Список використаної літератури

1. Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного виховання. – Івано-Франківськ, 1996. – 235 с.

2. Сластенин В. А., Исаев. И. О., Мищоенко А. И., Шиянов Е. Н. Педагогика. – М., 1998. – 354 с.

3.Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих 

педагогічних закладів освіти. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 387 с.

Науковий керівник: к.п.н., доцент С. О. Захаренко

Індивідуальний підхід як невід'ємна частина колективного виховання за а. С. Макаренко л. А. Міцевич

Черкаський національний університет імені Б.Хмельницького

Людина – це сформований біологічний організм, розумна істота здатна думати і відчувати. Кожна людина по суті своїй унікальна , з дуже багатим, безмежним внутрішнім світом . Виховання дитини є невід’ємною частиною гармонійного розвитку особистості. Всі ми досить різні: стать, вік, належне чи неналежне здоров’я як фізичне так і психічне, зовнішній вигляд, характер, темперамент, здібності до певного виду діяльності. Все це робить нас індивідуальністю, до якої необхідна розробка відповідних засобів педагогічного впливу з урахуванням виявлених особливостей.

Сутність принципу індивідуального підходу полягає в врахуванні індивідуальних особливостей учнів у навчальному процесі з метою активного управління ходом розвитку їх розумових і фізичних можливостей. Справжній педагог зацікавлений не тільки в засвоєнні того чи іншого предмета, а й в розвитку особистісних якостей своїх учнів. Тому він має бути наставником і помічником. На допомогу йому приходить метод індивідуального навчання і вихованнях[1].

Антон Семенович Макаренко заперечував те що важким дітям потрібні особливі засоби виховання . І навпаки, найбільш важкими дітьми Макаренко вважав саме нормальних дітей. “Нормальні діти, - писав він, - або діти, наведені в такий стан, є найбільш важким об'єктом виховання. У них тонше натури, складніше запити, глибше культура, різноманітніше відносини.Вони вимагають від вас не широких розмахів волі і не струменуючої в очі емоції, а найскладнішої тактики”. Хоча на початку своєї педагогічної діяльності, він більше приділяв уваги особистості,яка випадала з колективу. Йому здавалися небезпечними ті, хто хуліганив, хто інколи йшов проти колективу. Згодом, спостерігаючи за своїми вихованцями, Антон Семенович побачив, що ці небезпечні діти по життю йдуть активно, а тихоні, які усім подобалися , ставали міщанами, сіренькими істотами. Але все ж таки кожна дитина, без виключення, потребує індивідуального підходу у вихованні. Кожна дитина – це індивідуальність, яка має ряд особливостей, які потрібно враховувати. Цим і пояснюється та обставина, що виховні заходи, з успіхом застосовані до одного школяра, можуть не дати очікуваного ефекту, коли їх же застосовують до іншого школяра. Тому виховні заходи загального порядку слід доповнювати індивідуальним підходом. Індивідуальний підхід і виховання в колективі не суперечать один одному. Індивідуальний підхід - це не парна педагогіка, що не камерне, індивідуальне виховання, не “розрізнена метушня з кожним вихованцем” (А. С. Макаренко). Індивідуальний підхід здійснюється в колективі і за допомогою колективу і в цьому сенсі гармонійно доповнює загальний виховний процес. Багато цікавих прийомів впливу на особистість рекомендує А. С.Макаренко. Наприклад, "атаку в лоб", тобто учитель щиро, просто і легко говорить те, що насправді думає. В даному випадку педагогічний так полягає в щирості думки. Але, слід пам’ятати, що підкреслення недоліків учня може зігратияк негативну (у невпевненої в собі дитини) так і позитивну роль (якщо школяр занадто самовпевнений и не сприймає критику). Також не варто забувати, що на учнів по-різному впливають заохочення. Одного учня корисно похвалити, тому що це зміцнює його віру в свої сили; по відношенню до іншого цього не слід робити, щоб не привести його до самозаспокоєння, самовпевненості[3,218-219].

Індивідуальний підхід передбачає вміння спиратися у виховній роботі на те позитивне, що є в особистості навіть «самого важкого» учня, зокрема на його інтереси і схильності (любов до читання, спорту, музики, малювання, природи, тваринам тощо), на його здорові моральні тенденції (нехай навіть при неприйнятних формах їх вираження), на доброзичливе ставлення до товаришів, навіть на його почуття гумору. Треба враховувати здібності до того, чи іншого предмета. Якщо, наприклад, дитина добре розуміється в гуманітарних науках, а з математикою виникає безліч проблем, не слід вимагати від неї розв’язання важких прикладів і задач. Доречніше буде побудувати роботу в класі так, щоб ця дитина розв’язувала посильні для себе приклади і навчалася у сильніших дітей. Але ні в якому разі неможна говорити дитині, що вона погано знає матеріал або, що вона найслабкіша в класі. Педагог повинен постійно розвивати наявні позитивні риси, заохочувати добрі вчинки та успіхи у навчанні[2].