відповідає за свою діяльність і розпорядження.

37. За проступні по посаді вчинки Отаман-Міністр і Міністри підлягають громадській і карній відповідальности на основах, в законі визначених.

Про Фінансову Раду

38. Фінансова Рада є вища народня інституція для справ державного кредиту і фінансової політики.

39. Фінансова Рада складається з представників і членів, яких призначує Гетьман. Крім того в склад Ради входять на правах членів: Отаман-Міністр, Міністр Фінансів і Державний Контрольор.

40. На Раду накладається: 1) обміркування часу і умов державних позичок; 2) обміркування справ, дотичних державного кредиту, а також питань грошового обороту і 3) попередній, з особистого кожний раз розпорядження Гетьмана, розгляд справ по фінансовій частині, належачих вирішенню в законодавчім порядку.

41. Обміркування Ради передаються на погляд Гетьмана.

Про Генеральний Суд

42. Генеральний Суд Української Держави уявляє собою вищого охоронитсля і захистника закону та Вищий суд України в справах судових та адміністративних.

43. Генеральний Суд оголошує до загальної відомости всі закони і накази Уряду, слідкуючи за закономірністю їх видання.

44. Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді призначаються Гетьманом.

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський з'їзд (близько 8 тис. чол.) проголосив почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського гетьманом України. Центральна Рада була розпущена, і в Україні започатковано нове державне утворення – гетьманат "Українська держава".

Переворот відбувся майже безкровно (загинуло кілька офіцерів з гетьманської дружиниу короткочасній перестрілці із січовими стрільцями, котрі невдовзі перейшли на сторону П. Скоропадського).

Що забезпечило безкровний характер гетьманського перевороту?

1. Суттєві помилки, допущені Центральною Радою, позбавили її підтримки мас:

а) хитання у стратегічних політичних орієнтаціях;

б) непослідовність тактичних дій;

в) невиправдані поступки та компроміси;

г) зволікання із вирішенням насущних соціально -

економічних проблем;

ґ) ігнорування та зневага до представників імущих класів;

д) не досить прихильне ставлення до церкви і духовенства;

е) не повне усвідомлення потреби творення боєздатної національної армії тощо.

2. Підтримка П. Скоропадського 450-тисячною німецько-австрійською армією, оскільки Центральна Рада не виконувала взятих на себе в Брест-Литовську зобов'язань з поставки продовольства і сировини Німеччині та її союзникам.

3. Важке економічне становище України [після 4-річної світової війни, 8-місячної "холодної війни" Центральної Ради з Тимчасовим урядом та більш ніж 60-денної "гарячої війни" з більшовиками – зубожіння селян, падіння виробництва промислової продукції, руйнування транспорту, зв'язку та ін. Можна погодитись із висновком самого П. Скоропадського: "Бешкети і анархія продовжуються в Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись України встає грізна мара голоду"].

4. Розкол у політичних силах України, які мали більшість в Центральній Раді.

На весну 1918 р. найчисельніша партія Українських соціал-революціонерів була близька до розпаду, що і сталося у травні 1918 р. Майже така ж доля спіткала й УСДРП – з неї вийшли "українські більшовики", а також ліві соціал-демократи, пізніше незалежники тощо].

5. Водночас через збіг об'єктивних і суб'єктивних обставин стрімко підноситься роль Української демократично-хліборобської партії, яка стала опорою П. Скоропадського, тощо.

Мета гетьманського перевороту:

1. Зупинити процес паралічу влади, котрий все стрімкіше набирав ходи (влада Центральної Ради обмежувалася лише Києвом та околицями).

2. Не допустити дезорганізації та деградації суспільства, що неминуче вело до суспільної катастрофи.

3. Покінчити з радикальними перетвореннями, зокрема щодо приватної власності тощо.

4. Утворити державну владу, здатну "забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці" (П. Скоропадський).

Якщо узагальнити сили, на які спирався гетьманат П. Скоропадського, то можна виділити:

1. Всі ті, хто мав приватну власність, кому було що втрачати (поміщики, буржуазія, заможне селянство та інші).

