Список використаної літератури

1. Сухомлинський В.О. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості. Вибрані педагогічні твори. К., 1976. Т.1 с.59 – 206.

2. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. Вибрані твори. К., 1977. Т.3,

с. 5 -279.

3. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. Київ, 1978. с.157 – 224.

Науковий керівник: ст. викладач О.О. Свириденко

Фольклор в дитячій педагогіці в. В. Гретченко

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Ми поставила перед собою важливе завдання – не просто розкрити особливості усної народної творчості, а й показати, що дитячий фольклор став найважливішим знаряддям естетичного виховання.

Основна вимога до старших поколінь – з терпінням і любов'ю будувати характер майбутньої людини, забезпечувати гармонійний інтелектуальний та емоційний розвиток з перших кроків дитиною І дитячий фольклор вірний помічний у цій справі.

Казки, пісні, прислів'я, лічилки,скоромовки, щедрівки, колядки тощо, завжди були нерозривнопов'язані із досвідом народної педагогіки, деякі види надзвичайно багатої і різноманітного української творчості пропонувалися дітям і знаходили у них уважних слухачів і активних виконавців – цю частину фольклору й називають дитячим.

«Вперше серйозну увагу на дитячий фольклор звернув відомий педагог К.Д. Ушинський. У 60-х рр. ХІХ століття у журналі "Учитель" з'явились публікації творів дитячого фольклору та його аналіз з погляду фізіології і психології дитини. Тоді ж почалося систематичне збирання народних творів для дітей. Першу його збірку дитячих творів - П. Безсонова "Дитячі пісні" — було видано 1868 року і вона містила 19 ігор з піснями й 23 лічилки. Потім з'явилися на світ збірники дитячого фольклору Є.А. Покровського іП.В.Шейна, які становлять фундамент наступних теоретичних робіт»[1].Що таке дитячий фольклор у широкому значенні нашої свідомості? «Дитячий фольклор — це твори самих дітей, засвоєні традицією; твори традиційного фольклору дорослих перейшли в дитячий репертуар; твори, створені дорослими спеціально для дітей і засвоєні традицією. Або специфічна область усного художньої творчості, має, на відміну від фольклору дорослих, свою поетику, свої форми побутування і "своїх носіїв. Загальна родова ознака дитячого фольклору – співвідношення художнього тексту з грою»[2].

Дитячий фольклор як частина народної педагогіки інтуїтивно заснований на обліку фізичних і психічних особливостей дітей різних вікових груп (немовлята, діти, підлітки). Хоча народна педагогіка і втрачає свою актуальність, та вона враховувала «могутню і всеосяжну» роль слова у формуванні особистості. Що є найбільшим з духовних скарбів.«Завдяки фольклору дитина легше входить у світ довкола себе, повніше відчуває принадність рідної природи, засвоює уявлення народу про красу, моралі, знайомиться зі звичаями, - словом, разом із естетичною насолодою вбирає те, що називається духовною спадщиною народу, без чого формування повноцінної особистості неможливе»[2].

Педагоги-класики вважали, що народна педагогіка збагачує науку вихованням, служить її опорою і залишається основою. Народний педагог, на думку Я. А. Коменського, « допоможеможе стати патріотом рідної мови, рідної культури»[1]. Його підтримували й інші вчені, письменники, композитори, педагоги – К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський, А.С. Макаренко. Народна педагогіка, безсумнівно, ставила перед собою і завдання розумового розвитку дітей. Скільки дитячих казок, загадок, скоромовок в фольклорі! Усі вони переслідували педагогічну мету, одна із яких – розумовий розвиток дітей. Якби народна система виховання не виявляла турботу про інтелектуальний розвиток наступних поколінь, чи з народу вдалося б так багато геніальних вчених, винахідників, художників та письменників. Усна народна творчість не обійшла також питання й фізичного розвитку дітей. Відомо, що гімнастика і подібні види спорту були практично недоступні народу. Проте досить широко поширеними були різноманітні рухливі ігри. Кожен різновид дитячого фольклору мав окрему мету: Пестушки: мають побутову функцію – є переліком фізичних вправ, потрібних дитині від народження задля зміцнення м’язів рук, спини, ніг та шиї. Потішка: перший крок до спілкування, перша сходинка до пізнання багатої української культури. Загадка: слугує засобом перевірки мудрості, спрямовує увагу дитини до предметів, явищ та їх основних ознак, допомагає в розвитку уяви. Казки: через свій великий обсяг розвивають витримку та посидючість, а головне є прикладом поведінки в тих чи інших ситуаціях і зразком доброчесності та моралі. Страшилка: «фантастика, хоч це і звучить парадоксально, для дитини – засіб пізнання навколишнього світу з його складними і опосередкованими зв'язками, з єдністю й жорстокою боротьбою протилежностей, форма засвоєння громадського досвіду. Зустріч з незвичним, таємничим, страшним, подолання страху допомагають формувати вміння аналізувати і синтезувати сприйняття організмом почуттів. Зберігати у будь-якій ситуаціїі ясність розуму, самоконтроль, здатність діяти»[1].

Отже, народна педагогіка містить такі безцінні знахідки,на які педагогічна наука абсолютно не зважає, попри її беззаперечну виховну цінність. Тому хотілося б привернути увагу педагогів до цього скарбу, оживити його, повернути народну педагогічну свідомість. Батькам також варто з більшою повагою ставитись до народного вчителя як головного помічника і порадника в процесі виховання дитини. Досвід свідчить, що ефективність навчально-виховних робіт часом надто залежить від вмілого використання педагогічних традицій народу, у яких, що дуже важливо, навчання і виховання існують в гармонійній єдності.