Список використаної літератури

1. Грабовська І. Досвід становлення суспільства паритетної демократії в сучасній Україні: досягнення, проблеми, перспективи / Ірина Грабовська // Гендерна освіта – ресурс розвитку паритетної демократії : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф., 27–29 квіт. 2011 р. – Тернопіль, 2011. – С. 25–28.

2. Грицяк Н. Формування гендерної політики в Україні: проблеми теорії, методології, практики : монографія / Наталя Грицяк. – К. : Вид-во НАДУ, 2004. – 384 с.

3. Кулачек О. Роль жінки в державному управлінні: старі образи, нові обрії : [монографія] / Ольга Кулачек. – К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2005. – 304 с.

4. Кресіна І. О. Гендерний аналіз політичного процесу в Україні / І. О. Кресіна, О. Б. Ярош // Гендерні паритети в умовах трансформації суспільства : [монографія] / за заг. ред. Н. М. Онищенка, Н. М. Пархоменко. – К. : Вид-во “Юрид. думка”, 2007. – С. 178–218.

Науковий керівник: ст. викл. О. О. Свириденко

Проблеми національного виховання у педагогічній та літературній спадщині українських письменників другої половини хіх – початку хх ст.

В.О. Скляр

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Суспільно-політичні та економічні процеси, що відбуваються в Україні, вимагають нового педагогічного бачення проблем виховання особистості. Важливим постає завдання виховання гармонійно розвиненої, творчої особистості на засадах національної самобутності: громадянина незалежної держави, гуманіста, носія духовної культури нації. Численні намагання створити універсальний виховний ідеал, інтернаціоналізувати його не витримали випробування часом, а ще раз підтвердили, що істинним може бути тільки національне виховання, котре базується на етнопедагогічних засадах. У педагогічній практиці України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. були сформульовані концептуальні засади національної освіти і виховання, висунуті ідеї щодо виховного ідеалу, принпипів, методів, засобів та завдань виховання, які спиралися на ідеали української етнопедагогіки. Окресленні педагогічні проблеми були розвинуті у науково-творчому доробку українських письменників, зокрема, П. Куліша, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, М. Старицького, Панаса Мирного, І. Франка, Б. Грінченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін. У їх творах пріоритетним є виховання підростаючого покоління на засадах національної ідеї, вірності ідеалам народу.

 На сучасному етапі над проблемою української етнопедагогіки працюють як педагоги-теоретики (Г. Васянович, П. Черніков, Н. Лисенко, В. Лаппо, В. Кузь та ін.) так і педагоги-практики (А. Богуш, Н. Рогальська, Є. Сявавко та ін.). Перші публікації, що окреслюють освітньо-педагогічну діяльность українських письменників другої половини ХІХ століття – початку ХХ ст., з’явилися на початку ХХ століття: праці О.Грушевського, І.Житецького, М.Возняка, М.Гніпа, О.Гермайзе, Д.Граховецького, С.Єфремова, В.Науменка, Ф.Савченка, Б.Познанського, С.Русової, О.Русова, О.Рябініна-Скляревського, С.Сірополка, І.Стешенка та ін.

У Радянському Союзі тема дослідження педагогічних поглядів українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ ст. вважалася неактуальною, переважно з ідеологічних міркувань. Активізація наукових досліджень відбулася в період «Хрущовської відлиги», а також з повноцінним набуттям незалежності: праці В.Білана, В.Борисенка, А.Волощенка, П.Зайончковського, С.Чавдарова, М.Ярмаченка й інших.

На сучасному етапі у вітчизняній науково-педагогічній думці немало праць присвячено дослідженню просвітницької діяльності та педагогічних поглядів українськиїх письменників: Б.Грінченка (І.Карпенко, Н.Копиленко, О. Неживий та ін.); Лесі Українки (І.Шиманська, Н.Опанасенко, С. Золотухіна та ін.); М.Коцюбинського (Ю. Коцюбинський, В.Окорнов та ін.). Окремі аспекти педагогічної й просвітницької діяльності українських митців слова стали предметом наукових досліджень та розвідок Л.Вовк, В.Кравця, Б.Ступарика, І.Зайченко, О.Сухомлинської, Л.Березівської, Н. Побірченко, А. Білан, Н. Опанасенко та ін. Однак доводиться констатувати, що проблема національного виховання у творчій спадщині українських письменениківдругої половини ХІХ – початку ХХ ст. сучасними дослідниками розглядається побіжно.