2. Вільне козацтво.

3. Проросійські імперські сили, що вбачали в режимі П. Скоропадського надії навідродження "єдиної і неділимої російської імперії".

4. Старе чиновництво, здебільшого зрусифіковане, яке прагнуло стабільності та повернення звичних норм життя тощо.

Таким чином, якщо Центральна Рада спиралася в своїй діяльності на ліві сили (в її складі були в основному партії соціалістичного спрямування), то гетьманат П. Скоропадського базувався на підтримці правих сил. Ідеологічна платформа тих сил, які привели ло влади П. Скоропадського, була викладена в "Грамоті до всього українського народу", підписаній 29 квітня. Прерогативи його влади були розписані в "Законі про тимчасовий державний устрій", оприлюдненому також 29 квітня 1918 р.:

1. Гетьман призначав отамана (голову Ради Міністрів).

2. Затверджував і скасовував склад уряду.

3. Виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах.

4. Був верховним воєначальником.

5. Оголошував амністію, а також воєнний чи надзвичайний стан.

Вищенаведене свідчить, що суттю державного режиму гетьманату була зміна демократичної парламентської форми правління на авторитарну, тобто було здійснено перехід верховної влади, як законодавчої, так і виконавчої, в руки однієї особи – гетьмана П. Скоропадського.

Отже, Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя на рейки правових норм, забезпечити перш за все право приватної власності "як фундаменту культури йцивілізації".

В історичній літературі діяльність гетьмана П. Скоропадського оцінюється неоднозначно. Тут констатуються як його досягнення, так і прорахунки. В залежності від позицій автора фіксується увага або зміщуються акценти в той чи інший бік.

Так, досягненнями діяльності гетьманату П. Скоропадського були:

1. Відновлення права приватної власності та вільного підприємництва.

2. Налагодження діючого адміністративного апарату, набуття досвіду організації державної служби. Реформування вищих органів судової влади в особі Державного Сенату. Створення нових органів охорони правопорядку – Державної варти, що поєднувала поліцейські і жандармські функції.

3. Жорстке державне регулювання промисловості, транспорту, торгівлі і зв'язку в умовах гострої економічної кризи, боротьба з анархією на місцях та дезорганізацією виробництва.

4. Налагодження нормального грошового обігу, вдосконалення грошової системи (українська валюта була забезпечена природними багатствами і головним чином цукром); сформування державного бюджету, відкриття українських банків, акціонерних товариств і бірж тощо.

5. Організація чіткої кордонної і митної служби.

6. Намагання утвердити міцний середній клас селян-власників як соціальну опору гетьманату.

7. Прийнято закон про загальний військовий обов’язок та розроблено план організації армії, яка мала нараховувати понад 300 тис. чол. (8 армійських корпусів).Створення центрів підготовки кадрів для армії (Військова Академія, 4 кадетські школи: 2 військових школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії і технічної служби). Розпочато розбудову українського морського флоту. Сформовано гвардійську сердюцьку дивізію (національну гвардію) з юнаків із заможних хліборобських родин Полтавщини як зразкові військові частини. Практичні кроки з відновлення козацьких традицій, формування українського вільного козацтва, яке мало бути свого роду військовим резервом.

8. Визнання де-юре і де-факто суверенітету Української держави з боку майже двох десятків країн. Підписання прелемінарного (попереднього) мирного договору з Росією, за яким радянська Росія офіційно визнала Українську державу. Встановлюваласьдемаркаційна лінія, розвивались торговельні відносини. Ведення переговорів з Кримом, який мав стати автономною частиною України, та Румунією стосовно Бесарабії. Створення досить широкої мережі посольств Української держави, генеральних консульств, консульств та консульских агентств в більш ніж 20 країнах світу.

9. Подальші кроки щодо українізації народної освіти і підвищення авторитету державної української мови (відкрито курси українознавства для вчителів, створено українські початкові школи, відкрито 50 нових українських державних середніх шкіл, 150 українських гімназій (не замість російських, а поруч з ними), широка програма видань підручників та інших книг українською мовою).Піклування про розвиток науки, заснування Української Академії наук та українських наукових видань. Значне розширення мережі національної вищої школи: відкрито Київський державний український університет, Одеський політехнічний, Київський архітектурний, Київський клінічний, Київський вищий технічний, Одеський сільськогосподарський інститути тощо.

