Список використаної літератури

1. Летурно Ш. Эволюция воспитания у различных человеческих рас. СПб., 1900.

2. Габелко О. Гуманістична спрямованість педагогічних ідей Мішеля Монтеня і Джона Локка // Рід.шк. – 2007. – №2. – С. 77-79.

3. Пинкевич А.П. Краткий очерк истории педагогики. – Харьков, 1927. – 299с.

4. Квик. Реформаторы воспитания : Пер. с англ. З. Перцовой. – М.: Типография М. Молчанинова, 1892. – 294с.

5. Локк Джон Сочинения : в 3-х Т. Том 3 – М. : Мысль, 1985. – 688с.

6. Рыбин В.А. Педагогика нравственно-гуманистического восприятия Дж. Локка // Педагогика. – 2005. – №7. – С. 67-75.

Науковий керівник: ст. викладач О.О. Свириденко

Мистецтво як засіб творення особистості я. В. Коротун

Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького

Проблема сили мистецтва на індивід не є чимось принципово новим для науки: про неї висловились відомі мислителі минулого, вона неодноразово ставилась самим життям, її значущість підкріплювалась науковими фактами. Однак процеси швидких соціальних змін, що відбуваються нині в світі і у нашій країні, зумовлюють нас по-новому оцінювати питання про соціальну ефективність мистецтва.

Мистецтво формує сукупність почуттів та ідей людства. Якщо виховне значення інших форм суспільного пізнання має частковий характер: мораль формує моральні норми, політика — політичні погляди, філософія — світогляд, наука робить з людини спеціаліста, то мистецтво впливає комплексно на розум і серце, і немає такого кутка людської душі, який воно не змогло б зачепити своїм впливом. Мистецтво формує цілісну особистість.

Сприйняті і засвоєні художні образи стають мотивуючою силою людської поведінки, смислоутворюючими чинниками життя людей. Художня культура поєднує їх спільністю відношень до соціальних цінностей. “…Художні творіння, — підкреслював основоположник теорії психоаналізу З. Фрейд, — даючи привід до спільного переживання високо поцінованих відчуттів, викликають почуття ідентифікації, яких так гостро потребує культурне оточення”. А коли твори мистецтва “відображають досягнення цієї культури”, то вони “вражаюче нагадують про її ідеали”.

Безсумнівно, характер впливу художньої культури на думки, почуття і поведінку людей не слід спрощувати. Віддача тут не завжди пряма. Одна людина після контакту з художнім твором може відразу ж безпосередньо відчути на собі його вплив, друга буде довго роздумувати, поступово засвоюючи почерпнуте з нього, у третьої той же твір мистецтва залишить ледь помітний слід у душі. Четверта взагалі залишиться байдужою до сприйнятого. До того ж, на думку Л. Виготського, “мистецтво… ніколи прямо не народжує з себе тієї чи іншої практичної дії, воно лише готує організм до цієї дії”[1,62].

Звичайно, впливову дію мистецтва можна спостерігати під час його сприймання: багатолюдна аудиторія в театрі, наприклад, за словами М.В. Гоголя, спроможна “раптом потрястись одним потрясінням, заридати одними слізьми і засміятися одним всезагальним сміхом”. Однак значно глибшими є “наслідки впливу” мистецтва, коли воно здатне схилити людину до рішучих вчинків і навіть змінити її життя, а по відношенню до суспільства — викликати значні переміни в настроях, переконаннях і діях тих чи інших соціальних груп. Встановлення гармонії між запитами і потребами людини, з одного боку, і її ідейно-моральним розвитком, з іншого, значною мірою залежить від художньої культури. Науковцями доведено тісний зв´язок між прихильністю людини до мистецтва і сформованістю її ідейно-моральних позицій[1,54].

Мистецтво на сьогоднішній період стає одним із засобів самореалізації особистості та способом вирішення життєвих труднощів сучасної людини. Його роль у вихованні підростаючого покоління неухильно зростає, оскільки протидіяти явищам бездуховності, аморальності можна лише шляхом формування усвідомлення важливості та пріоритету загальнолюдських цінностей, вдосконалення творчого потенціалу, прагнення до пізнання.

