Список використаної літератури

1. Педагогіка: Хрестоматія / уклад.: А.І. Кузьмінський, В.Л. Омеляненко. – К.: Знання-Прес, 2003. – 710 с.

2. Народна педагогіка: світовий досвід / уклад.: А.І. Кузьмінський, В.Л. Омеляненко. – К.: Знання-Прес, 2003. – 124 с.

Науковий керівник: к.п.н., доцент І. Т. Лещенко

Виховання давніх слов’ян я. Р. Фінько

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Існує ряд теорій про походження виховання. Представники біологізаторської теорії (Г.Спенсер, Ш.Летурно) вважають, що виховання успадковане людьми з тваринного світу. З позиції психологічної теорії в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших. Слов'яни створили оригінальну систему виховання, яка спиралася на давню первісну традицію. Виховання здійснювалось, передусім, у процесі включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих. Метою виховання у східних слов’ян були передача підростаючому поколінню трудових умінь, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна – захисника своєї землі. Завдання виховання східних слов'ян:

• прищепити практичні вміння та навички;

• прищепити риси характеру, які б робили їх спроможними до трудової діяльності (навчали землеробській справі, володіти зброєю, полюванню на звіра, риболовству, пізніше – ремеслам).

Засоби виховання східних слов'ян:

• залучення дітей до посильної участі в праці;

• приклад;

• показ;

• усні повчання;

• покарання, навіть і тілесні (за лінощі, непокору, брехню).[2]

У Давній Русі існували різні форми виховання і навчання. Наприклад «кормільство» – соціально-педагогічне явище на Русі X-XII ст., своєрідна форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. У віці 5-7 років малолітній княжич віддавався на виховання в іншу сім'ю – годувальнику, якого князь підбирав з числа воєвод, знатних бояр. При цьому годувальник виконував декілька функцій. Він був не тільки наставником-вихователем, а й розпоряджався справами у дорученій йому окремої волості від імені вихованця. В обов'язки годувальника як наставника входило розумовий, моральний і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ. Інший інститут виховання і навчання у Давній Русі – «дядьки». Діти виховувалися у брата матері, тобто в рідного дядька. У свою чергу батько дитини брав на виховання дітей рідної сестри. У результаті створювалися оригінальні сім'ї, в яких «дядьки» виховували племінників і племінниць. «Дядьки» були наставниками племінників, а ті – першими їх помічниками. Інститут «кумівства» – трансформація «дядьки» з вихователя племінників у своїй сім'ї в духовного і морального наставника дітей в сім'ї батьків.[3] З VIII століття батьки перестали віддавати своїх дітей чужим людям. З цього часу можна говорити про появу виховної функції у сім'ї. Сімейне виховання в цей період будувалося на основі народних традицій. Методи і прийоми сімейного виховання були досить різноманітні, що знайшло відображення в народних піснях, казках, притчах, билинах, загадки, лічилки, потешках, колискових пісень. У них розкривалися найкращі риси слов'янського народного характеру: повага до старших, доброта, сила духу, сміливість, працьовитість, взаємодопомога. Вони відбивали багату та самобутню історію слов'янського народу, зміцнюючи і супроводжуючи її з перших років життя. Пізніше з'явилися інститут «майстрів грамоти» – одинаків і школи «майстрів грамоти». Майстри грамоти були головними особами народної освіти і підготовки духовенства, які зробили промисел з навчання грамоті. Як правило, вони засновували школи: у сім'ї, в будинках вчителів, при монастирях і церквах.[1] Історію виховання і навчання у Давній Русі і Російській державі до ХVІІ століття неможливо розглядати поза зв'язком із загальним історико-культурним розвитком східно-слов'янських народів, для яких, безумовно, найважливішою подією стало прийняття християнства. Через християнізацію, зв'язок з Візантією Русь отримала доступ до переказних текстів античної культури. Розвивалася і власна педагогічна думка. Вищим досягненням її в той час стало обгрунтування Володимиром Мономахом необхідність з'єднання освіти з життєвими інтересами людини. Створення навчальних закладів почалося, власне, після Хрещення Русі. Літопис під 988 роком вказує, що князь Володимир після хрещення киян почав будувати церкви, призначати священиків, збирати дітей знатних осіб та «даяті нача на вчення книжне», де навчалися діти бояр і дружинників була відкрита в Києві у 988 р. Під 1028 роком літопис відзначає, що князь Ярослав у Новгороді «собра від старост і попових дітей 300 учити книгам».

Батьки віддавали своїх дітей у школи дуже неохоче, не бажаючи відступати від старих язичницьких традицій і просто відривати від сім'ї помічників. Тим не менш, шкільна справа на Русі розвивалося. Перші училища - палацова школа князя Володимира в Києві і школа Ярослава Мудрого в Новгороді - відносяться до 11 століття. У 12-13 століттях сформувалася мережа монастирських шкіл у Смоленську, Володимирі, Ростові Великому, Нижньому Новгороді. Смоленський князь Роман Ростиславович організував ряд шкіл. Галицький князь Ярослав Осмомисл (XIII століття) заводив училища і наказував ченцям навчати дітей в монастирях.[4]

Діти простих людей найчастіше виховувалися в сім'ї. Їх вчили сільськогосподарської праці, домашніх робіт; віддавали до майстрів вчитися якогось ремесла; у них існував особливий «кодекс честі». Майстер, наприклад, не мав права приховати що-небудь із секретів майстерності від учня, не повинен був приховувати, применшувати талант учня, якщо він перевершував його власний. Такі закони існували, наприклад, в артілях іконописців. Деяких дітей поряд з ремеслом навчали і читання і письма, церковного співу «майстра грамоти» з духовенства.

У педагогічній літературі того часу містяться поради про виховання у дітей благочестя, про шанування батьків і старших, поради батькам, як забезпечити фізичний ріст і здоров'я, моральний і розумовий розвиток дітей, тримати їх у строгості, застосовувати у разі неслухняності тілесні покарання, виховувати суворо, але й ласкаво.

Виховне кредо даного періоду чітко проглядається у «Повчання князя Володимира Мономаха дітям», в якому написано: «... Все ж таки більш убогих не забувайте ... Ні правого, ні винного не вбивайте і не наказував убити його. Якщо і буде повинен смерті, то не губіть ніякої християнської душі. Старих шануй, як батька, а молодих як братів. Брехні остерігайтесь, і п'янства, і блуду, від того ж душа загине і тіло. Що має хорошого, то не забувайте, а чого не вмієте, тому вчіться ». Християнство значно вплинула на загальне поширення знань і грамотності. Священнослужителі, виконуючи Божу волю, активно впливали на ці процеси.

Хлопчики здобували освіту у священиків або «майстрів», жіноча освіта була зосереджена переважно при жіночих монастирях. В кінці XI століття в одному з жіночих монастирів Києва було створено жіноче училище, де дівчаток навчали читання, письма, співу і швейної справи.