10. Надання імпульсу театральному життю України, створено Державний народний театр, Державний драмтеатр, Молодіжний драмтеатр, Залізничний театр, Херсонський український драмтеатр, Драматичну консерваторію, Державну драматичну школу, режисерсько-інструкторські курси. Суттєвий внесок у розвиток національної музичної культури, створено Музично-драматичний інститут ім. М.В. Лисенка, першу народну оперу в м. Харкові, Першу дитячу оперу, Перший український національний хор, Державний симфонічний оркестр ім. М.В. Лисенка, Державну капелу бандуристів, Київське концертне бюро та ін. Засновано нові бібліотечні та музейні заклади – Національну бібліотеку, Черкаський краєзнавчий музей, музей церковноісторичної таархеологічної громади.

11. Підвищено авторитет Православної Церкви, надання їй статусу Екзархату і автономіїу складі РПУ; покладено початок Українській Автокефальній Православній Церкві.

Щодо прорахунків діяльності гетьманату П. Скоропадського, то вони полягали в наступному:

1. Повернення поміщиків у свої маєтки і «вибивання» компенсації з селян за збитки, завдані маєткам. Каральні експедиції в села для отримання потрібної кількості продуктів, щоб розрахуватися з Німеччиною за військову допомогу.

2. Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства, за яким дозволялося примусово використовувати в поміщицьких маєтках реманент селян. Невирішеність аграрного питання на практиці.

3. Закон про локаути (відновлення закону 1905 р. Російської імперії), тобто заборона страйків, що вело до значного обмеження демократизму. Збільшення тривалості робочого дня до 12 годин.

4. Зайняття чиновницьких посад росіянами (в основному), більшість в уряді були членами російської партії кадетів. Відновлення дореволюційної адміністративної системи, яка існувала за царату: повернення до губерній, повітів та волостей, скасування міського і земського самоврядування.

5. Помилкова ставка лише на багаті і заможні верстви населення, відсутність політичної гнучкості.

6. Не вдалося провести мобілізацію. Не спромоглися реалізувати власні плани зі створення достатньо боєздатної армії (вдалося створити лише 60-тисячне військо).

Предмет ІДПУ, методика вивчення, періодизація, джерела вивчення.

Історію держави і права (ІДП) можна розглядати як юридичну науку і навчальну дисципліну. Як юридична наука ІДП досліджує: а) систему юридичних знань, ідей, теорій, практичних навичок, умінь щодо держави і права певного типу; б) закономірності та тенденції виникнення, розвитку і зміни історичних типів держави і права; в) конкретні сторони функціонування держави і права в умовах матеріального життя суспільства різних народів світу. Як навчальна дисципліна ІДП знайомить читачів із перевіреними на практиці знаннями про державу і право конкретної країни в певний період її розвитку. ІДП можна розглядати в процесі виникнення і розвитку держави і права в зарубіжних країнах і в Україні (чи на території нинішньої України). Залежно від цього розрізняють таку науку і навчальну дисципліну як: а) історія держави і права зарубіжних країн (ІДПЗ); б) історія держави і права України (ІДПУ). Предметом ІДПЗК є: а) дослідження виникнення, розвитку і зміни типів держави і права в різних народів світу; б) усвідомлення місця та ролі науки в системі юридичних наук; в) співвідношення з іншими суспільними і юридичними науками; г) методи, завдання, функції, форми, зміст науки тощо. ІДПЗК як наука досліджує державу і право: а) Стародавнього Сходу; б) країн античного світу; в) Стародавнього Риму; г) середньовіччя; д) буржуазного типу; е) радянського типу; є) демократичного типу. ІДПЗК займає місце в системі загальнотеоретичних юридичних наук і виконує роль історичного джерела виникнення, розвитку і функціонування держави і права на різних етапах розвитку суспільства.

