Список використаної літератури

1. Веб-сайт Червонослобідської ЗОШ № 1. Електронний ресурс. Режим доступу: http://school-1.moy.su

2. Веб-сайт Червонослобідської ЗОШ № 2. Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.chsshkola2.ic.ck.ua

3. Власенко А. Відродження святинь села Червона Слобода / А. Власенко // Залізнякові читання. Збірник статей учасників Четвертої наукової краєзнавчої конференції. – Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2012. – С. 34–41

4. Компанієць О. Село Червона Слобода на Черкащині в роки Другої світової війни / О. Компанієць. – Черкаси: Видавець Вовчок О. Ю., 2014. – 172 с.

5. Лыновицкий П. Село Червоная Слобода Черкасского района [брошура] / Лыновский П. – Черкассы: облполиграфиздат. – 1979. – 4 с.

6. Матеріали польових досліджень (2012-2015 р) та особистого архіву автора.

7. Носаєв В. За землю, за волю, за кращую долю / В. Носаєв // Чераси. – 29 листопада 1991. – С. 5

8. Паспорт територіальної громади Червонослобідської сільської ради (2013 рік). Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.rada.cherkassy.ua

9. Статистический справочник. Весь Юго-Западный край. Киев, 1913. – 1177 с.

10. Червона Слобода. Електронний ресурс. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org

11. Чугаев А. Описание и справочная книга Черкасского уезда Киевской губернии / А. Чугаев. – Черкассы: Типография Х. Д. Раздальского, 1911. – 176 с.

Науковий керівник: ст. викл. О. О. Свириденко

Особливості впровадженнЯ болонських принципів у вищУ освітУ Латвії в. В. Конограй

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

В умовах становлення сучасного суспільства спостерігаються тенденції до інтеграційних освітніх процесів, визначених Болонською угодою, які впливають на розвиток та модернізацію вищої освіти не лише в Україні, а й у всьому світі. Це актуалізує необхідність створення єдиного освітнього простору, основними ознаками якого є якість освіти, мобільність студентів, викладачів, дослідників, багатогранність та гнучкість змісту освітніх програм і технологій їх реалізації з урахуванням національних традицій, автономії й академічних вольностей вищих навчальних закладів.

На сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні, особливої актуальності набуває досвід балтійських країн у здійсненні державної політики щодо впровадження принципів Болонського процесу, зокрема Латвії.

Латвія, разом з іншими країнами Балтії, приєдналася до Болонського процесу у 1999 році. Однак, це приєднання не можна розглядати як початок реформ вищої освіти в країні, а скоріше продовженням тих процесів, які переросли у загальноєвропейські. Як і в багатьох країнах центральної та східної Європи, початок реформ в системі вищої освіти Латвії почався з політичних змін в Європі наприкінці 1980-х – початку 1990-х років. Реформи в Латвії здійснювалися швидкими темпами після прийняття Закону «Про освіту» 19 червня 1991 року, що стало поворотним моментом в системі вищої освіти Латвії, оскільки він став нормативно-правовою основою для низки радикальних змін [4], а саме:

1. Надання автономії вищим навчальним закладам, яка є обов’язковою передумовою для розвитку вищої освіти в сучасних демократичних суспільствах.

2. Поділ вищої освіти на академічну та професійну, які мають різні завдання: «Мета вищої професійної освіти – підготовка людини до самостійної висококваліфікованої праці в конкретній галузі соціального життя, національної економіки, культури або охорони здоров’я. Мета академічної вищої освіти – підготовка людини для творчої діяльності в тій чи іншій галузі науки» [4]. Значний розрив між академічною та професійною освітою пізніше був визнаний занадто різким, тому відповідно до принципів Болонського процесу були визначені заходи щодо їх зближення.

3. Перехід від п’ятирічної програми підготовки фахівців в академічній освіті до дворівневої системи вищої освіти «бакалавр–магістр»; введення професійної освітньої програми, що замінила програму спеціаліста.

4. Відкриття поряд з державними приватних вищих навчальних закладів.

Поглиблення реформ відбувалося з прийняттям Закону «Про вищі навчальні заклади (LHEE) » (1995), який регулює відносини між державою та вищими навчальними закладами, а також внутрішнє управління вищими навчальними закладами. Він забезпечує конкретні вияви автономії та академічних свобод, правил відкриття, ліквідації та реорганізації ВНЗ, видів і компетенції внутрішніх керівних органів вузів. Закон також встановлює права та обов’язки різних груп працівників освіти та визначає їх категорії. Закон встановлює статус, завдання та функції Ради ректорів та Ради з вищої освіти.