Усталеною є думка щодо художньої культури як системи з надзвичайно складною структурою. Сьогодні художня культура — це культура виробництва мистецтва, його розповсюдження, пропаганди, сприймання, розуміння, насолоди мистецтвом, нарешті, культура естетичного виховання. Виникло і певне розуміння завдань художньої культури у суспільстві: духовний розвиток особистості, формування і задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності. Саме у сприянні процесу, що наближає суспільство до цієї мети, вбачає сьогодні наука суть соціальної ефективності художньої культури. При цьому розрізняються ефект впливу мистецтва на особу, що виявляється в змінах її свідомості і поведінки, з одного боку, і ефект, зумовлюваний цими змінами й поширюваний на всі інші напрямки життя суспільства.

На шляху виявлення і пізнання ефективності художньої культури виникають серйозні теоретичні і практичні труднощі, пов´язані передусім з самою природою впливу мистецтва: воно опосередковане досить складними процесами розвитку духовного світу людини, участю в них значної кількості інших соціальних факторів і тому не завжди піддається точним оцінкам. Більш того, соціальні умови визначили належність людини до різних соціальних груп з притаманною їм субкультурою. Маючи обмежену естетично-художню підготовку в офіційних субкультурах різних типів навчальних закладів, люди прилучаються до групових субкультур з переконаністю їхньої достатності для власного життя. Фактично зупиняється процес саморозвитку людської духовності, відбувається відмежування людини від світових художніх надбань, що негативно позначається не лише на творчих спроможностях окремої особистості, але й суспільства в цілому, як у певно визначених історичних умовах, так і в умовах його власного самовідтворення.

Протягом існування людської цивілізації проблеми культури мали першочергове, по суті, провідне значення — передусім тому, що культура завжди була могутнім фактором соціального розвитку, відбивала якісну характеристику суспільного життя, уособлювала в собі специфічний спосіб людської життєдіяльності, зафіксований в результатах праці, в системі соціальних норм і закладів[2,32]. Зауважимо, що основне в змісті культури — не речі, а людина, суспільство. Усі її види — культура виробництва, культура управління, політична культура, художня культура, культура міжособистісних відносин, екологічна тощо — утворюють єдине ціле як форми існування й розвитку людської природи, а отже, — суспільства. Культура пронизує всі напрямки людської життєдіяльності — від основ матеріального виробництва елементарних людських потреб до найвеличніших виявів людської творчості. Вона впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності — працю, побут, дозвілля, мислення, практичну діяльність, етику, етикет.

Культура набуває соціального впливу передусім як необхідний аспект діяльності суспільної людини[1,48]. Вона ґрунтується на соціальних засадах і передбачає організацію спільної діяльності людей, а отже, регулювання цієї діяльності певними правилами, нормами, акумульованими в традиціях, знакових і символічних системах тощо. Зміст культури впливає не лише на темпи діяльності, прискорюючи чи уповільнюючи їх, але й визначає її змістовне цілеспрямування. Думки, погляди, рішення, які зумовлюють різні сфери суспільної практики, підтримуються логікою культури.

Роль і місце культури в діяльності людини можна зрозуміти лише на основі уявлень про те, що діяльність виконує функцію відтворення. Існують простий, інтенсивний і деструктивний типи відтворення суспільства. Для першого характерні інертність та байдужість суб'єкта відтворення до якісних і кількісних змін, потреба локалізувати потік інновацій, передусім у сфері умов діяльності та новітніх засобів їх реалізації, у сфері вироблення нових цілей та їх досягнення. Такий тип відтворення характеризується консерватизмом, прагненням суб'єкта відтворення не стільки підвищувати ефективність результатів своєї діяльності, скільки зберігати незмінною успадковану систему відношень. Цьому типові відтворення не чужий і розвиток, виникнення більш досконалого відтворення. Однак його зародки підпорядковані застою і виступають його побічним продуктом.