Вона співвідноситься зі всесвітньою історією, історією України, теорією держави і права зарубіжних країн та України, історією політичних і правових вчень, державним правом зарубіжних країн, іншими юридичними науками.

Методи дослідження ІДПЗК - це засоби, прийоми і способи дослідження різних типів держави і права в рабовласницькому, феодальному, капіталістичному, соціалістичному та демократичному суспільствах. Розрізняють філософські, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження ІДПЗК.

Отже, ІДПЗК як наука характеризується системою знань та навичок про виникнення і функціонування різних типів держави і права на різних етапах розвитку суспільства, своїм предметом і методами дослідження.

Метою досліджень науки ІДПЗК є особливості і специфіка процесу виникнення і розвитку різних типів держави і права в зарубіжних країнах із найдавніших часів до сучасного стану громадянського суспільства. Враховуючи мету науки ІДПЗК її завданнями є дослідження поняття, предмету і методів, форми і змісту виникнення та розвитку в різних країнах світу рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного і демократичного типів держави і права.

Названі завдання визначили функції, форму та зміст дослідження. Функції ІДПЗК - це напрями дослідження процесу виникнення і розвитку держави і права в зарубіжних країнах світу. Розрізняють такі функції ІДПЗК: а) гносеологічну; б) методологічну; в) ідеологічну; г) евристичну; д) ціннісно-орієнтаційну; е) організаційно-практичну; є) прогностичну.

Форма дослідження включає в себе загальну і особливу частини. Зміст дослідження загальної частини ІДПЗК включає в себе: а) поняття ІДПЗК; б) предмет, метод і завдання ІДПЗК; в) функції, форма і зміст ІДПЗК. Зміст дослідження особливої частини ІДПЗК включає в себе державу і право: а) Стародавнього Сходу; б) античних міст-полісів; в) Стародавнього Риму; г) середньовіччя; д) нового часу; е) сучасного розвитку суспільства.

Таким чином, ІДПЗК є загально історичною юридичною наукою і навчальною дисципліною (навчальним курсом), що досліджує і вивчає державу і право різних типів суспільства всієї світової спільноти.

Частиною загальносвітової історії держави і права є виникнення, розвиток і функціонування держави і права в Україні. Досліджувати і вивчати ІДПУ ми можемо як юридичну науку і навчальну дисципліну. ІДПУ як юридична наука - це система знань, теорій, гіпотез, практичних узагальнень та прикладів щодо виникнення і функціонування державно-правових явищ у різні періоди розвитку українського суспільства. Предметом дослідження ІДПУ є процес виникнення та розвитку держави і права в різні періоди розвитку суспільства на землях України. Методи ІДПУ - це філософські, загальнонаукові та спеціально наукові засоби дослідження процесу виникнення та розвитку держави і права в різні періоди розвитку суспільства на землях України. Серед філософських методів розрізняють закони і категорії діалектики. Закон боротьби протилежностей застосовувався при дослідженні переходу від одного типу держави і права до іншого.

До загальнонаукових методів дослідження державно-правових явищ в історії України слід віднести: а) історичний; б) порівняльний; в) логічний; г) соціологічний; д) прогностичний тощо.

Спеціальними методами дослідження ІДПУ є: а) засоби теорії держави і права; б) юридичної соціології; в) юридичної статистики та ін.

Джерелами науки ІДПУ є: а) наукові праці вчених істориків і юристів;б) підручники, посібники, методичні матеріали; в) архівні матеріали про державу і право; г) юридична практика органів держави та реалізації права.

ІДПУ як навчальна дисципліна вивчається в навчальних закладах юридичного профілю. Учні і студенти вивчають державу і право в різні періоди розвитку суспільства на території нинішньої незалежної України.

Отже, ІДПУ досліджує і вивчає державно-правові явища в різні періоди розвитку і функціонування українського суспільства.

