Список використаної літератури

1.Баєв О.А. Ораторське мистецтво і ділове спілкування. М., 2002.

2.Головін Б.М. Основи культури мовлення. М., 1990. 

3.Петров Б.Д. Ибн Сина (Авиценна). М., 1980.

4.Соколов В.В. Середньовічна філософія . М., 1979.

5.Станіславський К.С. Праця актора над собою. М., 1938.

6. Шефнер В.С. Вірші. М., 1960.

Науковий керівник: ст. викладач О. О. Свириденко

Розвиток концепції особистості вчителя у вітчизняній історії педагогіки в період з іх – хviii століття м. Є. Макадзеба

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Вчитель – особистість, яка формує Людину, а, отже, і майбутнє кожної держави, тому пошук ідеальної моделі педагога відбувається впродовж тисячоліть.

Система народно-педагогічних засобів передачі знань і досвіду дітям сформувалася ще у родовому суспільстві. Першими вчителями виступали батьки, пізніше, з-поміж людей похилого віку, виділяються так звані „пестуни і пестунки“[1, с. 5].

У давньоруській мові досить часто зустрічаються різні модифікації цього слова, що мають певний смисловий відтінок: "пестоноць" (вихователь), "пестунчик" (керівник), а також слово "пестушка" – словесний супровід гри або рухів дитини, який створював сприятливий емоційний фон для засвоєння елементарних навичок поведінки, соціального досвіду. Пестуни, доглядаючи малолітніх дітей, турбувалися про їхній розвиток, допомагали їм засвоїти знання та навички, необхідні для подальшого існування, ознайомлювали з ритуалами та обрядами [2].

З XII ст. в Україні місію шкільних вчителів виконували представники духовенства (дяки). С.Бабішин так описує порядок вибору та найму громадою вчителя у XII–XIIІ ст.: „кандидат у педагоги вилазив на дзвіницю, а громада „розитувала“ його, якщо він швидко і дотепно відповідав, з ним укладали угоду і він розпочинав навчання дітей“[1, с. 22].

Надалі розвиток Київської Русі уповільнювався через князівські міжусобиці та нападів кочівників, що негативно вплинуло на розвиток українською культури, зокрема і на освіту.

Окремо від усієї української культури формувалася освіта на Запорізькій Січі.Головним учителем був ієромонах – уставник, який крім виховання повинен був ще піклуватися про здоров`я хлопців. Підбору вчителів приділяли велику увагу, особливо поведінці і праці вчителя. Водночас кожен з них був авторитетом і мав високоповажне становище серед людей на Запорізькій Січі. Вчителі мали звання «військового служителя». Цікаво й те, що в школах одним із стимулюючих засобів до навчання було виокремлення вчителем помічників

з кращих учнів, яких називали “молодиками”, “виростками” [3, с. 134].

Велику роль у формуванні вимог до особистості вчителя в Україні відіграли братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Особливою популярністю серед братських шкіл підвищеного типу користувалась Львівська братська школа.

У братських школах України, слід відмітити, наголошувалось на демократичних стосунках учителя з учнем: оскільки підкреслювалось, що "...учитидидаскал і любити має всіх дітей однаково, як синів багатих, так і вбогих сиріт, і котрі ходять по вулиці, поживи просячи" [2].

Діяльність братських шкіл - яскрава сторінка в історії розвитку освіти й педагогічної думки в Україні. Аналіз їхніх статутів свідчить про гуманізм і народність педагогічних ідей, що лежали в основі їх роботи, розвиток традиційних положень вітчизняної педагогіки, зв'язок школи з життям народу.

У XVII – XVIII ст. на українській території існували школи мандрівних дяків – школи-дяківки. Мандрівними дяками називали бідних студентів Києво-Могилянської академії (або учнів духовних шкіл), які під час різдвяних і великодніх канікул мандрували селами й містами України, щоб заробити на прожиття.

Вершиною такої освіти стала діяльність знаменитого українського філософа – Г.Сковорода.Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям.Сковорода належнооцінивпрацювчителя, висував до ньоговисоківимоги, зокрема до йогознань, благородства, любові до дітей, до своєїсправи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вмітиволодіти голосом, викладати "прилично, тихо й без крику"[4, с.34].

З кінця XVIII і до початку ХХ століття український народ був поділений на дві частини. Перша належала Російській імперії, а друга була під владою Австрійської імперії. Ця історична ситуація мала неоднозначний вплив на розвиток освіти в України, зокрема, на формуванні педагогічної концепції особистості вчителя.