Список використаної літератури

1. Педагогічна техніка вчителя // Педагогічна майстерність. – К.: Вища школа, 1997. – С. 47–57.

2. Підласий І.П. Практична педагогіка або три технології. Інтерактивний підручник для педагогів ринкової системи освіти. – К.: Видавничий Дім «Слово». – 456 c.

3. Помету О., Пироженко Л. Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання. – Київ, 2005. – 189 с.

4. РоботоваHYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu" А.С.HYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu" HYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu"Введение в педагогическую деятельность: УчебHYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu".HYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu" HYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu"пHYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu"особHYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu". для студ. HYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu"высшHYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu". HYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu"педHYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu". учеб. HYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu"аведенийHYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu" / HYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu"А.С.РоботоваHYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu", Т.В.Леонтьева, HYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu"И.Г.ШапочниковаHYPERLINK "file://s01-04/library$/d20/directory.djvu" и др. – М.: Академия, 2000. – 208 с.

5. Резніченко Н.І. Нестандартні уроки української мови в 2 класі // Початкове навчання. – 2006 (лютий). – № 6(82). – С. 8-11.

Науковий керівник: викладач В. В. Конограй

Етнопедагогіка- підґрунтя національного виховання т. М. Литвиненко

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Поступово упродовж тисячоліть український народ обґрунтовував своє світобачення, cтворював свою етику, вчився мислити про світ та оспівував його. Він творив власну велику звичаєву історію, змінюючи її і вдосконалюючи. Всю набрану мудрість життя народ закріплював у влучному слові, у поетичній символіці, яка стала основою складної і оригінальної міфологічної системи. Цей міцний і порівняно сталий спадок передавався з покоління в покоління, одночасно формувалися методи, прийоми, форми передачі, тобто формувалася українська етнопедагогіка [5]. Історія педагогіки всіх часів і народів свідчить, що першоосновою навчання й виховання є сім'я, національні родинні виховні традиції, що батьки, за словами К. Д. Ушинського, - це "природні вихователі". Адже і сам виховний процес виник ще на початку існування людського суспільства "...як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком різних ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу і тогочасні соціальні відносини. Родинне виховання дітей ішло в контексті життя і потреб сім'ї..." [6]. Cаме у родинному вихованні слід вбачати важливі фактори наступності поколінь, національної специфіки виховного процесу, оскільки саме вони є визначальними чинниками у формуванні особистості, її громадського обличчя. Як зауважує М.Г. Стельмахович, "...високоорганізована, національно свідома українська сім'я - це духовний храм України - матері. Тому й виховний вплив її на формування й етнізацію особистості, на щоденне наше буття переоцінити неможливо" [6]. У родинно-побутовій та календарній обрядовості мають місце прийоми всіх видів виховного процесу, але найбільша увага звертається на моральне та естетичне виховання. Саме через душу дитини, світ її уявлень, думок і почуттів народ передає свій практичний досвід, наукові здобутки. Моральне та естетичне виховання відбувається згідно з традиційними народними поглядами на світ та нормами життя у ньому, згідно ментальності нації [2]. Українська етнопедагогіка містить ряд прийомів, які вчать розкривати вікові та психологічні особливості дитини і відповідно до цого розробляти виховний процес. Існує така народна вікова періодизація: мала дитина (немовля), велика дитина (1 - 11 років), підліток (11-15 років) та парубок чи дівчина ( 16-18 років). Відповідно до вікових особливостей будується і система виховних прийомів. Мала дитина - беззахисна людина, тому на першому місці лише родинно-побутова обрядовість. Велика дитина - один з найважливіших періодів життя, оскільки в цей час закладаються основи моралі, світогляду, практичних навичок, розумових здібностей людини. Тому в етнопедагогіці в цей час однаково важливу роль відіграють всі різновиди виховання: розумове, трудове, моральне, фізичне, естетичне. У підлітковому віці поступово починається зближення людини з суспільством, поряд з сімейним постає громадське виховання. Родинно-побутова звичаєвість у цей час має вплив на формування у підлітка перш за все практичних навичок. Календарна ж обрядовість містить ряд педадогічних прийомів, спрямованих на реалізацію завдань естетичного виховання. Моральне виховання відіграє ключову роль у формуванні світоглядних переконань юнаків і дівчат. Рання юність - це час першого захоплення, першого кохання, тому особливе місце, за народною педагогікою, має відводитись статевому вихованню, щоб юнаки та дівчата змогли відчути і зрозуміти важливу роль взаємних щирих людських почуттів. Важливо зазначити, що моральне та естетичне виховання відбувається згідно з традиційними народними поглядами на світ, тобто згідно ментальності нації [3]. В українців виховання має впливати перш за все на формування таких світоглядних позицій: - сильне поєднання свого буття з природою, світом рослин і тварин, отже, і любов до нього; - як народ-хлібороб, українці обожнюють землю і працю на ній; - міцні родинні зв'язки, пошана до свого роду, предків; і віковічний культ жінки і матері, який існує здавна на нашій землі і сприяє в свою чергу формуванню таких рис характеру: 1) лагідність і емоційність у почуттях; 2) щирість взаємин; 3) гостинність і охайність; 4) жартівлива вдача. Історичне минуле українського народу, пов'язане з сотнями літ неволі, зумовило появу таких рис характеру як волелюбність та почуття власної гідності [4, 3]. Українець індивідуаліст за своєю природою, гуморист не з останніх, вихований на широкому просторі степу, народ-хлібороб, більш селянський, аніж міський, має культ природи [1]. Саме вплив певного ритуалу чи обряду на формування знань, умінь, навичок дитини формує ці провідні риси українського характеру. Загальновідомі є твердження, що теоретичні проекти цінні лише в тому випадку, коли реалізуються на практиці. Реалізацію зазначених моральних настанов необхідно здійснити передовсім у системі освіти. Адже школа "програмує" майбутнє суспільства, закладає основи громадської думки стосовно всіх моральних, етичних норм життя. Сьогодні, звертаючись до історичного досвіду, відроджуючи Україну, ми повинні не ігнорувати народну мудрість, користуючись при цьому створеними народом методами і прийомами. І в першу чергу це стосується школи. Раціональне використання етнопедагогіки, введення в шкільну програму курсів з народознавства, етнографії, фольклору, майстерне застосування народної мудрості у виховній практиці дасть позитивний результат. Сьогодні вже є певні кроки в вирішенні цієї проблеми, але в більшості випадків залишається поза увагою міфологічна основа звичаїв та обрядів, немає пояснень тієї символіки, моральних та етичних принципів, які є обов'язковими первинними елементами обрядового дійства. Кожний обряд спрямований перш за все не просто на те, щоб розважити людину, урізноманітнити її життя - він містить у собі певну ідею, моральну заповідь, яка має зцілити людину духовно, бути своєрідним кодексом життя. Будуючи національну систему освіти з врахуванням ментальності українського народу, звертаючись до заповідей етнопедагогіки, ми зможемо виховати людину, яка б дійсно поважала свій народ, свою землю, свою мову, була б, таким чином, гідним громадянином вільної незалежної України.