" Дослідження та вивчення ІДПУ можна поділити на періоди виникнення, розвитку і функціонування держави і права: 1) на території Північного Причорномор'я і Приазов'я; 2) Київської Русі; 3) входження українських земель до різних європейських держав; 4) козацької доби в Україні; 5) доби Гетьманщини; 6) українських земель у складі Російської імперії; 7) на території Західної України; 8) Української Народної Республіки (УНР); 9) Української Радянської Соціалістичної Республіки; 10) у незалежній Україні.

Правовий статус України за «Березневими статтями» 1654 р. та подальші зміни у її політико-правовому становищі у складі Росії.

Цим договором передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і загалом той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорізькому "...быти под нашою, царского величества, рукою по прежним их правам и привилеям... и тех прав и вольностей нарушати не велели".

Главою України залишався виборний гетьман як "зверхній володар". Але він мав присягнути на підданство й вірність цареві, одержати від нього клейноди. Україна, як вона того й бажала, дістала право мати власне військо - 60 тис. реєстрових козаків. Питання про платню війську було відкладено до з'ясування фінансового стану України. Фінансові справи залишалися у віданні України. Березневі статті підтвердили колишні права і вольності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суці. Православна церква і всі віруючі вже не зазнавали релігійних переслідувань. Цар обіцяв захищати Україну від посягань Польщі, надавати військову та в разі потреби політичну допомогу.

Отже, основне завдання українського народу, усіх його станів у Національній революції і Визвольній війні 1648-1654 рр. було розв'язане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії як держава з козацьким устроєм. Українські феодали зміцнили своє економічне й політичне панування. М. Драгоманов зазначав, що козацька старшина виговорила собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство й орендарі їхніх земель та іншого майна.

Форма державно-правових зв'язків України з Росією за договором 1654 р.

Акти російського царя, що обмежували гетьманське правління, в Україні не були оприлюднені. Тому у своїй діяльності гетьманський уряд фактично ігнорував нав'язані обмеження: стягнення податків до царської казни, направлення до значних міст України царських воєвод, обмеження зовнішньополітичної сфери. Б. Хмельницький підписав новий договір із Кримським ханством, за яким татари зобов'язувалися не допомагати Польщі і не воювати з Росією, а гетьман - не ворогувати з ханством. З травня 1654 р. українські й російські полки успішно діяли в Білорусії проти польсько-литовських військ. Отже, для гетьманського уряду сенс договору з Росією зводився передусім до військового союзу, її протекторату над Україною.

Протекторат - це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної залежності малої держави від великої і сильної. Зміст протекції обумовлюють конкретні обставини укладення союзу, але першою і обов'язковою його вимогою є воєнна і політична допомога протектора державі, якій вона протегує, державі-васалу.

За договором 1654 р. форма зв'язків, відносин України і Росії і є протекторатом. Так розцінювали цей союз Б. Хмельницький і козацька старшина. Так вважали видатні українські історики М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Липинський, М. Слабченко, І. Крип'якевич, вважають сучасні історики О. Мироненко, В. Смолій, В. Степанков та ін. Зокрема, В. Липинський уточнював: це був воєнний союз, забезпечений формою протекторату.

Ураховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип історизму, можна зробити висновок: у 1654 р. Україна увійшла в підданство під протекцію Росії як васальна держава За договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошову данину і контролювати зовнішні зносини України. її відокремлювали від Росії державний кордон і митниці, зносини з нею здійснювалися через московський Посольський приказ, що керував іноземними справами. Природно, що ні в статтях Б. Хмельницького, ні в Березневих статтях територіальне питання не порушувалося. Зрозуміло було, що Україна збереже свій державний кордон. Таким чином, немає підстав кваліфікувати ці події як "возз'єднання" чи "інкорпорацію" України Росією, адже Українська держава й надалі продовжувала існувати на політичній карті Європи.

Інша справа - плани Москви щодо України. Погоджуючись спочатку з "протекційним" характером російсько-українського договору, царський уряд розраховував із часом замінити протекторат повною інкорпорацією України. Почавши з присяги українського народу на вірність цареві, надання "Жалуваної грамоти гетьману і Війську Запорозькому" за умови служби царю гетьмана, старшини, козацького війська, плати податків тощо, Москва не збиралася довго зберігати "попередні права і вольності", республіканський лад України. Хоч жоден документ не містив визначення історичної події 1654 р. як "приєднання", "возз'єднання України з Росією", ним почала незабаром грішити російська, а потім радянська історіографія. Останнім часом замість терміна "возз'єднання" історики нерідко використовують термін "входження". Проте "входження" рівною мірою може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу Росії на правах автономії. Але держава, яка протегується, не входить до складу держави-протектора. І Україна за договором 1654 р. залишалася за межами Росії.