Зміцнюється бакалаврат і магістратура в академічній вищій освіті Латвії, але величезний розрив між академічною та професійною вищою освітою залишається. Професійні вищі навчальні заклади не мали права здійснювати магістерські програми. Бакалавр і магістр в суспільстві були більш популярні в порівнянні з професійними дипломами, тому такі положення в законі призвели до маркування професійної вищої освіти як другосортної. Проте, у 2000 році, відповідно до принципів Болонської системи, були внесені поправки до закону – запроваджено професійний ступінь бакалавра і магістра. Професійний бакалаврат передбачав 4-річне навчання. Бакалаври обох типів мали право на навчання в магістратурі, а випускники магістратури – в докторантурі [2].

На момент підписання Болонської декларації Латвія мала наступну структуру системи вищої освіти. Академічна вища освіта – вже існувала система «бакалаврат–магістратура». Тривалість програм бакалаврату варіювалася від 3 до 4 років. Здобувачі бакалаврату могли або продовжити навчання за ступенем магістр, або обрати 1-2-річну програму професійного навчання. Тривалість навчання становила 5-7 років. Ступінь магістра давала право для вступу в докторантуру. Вища професійна освіта – випускники середніх шкіл могли також обрати професійну навчальну програму мінімальним терміном 4 роки. Частина вищих професійних освітніх програм були «чисто професійними», вони надавали випускникам високу професійну кваліфікацію, але не готували їх для магістратури. Але частина професійних навчальних програм забезпечувала виконання мінімального стандарту для бакалаврату і випускники отримували професійну кваліфікацію та право на подальший вступ до магістратури.

Ще до входження в Болонський процес кредитна система в Латвії вже була реалізована значною мірою. Латвійська кредитна система, як і в інших країнах Балтії, становить до 40 кредитів на рік. За кількістю кредитів, така система, відповідно до болонських принципів, є суміжною з європейською системою кредитів (ECTS) – один латвійський кредит відповідає 1,5 ECTS кредитам [2].

Стосовно забезпечення якості та акредитації вищої освіти, то розвиток в цьому напрямку в Латвії розпочався у 1994 році із прийняттям Законодавчої програми реформ Ради Європи (QA). Принципи системи QA були розроблені спільно для Естонії, Латвії та Литви, і мали одну експертну базу. У 1995 році в країні був створений Центр оцінки якості вищої освіти. Акредитація ВНЗ із залученням зарубіжних експертів розпочалася з 1996 р. і продовжується до сьогодні. Таким чином, система забезпечення якості освіти в Латвії не була створена Болонським процесом, а на момент підписання Болонської декларації вже функціонувала. Сьогодні Латвія щодо якості вищої освіти випереджає ряд країн Європейського Союзу [2].

Викладацька та студентська мобільність в Латвії реалізувалися за допомогою програм EU TEMPUS та SOCRATES та за підтримки, в рамках двосторонніх проектів, низки європейських країн [3].

Подальше реформування латвійської вищої освіти відбувалося у відповідності до принципів Болонської декларації. Зміни законодавства після 1999 (оправки до закону «Про вищі навчальні заклади», 2000), а також академічні [5] і професійні [6] більш високі стандарти освіти були спрямовані на успішну участь Латвії у загальному процесі європейської реформи. У 1999 році також вступили в силу нові закони «Про освіту», «Про професійну освіту», у 2002 році був прийнятий закон «Про інноваційний фонд для освіти». Для забезпечення міжнародного визнання латвійських кваліфікацій у 2001 р. набув чинності закон «Про регульовані професії і взаємне визнання професійних кваліфікацій» [2]. Академічний освітній стандарт [5] та стандарт вищої професійної освіти другого рівня [6] були прийняті щоб зменшити розрив між академічною та професійною вищою освітою і забезпечити працевлаштування випускників на всіх рівнях.

У 2001 році була прийнята Національна концепція розвитку латвійської вищої освіти і вищих навчальних закладів на період до 2010 року [1]. Вона була розроблена Радою з вищої освіти, яка мала на меті спрямувати Латвію, відповідно до принципів Болонської декларації, до створення Європейського простору вищої освіти. Мета концепції – побудувати вищу освіту Латвії, з одного боку, зберігши національний дух, традиції, а з іншого боку, домогтися визнання латвійських ступенів та дипломів на європейському ринку праці і подальші дослідження в Європі. Створення єдиного європейського простору вищої освіти відкриє нові можливості для системи вищої освіти Латвії, зокрема підвищення привабливості ВНЗ у країнах Європейського Союзу та Східної Європи.

Аналіз розвитку і реформування системи вищої освіти Латвії свідчить про реалізацію головних цілей Болонського процесу, а саме: перехід до трирівневої системи (бакалавр–магістр–доктор), введення системи кредитів ECTS, зростання мобільності студентів та викладачів, контроль за якістю вищої освіти, зменшення розриву між академічною та професійною освітою, запровадження європейських додатків до дипломів, ефективні структурні зміни у вищій освіті.