Метою статті є  комплексний аналіз проблеми національного виховання підростаючого покоління у творчій спадщині українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Народна педагогіка стала джерелом творчості багатьох талановитих педагогів, громадських діячів, етнографів. Не стали винятком і українські письменники-педагоги, культурні діячі та просвітителі. Саме завдяки талановитому письменнику, педагогу, громадському діячеві Західної України О. Духновичу термін «народна педагогіка» було введено в науковий обіг нашої держави. Саме ж поняття «етнопедагогіка» на позначення науки, що вивчає народну педагогіку, з’явилося у 70-х роках ХХ ст. Проте, український письменник О. Духнович, наслідуючи видатного вітчизняного педагога К. Ушинського, одним із перших , хто зрозумів виховуючу силу народної педагогіки. Тому не випадково, що принцип народності став домінантним принципом педагогічної системи О. Духновича. У своєму посібникудля вчителів "Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских" (1857 р.). окреслив мету виховання, яку вбачав у формуванніморальної особистості, здатної виконати обов'язки громадянина й патріота [1].

На думку педагога, забезпечити повноцінне тілесне і духовне зростання дітей може тільки народна школа, головним завданням якої є виховання високоморальної, працьовитої, добродійної людини. Також рідна мова має сприяти розумовому, моральному та естетичному вихованню дітей.Навчаючись у школі, діти мають засвоїти релігійну і народну мораль, яка зміцнює духовні сили, прищеплює любов до рідної землі й не дозволяє вихованцеві вбиратися у „чуже пір’я”.

Талановитий український поет, активний громадський діяч, просвітитель Т. Шевченко (1814-1861 рр.) був переконаний у тому, що лише знання, освіченість українського народу здатні врятувати останнього від жорстоких тортур гнобителів, тяжкихкайданів неволі. „Кобзар” Т. Шевченка сповнений педагогічних повчань, переконань і думок, які базувалися на вихованні та навчанні молодих українців на кращих традиціях нашої культури, мови. УченийП. Зайцев, аналізуючи педагогічні ідеї та педагогічну діяльність Т. Шевченка, робить висновок: „Поет розумів, що самої формальної освіти не досить, що вона повинна даватися разом з усебічним вихованням людини і поєднуватися з національною традицією. Це вже висловлювали перед ним його сучасники – і славний педагог Пирогов, і українці – П. Редька та К. Ушинський. Але Шевченко перевищив їх тим, що надав великого значення дошкільному вихованню й позашкільній освіті. З особливою яскравістю він у своїх висловлюваннях підкреслював те, що освіта, навіть фахова, повинна йти разом із моральним піднесенням людини і виробленням твердих національних характерів. Ніхто до нього не підкреслив так потреби перевиховати суспільство, ніхто так ясно не протиставив самоосвіту офіційній шкільній освіті” [4, с. 592].

Відомий український письменник, педагог, історик, публіцист М. Костомаров (1817-1885 рр.)був активним борцем за народну освіту народу. Педагогічні погляди М. Костомарова розкрито також у  статті „Две русские народности”, яку вчений надрукуваву журналі „Основа”. М. Костомаров вважав, що саме письменники як митці слова, найвпливовішого засобу формування та розвитку молоді, навчально-виховний компонент художніх творів повинні формувати на глибоко національному ґрунті, тим самим виховувати почуття патріотизму, національної гідності, поваги до рідної землі: „Література – це душа народного життя, це самоусвідомлення народності. Без літератури остання -лише страждальне явище, і тому, наскільки багата, наскільки задовільна в народу література, настільки міцніша його народність, настільки більше він оберігає себе від ворожих обставин історичного життя, настільки сама сутність народності є помітною, яскравою” [2, с. 36].

Аналіз порушеної проблеми дозволяє зробити висновок, що вищезазначені українські письменники-просвітителі намагалися кардинально змінити традиційний на той час погляд на мету, завдання, зміст і методи виховання. Отже, активне використання позитивного педагогічного досвіду українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. є сьогодні запорукою відродження й розвитку національної системи виховання в умовах демократичної Української держави. Порушена проблема не вичерпується результатами дослідження, оскільки розглянуте питання є дуже складним і багатогранним.