Отже, правовий статус України за договором 1654 р. не можна кваліфікувати і як суб'єкта конфедерації, адже вона передбачає реальну рівність сторін і створення на засадах рівного представництва спільного органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не містив.

Значення договору 1654 р.

Цей договір - значна подія в історії як українського, так і російського народів, яка відповідала їх спільним інтересам. Для України договір засвідчив повну незалежність від

Польщі, зобов'язання царського уряду щодо гарантій збереження державного суверенітету України. Не перекреслювалися й досягнення державотворення: на її території зберігалися власна законодавча, адміністративна й судова влада, військо, право, республіканський лад із виборним гетьманом на чолі. Майбутній гетьман, автор першої української конституції П. Орлик писав, що договір 1654 р. "...повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад на Україні". В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності.

Для України договір 1654 р. був актом конституційного значення, який юридично закріплював здобутки народно-визвольної війни, хоч і не на всіх етнічних українських територіях, здобутки власного державотворення на підвалинах республіканської форми правління. Він закріплював здобуті права і вольності, рішення Переяславської ради, прагнення не допустити їх порушень і обмежень царським урядом у майбутньому. В Україні ці доленосні рішення довгий час розглядались як своєрідна Конституція ("Основний закон", за визначенням М. Костомарова, "конституційна хартія" за М. Грушевським), якою керувалася більшість наступних гетьманів. Навіть на початку XX ст. ідеолог самостійності української державності М. Міхновський буде посилатись на "Переяславську конституцію" 1654 р., грубо порушеною Москвою. Московські царі, коли це їм було вигідно, теж посилались на "трактати гетьмана Богдана Хмельницького".

Цей договір був вигідним і для Росії. Підданство краю з багатими землями, розвиненим продовольчим ринком, майже трьохмільйонним роботящим, хоробрим, талановитим народом, вигідним геополітичним положенням, з міжнародним визнанням багатьма державами Європи і Близького Сходу зміцнювало Росію економічно й політично, сприяло піднесенню російської культури і міжнародного авторитету. Українське козацьке військо, яке не раз перемагало польське, було досить грізною силою в союзі з російськими військами, рятувало російські південні землі від спустошливих походів татарської орди, допомогло звільнити від поляків Смоленськ, інші західноруські міста, білоруські землі.

Проте українсько-російський договір мав і гіркі наслідки для України, її державності і народу, ним не передбачені. Він був використаний царським урядом для приєднання України до Росії, їх "возз'єднання". Зауважимо, що в тексті договору нечіткі формулювання закладали можливість наступних обмежень суверенітету України. По-перше, він санкціонував відступи від положень прохальних пунктів Б. Хмельницького; по-друге, закріплював зверхність влади царя, а отже, ставив правовий статус України, її суспільних верств у залежність від царської волі. Це й давало царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вольностей України, її автономії. Саме через ці негативні наслідки для долі України дехто з наших сучасників і зараз продовжують засуджувати договір 1654 р., вважати його поразкою Б. Хмельницького, нехтуючи історичними реаліями і уроками.

Державотворча діяльність Української Центральної ради (УЦР). Центральні та місцеві органи влади й управління УНР.

З перших днів національно-демократичної революції в Україні йшов процес формування республіканської форми правління. Простежується нестримний історичний зв'язок, певне наступництво органів державної влади" Що створювалися, з тими, які існували за часів Народно-визвольної війни 1648— 1657 рр. Цей зв'язок проявляється в таких рисах влади, як парламентаризм, демократичність, рівноправність. Нова влада ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід'ємного права українського народу на самовизначення і відродження багатовікової традиції державотворення.