Список використаної літератури

1.Егоров С. Ф. Хрестоматия по истории школы и педагогики в России / С. Ф. Егоров. – М.: Просвещение, 1986. – 134 с.

2. Мчелидзе Н.Б. История дошкольной педагогики  / Н.Б. Мчелидзе. – М.: Просвещение, 1987. – 150 с.

3.Пирогов М.І. Вибрані педагогічні твори / М. І. Пирогов. – М.: Педагогіка, 1985. – 144 с.

4.Піскунов А.І. Христоматія з історії зарубіжної педагогіки / А. І. Піскунов. – К.: Просвіта, 1981. – 155 с.

5. Шабаева М.Ф. История педагогики / М.Ф. Шабаева – М.: 1981. – 155 с.

Науковий керівник: викладач В. В. Конограй

Навчання та виховання в стародавній індії

Н. А. Латиш Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Місце людини у суспільствах Стародавнього Сходу визначалось її майновим станом. Формування людини відбувалось у рамках твердих соціальних норм, обов'язків і особистої залежності. Релігія виступала носієм ідеалів виховання й навчання. Центром виховання служили родина, церква та держава. Особистість розчинялася у родині, країні, громаді тощо. Навчання й виховання тривалий час носив ритуальний характер. Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала у поділі людей на варни – замкнуті групи. Належність до тіє чи іншої групи була спадковою. Поділ людей на певні замкнені групи мав місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість жителів набула найзавершенішою форми. Відповідно, поділ на соціальні групи зумовив відмінності у виховання вищих та нищих соціальних верств. Для брахманів було характерним виховання чистоти та праведності; для кшатрії – мужності та сміливості; для вайш’їв необхідним було виховання любові до праці; для щудр – виховання покірності [2; 128] . ІІ-І тис. до н.е – час складання уявлення про виховання. Вони ґрунтувалися на ідеї, що кожний повинен розвивати свої моральні, розумові й фізичні якості так, щоб зробитися органічним членом своєї касти. Детальний опис зразків виховання містить «Бхагавата-пурана». У ній говориться про мудрого Кришну, який протягом двох місяців з друзями вивчав веди і став знавцем різних умінь та мистецтв, а потім оволодів людською премудрістю. Поряд з нею навчальною книгою була «Бхагавадгіта». Вона містить зразки змісту та шляхів. Книга написана у вигляді спілкування мудрого учителя з учнем. У образі мудрого наставника подається Кришна, а у образі учня – царський син Арджуна [1; 60]. До середини І тис. до н.е. у загальних рисах склалась традиція сімейно-суспільного виховання. Важливо зазначити, що в сім’ї систематичне навчання не передбачалось. Воно розпочиналось лише після ритуалу посвяти в учні – упанаями. Проте, воно було доступним лише для трьох вищих каст. Ті, хто не пройшов посвяту ставали відкинутими суспільство. Вони позбавлялись права отримувати подальше навчання. Для тих, хто пройшов упанаями розпочиналося навчання у вчителя, взаємовідносини якого складалися за моделлю «батько – діти»: учні жили в його будинку, в усьому підкорялися та поважали його. Найповнішою освіта була у брахманів. Вони вивчали релігійні тексти. Кшатрії та вайш’ї навчались за дещо спрощеною програмою. Основним завданням для кшатріїв було отримання навичок з військового мистецтва, а для вайш’їв – з ремесла. Загалом, навчання тривало близько 8 років. Але у виняткових випадках воно продовжувалось ще на 3-4 роки. Шудрам не дозволялось вивчати Веди. Вони навчались у своїх батьків оброблювати землю, ткати, а також вивчали нові ремесла. У той час шудрам дозволялось вивчати медицину, так як Аюрведична Упанаяна була відкрита для всіх чотирьох станів. У вивченні аюрведичних наук значна увага приділялась як шастрам (теорії), так і прайозі (практика). Потрібно було вивчати патологію, медицину, хірургію, все те, що пов’язане зі зміїними укусами, аналізом крові та кістками. Учні, вивчаючи визначену дисципліну, могли звертатись за порадою та знаннями практичного характеру до учителів інших предметів [3; 170].

Починаючи з середини І тис. н.е в Індії склались умови для зародження нової релігійної системи – буддизму. У подальшому він мав великий вплив на весь устрій життя у Стародавнй Індії. Згідно з буддійським вченням, всі люди рівні від народження, поділ на касти скасовувався. Основним завданням виховання буддизм проголосив самовдосконалення душі людини за допомогою самопізнання. Крім того, він вніс значні зміни у навчальну програма. Вивчення санскриту було одним з основних завдань, оскільки, починаючи з І ст. він став головною мовою Північної Індії [1; 68]. Починаючи з цього періоду, освіту отримували у релігійних школах та світських закладах. Проте, навчання у перших мало становий характер, другі мали в себе учнів, незалежно від станової та релігійної належності. Важливим аспектом навчання у буддійській системі було служіння учня своєму наставнику. Учитель, зі своєї сторони, повинен був надавати духовну допомогу своєму підопічному, «навчаючи, спонукаючи та наставляючи». Учитель повинен був за необхідності поділитися з учнем й тим, що йому належить. Наприклад, щось зі свого одягу. У випадку хвороби учень міг розраховувати на допомогу учителя, який мав самовіддано доглядати за ним. Отже, у буддійській системі навчання один наставник працював з групою учнів несучи особисту відповідальність за їхнє життя, здоров’я, навчання та розвиток. У процесі розвитку організованого виховання й навчання у Індії виникли великі центри освіти. До таких центрів належать комплекси в Такташилі, Наланді. Так, у Такташилі жили відомі вчені й філософи. Вони викладали медицину, мистецтво, астрономію, природознавство, комерцію, а також навчали магії, заклинанню змій. Такташила підтримував культурні зв'язки з деякими країнами Стародавнього Сходу, наприклад з Китаєм .

Не меншу популярність отримала просвітницька діяльність у Наланді, де діяли школи при 13 буддійських монастирях з безліччю учнів і вчителів. Спектр досліджуваних предметів був досить багатий: індуїзм і буддизм, логіка, веди, медицина, філологія, мовознавство, право, астрономія та ін.

З часом брахманізм з його системою навчання, оновлення якої відбувалось за рахунок виникнення нових трактатів, як наприклад, Закони Ману, став витісняти буддизм. Із записів китайських мандрівників зрозуміло, що буддійська система навчання базувалась на добре розробленій елементарній підготовці, яка по суті була брахманістською. Кінець буддизму в Індії пов’язаний з приходом мусульманських завойовників, які зруйнували та пограбували значну частину монастирів [3; 173].

Таким чином, можна стверджувати, що організоване виховання й навчання в Стародавній Індії пройшло тривалий шлях розвитку. Поступово програма навчання наближалася до практики життя, ставала більш доступної, розширювалося соціальне коло учнів.