Список використаної літератури

1. Пашенко С. Роль школи у створенні соціально-педагогічного комплексу на селі / С. Пащенко // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи : збірник наукових праць Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини. – К. : Наук. світ, 2002. – Випуск 8. – С. 106–111.

2. Королюк С. Соціальне партнерство сучасної сільської школи / С. Королюк // Особливості управління сільською школою на сучасному етапі розвитку суспільства : зб. матеріалів конференції. – Запоріжжя, 2007. – С. 101–107.

3. Панченко І. Сільський соціум як фактор соціалізації особистості / І. Панченко // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи : збірник наукових праць Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини. – Умань : РВЦ "Софія", 2007. – Випуск 20. – С. 157–164.

4. Бєлкіна-Ковальчук О. Робота соціального педагога в сільській загальноосвітній школі / О. Бєлкіна-Ковальчук // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. – Луцька, 2010. – Вип. 23. – С. 200–204.

5. Філософський словник / за ред. В. І. Шинкарука. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Голов. ред. УРЕ, 1980. – 800 с.

Науковий керівник: ст. викладач О .О. Свириденко

Функції навчання та їх роль у формуванні особистості д. А. Рясик

Черкаський національний університет ім. Б.Хмельницького

Навчальний процес це – струнка система, яка складається з окремих елементів і має тенденцію до постійного саморозвитку й самовдосконалення [1, 95]. Її центральними постатями є вчитель, учень з усіма своїми проблемами, життєвим досвідом, смислоутворювальними настановами. Навчання як складова частина загального процесу формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості, може забезпечити його виконання шляхом реалізації освітньої, розвиваючої та виховної функцій [2, 253].

Освітня функція у навчанні є базовою і покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування вмінь і навичок.

Основний недолік навчання, в якому акцент робиться на передачу суспільного досвіду, його безособистісність. Традиційна система освіти грунтується на соціоцентричному підході, в межах якого мета розвитку особистості – її соціалізація і професіоналізація розглядається з позицій максимальної суспільної корисності. У межах даної моделі реалізуються уявлення про те, що основною метою освіти (навчання, учіння) є оволодіння певними знаннями, уміннями і навичками, тобто зовнішньо заданими нормативами.

Гуманістична парадигма національної системи освіти має особистісне спрямування, і, відповідно, учень у навчальному процесі постає як цілісна особистість [2, 256].

Нині освітня функція втрачає провідну роль, поступаючися своїм місцем функціям виховній, розвиваючій та функції самовдосконалення. Це основна вимога дня. Освіта, враховуючи швидкоплинні зміни, має забезпечувати передумови для навчального процесу впродовж усього життя за типом «включення – виключення» [3, 194].

Виховна функція невіддільна від освітньої і спрямована на забезпечення єдності навчально-виховного процесу в різних освітньо-виховних системах. Ця функція сприяє формуванню основних рис громадянина України. «Людина без виховання, як тіло без душі», – говорить народна мудрість [3, 195].

Зрозуміло, що процес навчання передусім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на основі засвоєння системи наукових знань про природу, суспільство і людину, вихованню відповідного ставлення до життя і до самих себе. Це є підґрунтям для виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості. За час навчання формуються такі моральні якості, як почуття обов'язку і відповідальності, дружби й колективізму, доброти і гуманізму, активна позиція щодо навчання і життя взагалі, а також якості, необхідні майбутньому працівникові будь-якої галузі виробництва: вміння планувати свою роботу, добирати прийоми її виконання, контролювати себе, раціонально використовувати час.

Розвиваюча функція, особливо для духовного, психічного й фізичного розвитку учня, має глибокий соціально-психологічний і педагогічний зміст. Зміст і мета освіти – забезпечення постійного розвитку учня, його духовне становлення, гармонізація відносин із собою та іншими, із соціальним оточенням. У такий спосіб освіта на державному рівні створює умови для розвитку і саморозвитку, виховання і самовиховання, учіння й самоучіння всіх і кожного [3, 193].

У процесі вивчення різноманітних навчальних предметів відбувається цілеспрямований розвиток духовних і психічних задатків учнів, а розвиваюче навчання,якщо організоване правильно, сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери, навчальних інтересів, мотивів.

Під час навчального процесу вчитель сприяє розвиткові в учнів волі та наполегливості (обмірковує проблемні ситуації, завдання, теми дискусій тощо); розвиває їхні емоції (здивування, радість, цікавість, парадоксальність), ініціює переживання.

Функція самовдосконалення має забезпечити постійну самоосвіту учнів, самовиховання, систематичне формування навичок і вмінь в учінні, а також мотивацію навчально-пізнавальної та майбутньої професійної діяльності. Виокремлення цієї функції означає орієнтацію освіти на європейський і світовий освітні рівні.

Отже, на сьогодні,надзвичайно важливим у освітньому просторі є процес навчання. Сучасна дидактика підкреслює, що завдання навчального процесу не можна зводити лише до формування знань, умінь і навичок. Навчання комплексно впливає на особу.

Таким чином, усі функції навчання тісно пов'язані між собою, а реалізація однієї з них обов'язково зумовлює реалізацію іншої. Тому єдність навчання, виховання, розвитку й самовдосконалення є підтвердженням однієї з основних закономірностей педагогічного процесу.